es
Feedback

¡No caigas en manos de tramposos! Telemetrio encuentra y marca estos canales 👉 Si quieres ver la etiqueta, suscríbete

Військово-історичне товариство студентів

Військово-історичне товариство студентів

Ir al canal en Telegram

🤝Блог Наукового товариства студентів історичного факультету КНУ ім. Шевченка @knuist ✍️З питань співпраці – @Guy_Julius 📎Голова – @A_Hrym

Mostrar más
822
Suscriptores
+224 horas
+47 días
+430 días
Archivo de publicaciones
🕊 Вже завтра, 19 листопада, розпочнеться Всеукраїнська наукова конференція «Histmilita: військова історія країн Сходу». ✔️ Д
🕊 Вже завтра, 19 листопада, розпочнеться Всеукраїнська наукова конференція «Histmilita: військова історія країн Сходу». ✔️ Детальніше ознайомитися із програмою можна за посиланням. Додаємо для зручності розклад роботи конференції. 🔹10.30-11.40 – Пленарне засідання (link via Zoom) 🔹 11.40-12.00 – Перерва 🔹 12.00-15.00 – Робота секцій. Чекатимемо на Вас!
18 nov, 08:23

Під час Першої російсько-чеченської війни (1994–1996 рр.) формування Чеченської Республіки Ічкерія широко використовували сам
Під час Першої російсько-чеченської війни (1994–1996 рр.) формування Чеченської Республіки Ічкерія широко використовували саморобну, так звану польову зброю («ерзац-озброєння»). Частину зразків почали виготовляти ще 1992 року на грозненському заводі «Красный молот», а з початком бойових дій виробництво перенесли в підпільні цехи. Одним із найпоширеніших зразків такої зброї став пістолет-кулемет «Борз». Так називали різні кустарні моделі, а перші з них створювали на основі вірменського К6-92. Корпус робили зі звичайних сталевих труб або штампованого листового металу низької якості. Через якість сталі ствол швидко зношувався, подекуди вже після кількох відстріляних магазинів. Це була передусім зброя ближнього бою для міських засад: після ліквідації ворога на малій відстані головним було захопити його штатний автомат АК-74. Чеченці також переробляли некеровані авіаційні ракети (НУРС). Для цього використовували радянські ракети С-5 та С-8 зі складів, що лишилися від радянської армії. Замість авіаційних пускових блоків брали звичайні металеві водопровідні труби. До кожної труби доводилося виводити ізольовані дроти, які під’єднували до звичайного автомобільного акумулятора. Механізм працював так: при натисканні кнопки замикався ланцюг, струм надходив до ракети, і відбувався запуск. Не менш вражаючою була винахідливість чеченців у модифікації кулеметів. Великокаліберні КПВТ і НСВТ, зняті з підбитої російської бронетехніки, переробляли на «польові» варіанти. До них приварювали саморобні сошки (подекуди й лафети з деталей сільськогосподарської техніки) та велосипедні ручки. Дистанційний електромеханічний спуск, який використовують у танкових кулеметах, демонтували, бо в піхоті він марний. Натомість зварювали складну систему важелів, що закінчувалася звичайним ручним спусковим гачком. Адаптовані так кулемети, як і інші саморобні винаходи, ефективно використовували для облаштування вогневих точок і посилення бойових груп. Автор: Софія Бондар Редактор:Іван Гама Дизайнер: Ілля Нюнькін
17 nov, 05:00

📌UPD: реченець реєстрації продовжено до 17 листопада‼️ реченець подання тез до 24 листопада Маємо новину для молодих дослідн
📌UPD: реченець реєстрації продовжено до 17 листопада‼️ реченець подання тез до 24 листопада Маємо новину для молодих дослідників: Наукове товариство студентів, аспірантів, докторантів та молодих вчених історичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка анонсує Міжнародну наукову конференцію студентів, аспірантів, докторантів та молодих вчених "Гамбіт Європи: історичні та соціологічні взаємозв'язки"! Конференція присвячена різним сторінкам історії Європи, усьому спільному та відмінному між суспільствами, що її населяють. 🔹Формат: онлайн 🔹Дата: 30 листопада 2026 року 🔹Участь: безкоштовна 🔹Робочі мови: українська та англійська ➡️Напрямки конференції: 1. Економічний простір – єдиний і фрагментований (Економічна історія). 2. Загальноєвропейський соціум: історична ретроспектива (Соціальна історія). 3. Динаміка європейських суспільств: ідентичність, міграції та соціальні рухи (Соціологія та соціальна антропологія). 4. Спільноти пам’яті та матеріальна культура: етнологічний вимір, Public History та історична реконструкція. 5. Міжнародні відносини як сплетіння дипломатичних контактів (Історія дипломатії та міжнародні відносини). 6. Політичні та інституційні об'єднання: від ідей до спільного простору. 7. Спільна спадщина: культурний обмін європейських народів (Історія культури, культурологія). 8. Антагонізм та конфлікти в історії Європи (Військова історія). 📌Реченець реєстрації та подання тез на конференцію: 7 листопада. Реєстрація - тут. 📌Деталі щодо конференції, вимоги до оформлення статей - в інфолисті. Творіть науку! Долучайтеся до конференції зі своїми дослідженнями!
16 nov, 11:24

