Військово-історичне товариство студентів

Також оголошується набір до блогів, що підпорядковуються НТС! Переглядайте нашу карусельку про кожен з блогів, адже їх у нас аж 5. 🌟Військово-історичне товариство студентів та їх форма; 🌟Ukrainian women studies та їх форма; 🎼Музична пауза та їх форма; 🫦Арт-ательє та їх форма; 👾Terra ludens та їх форма Тож, якщо бажаєш доєднатися до якогось із них або навіть до кількох — заповнюй форму реєстрації, які також діють до 30 вересня📝

Пора розказати, особливо першокурсникам, що таке цей ваш НТС і чому це не лише про науку. 🧸 🏺Наукове товариство студентів оголошує про початок набору у свої ряди! Дивіться карусельку і приміряйте на собі різні амплуа, аби потім заповнити форму, яку ми відкриваємо для всіх охочих. Чекаємо саме на тебе!🎀

Одеса. Всупереч усьому. Одеса 73 дні перебувала в облозі — з 5 серпня по 16 жовтня 1941 року, оточена ворожими військами, під щоденними авіанальотами й артобстрілами. Тисячі бійців і мирних мешканців загинули, захищаючи місто. Та навіть в умовах війни одесити намагалися зберігати подобу звичного життя, і це має документальне підтвердження. За свідченнями історика Олександра Бабіча, який досліджував виживання населення Одеси в 1941–1944 роках, місто оборонялося, але люди продовжували працювати, ходити в кіно та на театральні вистави попри бомбардування. Це було свідомою розвагою - спробою протистояти страху й зберегти психологічну стійкість. Підтримці духу слугували й фронтові концертні бригади — практика, поширена в 1941–1945 роках. Коли актори, музиканти та естрадні артисти виїжджали безпосередньо до військових частин, щоб виступати перед бійцями в перервах між боями. Радіотрансляції та фронтова преса - зведення з передової, сатиричні фейлетони, вірші й пісні - теж мали підняти настрій одеситів у ці важкі тижні. Не менш показовою була і роль звичайного людського гумору: навіть у листах, спогадах і фольклорі того часу одесити зберігали характерну для міста дотепність - здатність жартувати над обставинами, а не втрачати самовладання. Показовий приклад - саморобні бронетрактори, які робітники одеських заводів збирали для фронту через брак справжніх танків. Броню робили з простих металевих листів, тому машини не витримали б серйозного удару, — і одесити, не втрачаючи фірмової іронії, охрестили свій винахід маркою "НИ", що розшифровувалося як "На испуг": ворога планували не стільки вражати вогнем, скільки лякати самим виглядом бойової техніки. Саме цей дух - теплий, дещо хуліганський, безмежно живий і водночас глибоко людяний - ми хочемо відтворити на нашій вечірці. Не пафосну реконструкцію минулого, а справжню атмосферу міста, яке завжди перетворювало життя на свято, навіть коли доводилося робити це всупереч обставинам. Тож приєднуйтесь: на вас чекає гумор "з одеським акцентом", жива музика, атмосфера старого міста біля моря, теплі історії про місто-легенду та справжня радість життя.Наша Одеса, що пережила облогу, окупацію й десятки випробувань, але так і не здалася і не втратила смаку до життя. Ми не будемо вдавати, що переписуємо історію на веселий лад - ми лише хочемо нагадати, що навіть у найтемніші часи люди знаходили в собі сили сміятися, танцювати й підтримувати одне одного. Це і є справжня одеська традиція, яку варто продовжувати сьогодні - вже без облоги, без страху, а просто заради самого життя і радості бути разом. Приєднуйся до Одеса Терапії

Битва При Ліссі Античний таран у добу броненосців Битва біля острова Лісса розгорнулася 20 липня 1866 року в ході австро-італійської війни — складової Третьої війни за незалежність Італії. Саме в ній новостворене Королівство Італія прагнуло вибити австрійців із Венеції,Тіроля та Трієста й встановити контроль над Адріатичним морем. Італійський адмірал Карло Персано володів відчутною технічною перевагою: його флот складався з 12 броненосців, озброєних сучасними нарізними гарматами, тоді як австрійська ескадра Вільгельма фон Тегетгоффа поступалася за чисельністю броненосців і містила значну частку застарілих дерев'яних суден. У середині XIX століття корабельна броня тимчасово переважала артилерію — чавунні снаряди часто рикошетили від залізних плит. Розуміючи обмежену ефективність тривалої артилерійської дуелі, Тегетгофф зробив ставку на ближній контакт і відродив античну тактику тарану, технічно адаптовану до парової доби. Суть цієї тактики полягала у використанні масивного металевого тарана, винесеного вперед і розташованого нижче ватерлінії. Парові двигуни забезпечували кораблям швидкість і маневреність незалежно від вітру, перетворюючи багатотонні броненосці на своєрідні плавучі тарани. Тегетгофф вишикував свої сили у три наступальні клиноподібні формації та наказав таранити будь-яке судно сірого кольору — австрійські кораблі були пофарбовані в чорний, тоді як італійські мали сірі борти. Через густий пороховий дим і хаотичні маневри бій швидко перетворився на сліпу сутичку на коротких дистанціях. Італійська лінія розпалася ще й через дезорганізацію командування: перед атакою Персано несподівано переніс свій прапор на інший корабель, не попередивши про це належним чином командирів. Кульмінація настала, коли австрійський флагманський броненосець Erzherzog Ferdinand Max на швидкості близько 11 вузлів увігнав свій посилений форштевень у борт італійського броненосця Re d’Italia. Удар спричинив катастрофічне надходження води в корпус. Після зіткнення австрійський корабель дав задній хід, а Re d’Italia майже одразу почав занурюватися й затонув приблизно за три хвилини, забравши із собою більшу частину екіпажу. Австрія здобула перемогу в битві, втративши значно менше людей, ніж Італія. Поразка змусила італійців відмовитися від активних дій проти австрійського флоту, а сама битва на десятиліття вплинула на розвиток військово-морської думки. У наступні роки ідея тарана набула великої популярності: багато броненосців і крейсерів отримували спеціально посилений підводний форштевень. Проте з удосконаленням морської артилерії та появою ефективних торпед таран поступово втратив своє значення й на початку XX століття остаточно перетворився на пережиток попередньої епохи. Автор: Яна Чайка Редакторка: DUFFY Дизайнер: Ілля Нюнькін

