Храм поезії (🖤)

Вечір спускався на місто повільно, ніби це шовк. "Важко боротися із порожнечею, я пішов!"- Останні слова твого ангела. До біса, нехай. Запалиш цигарку на кухні, кинеш в ранковий чай. Зима впала білим під ноги, нікуди тепер йти. В заметах усе довкола, цей холод як мінімум до весни, а, може, навіть до літа. Кажуть, треба перетерпіти. Бажання - хильнути келих чогось з етиловим, натомість каву в порожній шлунок вливаєш силою. Блюєш. Ці спогади. Мозок стерпіти не може вже, знаходиш в ванній спочатку бритву, а потім ножиці. Летять полиці, флакони й фотки, фіалки з вікон. Запах кориці, скло на бетоні і голос тихий: "Розплющ повіки! Ніхто не вартий, щоб через нього збавляли віку!"- Вечір спускався на місто повільно, ніби це шовк. Справжній Ангел від тебе, насправді, нікуди не йшов.

Дереза Місяця міх згори сипле ув очі сіль. В нас на столі - хліб, скло і свинець. Де ти? Ходи, ходи. Ми твоє пекло - всі. Ми тут за всіх, хто більше вже не... Нас тут - голодний рій. Чорний, неначе згар. В світлі тонких свіч - рана чи мак. Скрутить тебе у ріг лють, ніби дріт, туга: мста за того, хто - був і нема. Стане з кісток - ліс. Та розійдеться - мов шов. Пісню тонких свіч вітер задме. Хлюпає в берцях кров. Відаєш, що прийшов, вороже? Стій/стой. Тут тобі й смерть. Аля Гулієва #гулієва

Повітряна тривога по всій країні Так наче щоразу ведуть на розстріл Усіх А цілять лише в одного Переважно в того, хто скраю Сьогодні не ти, відбій Вікторія Амеліна #амеліна

Здавати фольклібри - @SoniachnaTemin Обмеження щодо ліміту рядків немає, проте це не значить, що треба писати полотно😆 На перший відбірковий тур - пишете ОДИН верлібр. Суть завдання: Напишіть верлібр, в якому відчувається тиша і глибина ночі, де сонячне світло існує як спогад або надія, що пробивається крізь темряву. Ваша задача – створити образи, які на перший погляд здаються протилежними, але гармонійно доповнюють одне одного. Вірш має передати атмосферу внутрішньої боротьби або прийняття темних і світлих сторін душі. Використовуйте одну метафору, яка об’єднає всі образи в єдину картину. Нехай слова будуть як промені в темряві! Увага: жанр верлібра - в етно-стилі(фольклібр) Реченець - 15.01! Твори ніде не публікуйте, адже загрожує дискваліфікація. Тому зважайте на цей критерій.

ІДИ Кажуть вірші‌ – анормального мозку біль, Мо‌року стильні рани, Скривджені перепони душі. Бинти, моту‌зки у ванні Та дивани холодних риб. Схиблені надстежини в нікуди. Зневіри сітки‌, Маневрено вчавлені ді‌ри в серцях Тих, Хто не навчився дихати. Спантеличені величні рвані гілки‌ очікувань, Крани думок, Що перекроюють всесвіти Власними станами Кожного, хто Невпинного продовжує крапати В інших себе‌ Калюжами слів, Палати дровами Фраз У власних метафорах-метаморфозах В мере‌жі межі‌, Котрої не визначити так само, Як і усіх заощаджень нірвани, Що дряпає голови снів Беззвучними голосами, Аби тільки хто захтів далі. Чернетками стати, Необережного самого, І ладний себе здійснити: Віддати, що мав, Знову. І так по колу всіляких сансар кришталевих, В котрих у кишенях лише зіниці крихкі З міражами. А хто ж мій герой? Яка із ляльок нафарбованих стане поруч, Вимкне це світло І вже квилітиме, наче я, Як я її навчила, коли ще носила те недоречне обожнене кимсь там тіло? Тепер нова і відверта: Дивіться на очі! Врешті, Я і не стверджувала, що готова Чи хочу. Іди. Квіла Безодня #квіла #безодня

Кришталеві наконечники на віях розтануть... Зрештою, дві випавші війки - не велика втрата. ... Воно, коли йдеш і є куди йти - не так вже і холодно. Правда. Інша справа ти. Не можеш іти, вибрав стояти, щоб йти могла я. ... Я сподіваюсь, ти маєш грілки, по одній в кожну руку. Хоч би ті, благаю, хоч би ті доїхали, і ще буржуйка. Яка буржуйка? - питаєш. Ніяка, любий - кажу. І дивлюсь на сучасне мистецтво, в центрі якого великий діамант із гранями, що грають всіма відтінками кривавого. Ніяка... @veronda_djokonda #мовчан