АК проти AR Вибір між АК і AR — це не просто вибір між двома автоматами. Це зіткнення двох інженерних шкіл, яке десятиліттями
АК проти AR Вибір між АК і AR — це не просто вибір між двома автоматами. Це зіткнення двох інженерних шкіл, яке десятиліттями розділяє військових і зброярів. Але в Україні в 2022–2026 роках ця суперечка набула нового змісту: її дедалі частіше вирішує не конструкція, а ремонт, калібр і постачання. Обидві платформи походять від однієї ідеї — штурмової гвинтівки, концепцію якої започаткувала німецька StG 44. Проміжний патрон і можливість вести автоматичний вогонь із рук змінили уявлення про піхотну зброю. Автомат Калашникова, прийнятий на озброєння СРСР у 1949 році, будувався навколо газового поршня й вільних допусків, які прощали бруд і недбалий догляд. Американську AR-15 компанія ArmaLite розробила 1956 року на основі гвинтівки AR-10, а в 1959 році продала права компанії «Colt»; військовою версією стала M16. Але далі шляхи розійшлися: радянський АК пішов у бік максимальної простоти й живучості, а американська AR — у бік модульності та легких матеріалів. Холодна війна перевірила обидві системи в бою. У В’єтнамі М16 спершу страждала від збоїв, і причиною були не лише особливості конструкції, а й заміна пороху та нехромований патронник. Водночас малокаліберний патрон американської гвинтівки вплинув і на радянських конструкторів: у 1970-х АК-74 перейшов із калібру 7,62 мм на 5,45 мм. Після 1991 року AR-платформу дедалі частіше обирали професійні армії та приватні військові компанії, а АК лишався масовою зброєю численних локальних конфліктів. В Україні AR-гвинтівки стали помітні під час АТО та ООС: добровольці й спецпризначенці шукали кращу ергономіку та можливість встановлювати сучасну оптику. У 2020 році прикордонники отримали партію UAR-15 — української гвинтівки під патрон 5,56×45 мм НАТО від компанії «Укроп», а згодом Нацгвардія переозброїла загони спецпризначення: АК і СВД там замінили на UAR-15 та UAR-10 під патрон 7,62×51 мм НАТО. У лютому 2023 року UAR-15 прийняли на озброєння ЗСУ, у листопаді того ж року з’явилися її версії з різною довжиною ствола, а в травні 2024 року різні модифікації допустили до експлуатації. За оцінкою Міноборони, головні переваги UAR-15 над радянським автоматом — точність, дальність і менша вага: вона приблизно на 600 г легша за АК, що відчутно під час піших переходів. Модульна конструкція дозволяє швидко встановлювати оптику, глушник та інше обладнання. Водночас AR-платформа вимогливіша до чистоти й догляду, ніж АК. Серед формувань, створених у 2025 році (3-й армійський корпус Андрія Білецького, 1-й корпус НГУ «Азов» і 2-й корпус НГУ на базі «Хартії»), у «Хартії», за словами командира відділення, АК у його підрозділі вже повністю замінили на UAR-15. Проте загалом у багатьох лінійних частинах АК досі лишається основною зброєю: перехід на нову платформу потребує навчання й закупівлі боєприпасів іншого калібру. Є для цього й причини. Різниця закладена в самій конструкції: в AR порохові гази діють безпосередньо на затворну раму, тож гвинтівка легша, але чутливіша до забруднення, а в АК працює газовий поршень, який важчий, зате терпиміший до бруду. АК-74 простий, надійний і масовий, а ворог також використовує патрон 5,45×39 мм, тож трофейні боєприпаси можуть підходити до наших АК, чого не скажеш про калібр 5,56 мм. Слабке місце автомата — зношення: багато стволів уже вичерпали ресурс, а ремонтна база обмежена. Є труднощі й у UAR-15: стволи до неї тривалий час імпортували зі США, а про локалізацію їхнього виробництва в Україні заявили лише нещодавно. Паралельно розвивається й модернізація АК: булпап «Малюк» прийняли на озброєння у 2017 році. Тож, у 2023–2026 роках питання «АК чи AR» дедалі менше стосується самих автоматів і дедалі більше — ремонту, калібру та логістики. АК лишається перевіреною класикою для масової армії, а AR із її модульністю та ергономікою частіше обирають підготовлені підрозділи. Автор: Іван Гама Редактор:Юлія Синельникова Дизайнер: Анастасія Межерицька
12 nov, 08:29

🪖 До 15 листопада ви можете подати заявку на Всеукраїнську наукову конференцію «Histmilita: Військова історія країн Сходу».
🪖 До 15 листопада ви можете подати заявку на Всеукраїнську наукову конференцію «Histmilita: Військова історія країн Сходу». Захід відбудеться 19 листопада 2026 року в онлайн форматі. 📲 Заявку та тези для участі можна відправити за цим посиланням: https://forms.gle/LUs8K11xBkzngytZ9 ⛩ Секції конференції: 🔹Військова справа Стародавнього та Середньовічного Сходу 🔹 Мілітарний розвиток Сходу у ранньомодерну та модерну добу 🔹 Країни Сходу у глобальних конфліктах першої половини XX ст.: контекст Першої та Другої світових воєн 🔹 Країни Сходу та система міжнародних відносин у період Холодної війни: військова справа та конфлікти 🔹 Сучасні війни та військово-технологічний потенціал країн Сходу 🔹 Джерелознавство та музеєзнавство у контексті військово-історичної спадщини Сходу Організатори: ✔️ Рада молодих вчених Історичного факультету ✔️ Національний військово-історичний музей України ✔️ Кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн КНУ імені Тараса Шевченка ✔️ Кафедра історії стародавнього світу та середніх віків КНУ імені Тараса Шевченка ✔️ Військово-історичне товариство студентів НТС історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка ✔️ Клуб дослідження Близького Сходу
10 nov, 15:45

Звертаємо вашу увагу також на проєкт наших колег і друзів!
10 nov, 06:00

17 листопада щорічно відзначають Міжнародний день студента. Чи то пак і студентки? З цієї нагоди відбудеться обговорення тези
17 листопада щорічно відзначають Міжнародний день студента. Чи то пак і студентки? З цієї нагоди відбудеться обговорення тези: Жіноча освіта на українських землях Російської імперії 19 століття: крок до емансипації чи засіб формування «ідеальної» жінки? 📍За участі Тараса Самчука (PhD, асистент кафедри давньої та нової історії України КНУ ім. Тараса Шевченка) та Ілони Жовтої (PhD, викладачка кафедри історії факультету соціології і права КПІ ім. Ігоря Сікорського). 🗓 17.11 (вівторок) 🕰 10.30 Формат: дистанційно у Google Meet. Доєднатися можуть усі охочі, проте після реєстрації за посиланням. Зараєстровані отримають лінк на саму зустріч напередодні. Модераторка: Марія Дуденкова @midlerii
10 nov, 06:00