Облога в Середні віки - це завжди тривале, виснажливе протистояння нервів, ресурсів і часу для обох сторін. Оборонці розраховували на міцність каменю, висоту мурів та глибокі рови, сподіваючись пересидіти ворога за надійним захистом фортифікацій. Проте будь-яка впевненість у власній безпеці миттєво зникала, а шальки терезів схилялися на користь нападника, коли на полі бою з'являлася вона… Облогова вежа являє собою масивну багатоярусну дерев'яну споруду на колесах чи котках, яка мала доправити штурмовий загін безпосередньо на гребінь ворожої стіни, уникнувши смертоносного підйому по приставних драбинах. Вперше подібні механізми були зафіксовані ще в інженерів Стародавньої Ассирії у IX столітті до н. е., а згодом їх активно використовували перси, а потім і військо Александра Македонського під час облоги Тіра 332 року до н. е., а також римські легіонери. Але розквіту конструкції досягли вже у європейському Середньовіччі, між XI та XV століттями, коли будівництво масивних кам'яних замків вимагало нових тактичних рішень. Через колосальні розміри та масу, їх ніколи не перевозили у зібраному вигляді. Вежі зводили військові теслярі прямо під стінами обложеного міста з лісу, вирубаного неподалік. Висоту завжди розраховували індивідуально: вежа мусила сягати рівня ворожого муру або перевищувати його на кілька метрів, щоб дати нападникам тактичну перевагу для обстрілу. Внутрішній простір мав чіткий функціональний поділ за ярусами. На найнижчому рівні під прикриттям товстих дубових балок перебували десятки воїнів або тяглові воли, які штовхали конструкцію зсередини чи перетягували її канатами через систему лебідок. Середні яруси призначали стрільцям – арбалетникам і лучникам, котрі крізь вузькі бійниці вели безупинний прицільний вогонь по зубцях мурів, змушуючи захисників ховатися і розчищаючи шлях для атаки. А у найвищій точці концентрувалася еліта штурму – заковані в лати лицарі та важка піхота. Перед початком руху вежі піхотинці під прикриттям пересувних навісів засипали ці перепони десятками тисяч фашин – в'язок хмизу, мішків із землею та камінням, вирівнюючи поверхню для коліс. Окрім того, головним ворогом споруди завжди залишався вогонь. Аби вберегти деревину від палаючих стріл, розжарених ядер і глечиків із киплячою смолою чи олією, фасад і боки вежі оббивали свіжими, ще вологими шкурами забитих тварин або повстю, просоченою оцтом. Заможні сеньйори й зовсім покривали конструкцію листами заліза. Найвідомішим тріумфом облогових веж в європейській історії став штурм Єрусалима у липні 1099 року під час Першого хрестового походу. Попри виснажливу спеку та катастрофічний брак будівельного лісу, хрестоносці розібрали на дошки власні кораблі генуезької ескадри в гавані Яффи та спорудили дві гігантські вежі. Поки одна відволікала сили мусульманського гарнізону на півдні, друга машина під проводом Готфріда Бульйонського зуміла підійти впритул до північно-східного муру. Лицарі перекинули міст, увірвалися на стіни та відкрили ворота міста для решти війська, що стало вирішальним моментом усієї кампанії. З появою та масовим поширенням вогнепальної зброї на зламі XIV–XV століть золотий вік бефруа добіг кінця. Потужні гарматні ядра важкої артилерії легко розбивали дерев'яні каркаси на відстані кількох сотень метрів, перетворюючи їх на смертельні пастки для власних штурмових загонів. Вежі назавжди поступилися місцем саперним траншеям та артилерійським батареям. Облогова вежа була вершиною тогочасної інженерної думки та найпотужнішою зброєю контактного бою. Якщо нападникам вдавалося захистити її від полум'я і підвести впритул до парапету, це практично завжди означало, що падіння фортеці - лише питання кількох кривавих хвилин. Автор: Олександр Бойко Дизайнер: Олександр Бойко Редактор: Павло Хохлов

📣 Оголошуємо набір заявок на Всеукраїнську наукову конференцію «Histmilita: військова історія країн Сходу», яка відбудеться 19 листопада 2026 року в онлайн форматі. Дедлайн подачі заявок та тез: 15 листопада 2026 року ⛩ Секції конференції: ✔️ Військова справа Стародавнього та Середньовічного Сходу ✔️ Мілітарний розвиток Сходу у ранньомодерну та модерну добу ✔️ Країни Сходу у глобальних конфліктах першої половини XX ст.: контекст Першої та Другої світових воєн ✔️ Країни Сходу та система міжнародних відносин у період Холодної війни: військова справа та конфлікти ✔️ Сучасні війни та військово-технологічний потенціал країн Сходу ✔️ Джерелознавство та музеєзнавство у контексті військово-історичної спадщини Сходу 👉 Подати заявку для участі 📑 Учасники можуть надіслати свої тези (6000–9000 знаків) на пошту yschistory@gmail.com ❗️Вимоги до оформлення тез в інформаційному листі Організатори: 🔹Рада молодих вчених Історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка 🔹Національний військово-історичний музей України 🔹Кафедра історії стародавнього світу та середніх віків історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка 🔹Кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн Історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка 🔹Військово-історичне товариство студентів НТС Історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка 🔹Клуб дослідження Близького Сходу

