Степова Русалка📚

ЗАХИСТИ СЕБЕ ВІД ДРОНА! Приєднуюся до збору 24-ї бригади Ціль збору: 1 000 000 грн на наземні станції для зенітних дронів. Це обладнання забезпечує надійний звʼязок та більшу кількість знищених цілей. Моя ціль: 15 000 грн. ПРИЗИ ЗА ДОНАТ (фото усіх лотів докладу в коментарях) За донат, кратний 50 грн — можливість виграти ручну хімічну грілку-грибочок. За донат, кратний 150 грн — можливість виграти пазл на 500 шматочків від Trefl з грибами. За донат, кратний 250 грн — можливість виграти мою «Грибних справ підмайстру» з автографом, а також новинку — мій переклад — «Хлопчик, що вижив» Девіда Голмса (попередньо має вийти в листопаді) Банка: https://send.monobank.ua/jar/4vFYuJkzpx Якщо донатите не з монобанку, залиште у полі «коментар» свої контактні дані. Дякую за участь і поширення!

Знайомий з твітера написав ще один варіант - «і у воду не лізти». ВАУ, я перепрошую!

📖 «Беззоряне море» ✍🏻 Ерін Морґенштерн А я ж цю книгу пропустила повз. Геть не звертала уваги. Лише завдяки Юлі, яка висловила припущення, що мені може сподобатись, я отримала прекрасне поповнення до топ-книг року. Дякую, Русалко Уявіть собі місце глибоко під землею, де розташоване море без зірок. А на його берегах — незліченні кімнати, тунелі, бібліотеки й гавані, наповнені історіями. Сюди ведуть таємні двері, які можна знайти в найнесподіваніших місцях. Тут живуть хранителі історій, пливуть кораблі, існують давні легенди, а час і звичні правила реальності поводяться трохи інакше. Вже на цьому місці треба вирішити, чи згодні ви заглибитись в цю «кролячу нору». Я, на щастя, заглибилась) Усе починається із Закарі Езри Роулінса — студента, який знаходить у бібліотеці університету дивну книжку без назви. Серед незнайомих казок і фрагментів чужих життів він раптом натрапляє на історію зі свого дитинства. І це стає початком подорожі, яка приведе його до таємного товариства, загадкових дверей і того самого підземного світу. На його шляху з’являться Мірабель — рожевоволоса загадкова захисниця цього місця, та Доріан — чоловік із сумнівними союзами й власною історією. Але найбільше мене захопило те, ЯК Морґенштерн розповідає цю історію. Роман побудований як величезний літературний лабіринт: основна сюжетна лінія переплітається з окремими казками, легендами, міфами, уривками чужих спогадів і фрагментами історій, які на перший погляд можуть здаватися зовсім не пов’язаними між собою. Ти переходиш від одного оповідання до іншого, збираєш символи, повертаєшся до вже прочитаного й поступово починаєш бачити, як окремі нитки вплітаються в одну велику тканину. Тут є бджоли, ключі, мечі, пірати, художники, закохані, таємничі товариства, маскаради, бібліотеки, кораблі й море з меду. І все це звучить так, ніби авторка взяла величезну скриню з міфами, казками, дитячими фантазіями та літературними образами, і створила свій, такий знайомий але новий світ) Окремо хочу поговорити про атмосферу. Вона неймовірна. Трохи химерна, трохи меланхолійна, місцями казкова, місцями тривожна. У цій книжці є відчуття давньої таємниці. Ніби десь існує цілий прихований світ, і ти просто ще не знайшла правильних дверей. А ще тут стільки уваги до деталей, символів і візуальних образів, що часом хочеться зупинитися й просто побути всередині описаної сцени. Любов до історій тут відчувається буквально в усьому. До книжок, до оповідачів, до тих, хто слухає, до вигаданих світів і до самої можливості розповідати. Морґенштерн грається з природою оповіді, з тим, де закінчується історія і починається інша, чи може читач стати частиною того, що читає, і чи справді всі історії мають колись завершуватися. Мені дуже близька сама ідея такого місця. Світу, в якому історії не лежать тихенько на полицях, чекаючи, поки хтось їх відкриє, а мають власне життя, власну пам’ять і власні таємниці. Де кожна дверна ручка може виявитися початком пригоди, а випадково знайдена книжка — ключем до чогось значно більшого. Звісно, це роман, який вимагає певної готовності відпустити звичні очікування від сюжету. Він нелінійний, багатошаровий, часом навмисно заплутаний. Не всі загадки отримують таке пояснення, якого можна було б очікувати від класичного пригодницького фентезі. Деякі сюжетні фрагменти існують радше заради власної краси, символізму й настрою. Але мені саме ця химерність і стала частиною задоволення. Я отримала величезне читацьке задоволення. Мені хотілося залишатися в цьому світі, розглядати його, блукати його коридорами й дізнаватися, що ховається за наступними дверима. І після завершення залишилося те приємне відчуття, коли книжку вже прочитано, але подумки ти ще не зовсім повернулася звідти. Якщо вам сподобалась ця книга — рекомендую ще «Піранезі» Кларк, «Небудь-де» Геймана і ще сюди ж додам тетралогію «Цвинтар забутих книг» Сафона, хоч вона більш до магічного реалізму, ніж до фентезі, та за атмосферою — воно. Прочитайте «Беззоряне море», якщо ще ні. Дайте йому шанс☺️ Видавництво Vivat 🌟