Історія може похизуватися багатьма воєначальниками, проте було б помилкою вважати, що українські терени в цьому плані поступа
Історія може похизуватися багатьма воєначальниками, проте було б помилкою вважати, що українські терени в цьому плані поступаються іншим. Чи багато ви знаєте про рід Острозьких? Дехто може багато розповісти про культурну та меценатську діяльність Василя-Костянтина Острозького, проте не варто забувати про його батька, Костянтина Івановича Острозького, не менш яскраву постать, особливо у військовому ремеслі. Народився він у 1460 році та доволі рано втратив своїх батьків. За військову справу він взявся за часів короля Яна І Ольбрахта, а вже 1497 року отримав посаду великого гетьмана литовського. Вона передбачала командування всіма збройними силами Великого князівства, і започаткувалась саме за Костянтина Івановича. Проте на цій посаді він затримався ненадовго, вже у 1500 році після поразки в битві на Ведроші, він потрапив у полон до Московського князівства. У 1506 році Костянтин Іванович був змушений присягнути Василію III, але наступного року саме ця присяга допомогла йому втекти на Волинь. Одразу після повернення, продовжив військову справу, отримавши від Сигізмунда І Старого посаду великого гетьмана. А вже після того, Костянтин Іванович пішов громити татар, і особливо відзначились перемоги у 1508 році під Слуцьком та у 1512 році під Вишневцем.  Проте, не одними татарами обмежувалась звитяга Костянтина Острозького, адже в тому ж 1512 році почалася московсько-литовська війна, що тривала до 1522 року. Найяскравішою подією цього конфлікту стала битва під Оршею 8 вересня 1514 року. Скориставшись відсутністю у супротивника піхоти та артилерії, Острозький розгромив московські війська воєвод Івана Челяднина та Михайла Голіци. Щоправда, Смоленськ повернути не вдалося, вдалося лише відвоювати прикордонні фортеці, захоплені Москвою. Після повернення до Литви Сигізмунд нагородив гетьмана безпрецедентною відзнакою: 3 грудня на його честь влаштували урочистий тріумф. І більше того, 30 листопада 1514 року король видав грамоту «вельможному (magnifico) Костянтину Івановичу, князю Острозькому, каштеляну Віленському, гетьману ВКЛ, старості Луцькому, Брацлавському та Вінницькому і маршалку Волинської землі» з дозволом звести дві православні церкви у Вільно: на честь Святої Трійці та Святого Миколая. Після Орші гетьман і далі воював, інколи зазнаючи поразок від московитів і татар. 25 березня 1522 року Сигізмунд І призначив його воєводою Троцьким. На початку 1527 року за наказом султана загін перекопської орди чисельністю 26 000 вторгся до Польщі й спустошив Белзьке та Люблінське воєводства, а потім повертався до Криму через Волинь і Київську землю. У погоню за татарами вирушив Костянтин Острозький і наздогнав їх на березі річки Ольшаниці між Каневом і Черкасами, де ординці стали на нічліг. Напавши зненацька 5 лютого 1527 року, він завдав їм нищівної поразки. У битві під Ольшаницею було захоплено всю здобич татар, до 40 000 полонених було звільнено. Після 1527 року Костянтин Іванович присвятив себе виключно господарській діяльності, яке посіло чимале місце у його житті. Усі вільні кошти він вкладав у придбання нових маєтків. Величезні земельні володіння Острозького разом із численними королівськими «наданнями» вимагали чималих зусиль для управління. Князь звільняв свої маєтки від королівських податків, будував у них церкви, не дозволяв сусіднім панам кривдити своїх людей. Така м’якість і миролюбність принесли йому загальну прихильність і значно підвищили його авторитет серед православного населення. Навіть піддані інших багатих вельмож тікали до володінь Острозького й не погоджувалися повертатися до колишніх власників. Великий гетьман литовський Костянтин Іванович Острозький був справді великим полководцем. За свою кар’єру він виграв понад 60 битв, програвши натомість лише три Автор та Дизайнер: Олександр Бойко Редактор: Павло Хохлов
09 nov, 08:47

#Іспанська_Корона Іспанське кораблебудування 1890–1945: країна з талановитими інженерами та слабкою промисловістю Якщо дивити
#Іспанська_Корона Іспанське кораблебудування 1890–1945: країна з талановитими інженерами та слабкою промисловістю Якщо дивитися на іспанський флот кінця XIX століття, впадає в око несумісність амбіцій із можливостями. Військові арсенали у Ферролі, Картахені та Кадісі були, кваліфіковані інженери теж, а ось власної металургії та виробництва броньової сталі й великої артилерії практично не було. Тому кораблі будували за іноземними кресленнями. Три броненосні крейсери типу «Інфанта Марія Тереса» («Інфанта Марія Тереса», «Бiскайя» та «Альміранте Окендо») зводили на верфі «Астільєрос дель Нервіон» у Більбао за британським зразком. Броню, частину механізмів і гармат довелося імпортувати, а затримки постачання й фінансування призводили до того, що кораблі вводили в стрій недоукомплектованими. Наслідки проявилися 1898 року. Під Сантьяго-де-Куба іспанські кораблі мали проблеми з боєзапасом, технічним станом механізмів і недоозброєнням. Так, на крейсері «Крістобаль Колон», купленому в Італії, не встановили головні гармати, бо вони не були вчасно виготовлені. Цей епізод добре ілюструє головну проблему: навіть вдалий проєкт нічого не вартий без промислового тилу. Показовий контрприклад - підводний човен Ісаака Пераля (1888). Це був електричний апарат із торпедним озброєнням, який за концепцією випереджав час. Проте флот не оцінив його належним чином, випробування критикували, і серійного виробництва не було. Цю історію варто розглядати не лише як історію одного винаходу. Вона демонструє розрив між інженерною думкою і державною підтримкою. Після поразки країні довелося відновлювати флот фактично з нуля. Закон 1908 року, відомий за прізвищем міністра Ферранділса, передбачав масштабну програму будівництва. Для її виконання 1909 року створили товариство SECN (Sociedad Española de Construcción Naval) за участі британських компаній Vickers, Armstrong Whitworth і John Brown. Така модель мала розв’язати одразу кілька задач: забезпечити технологічну допомогу, навчити місцевих фахівців і модернізувати верфі, передусім у Ферролі, Картахені та Сестао. На практиці виходила залежність від британських партнерів, але водночас і справжній трансфер технологій. Головним результатом програми стали три малі лінкори типу «España»: «España», «Альфонсо XIII» (після 1931 року його перейменували на «España») і «Хайме I». Їх проєктували з урахуванням реальностей Іспанії: невеликі розміри, помірна вартість, обмежені потреби в базах. Водночас порівняно з британськими чи німецькими дредноутами вони виглядали слабкими, а будівництво затягнулося через Першу світову війну, коли постачання з Британії порушилося. У 1910–1920-х роках розвивалося й підводне кораблебудування. Іспанія придбала ліцензію американської компанії Electric Boat, і на цій основі в Картахені збудували човни серії «B». Для країни це була можливість отримати практичний досвід у новій галузі, хоча й без власного проєкту. Найвищою точкою цього періоду, мабуть, були 1920–1930-ті роки. Тоді з’явилися важкі крейсери «Канарiас» і «Балеарес», створені на основі британського типу «Каунті» з урахуванням обмежень Вашингтонської угоди (10 000 тонн, гармати калібру 203 мм). Їх будувала SECN у Ферролі. Тоді ж на воду спустили есмінці типу «Чурруга». Це були вже сучасні кораблі, хоча системи керування вогнем та частина обладнання все ще надходили з-за кордону. Громадянська війна 1936–1939 років перервала цей розвиток. Верфі постраждали, частина фахівців загинула або емігрувала, а флот зазнав втрат: 1938 року в битві біля мису Пальос затонув крейсер «Балеарес». Після війни Іспанія опинилася у міжнародній ізоляції і доступ до іноземних технологій, на які вся школа спиралася, фактично зник. Підсумовуючи, іспанське кораблебудування цього періоду можна назвати адаптаційним. Воно вміло переймати чужі рішення й будувати за ними кораблі, але не мало повного виробничого циклу. Автор: Артур Гримчак Дизайнер: Богдан Новаковський Редакторка: Яна Чайка
05 nov, 13:03