📣 Оголошуємо набір заявок на Всеукраїнську наукову конференцію «Histmilita: військова історія країн Сходу», яка відбудеться 19 листопада 2026 року в онлайн форматі. Дедлайн подачі заявок та тез: 15 листопада 2026 року ⛩ Секції конференції: ✔️ Військова справа Стародавнього та Середньовічного Сходу ✔️ Мілітарний розвиток Сходу у ранньомодерну та модерну добу ✔️ Країни Сходу у глобальних конфліктах першої половини XX ст.: контекст Першої та Другої світових воєн ✔️ Країни Сходу та система міжнародних відносин у період Холодної війни: військова справа та конфлікти ✔️ Сучасні війни та військово-технологічний потенціал країн Сходу ✔️ Джерелознавство та музеєзнавство у контексті військово-історичної спадщини Сходу 👉 Подати заявку для участі 📑 Учасники можуть надіслати свої тези (6000–9000 знаків) на пошту yschistory@gmail.com ❗️Вимоги до оформлення тез в інформаційному листі Організатори: 🔹Рада молодих вчених Історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка 🔹Національний військово-історичний музей України 🔹Кафедра історії історії стародавнього світу та середніх віків історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка 🔹Кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн Історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка 🔹Військово-історичне товариство студентів НТС Історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка 🔹Клуб дослідження Близького Сходу

Рифська війна та Катастрофа при Анвалі #Іспанська_Корона У 1912 році Марокко було поділено на зони впливу Франції та Іспанії, яка отримала смугу гірського регіону вздовж моря — Риф. Для виснаженої після втрати Куби та Філіппін країни, цей протекторат був спробою відновити імперський престиж. Крім того, гори Рифу мали багаті поклади залізної руди, важливі для розвитку іспанської промисловості. Сам Риф був населений незалежними берберськими племенами, які не підкорялися навіть власному марокканському султану. До 1920 року іспанський контроль над цими територіями залишався номінальним. Проте для іспанських офіцерів колоніальна війна стала дієвим соціальним ліфтом, що дозволяв швидко здобувати бойові нагороди та генеральські звання. Так і генерал Мануель Фернандес Сільвестре вирішив "пацифікувати" регіон.  Сільвестре розпочав стрімкий наступ з міста Мелільї вглиб гір. Він розтягнув свої 20-тисячні війська на десятки кілометрів, розподіливши солдатів між сотнями дрібних блокпостів. Генерал проігнорував дані розвідки про гуртування племен для збройного опору. Лідером об'єднання берберів став Мухаммед Абд ель-Крім. Як чиновник іспанської колоніальної адміністрації в минулому, він досконало знав тактику, озброєння та логістичні вразливості європейців. У липні 1921 року самовпевненість командування Сільвестре обернулася катастрофою при Анвалі. Загони Абд ель-Кріма несподівано атакували та взяли в облогу передовий іспанський табір. Опинившись без води і боєприпасів, іспанці потрапили в безвихідне становище. Сільвестре віддав наказ про негайний відступ, який перетворився на панічну втечу. Бербери влаштували справжню різанину у вузьких ущелинах: сили повстанців, що налічували всього близько трьох тисяч бійців, розгромили регулярну армію, знищивши понад десять тисяч іспанських солдатів. Усвідомивши масштаб провалу, генерал Сільвестре наклав на себе руки. Абд ель-Крім проголосив незалежну Республіку Риф — повноцінну державу з власною конституцією, урядом та армією. Поразка стала національним шоком, через який призовники Іспанії почали масово відмовлятися вирушати на марокканський фронт. Катастрофа при Анвалі стала каталізатором перетворення Іспанського іноземного легіону на головну ударну силу. Формально цей підрозділ був заснований ще у 1920 році Хосе Мільяном Астраєм, але саме після краху регулярної армії він отримав шанс проявити себе. Легіонери компенсували брак чисельності фанатичною жорстокістю і готовністю до тотального насильства. До 1925 року війна зайшла в глухий кут, проте Абд ель-Крім припустився фатальної стратегічної помилки, коли атакував французьку зону протекторату. Це змусило Париж негайно втрутитися в конфлікт, розгорнувши проти 80-тисячної армії рифів майже 300-тисячне об'єднане франко-іспанське угруповання під командуванням французького маршала Філіппа Петена.  У травні 1926 року, опинившись в оточенні переважаючих сил, Абд ель-Крім здався французам. Французька влада відправила його у заслання, звідки через багато років він зміг втекти до Єгипту. Зачистка гірського Рифу від повстанців завершилася до 1927 року. Проте ця колоніальна війна сформувала цілу плеяду жорстоких іспанських офіцерів-"африканістів". Досвід терору, здобутий під час конфлікту, невдовзі використав легіонер Франсіско Франко: через дев'ять років ці самі нещадні методи були застосовані ним уже в самій Іспанії під час Громадянської війни. Автор:Яна Чайка Редакторка:Яна Чайка Дизайнер: Богдан Новаковський