Повертаюсь в дитинство я подумки, Де всміхається дід, молоді батьки, Де майбутнє на мапі розгорнутій Не закрите за ґратами на клямки. Повертаюсь до лісу: йду стежкою, Сонце в листі розкидало промені, Павутиння на гілках мереживне Вітер тріпає, роситься втомою На траву і на квіти розхристані Надвечір'я вже осінню клечане, Де ще вірші мої не написані, Де полями біжу, сиплю жменями Із суничника в рот стиглі ягоди, Де джерельна вода попід соснами, Де бабуся всміхається лагідно, Й ще не треба ставати дорослою. Де не треба у дім новий посуду, Не роботу хтось інший збирається. Там, де мама вплітає у коси цвіт, І пиріг остигає в пергаменті Ароматний, із дольками абрикос, Що під вікнами гупають зранечку. Вальсувати із подружками вчимось, Там, де скоро екзамен із алгебри, Там коври споришу застелили парк, Розгорнулись алеї каштанові, Степ збирає врожай та гудуть жнива. Милі серцю моменти у пам'яті. 30.10.2024 @olesya13r

Друзі, привіт! Зараз максимально важливо! Наша RANRAWI потребує вашої підтримки, а саме — ваших голосів у Дії! Номер 4! Зараз ви можете вже це робити і можете ознайомитися із піснею, яку вона подала. Погодьтеся, що це круто і прям ідеальне звучання для ЄБ 💚💚💚 Ось посилання на пісню: https://youtu.be/TTAEwW3j-JU?si=JOPThR2tmeSoNXsh Там максимально просимо вас долучитися із коментарями та активністю! Голосуйте самі та долучайте друзів. Разом ми сила😉

Коли світ міцно спав, ти стояв на моєму порозі, і очі твої закришталювались болем. Ти просив дозволу переночувати, і простягнув маково-ромашковий жмуток. Твої пальці дрібно губилися в моєму волоссі і неймовірно пахли полем. Якби почуття мали людську подобу, то саме таким я уявляю собі смуток. Ти йдеш на кухню і готуєш для нас каву, хоча пити її перед сном – погана прикмета. Я злюсь через твою безцеремонність, а ще – через відсутній у моїх грудях тобі-спротив. Ти ловиш очима гострі кути моєї кімнати і переконуєш, що це – ціла планета. А я відчайдушно стискаю в собі думку, що цілий всесвіт – то твої очі навпроти. «Хіба тобі шкода своїх обіймів?» – притискаєш мене до стіни рішучістю свого голосу. А я вкотре намагаюся пояснити, що саме через обійми люди пролазять до серця. Твій подих так близько, тремтіння гаряче у шкіру вплітається колосом. Ще мить – і майстерно збудована мною стіна із «не можна» на пил розітреться. Ти цілуєш мої зап’ястя і шепочеш, що в мене знову не вистачить сил тебе прогнати. Знімаєш сорочку і я пригадую, як здригається твоє тіло під моїм дотиком. Доки ти вкриваєш фіранками вікна, я збираю свої почуття докупи і ховаю їх за гратами. Випробовувати себе тобою – це ніби гратися із важким наркотиком. Ти з’являєшся в моєму житті з абсолютно нелогічною періодичністю, І ніколи не допитуєшся, для кого сьогодні готувала сніданок. Збираєш губами мої сльози з тільки тобі відомою методичністю, І завжди пам’ятаєш, що маєш зникнути, коли до кімнати прокрадеться ранок. Юлія Шевель #шевель