Німецько-радянська війна. Бердичівська трагедія 1941 року Примітка: Бердичів — місто Житомирської області. Його називали «Вол
Німецько-радянська війна. Бердичівська трагедія 1941 року Примітка: Бердичів — місто Житомирської області. Його називали «Волинським Єрусалимом», бо він був одним із найбільших центрів єврейської культури та життя в Україні та Європі. На початку липня головні підприємства міста отримали наказ про евакуацію. Вона проходила в надзвичайно складних умовах: ворог наближався до Бердичева. Значну частину промислового устаткування вдалося вивезти на схід, а те, що вивезти не вдалося, знищували. Наприклад, обладнання міської телефонної станції демонтувати не могли, тому військові інженери-підривники заклали вибухівку в будинок контори зв’язку й підірвали його разом з обладнанням. Усі документи знищили. Рух поїздів залізницею фактично припинився, а численні жителі та біженці, які залишалися в місті, могли виїхати лише пішки або на підводах. 4 липня о 19:00 німецькі літаки вперше бомбардували Бердичів. Півтонні бомби зруйнували кілька будинків у центрі, під удар потрапили й місця дислокації військових частин. Трагедія сталася і на території міської в’язниці — тюрми НКВС №2. Коли ворог підходив до Бердичева, арештантів, які мали один-два роки ув’язнення, зібрали на тюремній площі, оголосили про звільнення й запропонували прибути до військкомату та добровільно вступити до армії. Через кілька днів у в’язниці сталася пожежа: у полум’ї загинуло багато ув’язнених, частину з них застрелили охоронці, коли в’язні намагалися втекти з палаючих камер. 7 липня 1941 року після запеклих боїв Бердичів окупували німецькі війська. Окупація тривала понад 900 днів. Загарбники намагалися реалізувати генеральний план «Ост» — таємний план нацистів із колонізації та германізації окупованих східних територій коштом місцевого населення. У місті створили табори для військовополонених, куди зігнали близько 48 тисяч людей. Полонених тримали просто неба в жахливих умовах: на добу видавали 100 грамів проса та півтора літра води чи баланди. Люди гинули масово. Тіла померлих від ран і хвороб складали у велику яму неподалік табору й посипали хлоркою, і так день за днем, доки яма не наповнювалася майже вщерть. Тоді її засипали землею й копали наступну. Згодом виявили чотири такі поховання. Німецькі окупанти чинили масове насильство як проти військовополонених, так і проти євреїв. Винищення євреїв розпочалося практично одразу після вступу окупантів до міста. Людей примушували стрибати в яму з їдким дубовим екстрактом, а тих, хто відмовлявся, вбивали на місці. Солдати, які брали в цьому участь, називали це «жартом»: мовляв, вони дублять єврейську шкіру. Апогеєм трагедії стало 15 вересня 1941 року — наймасовіший розстріл за всю окупацію. Приречених великими колонами гнали до місця страти на військовому аеродромі біля хутора Шльомарка. Щоб заглушити крики, над місцем розстрілу цілий день кружляли чотири німецькі літаки. Того дня загинуло близько 12 тисяч чоловіків, жінок і дітей. Урятуватися вдалося лише одиницям. Одним із небагатьох, кому пощастило вижити, став маленький на той час хлопчик Михайло Вайншельбойм: він заховався за розбитим комбайном і виповз непоміченим, коли охоронець-поліцай, зацікавившись вигаданим «золотом», вирішив його не чіпати. Хлопчика прихистила українська родина в селі Терехове. Авторка: Юля Синельникова Дизайнерка: Марія Вертецька Редактор: Іван Гамма
04 nov, 10:20

Repost from СПІФ Live
❗️Спільний збір історичного СПІФ, НТС, ІДЛ, UWS, Середньовічне місто, Арт-ательє, ВІТС, Музична пауза, Terra Ludens та Тайстр
+1
❗️Спільний збір історичного СПІФ, НТС, ІДЛ, UWS, Середньовічне місто, Арт-ательє, ВІТС, Музична пауза, Terra Ludens та Тайстра Чикаленка обʼєдналися, щоб допомогти нашим захисникам. Зібрані кошти підуть на потреби підрозділів військових нашої студентської спільноти, а ми обовʼязково відзвітуємо, куди і кому їх передали. За донат від 150 гривень ви автоматично візьмете участь у розіграші памʼятних речей від ініціатив факультету. Будь-який донат і поширення дуже важливі ❤️
02 nov, 13:25

Щирі співчуття рідним і близьким студентів, які загинули внаслідок ракетної атаки на Київ увечері 26 жовтня 2026 року. Жодні слова не здатні втамувати біль від втрати близької людини. Це непоправна трагедія, яка забирає найцінніше - людські життя, мрії та майбутнє. Розділяємо біль родин загиблих і схиляємо голови перед світлою пам’яттю невинних жертв. Сил і витримки всім, хто переживає цю страшну втрату. 🕯️
26 oct, 17:05

