Щоденник мобілізованого

Хочу запамʼятати ці дні на все життя. Як знову прийшла весна, а з нею і нова надія у світле майбутнє, а в грудях гріє любов та вдячність до вас всіх. Мені поталанило бути тут і зараз. Стояти під зорями, відчувати теплий степовий вітерець і лягати до сну знаючи, що завтра буде ще один день сповнений наповненого буття.

Підтримати мій підрозділ. Монобанка: https://send.monobank.ua/jar/BKxufPBiP PayPal: vsatanlovesmev@gmail.com За донат від 1000 грн надішлю унікальний подарунок. Залишайте у коментарях контакт для зв'язку. Дякую ❤️

Світом крокує божевільне шаленство і я не бачу жодних ознак того, щоб воно припинилося у найближчому майбутньому. Ми, Україна, залишаємося чи не єдиними "дорослими у кімнаті", що по-своєму лякає і заспокоює водночас, адже для нас більш звично перебувати в інфантильному стосунку до світу. Проте, така Україна приречена і у нас іншого вибору немає, окрім як залишатися з холодним розумом, щоб зберегти суб'єктність. Ба більше, сценарій ще більшої ескалації з кожним днем стає все більш реалістичним, тож пропоную видихнути, прийняти ситуацію і діяти раціонально. Тож повертаюсь співати одну й ту ж пісню: готуйтесь морально та фізично, навчайтесь, обирайте свою роль і відчуйте zeistgeist на повну! Дякую усім, хто цікавиться станом справ — це дуже приємно і важливо. Для кожної військової людини важливо знати, що про них, і про неї персонально, пам'ятають. Одним із найбільших моїх страхів є страх втратити зв'язок із цивільним соціумом, стати для нього чужим. Персонально у мене все стабільно, в порядку. Інколи дух підіймається догори, інколи злітає додолу, але плюс на мінус все-таки завжди плюс, тож дякую собі та моїм людям за те, що маю, бо це дуже багато. Перший етап моєї асиміляції у війську можу вважати завершеною. Тепер більшість часу відчуваю себе у своїй тарілці, адже нарешті вистачає компетенції бути достатньо корисним та ефективним для команди. Попереду ще багато нового, але з отриманим досвідом, закладеним наче фундамент нової субособистості, продовжувати навчатися вже значно простіше. На зв'язку.

Нижче нотатка в оригінальному вигляді набрана на телефоні одного вечора перед сном. Перед вами есенція потоку мого розуму. — Життя — це означає жити. Реальність змінилась повністю. Ми входимо у нову еру цивілізації. Починається перерозподіл сфер впливу і цей процес займе якийсь відрізок часу, скоріш за все тривалий. Минулий світ помирає, а я не бачу сенсу це заперечувати. Ми рухаємось в невідомість, де у кожного та кожної є 2 ролі: спостерігаючий учасник та бездіяльний спостерігач. Я обрав сторону учасника, бо душевний біль та страждання від недостатнього відчуття власного впливу мене з'їдали. Природа моєї особистості — це дбати про середовище навколо. Моє імʼя з грецької означає захисник, а за гороскопом я Лев, якому стереотипно притаманні схожі риси. Я не знаю чи це щось означає, але мені подобається цей факт, я так почуваюся впевненіше хахах. Загалом я почуваюсь впевненіше у собі. Я відчуваю це в поставі, голосі й думках. Я почав більше цінувати людей довкола, навіть якщо вони з дуже інших бульбашок. Я почав по-новому любити людей, світ, життя, Україну. Мене чекає довгий шлях українського військового у війні на знищення. Я романтизую, але не обманюю себе. Війна — це піт, кров і сльози, це страшно. І я б хотів, щоб її ніколи не існувало. Як і безхатьків, нещасних тварин і сиріт. Але реальність говорить про інакше: війни йдуть всю історію людства і нам, нашому поколінню, просто пощастило народитися та прожити перші 2-3 десятки років у відносному спокої. Мій вибір — це впливати на хаос, тому що я вірю в стару майданівську істину. Я — К Р А П Л Я В О К Е А Н І.

Привіт, щоденник! Сьогодні буду лаконічним. На жаль, інтенсивність роботи залишає обмаль часу на таке дозвілля, чи то скоріше натхнення. Для написання тексту необхідний особливий стан, який зараз направляю в інше русло. Я в стабільно хорошому стані. Нова робота пішла на користь моєму самопочуттю. Мотивація та професійний азарт лише зростає з кожним днем, як і відчуття правильності мого рішення. Найменші сумніви зникли остаточно, що відкрило моїй внутрішній енергії потік до реалізації. Починається щось схоже на кар'єру? Сумніваюся, але можливо. Відчуваю себе довгим локомотивом, який повільно розганяється. Я працюю зв'язківцем. Обираючи професію були сумніви чи справлюсь на технічній посаді, проте 1001 питання побратимам і магія Навчального центру зруйнувала міф про мене як гуманітарія. Вперше після університету ґрунтовно вивчаю щось нове. І одразу практикую. Я собою пишаюся. З негативного це сум за домом та близькими. Щоранку прокидаюся з думкою, що календар посунувся на день ближче до відпустки. Страшенно скучив за коханою Лілією. Надзвичайно сильно її не вистачає. І це всього 4.5 місяці... Не слідкую за справами в тилу. Новини дізнаюсь з розмов або з ютубу. Звільнений ментальний простір віддаю роботі. Мабуть, тому я щодня усміхнений. Мого психіатра бусифікували, а я от-от мав з ним зідзвонитися. Хочу зменшувати дозування АД. Відчуваю, що мені стає краще. Спочатку у це навіть було складно повірити, але зараз вже звикаюсь. Часто ловлю себе на думці, що мені просто кльово. Думаю про те, як далеко зайде закручування гайок ТЦК. Воно вже давно асоціюється з каральним органом. Частина близьких людей продовжує грати в цю щоденну лотарею. Переживаю за них. До слова, якщо ми знайомі особисто і у тебе є інтерес до безпілотних систем — маю цікаву пропозицію по працевлаштуванню ✌🏻

Підключайтесь до Струму — Струм живить «Азов»!