*** Кіт не вміє балакати. Просто довірливо тулиться, Ніби хоче спитати: "Ну що там, хазяйко: ти як?" Буревії в душі часом гірше за шквали на вулицях, Кіт же стиха муркоче, мов каже: "Я втіха твоя". У кота із турбот: ну хіба що від пуза наїстися. Дехто цідить скептично: "Собака не зрадить, а кіт — Незалежний нікчема, не друг, а якась нісенітниця, Дармоїдник і ледар — на біса друзяки такі?" Я не хочу перечити, просто тримаюся осторонь Цих безглуздих розмов і премудро-цинічних повчань, Бо жбурлятися здатні такою сатирою гострою Тільки ті, хто ніколи кота ні любив, ні втрачав. Я пригадую березень, довге чекання на станції, "Маріуполь — Одеса" — ранковий автобусний рейс, Дідугана-керманича, як жартував наостанці він: "Я ж то думав-гадав, хто коточка собі забере". Наполоханий погляд, ледь чутне нявчання пухнастого, Як від теплих долонь завмирала котяча душа, Бо чужі доторкання лякали, здавалися пасткою Тій малечі, яку я несла, загорнувши у шарф... Досі згадую морду над мискою з манною кашею. Перший вияв любові: прийшов на коліна й заснув. Як без жодного слова впевняв, що надія на краще є: Серед виру тривог веселив, щоб забила на сум. Я пригадую й кадри такі, що хотіла би знищити, Що для серця тягар, та вкарбовані в пам'ять, на жаль... Як нявчання в оселі зненацька змінилося тишею. Бо утративши сили, пухнастик незрушно лежав. Як хотів підвестися, та падав, неначе підстрелений, Тільки все ж, щойно гладила — втішно мурчав, попри біль. Як застиг... Як у темряві тіні кружляли під стелею До світання, що марним здалося кімнаті пустій. Буревії в душі часом гірше за шквали на вулицях... "Просто кіт...", — хтось говорить, і в цьому є правда, либонь. Тільки вдвічі складніше від того, що більше не тулиться До бентежного серця маленька пухнаста любов. ©Марія Чекарьова осінь, грудень 2024 Вірш на півфінал конкурсу "Листя трави". P.S. Пам'яті мого Джема.

В ніч після тисячного дня війни, коли прислуховуєшся: холодильник гудить чи шахед, розумієш — ти жертва стокгольмського синдрому по відношенню до подій, що викрали кілька років життя в тебе. Тримають в ментальних заручниках так довго, що вже сумуєш за початком повномасштабного вторгнення, бо там були простота та єдність нації, що злипалася у гарячому котлі, як гречка, вхоплена в паніці від страху, що буде окупація чи дефолт. Ти ставиш життя на кін, щоб просто піти по пиво, а потім, почувши вибух, сам собі кажеш "fold", бо бачиш червону масть на мапі тривог. І мені згадується пісня з радянського мультика-бренду, бо був зросійщений. "Кабы не было зимы" двадцять другого року та КАБів по зимовому Харкову, то не навчився б хоч трохи не відкладати, а жити зараз, поки твоє життя орендується коштом інших.

міжсезоння пролягло м'яким котолисячим осонням Осанна! основа — віра Бог чує міжлюддям міжсвіттям міжзвір’ям шириться добро виходить за обшир на стику можливого й неможливого розтікається в безкінечному етері любов що не перестає Хвала Творцю! -------------------------------------------- Хвала Творцю! в безкінечному етері розтікається любов що не перестає на стику можливого й неможливого шириться добро виходить за обшир міжзвір’ям міжсвіттям міжлюддям Бог чує основа – віра Осанна! м'яким котолисячим осонням пролягло міжсезоння

‼️ Увага! Увага! Увага! ‼️ 💪 Це підсилювальний збір на 2 авто! Ціль: 50К грн 👉 Кого підсилюємо: - збір Олі Лавриченко та Дикої пошти на авто для медиків ГУР - збір Роніки Пожарської та Ігоря Двигала на авто для 23 ОБСП ⚡️ Все терміново і максимально на завтра. Ваші донати, репости та підтримка – мастхев. По закриттю банки кошти переведу на вказані збори. 💰 Куди донатити: https://send.monobank.ua/jar/8WoYpzqw8y 4441 1111 2037 3034 Paypal: veronikamovchann@gmail.com В коментах: "на 2 авто" 🚗 Поїхали? Ще ні, бо ж машини не придбані((( Давайте виправимо!

отак ти стоятимеш посеред міста - розхристана і щаслива. і лягатиме ранок тонкою ліскою, і крізь тебе плистиме. кожен спогад, неначе мала намистина - нанизуєш невагомі. і радієш стоїш, як дитина. бо ти вдома, ти в себе вдома. хочеться все до грудей прислонити, кожен куток притиснути. сюдою ходила до універу, повз Агатангела Кримського. тудою колись ішла і ревіла, зневірена з папкою віршів. куди ті часи поділи ми? стоїш і щемко радієш. і пропливають кудись перехожі, несуть під одежею справи. стоїш і безслівно ділишся кожному: я щойно побачила маму, я щойно за довго побачила тата. і раптом хтось обернеться. і ти побачиш, як в нього так само під курткою тріпотить серце. вдома такі відчуття щоразу - зворушені всі клітини, як павутиння вузлиться радість і сум у одне єдине. до всього так хочеться прислонитись, завмерти отак на трішки. і укрити все теплим віршем. і забрати з собою у вірші.