Варто розпочати із RG-34, яка була прототипом чехословацької гранати RG-4. Її розробили в 1934 році, аби усунути недоліки поп
Варто розпочати із RG-34, яка була прототипом чехословацької гранати RG-4. Її розробили в 1934 році, аби усунути недоліки попередніх гранат, які використовувалися ще у часи Першої світової війни. По-перше, аналіз боїв Першої світової продемонстрував, що тогочасні гранати часто не мали відповідного механізму запобіжників. Якщо боєць випадково випускав гранату з рук в окопі або вдаряв нею об стінку бруствера (тут зазначимо, що у часи Першої світової війни окопи були глибокими й бруствери вкрай високими) під час замаху, відбувався підрив своїх же позицій. Для RG-34 розробили особливий інерційний підривник ударної дії – граната зводилася лише під час польоту, коли розкручувалася спеціальна запобіжна стрічка, що унеможливлювало її випадковий підрив. По-друге, армія потребувала боєприпас, який можна ефективно використовувати як в наступальних, так і в оборонних умовах. У першому випадку гранату використовували без додаткових елементів. Тонкий металевий корпус створював мінімальну кількість уламків, уражаючи противника переважно фугасною дією. Це дозволяло бійцю кидати її на ходу та не мати пересторог стосовно уламків. В умовах оборони на корпус накручувався додатковий корпус із насічками. Варто зазначити, що під час вибуху особливої уламкової дії це не надавало. До того ж неможливо було спрогнозувати, в який сектор будуть спрямовані уламки. Проте така функція все ж існувала. Цікаво, що цими напрацюваннями активно послуговувалися німці, отримавши доступ до місцевих військових запасів після анексії Чехословаччини у 1938 році. Тож в умовах Другої світової війни гранати RG-34 були на озброєнні Вермахту. Натомість граната RG-4 була розроблена у 1950-х роках як модифікація своєї попередниці RG-34. Із інновацій – візуальний вигляд корпусу (відсутнє різьблення поверхні), незначне збільшення вибухової речовини (з 100г до 105г) і, зрештою, чи не найголовніше – розподіл заряду на дві частини. Перша містить у собі частину тротилу із закріпленим детонатором. Друга частина також заповнена тротилом, але на її торці встановлено вже ударник. Таким чином, це спрощувало механізм подальшого вибуху, незважаючи на те, у якому положенні впаде граната. До 1990-х років RG-4 перебувала на озброєнні чехословацької армії як стандартна наступальна граната. Окрім цього, постачалася різним повстанським угрупованням на Африканському континенті (до прикладу, Алжиру у 1950-х). Під час російської-української війни вже Чехія організувала поставки цих гранат із власних складів до України. Варто розуміти, що це відремонтовані гранати 1980-х та 1990-х років, проте в українському війську виникають труднощі з освоєнням наданих боєприпасів внаслідок неналежного інструктажу або ж узагалі його відсутності. Із найбільш поширених інцидентів варто згадати моменти, коли військовослужбовці заздалегідь розмотують запобіжну стрічку й під час замаху на метання відбувається вибух. Власне, такі ситуації демонструють необхідність передчасного ознайомлення як військових, так і цивільних осіб із різноманітними видами зброї та боєприпасів. Таким чином, чехословацька граната RG-4, пройшовши Гану та Фронт національного визволення, відносно активно використовується й досі. Автор: Софія Боднар Редактор: Богдан Пух Дизайнер: Анастасія Межерицька
26 oct, 10:21

#Іспанська_Корона Війна Аугсбурзької ліги (1688-1697) – масштабний конфлікт між Францією та країнами Аугсбурзької ліги (яка т
#Іспанська_Корона Війна Аугсбурзької ліги (1688-1697) – масштабний конфлікт між Францією та країнами Аугсбурзької ліги (яка також відома під назвою Великий альянс): Священною Римською імперією, Іспанією, Англією, Шотландією, Швецією, Нідерландською республікою та Савойським герцогством. Найактивніші бойові дії під час війни велися на території Іспанських Нідерландів (сучасні Бельгія та Люксембург). У цьому дописі ми розглянемо бомбардування французами Брюсселя в 1695 році. Спершу ініціатива у війні була на боці французів, але у 1694-1695 роках Великий альянс розпочав досягати все більших успіхів через виснаження Франції. У 1695 році король Англії та штатгальтер Нідерландів Віллем ІІІ Оранський взяв в облогу стратегічно важливу фортецю Намюр, яка три роки тому була завойована французами. Новопризначений французький командувач герцог Віллеруа був посереднім стратегом і, щоб відволікти Лігу від Намюра, вирішив атакувати столицю Іспанських Нідерландів – Брюссель. З 13 по 15 серпня французька армія піддала Брюссель масштабному артилерійському обстрілу. Жителі були попереджені про бомбардування, і більша частина змогла залишити місто напередодні атаки. Однак обстріли спричинили масштабну пожежу, яка знищила третину усіх будівель міста та знамениту площу Гран-Плас. Обороною Брюсселя керував Максиміліан ІІ Емануель, курфюрст та герцог Баварії, який на той час був губернатором Іспанських Нідерландів. Оборонні батареї намагалися вести вогонь по французах у відповідь, однак, як військ, так і пороху надзвичайно бракувало, оскільки більшість сил Ліги була зосереджена під Намюром. Щоб зупинити поширення пожежі, Максиміліан ІІ Емануель вжив радикальних заходів. Герцог наказав підірвати чи знести цілі ряди вцілілих будівель для того, щоб створити порожні ділянки землі, через які вогонь не зможе поширюватися далі. Містяни чинили опір таким діям, але герцог Максиміліан виявив жорстоку наполегливість та змусив ополчення продовжити знищення будинків. Цей план спрацював — і таким чином пожежу було зупинено. 15 серпня у французів вичерпалися запаси пороху і герцог Віллеруа відступив. Віллем ІІІ не зняв облогу з Намюра — і через декілька тижнів французький гарнізон капітулював. Це було величезною катастрофою для Франції, що змусило її невдовзі піти на переговори з Аугсбурзькою лігою. За Рейсвейкською мирною угодою 1697 року, Людовик XIV відмовився від більшості земель завойованих упродовж війни. Під час бомбардування Брюсселя обстріли були спеціально спрямовані на житлові квартали та історичний центр міста з культурними пам’ятками, а не на фортечні мури. Це робилося з метою залякування і викликало надзвичайне обурення в усій Європі. Країни Великого альянсу розпочали стали більш жорстокими до французів. Попри свою некомпетентність, герцог Віллеруа залишався на високих посадах при французькому дворі через особисту дружбу з королем. Репутація Людовика XIV була незворотньо підірвана. Незважаючи на катастрофічні наслідки пожежі, Брюссель відносно швидко відновився: центр був практично повністю відбудований за п’ять років. Керував відновленням герцог Максиміліан, який мав особисті амбітні плани модернізувати місто та розбудувати його в бароковому стилі на зразок савойського Турина. Однак за наполяганням міських гільдій, відбудували в класичному для Нідерландів середньовічному стилі. Автор: Олександр Сайчук Дизайнер: Богдан Новаковський Редакторка: Юлія Синельникова
22 oct, 15:23

