Храм поезії (🖤)

Донат на збір ранковій Веронічьці https://send.monobank.ua/jar/3WwMFGKkcn

я збираю себе по частинках, по прикметниках сказаних, між людей спохмурнілих і сивих, між липневого сказу, я тримаю себе біля серця, та не можу втримати, як подачу на сет, я лягаю до тебе трояндою – прикидаюсь людиною. я такий втаємничено-ніжний, але що за цим криється? порожнеча торкається ближче, пил здіймаючи крильцями, соковитістю пагонів тягне мене в безсенсовість, але як тут не впасти? і як не згубитись у всесвіті? я забув про слова, не цікавлять сердечка у чатингу, я зжовтіла трава, аби що не ставалось – мовчатиму, мені сухо всередині, ззовні волого, як в осені, я завмер на роки, та несу себе суто в надії лишитись не скошеним. я такий обважнілий, і все таке хмарне та сховане, я відбиток дитини, що досі лишився на сходинках, між яких проступає бур’ян наших днів переляканих, тільки я можу все це змінити, змінити? – а як? час такий, що розірвешся надвоє – цілісність кинула, я такий, що пірнаю у надміри літнього Києва, і усе видається за темряву – квіти та скверики, кожен крик – це питання про хто я і де я – всередину, все таке, ніби скоро пірнати і може не виринеш, світ такий, ніби сонце за ґратами – інколи шкіриться з неможливості бути яскравим, світити без осуду, але все ж я себе обіймаю руками дорослими. липень 24

Київ, заберіть до себе черепашок 🐢 Раніше вони жили в сім'ї в просторому акваріумі, але господарі поїхали та не змогли взяти їх із собою Їм дуже незручно в тому тазі, в якому вони живуть зараз(( Черепашкам по 20 років(як мені сказали), але досі дуже активні) Дівчинка та хлопчик, супергарненькі Пишіть мені в разі чого, а там вже скажу, де можна забрати, якщо потрібно, то сходжу з вами 😁

к і ц у н е кожен раз, як заходжу в твій сад, крім гвоздик і троянд, крім затишних принад, там чекають на мене каміння, силки й самолови у листі трави. Я не вимовлю й слова, бо лисяче слово позбавить і голови, і голосу. У твоєму саду нема місця галасу, як і місця для мене під жодним з дерев, що розкинули крони тіні лілеям, камеям і цвіту вишні. Я воліла б бути хоч трохи вище, торкнутися кожної білими пальцями, кінчиком носа й дивитися скоса, як підеш босоніж по вранішнім росам назустріч мені і сонцю. Ці думки визрівають в моєму серці. Сюжети снують на думці, ввижаються в оці, але в саді твоєму на кожному кроці силки і пастки. І щоразу я ризикую впасти у яму з камінням і гострими лезами. Як лишатись тверезою, коли твій сад одягає квітучу рясу, а пелюстки сакури в ритмі вальсу тихо лягають долу? Я збираю докупи останню волю, відкидаю прадавню віру, знімаю надійну шкіру, ховаю рудого хвоста. Зовні ніби не та, не потраплю в тенета, не влучить стріла арбалета у звивисте тіло звабливої гості. Мої очі лукаві і кігті гострі тепер сповнені ніжності раю, розкривай обійми, мій самураю [поки пальці міцно стискають ефес меча] - в них щоночі нехай вмирає моя печаль, розчиняється осад відчаю. Коли найзагадковіше із мовчань обернеться притчею, твої діти одягнуть кожухи лисячі й супротИв засторог сусідів і мудрих вдів, спрямують очі свої туди, де цвітуть найпрекрасніші й найнебезпечніші із садів. @fandorina_rhymebook #поезія

Ще раз потіш вологих пучок сплеском — нехай вони збентежать серця гладь. Ці грішні дотики карають й пестять, у спогадах, що гріють і болять. Вони бредуть мурахами по спині — фантомами фрустрованих жадань. Вони живі, хоч всі надії гинуть. Повік зі мною, скільки не тікай. Якби ж тоді торкався ти до шкіри, якби ти прагнув сміху й наготи, то, може, милий, я б і не згоріла. Мій Апполоне, вижив би і ти. ©Ірен Нокс