Рифська війна #Іспанська_Корона У 1912 році Марокко було поділено на зони впливу Франції та Іспанії, яка отримала смугу гірського регіону вздовж моря — Риф. Для виснаженої після втрати Куби та Філіппін країни, цей протекторат був спробою відновити імперський престиж. Крім того, гори Рифу мали багаті поклади залізної руди, важливі для розвитку іспанської промисловості. Сам Риф був населений незалежними берберськими племенами, які не підкорялися навіть власному марокканському султану. До 1920 року іспанський контроль над цими територіями залишався номінальним. Проте для іспанських офіцерів колоніальна війна стала дієвим соціальним ліфтом, що дозволяв швидко здобувати бойові нагороди та генеральські звання. Так і генерал Мануель Фернандес Сільвестре вирішив "пацифікувати" регіон.  Сільвестре розпочав стрімкий наступ з міста Мелільї вглиб гір. Він розтягнув свої 20-тисячні війська на десятки кілометрів, розподіливши солдатів між сотнями дрібних блокпостів. Генерал проігнорував дані розвідки про гуртування племен для збройного опору. Лідером об'єднання берберів став Мухаммед Абд ель-Крім. Як чиновник іспанської колоніальної адміністрації в минулому, він досконало знав тактику, озброєння та логістичні вразливості європейців. У липні 1921 року самовпевненість командування Сільвестре обернулася катастрофою при Анвалі. Загони Абд ель-Кріма несподівано атакували та взяли в облогу передовий іспанський табір. Опинившись без води і боєприпасів, іспанці потрапили в безвихідне становище. Сільвестре віддав наказ про негайний відступ, який перетворився на панічну втечу. Бербери влаштували справжню різанину у вузьких ущелинах: сили повстанців, що налічували всього близько трьох тисяч бійців, розгромили регулярну армію, знищивши понад десять тисяч іспанських солдатів. Усвідомивши масштаб провалу, генерал Сільвестре наклав на себе руки. Абд ель-Крім проголосив незалежну Республіку Риф — повноцінну державу з власною конституцією, урядом та армією. Поразка стала національним шоком, через який призовники Іспанії почали масово відмовлятися вирушати на марокканський фронт. Катастрофа при Анвалі стала каталізатором перетворення Іспанського іноземного легіону на головну ударну силу. Формально цей підрозділ був заснований ще у 1920 році Хосе Мільяном Астраєм, але саме після краху регулярної армії він отримав шанс проявити себе. Легіонери компенсували брак чисельності фанатичною жорстокістю і готовністю до тотального насильства. До 1925 року війна зайшла в глухий кут, проте Абд ель-Крім припустився фатальної стратегічної помилки, коли атакував французьку зону протекторату. Це змусило Париж негайно втрутитися в конфлікт, розгорнувши проти 80-тисячної армії рифів майже 300-тисячне об'єднане франко-іспанське угруповання під командуванням французького маршала Філіппа Петена.  У травні 1926 року, опинившись в оточенні переважаючих сил, Абд ель-Крім здався французам. Французька влада відправила його у заслання, звідки через багато років він зміг втекти до Єгипту. Зачистка гірського Рифу від повстанців завершилася до 1927 року. Проте ця колоніальна війна сформувала цілу плеяду жорстоких іспанських офіцерів-"африканістів". Досвід терору, здобутий під час конфлікту, невдовзі використав легіонер Франсіско Франко: через дев'ять років ці самі нещадні методи були застосовані ним уже в самій Іспанії під час Громадянської війни. Автор:Яна Чайка Редакторка:Яна Чайка Дизайнер: Богдан Новаковський

🔥 Зустрічайте нашу нову рубрику - Іспанська Корона!🇪🇸 Ми постійно шукаємо нові формати, щоб робити наш контент ще якіснішим, і сьогодні анонсуємо дещо особливе. Відтепер кожен другий четвер у блозі виходитиме наша нова регулярна рубрика, яка буде вам розповідати про різні елементи історії саме Іспанії . Більше деталей, глибокої аналітики та свіжих поглядів на складні теми її історії.🇪🇸 Наступний допис у цій рубриці виходить 24 вересня,не пропустіть 😈

📘Сьогодні день коли настав час підтвердити назву Наукового товариства і тому ми готові анонсувати! Вже 29-31 жовтня відбудеться IV міжнародна наукова конференція студентів, аспірантів та молодих вчених "Кліо". 📌Список секцій, що присутні на конференції: 💜Археологія 💜Архівознавство, джерелознавство та спеціальні дисципліни 💜Військова історія 💜Гендерна історія 💜Економічна історія та суспільно-політичні студії 💜Історія етнокофесійної взаємодії 💜Краєзнавство, урбаністика та історична географія 💜Музеєзнавство, памʼяткознавство 💜Соціальна та культурна антропологія 💜Історія відеоігор 💜Історія мистецтв 💜Історія міжнародних відносин 💜Історія музики Також, в нас цьогоріч будуть чотири спеціальні секції: 🔵 Маритимна (морська історія) — взаємодія людини з морем 🔵 Варварські королівства — до 1500-річчя зі смерті остготського короля Теодоріха Великого 🔵 Історія моди — одяг як дзеркало культурних та соціальних змін 🔵 Утворення США — до 250-річчя проголошення Декларації незалежності США Для участі обовʼязково заповніть реєстраційну форму. Та до 4 жовтня(включно) надішліть текст ваших тез нам на пошту. Матеріали мають бути оформлені відповідно до вимог. 💰Організаційний внесок — 200 грн. 50% виручених коштів ми спрямовуємо на підтримку зборів студентів-істориків. Маєте питання? Пишіть нам: istfaknts@gmail.com