Битва на річці Сіларі – вирішальне зіткнення найбільшого повстання рабів в історії Стародавнього Риму. У 71 році до н. е. арм
Битва на річці Сіларі – вирішальне зіткнення найбільшого повстання рабів в історії Стародавнього Риму. У 71 році до н. е. армія Спартака зійшлася в бою з римськими легіонами. На той час минуло вже близько трьох років від початку повстання, що розгорілося після втечі Спартака та його товаришів із гладіаторської школи в Капуї. За цей час відбулося чимало подій, а Сенат неодноразово намагався придушити повстання, не вдаючись до масштабного залучення регулярних військ. Однак ці спроби зазнали невдачі. Невелика група втікачів зуміла перетворитися на могутню армію, чисельність якої на піку повстання, за деякими оцінками, перевищувала 100 тисяч осіб. Проте повстанці зазнали значних втрат, і зрештою проти них виступили повноцінні римські війська. Командування доручили Марку Ліцинію Крассу – одному з найзаможніших і найвпливовіших римлян свого часу, який пізніше стане учасником Першого тріумвірату. Йому вдалося загнати армію Спартака на Регійський півострів, де становище повстанців поступово ставало безнадійним. Римляни вирішили не квапити події, розраховуючи виснажити противника голодом: на обмеженій території було дедалі складніше забезпечувати величезне військо продовольством. Щоб позбавити повстанців можливості вирватися з оточення, римляни спорудили масштабну фортифікаційну лінію – рів, який, за поширеними описами, простягався від одного узбережжя до іншого. Його довжина сягала приблизно 55 кілометрів, а глибина становила близько п’яти метрів. Армія Спартака опинилася в пастці й протягом кількох місяців намагалася втримати свої позиції. Зрештою, усвідомивши безвихідність становища, повстанці вирішили прорватися крізь римські укріплення. Уночі їм вдалося засипати частину рову й подолати перешкоду. На момент вирішального зіткнення сили сторін, за окремими оцінками, були приблизно рівними – близько 40 тисяч воїнів у кожній армії. Однак римляни мали суттєву перевагу в організації, військовій підготовці та кавалерії. Проти них стояли люди, об’єднані прагненням до свободи, але виснажені тривалими походами й безперервними боями. За легендою, перед битвою Спартаку привели його бойового коня. Полководець наказав убити тварину, промовивши: "Якщо ми переможемо, у мене буде вдосталь чудових коней ворога. Якщо ж програємо – кінь мені більше не знадобиться". Цей жест мав засвідчити рішучість ватажка розділити долю свого війська незалежно від результату битви. Розуміючи, що відкрите зіткнення майже не залишає йому шансів на перемогу, Спартак обрав іншу мету: прорватися до командувача римлян і вбити Красса, сподіваючись посіяти замішання серед противника. Очоливши загін найбоєздатніших воїнів, він кинувся в гущу бою. За античними переказами, Спартак бився до останнього, зокрема вбив двох центуріонів, однак дістатися Красса йому не вдалося. Зрештою ватажок повстання загинув, а його військо, позбавлене свого очільника, зазнало нищівної поразки. Розгром повстанців супроводжувався жорстокими репресіями. За античними джерелами, тисячі полонених були розіп’яті на хрестах уздовж Аппієвої дороги між Капуєю та Римом. Ця кара мала стати застереженням для всіх, хто наважився б кинути виклик римській владі. Дорога, обабіч якої висіли розіп’яті, перетворилася на моторошний символ відплати за повстання. Так завершилася одна з наймасштабніших спроб поневолених людей похитнути могутність Риму. Повстання Спартака зазнало поразки, а його учасники заплатили за прагнення до свободи власними життями. Проте пам’ять про них пережила століття. Історія повстання стала символом опору гнобленню та нагадуванням про те, що навіть ті, кого суспільство позбавило майже всього, здатні кинути виклик наймогутнішим силам свого часу. Автор: Віталій Черкас Редакторка: Леся Алексіна Дизайнер:Анастасія Межерицька
20 oct, 09:44