Дуже соромно, що тільки в 31 рік мало того, що дізналася оригінальне закінчення приказку «і рибку зʼїсти», так до цього ще й свято була переконана, що іншого продовження немає 😁 Якщо ви раптом такі ж, як і я, то - «..і кісточкою не подавитися», а не лише «і на хуй присісти»🙈 Прикиньте мій шок! Так чудово і сумно. Чудово - що життя ще може мене дивувати, сумно - бо планка в мене аж настільки от низька стала😅

А я, глупінька, грішила на вітаміни і стрес😁

І так, як пані видалила ті дописи, а скріни не горять, а я добряче відвела душу, але не отримала сатисфакції, ділюся з вами повним діалогом. Благословенна буде та мить, коли я не розвивала тг-канал і зробила його твітером з Аліекспреса😁 Останній скрін - це вже інший допис і там пані ну зовсім бідна нещасна овечка, яку затюкали озлоблені люди🥺

Боже,це прекрасно. Мамзель похвасталась,що прочитала спижджену книжку до релізу,(і всім пропонувала ту піратку), а також що краде книжок на 1000$ в рік, і навіть не планує купувати ніколи, бо в неї гобі «читати, а не купувати», я прийшла напихала хуїв, вона спочатку ржала, потім давила на жалість «я бідна, в мене дитина замерзне». А потім взагалі сказала,що я пишу без поваги, мене хуйові манери і треба знати межі пристойності😁

В кого є багато обіймашок в Укрзалізниці, до 4 листопада є змога їх задонатити на допомогу залізничникам, які постраждали від війни або захищають країну в лавах ЗСУ. На жаль, обмежену кількість, мені вдалося обміняти лише 16500, але ініціатива дуже хороша❤️‍🩹

Буквально біля нашого будинку💔️️️️️️

Київ. 😱❗️Удар по автомобілях під час руху в Чабанах, повідомляють що є жертви ㅤ Надіслати новину 👉 @ua5_bot ℹ️ 👉🏽 ПІДПИСАТИСЯ 👈

Минулого року, теж під час відрядження, один з книгарів Оксфорда вирішив з гордістю мені сказати Прівєт какдєла і бачив Боженька, сам нарвався на лекцію про те, чому відповідати українцям російською дуже негарно. Досі ніжно згадую тих півгодини😁

Вперше після того,як іноземець запитав,звідки ми і ми сказали,що з України,почули у відповідь«О,я знаю пару слів!» і це була українська,а не руснява, так щемко і приємно.Знає «Доброго ранку», «Смачного» і «Будь ласка».Поруч стояли інші хлопці, перепитали,що це означає і повторили і так тішилися, що в них виходе🥹

Айм сорі💅

Йдемо по вулиці, в мене розвівається волосся, коханий каже «Ти ж моя мурена!» Я ржу. Питаю: «Ти бачив мурен?» Він продовжує асоціативний ряд «Ну знаєш, як сирена, русалка» Починає підозрювати, що щось не так. Показую фотографію і тепер складаємося від сміху вже двоє😁😁 Одне лице, не сперечаюсь!😁

Колеги дають фідбек про кандидатку - хороша дівчинка,єдине, що в кінці задавала крінжові запитання.Питаю: які запитання?Розказали. Кажу: Тю, так заєбісь запитання, ви ж оцінюєте її персоналіті, вона оцінює вашу, всьо правильно. Колега каже: ми так і знали, що тобі сподобається і що це в твоєму стилі))))

Сьогодні день про тих, завдяки кому ми можемо мріяти про майбутнє в своїй країні. Про тих, хто береже наші життя ціною власного. Безмежна, неосяжна, вдячність тим, хто закриває наше небо і наші кордони. Навіки повага та памʼять тим, хто не повернеться. З Днем захисників і захисниць України 🙏🇺🇦