Нашоломна система цілевказання (НСЦ) «Щель-3УМ» стала одним із найбільш вдалих та водночас недооціненим НАТО технологічним рішенням радянської військової авіації 1980-х років. Розроблена як невіддільна частина бортового комплексу озброєння МіГ-29, вона доповнила традиційний набір засобів виявлення цілей, а саме бортовий радар і теплопеленгатор, розміщений в обтічнику під кабіною пілота. НСЦ стала принципово новим інструментом наведення, яка дозволяла пілоту вказувати ціль не рухом літака, а поглядом. Принцип роботи системи ґрунтується на відстеженні положення голови пілота відносно кабіни. На захисному шоломі льотчика закріплено оптичний прицільний пристрій, а датчики в кабіні фіксують кут повороту та  нахилу голови. Коли пілот візуально виявляє ціль і поєднує з нею прицільну марку на світлофільтрі шолома, обчислювальна система переводить кутові координати в цілевказання, яке передається головці самонаведення ракети до пуску. Фактично літак «дивиться» очима пілота, а не лише антеною радара, що суттєво скорочує час реакції в ближньому бою. Справжню тактичну цінність ця технологія отримала в поєднанні з керованою ракетою Р-73, розробленою спеціально для над маневрового ближнього бою за принципом «випустив-забув». Стандартна модифікація ракети мала кут захоплення цілі до ±40° від осі прицілювання, а експортна версія Р-73Е до ±45°. Це означало, що пілот міг здійснювати атаку на ворога, який перебував не попереду по курсу літака, а збоку чи майже на траверзі, просто повернувши голову й активувавши пуск. Для свого часу це була унікальна комбінація, яка ламала усталену логіку повітряного бою, де раніше вирішальним фактором вважалося маневрування літака для виведення носа на ціль. Історичне значення системи розкрилося не одразу, а вже після завершення холодної війни. Після об'єднання Німеччини колишні східнонімецькі МіГ-29 увійшли до складу бундесверу, і саме тоді пілоти НАТО вперше отримали змогу випробувати цю техніку в навчальних повітряних боях проти власних F-16 та F/A-18. Результати виявилися неприємним відкриттям для західних авіаційних штабів: попри поступки МіГ-29 у бортовій радіоелектроніці та дальності виявлення радаром, зв'язка «шолом плюс Р-73» давала йому відчутну перевагу на близьких дистанціях. Цей досвід став одним із каталізаторів прискореної розробки власних нашоломних систем на Заході, зокрема американської JHMCS, яка згодом стала стандартом для F-15, F-16 та F/A-18. Попри те, що з погляду сучасних цифрових систем «Щель-3УМ» виглядає технологічно скромно, з обмеженою точністю, чутливістю до освітлення й відсутністю повноцінної індикації польотних даних на забралі шолома, її історична роль незаперечна. Вона продемонструвала, що перевагу в повітряному бою визначає не лише потужність бортової електроніки, а й швидкість, із якою людина здатна перетворити власне сприйняття простору на бойову команду. Модернізовані варіанти МіГ-29, зокрема МіГ-29МУ2, і надалі використовують розвинені версії нашоломного цілевказання разом із французькими шоломами LA 100, що свідчить про життєздатність закладеного ще на початку 1980-х конструкторського рішення. Автор: Артур Гримчак Редактор: Назар Гуменюк Дизайнер: Артур Гримчак

Цікавитесь мілітарною історією та подобаються ігри на історичну тематику? Тоді об'єднання україномовних телеграм-каналів «Ігри та Історія» саме для вас: тут зібрано багато цікавих проєктів з воєнної історії в цілому, а також з ігрового світу стратегій, тактичних симуляторів й іншого варгейм матеріалу загалом, в атмосфері різних історичних епох/фантастичних світів. 📁Доєднуйтесь: https://t.me/addlist/b2jPlSfcUBwyZWMy 🌟 Також до вашої уваги (для тих кому так буде зручніше) - перелік каналів з нашої теки зі стислим описом та прямим посиланням на кожен з них: 🌟 ТІПова гойка — канал про гру Hearts of Iron 4. В нас є меми, огляди модів, шаблони, гайди, опис оновлень та просто цікаві моменти з гри. Ми просуваємо і розвиваємо українську спільноту стратегічних ігор, починаючи з нашої улюбленої стратегії. 🌟 Північна Вежа — розкриваємо невідомі факти Визвольних змагань: десантники УПА, спецназу УНР, українські захисники Бранденбургу. Зацікавило? Підписуйтесь 🌟 Тактик — усе про стратегії: новини, меми, анонси, роздачі та багато іншого українською. 🌟 Львівський історичний клуб — на нашому каналі ви знайдете дописи на довільну тематику з історії світу та України, студентські та й не тільки наукові публікації, а також актуальні думки про наше сьогодення. 🌟 Військово-історичне товариство студентів — це студентське товариство про військову тематику: від історичних битв і видатних особистостей до розвитку озброєння та сучасних військових процесів. У матеріалах поєднуємо історичний контекст, аналітику та прикладні аспекти. 🌟 Мілітарі історія в іграх — тут публікуватиметься багато цікавого з воєнної історії в цілому, та ігрового світу стратегій тактичних симуляторів й іншого варгейм матеріалу загалом, в атмосфері різних історичних епох/фантастичних світів. 🌟 На Західному фронті — це свіжий погляд на Першу світову війну. Поправте свій монокль, оберсте, і слідкуйте уважно - тут цікаво! 🌟 Deep Sea - все, чим дихає світовий океан. Аналітика торгового флоту, потужність військових кораблів та романтика професії для тих, хто мріє про горизонти. 🌟 SMAIRLINES — все що має літати, літає, і могло б літати на непершому авіаційному. Долучайтеся та не залишайте свої водяні знаки без нагляду. 🌟 Deus Militaria — ми історично-мілітарний канал, на якому купка студентів-ентузіастів діляться з вами своїми зацікавленнями у військовій історії! 🌟 Адмірал — ми розповідаємо цікаві історії про морські пригоди та військові дії, показуємо унікальні фото та відео. Приготуйтесь до неймовірних подорожей в світ морської історії разом з нами! 🌟 Останній легіонер — римська мілітарія Старого і Нового Риму. Тактика, озброєння, спорядження, стратегія і стратегеми римських військ та воєначальників. 🌟 Праски та море — згадуємо часи вугілля і пару, коли кораблі були маленькими, а простори великими. Від перших пароплавів і до класичних броненосців. На річках, і на морі. З гумором, і не дуже. Але завжди з любов'ю і великою кількістю ілюстрацій. 🌟 ІГРИ ТА ІСТОРІЯ — ПРИЄДНАТИСЬ 🌟