Битва на річці Гідасп – остання велика битва Александра Македонського, що ще більше його звеличила. Після успішної кампанії в
Битва на річці Гідасп – остання велика битва Александра Македонського, що ще більше його звеличила. Після успішної кампанії в Персії та руйнування могутньої імперії, було прийнято рішення рушати далі на Схід, а саме в Індію, що на той момент була краєм цивілізованого світу. Чутки про успіхи македонського царя все ж туди дійшли, тому багато правителів здавали свої міста без бою, щоб уникнути кровопролиття та зберегти владу. Але у липні 326 року до нашої ери, Александр підійшов до річки Гідасп, а на протилежному березі його вже чекав цар Пор із своїм військом, якого перспектива здатись не влаштовувала. Він мав в своєму розпорядженні за різними оцінками близько 30 тисяч піхоти, 3 тисяч кавалерії, 300 бойових колісниць та 130-200 бойових слонів. Македонські війська, які налічували близько 8 тисяч кінноти та 25 тисяч піхоти, бачили слонів у битві при Гавгамелах проти царя Дарія, та навіть 15 змогли захопити, але у безпосередню сутичку проти них ще не вступали. Війська розташовувались на двох протилежних берегах річки, Пор очікував переправи супротивників та намагався їй всіляко завадити, але Александр наказав своїй армії розділитись на три частини та розтягнув їх по берегу, маневри відбулись вночі під час сильної зливи, тому вдалось уникнути миттєвої реакції, і на ранок, коли дві частини ворожої армії почали форсувати Гідасп, індійські війська не змогли їм завадити. Македонський вирішив почати битву відразу. Війська Пора розташовувались наступним чином: в центрі слони, за ними піхота і на флангах кавалерія. Оскільки атака на слонів не виглядала перспективною, удар був завданий спочатку з лівого флангу самим царем, а згодом з правого його командиром Кеном, індійська кіннота почала програвати тому відступила за слонів, які пішли в атаку, але швидкі вершники змогли ухилятись від античних танків, а македонська піхота довгими списами змогла поранити звірів, через що вони почали тікати назад завдаючи більше шкоди ніж дали переваги. Коли армія Пора була затиснута, третя частина армії змогла нарешті без проблем переправитись та завершити справу. Втрати були дуже важкі, але індійський цар вижив, хоч і був поранений. Коли Македонський звернувся до нього та запитав, як з ним поводитись, Пор відповів: «По-царськи». Александру сподобалась відповідь і він сказав: «Я це зроблю, заради мене самого. А ти проси заради себе того, що тобі мило». Пор відповів, що його прохання містить усе. Індійський цар та його слова вразили Александра, він залишив за Пором всі його володіння та навіть розширив. На місці переправи Александр заснував місто Буцефалія в пам'ять про свого улюбленого коня Буцефала, який помер після битви від старості та виснаження, а на місці самої перемоги, місто Нікея. Це була остання велика битва видатного полководця, після неї він ще трохи просунувся на схід, де не зустрів сильного спротиву, а потім дійшов до річки Ганг, і до виснаженої багаторічним походом армії Македонського дійшли чутки про величезну армію та тисячі бойових слонів на протилежному березі і вони відмовились йти далі. Александр був змушений відступити та повернутись до Персії, невдовзі після чого помер у віці 32 років. Автор: Віталій Черкас Редактор: Яна Чайка Дизайнер: Анастасія Межерицька
14 oct, 08:00

#Іспанська_Корона У липні 1936 року суспільство було радикально розколоте. Законний республіканський уряд протистояв консерва
#Іспанська_Корона У липні 1936 року суспільство було радикально розколоте. Законний республіканський уряд протистояв консервативним силам та військовій еліті. Вирішивши "врятувати" країну, група генералів влаштувала державний переворот, який миттєво переріс у криваву Громадянську війну. Спочатку заколот очолював популярний генерал Хосе Санхурхо, однак 20 липня він загинув в авіакатастрофі. Формальне лідерство перейшло до генерала Еміліо Мола. Проте, з часом на його фоні почав виділятися Франсіско Франко. До цього моменту Франко взагалі не був політиком. Його вплив походив із армії. Він здобув хорошу репутацію під час колоніальних воєн у Марокко й очолив штаб іспанської армії. Усвідомлюючи, що без професійної військової підтримки заколот може швидко зазнати поразки, Франко організував "повітряний міст". Таким чином, він перекинув Африканську армію, що складалася з досвідчених бійців Іспанського легіону та марокканських найманців, безпосередньо на Піренейський півострів. Армія, яка прибула з Африки, принесла із собою практики жорстокої колоніальної боротьби. Франко зробив ставку не просто на швидке просування фронту, а на терор. У баченні генерала іспанські робітники та ліберали прирівнювалися до непокірних берберських племен Рифу. Захоплені міста дедалі частіше розглядалися не просто як військові об'єкти, а як території, які необхідно було "очистити" від спротиву. Чи не найвідомішим прикладом такої стратегії став Бадахос. У серпні 1936 року місто стояло на шляху армії заколотників до Мадрида. 14 серпня війська під командуванням підполковника Хуана Яґуе штурмували місто й після запеклого бою прорвали його оборону. Те, що відбулося далі, світ запам'ятав як "різанину в Бадахосі". У місті розпочалися мамові репресії, а людей хапали та арештовували, через найменші підозри у симпатіях до республіканської влади. Легіонери зігнали тисячі на місцеву арену для кориди. Протягом кількох днів там без упину працювали кулемети. За оцінками, на піску арени було розстріляно від двох до чотирьох тисяч людей, а трупи масово спалювали на місцевому цвинтарі. "Різанина в Бадахосі" не була наслідком хаосу чи втрати дисципліни. Це була абсолютно свідома психологічна операція Франко. Звістки про масові страти, які поширювалися регіоном, мали на меті залякати республіканців. Багато міст на шляху повстанців почали здаватися без бою, паралізовані страхом. Марокканський досвід навчив генералів жорстокості, але Бадахос довів, що заради влади Франко та його соратники були готові застосовувати терор проти власного населення. P/S Просимо вибачення. На жаль,в силу подій у Києві пост трохи затримався Авторка: Яна Чайка Дизайнер: Богдан Новаковський Редакторка: Яна Чайка
09 oct, 06:10

🇷🇴 Морські дуелі та кривава облога Одеси: бойове хрещення румунської армії Після вступу у Другу світову війну Румунії довел
🇷🇴 Морські дуелі та кривава облога Одеси: бойове хрещення румунської армії Після вступу у Другу світову війну Румунії довелося протистояти не лише сухопутним силам СРСР, а й потужному Чорноморському флоту. Як скромним румунським ВМС вдалося дати відсіч величезній радянській ескадрі біля Констанци та відправити на дно лідер «Москва»? Чому успішне повернення Бессарабії викликало національне піднесення, а наказ йти далі на схід - занепокоєння в суспільстві? І як сталося, що багатотисячна армія застрягла у виснажливих боях під Одесою, розплачуючись тисячами життів за тактичні помилки та брак важкої артилерії? Розповідаємо про перші танкові зіткнення, мінні пастки на морі та ціну амбіцій Антонеску у нашому матеріалі. 👇 Румунська армія у Другій світовій війні. Частина 2. Автор: Андрій Матюшенко Редактори: DUFFY та Олег Гаращук Дизайнер: Олександр Бойко
07 oct, 05:32