Дряпає день Душна пітьма Й імена звірині В палкій молитві тіней Потворне плем’я Фарбує лиця Лементує в мені Спадень на дні Застінне Затайне Незвідане як лоно Важче столітнього полону Пеленою крайньою Притягує вогні Спадень в імлі Як? Де? Лукаве минуле Мене притягнуло Промінням у небо Спалює сосни Розламує землю В соляному стовпі Спадень в мені @ankolesan

*** Нічого не трапиться. Не побіжиш за нею рипучими сходами вниз, не схопиш за руку на виході з підʼїзду, мов аркуш паперу, який вислизає на протязі. Такі безталанні сюжети не вимальовуються о темній порі, між розхитаних стін, під дахом, що ледве тримається, де отверезілі до хрусту в кістках екстерном утілюють задуми. Який він, це залишок часу? Здається, обачність — супутниця мирних шляхів. Цей вигин брови і надійно захований усміх, і звичка відповідати на все надто швидко, як бити у лоб. Доволі сумнівний магніт. Забудь, як вона шарудку розгортає цукерку, облизуючи заплямлені пальці, неначе школярка, допоки у вікна вривається пожежа заходу сонця, підпалює килим в кімнаті, де ви, де обриси інших — пунктир, що на контурних картах; папір загоряється. Бачиш, вона тікає: інстинкт самозбереження — бич для зухвалих рішень. Не побіжиш за нею, залишишся серед полумʼя. Нічого не трапиться. Юлія Мусаковська #мусаковська

Колись і цей світ догорить у складних паралелях одвічних ілюзій, мов подих останній (нарешті) легень довгожителя. Певно тоді ці промерзлі частинки відтануть ціановим сяйвом — тире і три крапки. Надія? Померла. А поки складаємо в папки, сортуємо їх в алфавітнім порядку, чи краще за кольором, формою? Трясця! Це складно. Хіба ти не бачиш цих рис ентропії за видимим фальшем? Дарма Гіппократ в них вимірював флегму і сангву. Чи здатна безмежність вміститись в чотири когорти? Чи можна мільйони півтонів зрівняти лукаво у чорне чи біле? Закочуєш очі. Кого ти принизив? Його чи себе? Ми суспензії вчинків, емоцій, чеснот. Гомогенними бути — не наша природа. В архівах душі є гріхи. Та не звикнуть, що поруч із ними любов і смирення (пропащі). *** Я зранку вдягаюсь в ненависть — мій будній спецодяг п'ятсотий вже день. Замість кави — новини, що гріють чи мучать. Як завжди, реальність до горла підходить нудотою. Гнів. Що породжує впевненість в діях і помислах. Гнів, що не згасне. Чим міряти вас, як не чорним? Ніяк не назвеш, окрім зло. Можна гратись поняттями в мирні часи, та тепер біомасі, щоб ми могли жити, лиш кара, ненависть і страта. ©Ірен Нокс

Невеличке нагадування! На Ваші роботи чекають: 🦉наш новий надзвичайно цікавий конкурс 🦉новий блок завдань у гілці "Навчання" 🦉відбір для формування Добірки 🦉конкурси від настоятеля Храму поезії Пишіть, ми будемо раді Вашій участі, бажаємо натхнення ❤️

* Риби нібито без волосся, Та це здалося. Лише здалося.  Луска для риби, як людям -патли, Тому й ловити їх з річки варто. Щоб фарбувати луску в зелене, Малі перлинки, мов евгелени.  Риби нібито без волосся, Та це здалося. Лише здалося.  Мов перламутри, в них намистини, На грудях носять, нам не здалося.  Тепер з тобою їх ми нестимо. У риб рожеве, довге волосся.  Співають Мобі, шукають Немо Та мріють, як це літати в небі ?!  Нам не здалося – патли зелені, У риб волосся, у колір клена.  Рожеві мрії, немов фламінго. Ця ейфорія, неначе німби  Святої трійці, що зелененька Святкує нині вся наша Ненька.  Так то все правда, чи мо' примара? Чи риби знають прадавні чари? Бо в них волосся не має бути... Чи то не риби, а рибо-люди? Іван Добруцький & Оксана Лихогляд & Олеся Репа

🦊: Римокотики і верлібролиси! Може хтось з Києва або навколишніх міст хотів би собі котика? Можу підвезти ввечері в суботу, куди вам зручно🙏🏼❤️