Рівно 500 років тому, 29 серпня 1526 року, відбулася битва при Могачі, в якій військо Угорського королівства зазнало нищівної поразки від турків-османів. Перемога дозволила Османській імперії встановити контроль над більшою частиною угорських земель і започаткувала тривале протистояння Османів із династією Габсбургів. Сулейман І прагнув розширити кордони Османської імперії вглиб Центральної Європи, аж до Відня. Для цього необхідно було встановити контроль над Паннонською рівниною, якою в той час правили угорські королі з династії Ягелоннів. Завоювання Белграда Сулейманом І у 1521 році продемонструвало здатність Османської імперії проводити експансію вглиб Європи. Сама Угорщина перебувала в стані глибокої кризи внаслідок внутрішніх міжусобиць. 29 серпня 1526 року поблизу Могача, на березі Дунаю, військо короля Угорщини, Богемії та Хорватії Лайоша II зійшлося в битві з чисельнішим військом Сулеймана І. На початку битви угорська важка кіннота здійснила потужну атаку, однак чисельна перевага та краща організація османського війська зрештою забезпечили перемогу туркам. Угорські сили була розгромлені, а сам король Лайош II загинув. Поразка стала катастрофою для Угорського королівства та докорінно змінила політичну карту Центральної Європи. Угорські землі поступово розділилися на три частини: центральні та південні території зі столицею Будою увійшли до складу Османської імперії; західні та північні землі перейшли під владу Габсбургів; східні території опинилися під владою Яноша Заполья, дворянина, якого частина угорської знаті обрала королем. Заполья визнав васальну залежність від Османської імперії, а його володіння згодом стали основою Трансильванського князівства. У 1529 році Сулейман І взяв в облогу Відень, але захопити місто так і не зміг. Відтоді розпочався тривалий період османсько-габсбурзького протистояння. Для угорців поразка при Могачі залишається однією з найбільших трагедій національної історії. Саме з нею пов'язане угорське прислів'я "Більше втрачено під Могачем", яке в тяжкі моменти нагадує, що бували й гірші часи... Автор: Олександр Сайчук Дизайнер:Олександр Бойко Редактор: Богдан Пух

Гаусс-гармата (coilgun, котушкова гармата) – це тип електромагнітного прискорювача мас, який розганяє феромагнітний снаряд не пороховими газами, а магнітним полем, створеним котушками з дроту. Назву одержав на честь Карла Фрідріха Гаусса – того самого математика, що розписав теорію магнітних полів. Однак, він сам, мабуть, і не думав, що його ім'ям колись назвуть гармату, хоч сама концепція такої зброї з'явилася значно пізніше, приблизно з початку–середини ХХ століття. На перший погляд здається, що все просто: ну, котушки, струм, магніт, снаряд полетів. Але насправді... Уздовж стовбура послідовно розміщено кілька соленоїдів – котушок з дроту. Коли через котушку пропускають потужний імпульс струму, вона на короткий момент створює магнітне поле, яке притягує феромагнітний снаряд усередину себе, розганяючи його. У момент, коли снаряд опиняється в центрі котушки, струм потрібно різко вимкнути, інакше поле почне гальмувати снаряд і тягнути його назад. Далі процес підхоплює наступна котушка, і так по черзі, поки снаряд не вилетить зі стовбура. І ось тут починається справжній головний біль: треба вимикати струм рівно в потрібну мікросекунду, бо снаряд вже летить і чекати не буде, яке визначають датчиками (оптичними, індуктивними тощо) та керують за допомогою швидкої електроніки. У реальності гаусс-гармати кардинально відрізняються від того образу «зброї майбутнього», який їм приписують у відеоіграх і фантастиці. Головна проблема – енергоефективність. Більшість саморобних штук, та й чимало лабораторних прототипів, видають ККД у кілька відсотків – тобто решта енергії просто йде в тепло, рідко перевищуючи 20–30%. Основна частина енергії втрачається у вигляді тепла в котушках через опір дроту, а також через вихрові струми та неідеальну синхронізацію перемикання. Для порівняння, хімічний порох у звичайній вогнепальній зброї перетворює в кінетичну енергію снаряда значно більшу частку виділеної енергії, до того ж робить це компактно й миттєво, без потреби у зовнішньому джерелі живлення. Саме енергетика і є головним практичним бар'єром: щоб розігнати снаряд до швидкостей, порівнянних із кулею стрілецької зброї (сотні метрів на секунду), потрібно за мілісекунди подати в котушки струм у тисячі ампер. Це вимагає масивних банків конденсаторів або інших накопичувачів енергії, здатних миттєво віддавати такі потужності. Відповідно зростають вага, габарити конструкції, вартість компонентів (потужні IGBT- чи тиристорні ключі, ізоляція, охолодження) і ризики: перегрів котушок, пробій ізоляції, деградація конденсаторів після багаторазових розрядів. І от через усе це жодна армія досі не видала солдатам гаусс-гвинтівку, ба більше – навіть близько до цього не підійшла. Натомість активніше досліджується суміжна технологія – рейкова гармата (railgun), яка розганяє снаряд не послідовністю котушок, а прямим пропусканням величезного струму через дві паралельні провідні рейки, між якими рухається якір зі снарядом. ВМС США протягом 2000-х і 2010-х років проводили випробування рейкових гармат з енергією пострілу в десятки мегаджоулів, здатних теоретично розганяти снаряди до гіперзвукових швидкостей на дальність у сотні кілометрів. Проте програму суттєво призупинили через нерозв'язані інженерні проблеми: катастрофічний знос рейок після кожного пострілу (ерозія від дуги й тертя), величезні вимоги до бортової енергетики корабля та охолодження системи. Де ж тоді гаусс-гармати реально існують? По суті, у трьох місцях. По-перше, у хобі-проєктах ентузіастів-електронщиків – компактні «пістолети» чи «гвинтівки» з кількох котушок, які розганяють невелику металеву кульку чи стрижень до швидкості від кількох метрів до, у найкращих аматорських конструкціях, кількох сотень метрів за секунду. По-друге, у навчальних та науково-популярних демонстраціях електромагнетизму в університетах і музеях науки. Ну і по-третє в компʼютерних іграх,а зокрема у всесвіті гри Stalker.І дізнатися про те,як вона там представлена ви можете у дописі наших колег Terra Ludens Автор:Артур Гримчак Дизайнер: Олександр Бойко Редакторкиня: Олена Безносюк