Шукач забуття знайде смерть. Шукач смерті — забуття. Якби я писав про свою пам'ять, про те, що змінило мене, сприяло становленню як особистості, то спочатку неодмінно згадав би негатив: нерозділені симпатії, дивні помилки, втрачені можливості і тому подібне... Важко сказати чи погано це, адже якось-то доковиляло воно до сьогодні. Ні, стоп, тільки не думайте про черговий спіч накшталт "все сталося так, як мало статися", ці "глибокі" загальноприйняті тези посунули поверхневі, але не менш важливі речі. Бо на поверхні — пам'ять. Пам'ять - утрачене життя, ситуації, яких не буде, відображення особистості, єдиний фактор збереження самости. Коли людина втрачає пам'ять, то втрачає цілий всесвіт, що існував у ній, та насправді — це як симулякр: події, які просто лишають слід і яких неможливо торкнутися, речі, які керують нашими емоціями, рішеннями. Назване "життєвим досвідом" - по факту клітка. Ніхто не знає, чи допоможе вона обрати щось правильне, чи стане прірвою помилок, але точно унеможливить більшість варіацій наших особистих історій. Складно сказати чи погано це, проте очевидно: з кожним роком клітка цупкіша, більше деталей, тому життя стає більш "прямолінійним" і "визначеним". Натомість втрачена пам'ять стає перезапуском самого існування "Я", наповнює очищений розум справжньою свободою. Шкода тільки, що роки так не повернеш, еге ж? *** Сором проліз до очей, випалює рогівку. Давно би щез, та солодко-гірко несеться хрест. В одній хвилині вмістився день, у провині — ціла ніч, найдієвіша з отрут. Багряні стіни зробили з кісток кастет, і руки ходять по квітках на шпалерах, ніби ті від крові знову проростуть. Хтось торкнувся й зігрів був життя ніжним голосом, сплетене словом гніздо розтопило кошмари... Та що довше спиш, то глибше вростають гілочки і не відпускають, доки вогонь забуття не оберне все на попіл. Все почнеться спочатку. За наказом пам'яті сльози відроджують посохлі русла на щоках. Неможливо тішитись набутому щастю, яке перемішується зі вчорашнім горем. "Було добро, та давно, а як знову буде, то нас не буде" — білий крук у лапах лисиці продовжує чекати на грудень. @kildun4ikchanel #ставицький

✍️- Займатися текстом За кулісами місиво: пера та дроти. Сабмісивом ти не проти побути в розкутих бажаннях та істинах. Це кімната для ігор, обладнане лігво самітника. Зачиняються штори, щоб зорі гріха не помітили. Просто слідуй за мною, жагою дороги накреслюю. Стань моєю рабою, ховайся в катренах. Між плесами нам метафори веслами. Душі в чарунках поезії: амфібрахій до ранку. Мчимо до світанку по лезах ми. Нам удосталь епітетів: рими оздобимо квітами. Простирадла блокнотів заселять розпатлані літери, що пробуджені вітром і збуджені пальцями літніми. Доки пишемо вірші усміхнені, в темряві світ німий. Не важливий віршований розмір, а вміння засіяти у рядочки зерно. І вина нам не досить між мріями. Фрази з нотами й віями змішаємо разом, як вміємо. Ми без віршів пустіші. Поезія робить нас вільними. Перестану писати: цей стан поміж ребер колотиме. Вечір лірики — свято. Чи буде зв'язок між окопами? Може, завтра помремо. Та, Боже, я вірю, воскреснемо в ненавмисних рядках. Та поки займемося текстами. @real_dobrutskiy #інтимнірядки #добруцький

Якась шляпа

Он засніжений вечір, мов потяг, втікає у Львів. Он сережка-півмісяць сріблиться у вікнах швидкої. Я скидаю тебе, ніби сукню (чи хрест, чи окови). Перестань говорити зі мною в моїй голові. Я усе забуваю, от-от - і забуду, але ж тут такий листопад: від екстазу/від сказу кричати. Я виходжу зі спогадів, ніби ця осінь - із чату/ ніби з тіла - душа/ніби тіло - з шовкових одеж. Я усе відсікаю (бо пам'ять - наточений ніж): і нитки, і дороги, і сонми голів Аріаднам. Ані шелестом більше про себе мені не нагадуй. Перестань говорити/горіти, що ватра, в мені. 30.11.2024