На початку 1890-х років австро-угорський флот потерпав від гострої нестачі фінансування, значно поступаючись італійському. Пр
На початку 1890-х років австро-угорський флот потерпав від гострої нестачі фінансування, значно поступаючись італійському. Проте за двадцять років Австро-Угорщина зуміла створити потужні військово-морські сили, здатні на рівних протистояти сусідам по Адріатиці. Через брак коштів на повноцінні броненосці розвиток розпочався зі скромніших проєктів. У 1893 році замовили три кораблі берегової оборони типу «Монарх» (6000 тонн, 240-мм гармати, надійна броня). Вони довели суттєвий технологічний прогрес австрійського суднобудування. Відповіддю на вдалі й масові італійські крейсери типу «Гарібальді» став броненосний крейсер «Санкт-Георг» (1905 рік, 7000 тонн, 240-мм і 190-мм гармати, швидкість 22 вузли). Він гідно витримував конкуренцію з італійськими аналогами, ставши з ними на рівних. Згодом розвиток великих крейсерів в Австрії згорнули: тісна Адріатика не підходила для крейсерських рейдів, вимагаючи переважно лінійного флоту або кораблів берегової оборони. Натомість напрямок легких крейсерів виявився надзвичайно успішним. Від бронепалубних типу «Цента» і перехідного «Адмірала Шпауна» флот еволюціонував до типу «Новара» (1910). До Першої світової війни Австрія мала сім сучасних легких крейсерів, які не поступалися британським та німецьким одноліткам, хоча їхні 100-мм гармати були дещо заслабкими. Відродження лінійного флоту стартувало з типу «Габсбург» - найменших лінкорів світу (20 вузлів, 200-мм броня, три 240-мм гармати), створених за принципом уникнення бою з сильнішим супротивником. Наступні броненосці типу «Ерцгерцог Карл» (10 000 тонн) виявили головну проблему австрійців: через тривале будівництво кораблі починали застарівати ще до повного введення у стрій. Щоб подолати це відставання, у 1904-1905 роках розпочалася розробка броненосця першого класу. Результатом став тип «Радецький» (14 500 тонн) - один із найбільш збалансованих кораблів свого покоління, що не поступався французькому «Дантону» чи британському «Лорду Нельсону». Він отримав чотири 305-мм і вісім 240-мм гармат, 100-мм протимінну батарею та броню до 230 мм. Проте в стрій «Радецькі» вступили лише у 1911 році, коли ера класичних броненосців уже закінчувалася. Справжнім технологічним проривом стала відповідь на італійський дредноут «Данте Аліг'єрі» - лінкори типу «Тегетгоф». Австрія вперше застосувала турбіни та лінійно-підвищене розміщення башт. При ліміті у 20 000 тонн ці кораблі несли дванадцять 305-мм гармат, сучасну протимінну батарею і 280-мм броню. Попри політичні перепони й початкову відмову угорського парламенту фінансувати проєкт (командувач флоту граф Монтекукколі фактично замовляв перші кораблі в борг), головний дредноут «Віргібус Унітіс» вступив у стрій раніше за італійського конкурента. Це стало можливим завдяки здатності австрійської промисловості виробляти всі комплектуючі самостійно. До 1915 року Австрія мала чотири дредноути проти шести італійських. Кількісну меншість повністю компенсувала збалансованість кораблів. Єдиним критичним недоліком залишався слабкий протимінний і протиторпедний захист, через що австрійський флот зазнав основних втрат у Першій світовій війні саме від мін та підводних човнів. Попри це, австрійцям вдалося створити компактний, але надзвичайно боєздатний флот, готовий кинути виклик будь-якому супротивнику. Автор: Артур Гримчак Редакторка: Олена Безносюк Дизайнер: Артур Гримчак
06 oct, 12:03

Die Aktion: як війна руйнує цілісність зображення Перша світова війна зруйнувала не тільки міста, економіку чи політичні сист
Die Aktion: як війна руйнує цілісність зображення   Перша світова війна зруйнувала не тільки міста, економіку чи політичні системи. Вона зруйнувала уявлення про те, що сучасний світ можна раціонально, послідовно і переконливо описати. У Німеччині в 1918 році падає монархія, починається революція, а вже у 1919 році — політичне насильство, вбивства Карла Лібкнехта і Рози Люксембург, боротьба різних політичних сил.   Німецький політичний, літературний і мистецький журнал Die Aktion, Франца Пфемферта, заснований у 1911 році — виступав проти мілітаризму під час Першої світової війни. Дереворит журналу дуже добре відповідає цьому значущому моменту. Різкі лінії, чорні площини, деформація фігури й відсутність ілюзії простору не просто створюють стиль, вони дозволяють говорити про світ, який вже не виглядає цілісним. Журнал публікував оригінальні графічні роботи й репродукції, а на його сторінках з’являлися митці німецького експресіонізму — зокрема Макс Оппенгаймер, Людвіг Мейднер, пізніше Конрад Феліксмюллер і Карл Шмідт-Ротлуфф. Саме для Die Aktion Еґон Шіле 1916 року створив свої перші дереворити.   Після 1918 року сторінки стають особливо політичними. Революція, демонстрації, смерть, політичне насильство, соціальний конфлікт тепер зображуються на папері. Масова мобілізація, окопна війна, артилерія, мільйони загиблих, інвалідність, пропаганда, це все відображення, як люди зіткнулись з масштабом насильства, який важко було представити через традиційні образи героїчної історії. Конрад Феліксмюллер — один із художників, чиї роботи регулярно з’являлися в Die Aktion, у 1917–1918 роках працював санітаром і безпосередньо бачив наслідки війни та травму солдатів. Пізніше цей досвід з’являється у його графіці, так у 1918 році він створює «Солдата в божевільні». Це спосіб показати стан людини після катастрофи, її викривлене тіло і зламаний дух. Після 1918 року змінюється і візуальна мова. Замість цілісного простору зʼявляється фрагмент. Замість героїчної фігури — деформоване тіло, різкий контраст і площина. Замість ілюстрації події — суб'єктивна, майже фізична реакція на неї. У номері 1919 року поруч із графікою вже з’являються тексти «Про війну», «Жорстоке поводження із солдатами», «Війна», «Солдате, подумай…».   Під час війни зображення часто має переконати глядача: показати героя, ворога, перемогу, жертву, подію. А після війни саме ця впевненість реальності опиняється під питанням.   Журнал Die Aktion не стільки ілюструє післявоєнну реальність, скільки показує її через зламану форму. Сторінки з політичним текстом підкріплюються ілюстраціями що мають силу говорити про злам системи в наслідках для суспільства. Видання Журналу Die Aktion — це документ моменту, коли історична катастрофа змінює сам статус зображення. Авторка:DUFFY Редактор: Назар Гуменюк-Мороз Дизайнер: Мишко Гончар
02 oct, 05:15