Гаусс-гармата (coilgun, котушкова гармата) – це тип електромагнітного прискорювача мас, який розганяє феромагнітний снаряд не пороховими газами, а магнітним полем, створеним котушками з дроту. Назву одержав на честь Карла Фрідріха Гаусса – того самого математика, що розписав теорію магнітних полів. Однак, він сам, мабуть, і не думав, що його ім'ям колись назвуть гармату, хоч сама концепція такої зброї з'явилася значно пізніше, приблизно з початку–середини ХХ століття. На перший погляд здається, що все просто: ну, котушки, струм, магніт, снаряд полетів. Але насправді... Уздовж стовбура послідовно розміщено кілька соленоїдів – котушок з дроту. Коли через котушку пропускають потужний імпульс струму, вона на короткий момент створює магнітне поле, яке притягує феромагнітний снаряд усередину себе, розганяючи його. У момент, коли снаряд опиняється в центрі котушки, струм потрібно різко вимкнути, інакше поле почне гальмувати снаряд і тягнути його назад. Далі процес підхоплює наступна котушка, і так по черзі, поки снаряд не вилетить зі стовбура. І ось тут починається справжній головний біль: треба вимикати струм рівно в потрібну мікросекунду, бо снаряд вже летить і чекати не буде, яке визначають датчиками (оптичними, індуктивними тощо) та керують за допомогою швидкої електроніки. У реальності гаусс-гармати кардинально відрізняються від того образу «зброї майбутнього», який їм приписують у відеоіграх і фантастиці. Головна проблема – енергоефективність. Більшість саморобних штук, та й чимало лабораторних прототипів, видають ККД у кілька відсотків – тобто решта енергії просто йде в тепло, рідко перевищуючи 20–30%. Основна частина енергії втрачається у вигляді тепла в котушках через опір дроту, а також через вихрові струми та неідеальну синхронізацію перемикання. Для порівняння, хімічний порох у звичайній вогнепальній зброї перетворює в кінетичну енергію снаряда значно більшу частку виділеної енергії, до того ж робить це компактно й миттєво, без потреби у зовнішньому джерелі живлення. Саме енергетика і є головним практичним бар'єром: щоб розігнати снаряд до швидкостей, порівнянних із кулею стрілецької зброї (сотні метрів на секунду), потрібно за мілісекунди подати в котушки струм у тисячі ампер. Це вимагає масивних банків конденсаторів або інших накопичувачів енергії, здатних миттєво віддавати такі потужності. Відповідно зростають вага, габарити конструкції, вартість компонентів (потужні IGBT- чи тиристорні ключі, ізоляція, охолодження) і ризики: перегрів котушок, пробій ізоляції, деградація конденсаторів після багаторазових розрядів. І от через усе це жодна армія досі не видала солдатам гаусс-гвинтівку, ба більше – навіть близько до цього не підійшла. Натомість активніше досліджується суміжна технологія – рейкова гармата (railgun), яка розганяє снаряд не послідовністю котушок, а прямим пропусканням величезного струму через дві паралельні провідні рейки, між якими рухається якір зі снарядом. ВМС США протягом 2000-х і 2010-х років проводили випробування рейкових гармат з енергією пострілу в десятки мегаджоулів, здатних теоретично розганяти снаряди до гіперзвукових швидкостей на дальність у сотні кілометрів. Проте програму суттєво призупинили через нерозв'язані інженерні проблеми: катастрофічний знос рейок після кожного пострілу (ерозія від дуги й тертя), величезні вимоги до бортової енергетики корабля та охолодження системи. Де ж тоді гаусс-гармати реально існують? По суті, у трьох місцях. По-перше, у хобі-проєктах ентузіастів-електронщиків – компактні «пістолети» чи «гвинтівки» з кількох котушок, які розганяють невелику металеву кульку чи стрижень до швидкості від кількох метрів до, у найкращих аматорських конструкціях, кількох сотень метрів за секунду. По-друге, у навчальних та науково-популярних демонстраціях електромагнетизму в університетах і музеях науки. Ну і по-третє в компʼютерних іграх,а зокрема у всесвіті гри Stalker.І дізнатися про те,як вона там представлена ви можете у дописі наших колег Terra Ludens Автор:Артур Гримчак Дизайнер: Олександр Бойко Редакторкиня: Олена Безносюк