Так, як голівоньку часто рятує гумор, то не буду відходити від цього формату і поділюся з вами смішним. Оформлювала тимчасовий захист і фотографували на документ по місцю (а тут за плечима доба в потязі, під час виїзду вокзал був якраз під обстрілами і в іншій країні продовжується життя, тому кожен гучний звук як удар під дих, тупо флешбеки з Вʼєтнаму) Мужчинчик, який підказував, що робити, глянув з-за плеча пані на результат і такий: Вау, грейт фото, ю лук вері бьютіфул. Я собі така щасливенька, що не дивлячись на моральні гризоти і фізичні випробування, змогла класно сфоткатися на документ, який показуватиму тепер сто разів при перетині кордону всім прикордонникам, хапаю в руки цей папірчик… Що ж Грейт-вері бьютіфул-фото ін квещьон або «їх розшукує поліція за розбещування дощових равликів»:

Я ніколи навіть не думала про еміграцію. Мріяла про подорожі, про дослідження світу і завжди знала, що колись матиму змогу пожити місяць-два-рік в іншій культурі, а потім повернуся додому, до своїх людей, буде це Київ, Франківськ чи щось нове - Тернопіль, Херсон, Одеса, Харків, Луганськ. Чотири роки повномасштабного, проведеного майже постійно в столиці, я сміялася з переляканих рідних, які казали, що треба виїжджати. Жодної повноцінної відпустки, лише перефокусовка між предметами стурбованості, а після татової смерті застигла, як комаха в бурштині, відкладаючи все. І ось наступає момент повного дна, коли від сну залишається півтори години на день, а мозок і нервова уже не вивозить, починаєш забувати банальні речі, плутаєш слова, не можеш ні на секунду відключити думки,тривогу і паніку. Шукаєш причину в недостачі вітамінів, «може треба почати бігати», більше продуктивності, більше витримки і витривалості, інші можуть і ти можеш! А ти не можеш. Але вперто робиш вигляд, що якось та й вивезеш. Ти шарахаєшся від кожного звуку. Ти стоїш в мокрому купальнику під збиттям шахедів і думаєш «треба було залишити ключі рідним, щоб забрали котів раптом долетить сюди». Ти роздивляєшся себе у весільній сукні в свій щасливий день (після двох з половиною годин сну після обстрілів) і уявляєш, що гримлять не прильоти на іншому березі, а баси пісень, і надієшся, що ти і твої найближчі люди, яких ти зібрала в цьому місці, переживете цей день. Тобі сниться хтось зі знайомих чи друзів і першим ділом ти перевіряєш соцмережі, щоб побачити якийсь недавній слід, підтвердження, що вони живі, що їхній будинок не знесло влучанням, як вже було і як ти хоронила дорогу людину в закритій домовині, поруч з домовиною його мами. Найскладніше, найболючіше рішення, рішення, від якого нутрощі буквально перевертає і прострілює душу, бо ти його ніколи не хотіла і не планувала приймати, ти мала бути тут від початку і до перемоги, ти собі обіцяла і клялася. Вдома, зі своїми людьми, на своїй землі. Шукаєш відповіді в чужих постах, в історіях інших і не знаходиш там навіть свого питання. Почуваєшся зрадницею своїх переконань і себе. Розумієш, що тобі пощастило, бо є куди повертатися, на відміну від багатьох інших людей, починаєш докоряти собі за слабкість, за те, яке взагалі право маєш щось подібне переживати. Потім починаєш докоряти собі, чого себе гризеш, бо ти б підтримала будь-кого зі знайомих, друзів чи близьких, хто спробував врятувати себе від себе і від небезпеки, переїздом. Можна хоча б спробувати і нічого не розвалиться, якщо конкретно ти дасиш слабину і дозволиш собі побути розклеєною. Головою я розумію, що так буде правильно, що саме для мене так потрібно, що це не трагедія, багато людей живуть в інших країнах і все окей. А серце має геть іншу думку, серцю відчувається як кінець світу. І отак починається новий розділ, в якому я маю вчитися жити по-іншому і не мучити себе власноруч, перша ніч в місті, яке тебе прихистило і з якого ти тепер їздитимеш додому і третій день в країні, в яку в іншому житті їздила в веселі, наповнені життям, відрядження. Я завжди любила писати і від виливання думок в букви тексту теоретично могло стати легше. Так і тут, відмінність лиш в тому, що не тримаю це все в щоденнику дальньої шухляди столу, а відкриваю підглянути іншим

Котики і котеси, запрошую вас кинути свій голос в дуже хорошу петицію https://petition.kmu.gov.ua/petitions/10598

Мразі почали святкувати наше весілля з ночі, будинок ходить ходуном. Переживаю за маму з сестрою, які сплять в готелі поруч, так ніби то моя провина, що росія досі існує💔