фанера — ненадійне кровоспинне, особливо, якщо потрібно залатати діри в бетонному тілі, трішки б закрити і пустоти у лексиці діалектним нипанням — вилікувати парацетамолом фантомні болі від втрати того, що твоїм не було ніколи. хоч стисни зуби до скрипу від нестерпної байдужості світу, є тільки «Слово» — репресоване, слово — стерте. у харківській філармонії немає концертів, де можна почути скрип- никівку. її вивезли у чорних трунах на колесах. лишається йти слідами шин, пóхапцем збираючи, що випало, аби скласти до скрині з пóсагом, чи шукати його у чужих. бо, скажіть, кому потрібні безпридáнки?

ШІСТНАДЦЯТЬ З Днем Народження, сонечко! Хронос викашлює кволі шістнадцять… Під літами дорослості черга тобі в центрифугу рефлексій пірнати. Підлітаючи до екзосвіту, жаль, сходять з екліптики мертві пернаті…  Спопеляєш стандарти краси перед дзеркалом в зимній кімнаті. «Панно, ось ваш чудовий костюм!» Оглядаєш байдуже — і так через день-два протреться… Викидаєш у чорну діру спектр поживних емоцій — відторгнення в стані прогресу. Струмом тремор в ногах… Мчить прозора платформа уверх (для учасників ліфт є окремий). Усміхайся й махай. Зустрічайте же, о глядачі, ви нового бійця на арені! Вибух оплесків. Вибух зірок — а стиліст, чорт візьми, постарався! Власне серце несеш на десерт — міріади очей до екранів. Ненаситні! Вам прісний ваш хліб? Чи не лізе вино без видовищ?! Озираєшся… Прірва. Бетон. Із ноги стирчить скалка від дошки. Ампутуєш тривожні думки, гасиш гнів під наркозом місцевим. Гострий біль видирає з кісток кровоносно-нейронний міцелій. «Ми — це лють”... Меценатам не знати, що надії — найгірші донати. Доповзаєш, і тільки встаєш — стрілка часу по шиї: шшшіст…. …надцять!   …Ледве встигла під свистом пригнутись й хотіла лиш перепочити, — як тут суне вже стрілка секундна і стесує п'яти у чисел. Підстрибнýти. Пригнутись. Пригнутись. Стрибнути. Пришвидшення… Бракне повітря. Не зірватися вниз через купу дурниць в кислу воду з платформи… Навіщо? Розсікаються циклами, цифрами стреси в хронічній хиткій каруселі. Знагла голову втратити в “самопокращенні”... Стій! Циферблат-гільйотина несеться… У музеї фарфорових ангелів ледь повзеш по холодному мармурі. Заразились скульптури застиглістю. Дітям в світі так легко зламатися. По містку піанінними кроками до сприймання достукатись пробуєш.  Коли йдуть на арену боротися — ідеали лежать під надгробками. Цупко пальцями лук затискаєш, чекаєш до старту команди, та охлялі від голоду руки стрілу ледь спроможні тримати. У прозорому тілі, як в Нявки, під платтям просвічують кості — ти сама це з собою зробила… Всі тихі, як лихо заскочить. Розступилися стіни, і з тіні у світло прожекторів вийшла вона — твоя клята суперниця — профі у справі. Підступна. Страшна. Ненажерлива жінка-скелет по підлозі мечем креше іскри. ...чи не вперше за цей довгий час ти відчула, як хочеться їсти… Скільки згублено люду було на цім гиблім загноєнім місці! Ти до битви готова давно. Робиш вистріл із лука уміло. Бі(й/ль) — це також мистецтво, і вас… цього вчили виснажливо довго. «Що ж, пишайтесь, агентства чудес — ви зростили чудових чудовиськ!» Промахнулася… Трясця! Натягуєш другу стрілу, потім третю… Влучнострунно. Полегшено дух переводиш в задишці. Нарешті! Та потворі це мов ні до чого: висмикує стріли як в дартсі — епідерміс затягує рани, тож вбити так легко не вдасться. Роздирають думки-переспівники кігтями аж до волосся. Мовчазна діатоніка серця. Аорта надій не зволожить. Не відправив противницю й сильний маваші гері у нокаут… Прогляділа симптоми між днів — час глюкозою влився тікати.    Всохле древо данину збере… Не дивись жадно так на столи ці! У столиці комусь vita bella… Та способи смерті столиці: сотні спонсорів, сотні знарядь… і статистика знову прибреше… То праві були коучі? Програш — це кат-алізатор прогресу?!   Витягаєш останню стрілу. Куди цілитись? Кинула оком на провід. Вистріл піснею перелетить, перевисне прудкою пір'їною трохи, — і горітиме полум'я: дике, наповнене, й ти зарегочеш шалено. Якщо монстра тобі не збороти в бою лобом в лоб — хай палає арена! *** “З Днем Народження, сонечко!” Світло. Вібрації. Лікар. У палаті від надміру білого аж починає боліти. Протираєш стерильні думки… З Днем Народження, Сонечко!   Відсьогодні цей день кожен рік святкуватимеш двічі: ти вернулась у Свій світ з Чужого застиглого світу. Час зупинки серцевого ритму — хвилина п'ятнадцять секунд 🏹🔥🏹🔥🏹🔥🏹🔥🏹       © Лана д'Арк 🏹🔥🏹🔥🏹🔥🏹🔥🏹