Сьогодні день, який вже 35 років об'єднав ще раз всю Україну й продовжує це робити щороку. День, коли остаточно — від Карпатських гір до слобожанських степів, від поліських лісів до чорноморських берегів — замайорів наш синьо-жовтий прапор🇺🇦 Звісно, йдеться про подію, яка стала визначальною для нашої держави, — ухвалення Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України. Саме тому сьогодні частина спільноти історичного факультету, а саме: Наукове товариство студентів, Військово-історичне товариство студентів, Ukrainian Women Studies, Музична Пауза та Арт-ательє — об’єдналася, щоб привітати всіх із Днем Незалежності України. Тож запрошуємо разом із нами пригадати події, розповівши, наскільки визначальним був 1991 рік. З Днем Незалежності, наша люба Україно! 🇺🇦

Після катастрофи під Плiскою для Візантії влітку 811 року, коли загинув імператор Никифор I, а болгарське військо здобуло одну з найбільших перемог в історії протистояння двох держав, хан Крум перейшов від оборонної до наступальної стратегії. Його метою стало послідовне здобуття укріплених візантійських міст на чорноморському узбережжі Фракії – регіону, який роками слугував буфером між Пліскою та Константинополем. Навесні 812 року болгарське військо обложило фортецю Девелт. У травні облога завершилася капітуляцією міста, а вже в червні місто здалося. Показово, що вже тоді, при взятті Девелта, болгари захопили сифони для метання грецького вогню – запальної морської зброї. Крум наказав зруйнувати укріплення, а населення переселити вглиб Болгарії – ознака того, що на цьому етапі він ще не планував постійно утримувати завойовані території, а радше послаблював візантійську оборонну лінію. Восени 812 року болгари запропонували Візантії мир. Посольство очолював Добромир, проте новий імператор Михаїл I Рангаве відмовився укладати угоду: за словами хроніста Феофана Сповідника це сталося через вплив "лихих радників" на нього. У відповідь болгарське військо рушило на Месемврію. Месемврія (сучасний Несебр) була одним із найважливіших та найбагатших портів візантійської Фракії – стародавнє грецьке місто з потужними мурами, яке довгий час вважалося практично неприступним. Проте Крум мав чудові облогові машини, збудовані арабським емігрантом, ймовірно, дезертиром або найманцем, який приніс до Болгарії передові на той час інженерні знання середземноморського світу. Це стало першим масштабним застосуванням облогової техніки болгарським військом – до того армія Крума покладалася переважно на мобільність кінноти та засідки, а не на позиційну війну проти кам'яних мурів. Болгари захопили 36 мідних сифонів для метання знаменитого грецького вогню, а також велику кількість золота і срібла. Йшлося не лише про матеріальну здобич – у руках болгар опинилася технологія, яку Візантія ретельно оберігала понад століття. Втім, сучасні дослідники зауважують, що хоч болгари й здобули обладнання під час облоги Месемврії, самих операційних знань – рецептури та технології застосування – вони, судячи з усього, так і не отримали, оскільки перші достовірні свідчення про використання ними цієї зброї з'являються лише за понад століття по тому. Показово, що навіть після цього імператор не наважився повернути місто силою. Візантійське військо рушило на північ, але не спробувало відбити Месемврію. Натомість, за свідченнями Іоана Скилиці, під час походу 4 травня 813 року військо застало сонячне затемнення, що деморалізувало солдатів ще до вирішальної битви при Версінікії у червні 813 року, що обернулася для Візантії катастрофою попри чисельну перевагу. Шлях на Константинополь виявився відкритим, і вже 17 липня 813 року Крум стояв під стінами візантійської столиці, де провів язичницький жертовний обряд, намагаючись деморалізувати захисників. Похід на Константинополь завершився без здобуття міста, а сам Крум помер 13 квітня 814 року під час підготовки нового наступу. Завоювання Месемврії – момент технологічного й стратегічного перелому. Болгарська держава, яку візантійці звикли сприймати як союз кочових воїнів-вершників, продемонструвала здатність вести складну позиційну війну і використовувати захоплені технології супротивника. Саме ця кампанія відкрила шлях до найбільш успішного для Болгарії десятиліття у її ранньосередньовічній історії. Автор: Богдан Демчук Дизайнерка: Марія Вертецька Редакторка: Олена Безносюк

Terra Ludens — це блог присвячений відеоіграм🎮 🧩 Ми вам розкажемо про: ▪️найцікавіші елементи геймінгу; ▫️історію становлення жанрів та франшиз; ▪️ відображення історичних подій у іграх; ▫️ to be continued🤫 Тут ви зможете слідкувати за новинками геймдеву, а вже дуже скоро – брати участь у наших івентах👾 Підписуйтесь і прокачуйте свій геймерський кругозір разом із нами! 🎮 Телеграм 🕹 Інстаграм Автори: Саша Бойко та Ілля Нюнькін Редакторка: Леся Алексіна Дизайнер: Ілля Нюнькін

Просимо вас долучитися до збору нашого друга та колеги