Психотравма війни | Психотерапевт Тетяна Станіславська

Говорить військовий:

Коли люди лестять мені, кажучи, що для найжорстокіших випробувань Бог обирає тільки особливих людей - мені хочеться зняти свій "лавровий вінок" і віддати тим, хто це говорить.

Говорить військовий:

На війні багато нудьги, багато очікування. Треба постійно чекати: рішень, боєприпасів, команд, дозволів. Тут взагалі час видається або дуже повільним, або надто прискореним (у бою). Багато чуток, здогадок, версій. Ти завжди втомлений. Іноді важко заснути, тому ще більше втомлюєшся. Багато запахів: диму, лайна, крові, гнилі, гарі. Мало кольорів... Тільки камуфляжне або спорядження темних відтінків. Мені не вистачає кольору. Немає світла після настання темряви... все темне. Ніяких джерел світла, бо не можна світитися. Ти можеш неймовірно зблизитися з хлопцями, з якими ніколи не спілкувався. Ви можете стати надзвичайно близькими, розмовляючи про речі, про які ніколи б не говорили вдома. Всі випадкові шуми тепер щось означають. Стрільба? Якого типу? Вхідні? Вибух? Де? Куди влучило? Кульові отвори не сильно кровоточать зовні - кровотеча відбувається всередині. Є різниця з влучанням осколку, коли трощиться кістка або вириває шмат тіла. Побратим, якого поранено - не зникає у наступному кадрі, як ото ви дивитеся у кіно. Він постійно перед тобою: кричить, плаче або стогне. Це неможливо вимкнути і забути теж неможливо. Ніколи. Ти бачиш риси своїх побратимів, про існування яких навіть не здогадувався. Витончений музикант стає витривалим, жорстким і сміливим. Кремезний чемпіон може перетворитися на тремтливий згусток страху. Порушник правил починає носити з собою молитвослов. Ти бачиш, хто є хто насправді. Ти відчуваєш емоції сильніше, ніж ти думав. Ти взагалі про них нічого не знав, а тепер вони в тебе існують і волають. Всі. Водночас.

Ділитися травматичним досвідом з іншими - початкова й обов'язкова умова для повернення відчуття усвідомленості світу. Ми говоримо з іншими про свій біль - і якщо тільки на іншому кінці проводу нас чують, бачать, відчувають, не засуджують, не знецінюють, не лізуть з прикладами - ми зцілюємося навіть від цього. Простого. Теплого. Спілкування.

Ті, хто реєструвався під час заходу - вибачайте, не могла відволікатися і надсилати дані доступу, бо занурена була повністю. У Марію, її історію, її стан. Розпитувала, коментувала, інтерпретувала - інтерв'ю потребує велику концентрацію. Тож наступного разу прохання реєструватися до початку заходу. Головне, що було сьогодні - любов. І біль. І ще раз любов. І ще раз біль. Дякую Марії Гнесь за мужність, за 5 історій про татуювання, за правду про те, як мало чого працює в горі. Дякую мамі Марії, яка працює з військовими у шпиталі, але прийшла до нас і підтримала доньку. Окрема подяка військовій на ім1я Анна, яка сказала, що до цього інтерв'ю переживала втрати з ненавистю, а відтепер бачить, як можна їх переживати з любов'ю. Вдячна всім учасникам, які мали мужність прийти сьогодні і торкнутися чужого болю, знайти слова підтримки і для себе взяти інсайти та усвідомлення. Собі дякую за витримку, глибину, тактовність. Ну і за те що я таки не бетмен, бо трохи поревла, але це норм. Наступного тижня (у неділю) буде ще одне інтерв'ю - про втрату мами. Запрошую ❤️‍🩹

З 5-ї ранку робила слайди для сьогоднішнього психотерапевтичного інтерв'ю - не мала іншого часу. Коротенька, але змістовна лекція таки відбулася. Сподіваюся, "штормова" метафора учасникам зайшла 😄

Дивно міркувати про горе як про якусь інтелектуальну вправу: ніби його можна подолати силою думки. Горе проживається на рівні почуттів, а не розуму, тож виття і сльози в горі - первісні, дикі і дуже природні. Тому виживання після втрати (насправді) не буде слідувати стадіям або крокам, не відповідатиме чужим уявленням про те, що ви відчуваєте, яку "розумну" поведінку демонструєте. Розум в горі перебуває у зовсім іншій площині, ніж серце, яке розбите вщент. Для того, щоб вижити - ми повинні почати говорити правду. Про той жах, який стався і відбувається досі. Тоді ми зможемо розмовляти про те, як навчитися жити всередині того, що є. Завтра, 1 червня, будемо про це говорити з Марією.

Коротенько прокоментую гучний поєдинок Портнікова з Латиніною. З психоаналітичної точки зору - стався абсолютно терапевтичний прецедент, поясню. При травмах насильства, будь-яких, важче почуваються ті, хто постраждав від знайомих/близьких. У порівнянні з тими, хто був покалічений та згвалтований чужими/незнайомцями. Терапевти, які працюють з травмами насильства, добре знають, як важливо у процесі лікування змінити сприйняття насильника на такого, якого ти не знав надто добре, тому і довірився, відчинив, не був готовий тощо. З цієї точки зору напад на Україну тими, хто довго вважався "своїм" - це не просто рана. Це психічна гангрена, яка має всі шанси гнити десятиліттями. Відновлення після насильства з боку того, кого ти добре знав, від кого не очікував смертоносності такого масштабу - складніший процес, ніж після травми, заподіяної тим, хто від початку мав статус ворога. Тож зцілення (у тому числі, але не тільки) полягатиме у якісному розмежуванні українців від російської імперії. Конотацію "на нас напали ворожі орки" психічно легше витримати, чим "нас знищують рідні брати". Тому такий приємний післясмак після того інтерв'ю. Портніков блискуче довів: ми різні, і ми не разом. Подивіться, хто ще не.

Травматичні події накладають важкі емоційні витрати на тих, хто їх переживає. Пошкодження можуть статися у різних системах органів, але жодне з них не є таким загадковим, як неврологічне. Забій легені загоюється, велика рвана рана заживає, зламана кістка зростається, але пошкодження головного мозку може бути довічним та непоправним. Нервова система не володіє тими ж регенеративними можливостями, які є у решти організму. Це стосується військових контузій, тупих і проникаючих травм голови, а також деяких психічних розладів, які теж можуть бути пов'язані з нервовою системою. Про це є дослідження тут, тут і тут.

Вступаю в цьому році до аспірантури. Буду досліджувати психічні розлади на тлі війни. Перший етап вступу - ✅. Восени - другий.