у нас з вами спільні цінності та вільні п'ять хвилин. підпишіть, якщо ще ні https://petition.president.gov.ua/petition/226914?s=09

до речі, на конкурс долучились дуже хороші учасники, за бажанням можна їм створити конкуренцію Саша Хопта, Мар'я Терція, Лана д'Арк, Олеся Репа, Анґа Зелена, Юрій Іванов, Оксана Мовчан, Аля Гулієва, Іра Божко

Я в Ашані дивлюся на жінку у відділі книг, що сидить і читає; її не цікавить по акції гречка. Вона книгу тримає, як захист, як щит — від візочків сумних покупців. І мій кошик з продуктами раптом стає недоречним. Я дивилась завжди, а побачила тільки тепер: скільки неба в двох станціях між берегами Дніпра; як тихенько співає в під‘їзді старенький вахтер; як ласкаві слова заліковують шрами від ран, наче змучену соняхом землю загоює сніг; як на вигляд слабкі несуть світ на плечах; як сміється той, хто світліший за них усіх; як пробачив той, хто ніколи не пробачав; як бабусі чекають онуків у переддень свят; яка радість — допомагати усім, хто проситиме; як ти віриш уперто: батькам — тридцять п‘ять і вони не залишать тебе і, авжеж, не поси́віють. Срібло падає з неба і осідає на дні. Твоє тіло колись стане хлібом — крізь тебе зростуть колоски. І збереться велика сім‘я, що не бачилась тисячі днів. …І краса сліпить очі, як відблиск з поверхні ріки. І краса тебе ранить, як лезо ножа. І ти думаєш чим же я заслужив стільки див, стільки добрих людей, і такий світлий жаль. І за тих, хто, як я, попри шкіру тонку не лякається гострого, і за те, що я дихаю і живу — тобі дякую, Господи. © Олександра Хопта 2019

вранці ти більше не впізнаєш себе в альбомі зі старими фото. лишаться спогади та голоси в голові чи назовні? «терпи» «навіщо пручаєшся» «ти ж хочеш як всі» «в чому твоя проблема?» «ні? звідки така вперта?» стьобана сумка через плече, вирушиш шукати вітра в полі, забувши, що часто чужі слова це просто слова. * час – то білосніжне ромашкове видноколо від світанку до заходу сонця за ходою годинникової стрілки і назад. і назавжди. ніщо не перекриває повітря ласкавіше за ласо з його тендітного стебельця, не звʼязує руки міцноніжніше за бажану прикрасу для тих, кому відсутність свободи стає найбільшою свободою. для тих, хто самі обрали відсутність вибору. «заповідна зона», «збір рослин заборонено», але так хочеться торкнутися при/х/марного майбутнього! попестиш пелюстки, полестиш їм своєю увагою /збудеться-не збудеться/, і піднесена легковітровим поривом чергова хвилегодина життя, відділена від серцевинки, понесеться за обрій. перетвориться на купчасто-дощову гостю, на купу часто до щему гірких новин, хоча синоптики обіцяли безхмарний день. хто витримає такий атмосферний тиск? тому ти обережно обірвеш останню пелюстку і обереш більше не обирати, бо врешті-решт, у зірваної квітки лише одне майбутнє.