Де, як не на війні, вперше зустрітися з красою полярного сяйва. До слова, астрономічний режим «Пікселя» — це вау.

Де, як не на війні, вперше зустрітися з красою полярного сяйва. До слова, астрономічний режим «Пікселя» — це вау.

Дякую усім, хто ділиться зі мною відгуками про канал, думками, досвідом, а також поширює мої публікації. Мені цінно це і важливо. Радий новим обличчям! 😊 Це так підіймає настрій, що зʼявляється відчуття спільноти на яку можу опертися 🫡

«Коли ти маєш невизначеність у житті, яка обмежує твою спроможність приймати рішення, чи яка створює тривогу, чи яка забирає впевненість — ти просто робиш так, як ти віриш. І відповідно в той момент ти не є у владі обставин, ти сам формуєш обставини», — Євген Глібовицький на панелі, якою ділився в попередньому пості. — Я дуже боюся операцій. Особливо зі спінальною анестезією, коли нижня частина тіла паралізована, а верхня функціонує, а мозок тим більше. Моторошні відчуття виникають лише від думки опинитися в такому стані... У травні я опинився на операційному столі з видом на Карпати. Мені було холодно і страшно, від чого зуб на зуб не попадав. Намагався зупинити цей озноб обіймами плеча вільною рукою. Звісно ж, ніфіга не виходило. Лежав в одній футболці на боку і дивився на красу гір, на ще засніжені вершини, й вічні рельєфи. Бадьорила їхня могутність, любов до них, прив'язаність. Але жалюгідна ситуація пронизувала холодом дзеркально чистого стерильного металу. У пошуках внутрішньої опори подумки приходили відповіді на запитання: “Що я тут взагалі роблю!?”. “Заради України, заради українського народу, гори дайте мені сил стерпіти це, заради наших предків і нащадків, заради себе, моєї сім’ї та близьких”. Хахахах, як кумедно! Весело згадувати, як було страшно, яка трагікомедія відігравалась у голові. Проте, якщо забрати зайве, у сухому залишку залишиться потреба у опорі в критичний момент. На що опиратися, коли обставини не у твоїй владі? Вважаю, що це віра. Не обов’язково релігійна, але віра, як опора для стабільності психоемоційного стану та психічного здоров’я загалом. Моя віра народилась 24 лютого. На той момент я був 29-річним хлопчиком, який відверто сказав майбутньому побратиму, що не піде до війська. Вважав, що є інші дорослі, які зможуть за мене постояти. Так і було, завдячуючи їм у мене був час подорослішати. Стати чоловіком, який готовий постояти не тільки за себе. Під час одного з візитів до уролога попросив назначити дату операції. Лікар наголосив, що якщо не робитиму її, то найімовірніше на ВЛК мене визнають тимчасово непридатним. Плата взамін — постійний дискомфорт при найменших фізичних навантаженнях і загроза репродуктивній функції, яка зростатиме з часом від бездіяльності. Я завагався. Зібравшись з духом за місяць написав йому, а у відповідь: “Я закордоном, буду пізніше, може через рік”. C'est la vie. P.S. Чоловіки, не забивайте на своє здоров’я. Знайдіть компетентного фахівця для профілактичних щорічних візитів. Повірте, після тижня з гаком у обласній урології, мені є що розповісти про чоловіків, які забивали.

Рекомендую до недільного перегляду бомбове тріо: Глібовицький, Матвійчук і Чмут про Перемогу. Коментарі окремо повеселять: https://youtu.be/eCwA3lADYk8?si=lXywv62QKcFFZ5P-

platoon ~ 1986, dir. oliver stone

Я не часто вас тут турбую сповіщеннями, як і не часто про щось прошу, тому дозвольте. Долучився до збору моєї подруги @Dasha_Carrot і прошу вас мене в цьому підтримати. Збираємо для моїх колег з 120-го окремого батальйону ТрО (в/ч А7286) на автомобільний РЕБ для захисту від ворожих дронів на кордонах Харківщини. 🎯 Моя ціль: 50 000 гривень 🫙Банка тут: https://send.monobank.ua/jar/3zpnh7AUu7 💳 Номер банки: 5375 4112 2272 2691 📩 PayPal: vsatanlovesmev@gmail.com Дякую за увагу. Слава Україні! 🇺🇦

Я не часто вас тут турбую сповіщеннями, як і не часто про щось прошу, тому дозвольте. Долучився до збору моєї подруги @Dasha_Carrot і прошу вас мене в цьому підтримати. Збираємо для моїх колег з 120-го окремого батальйону ТрО (в/ч А7286) на автомобільний РЕБ для захисту від ворожих дронів на кордонах Харківщини. 🎯 Моя ціль: 50 000 гривень 🫙Банка тут: https://send.monobank.ua/jar/3zpnh7AUu7 💳 Номер банки: 5375 4112 2272 2691 📩 PayPal: vsatanlovesmev@gmail.com Дякую за увагу. Слава Україні! 🇺🇦

Моцно

Choose your fighter

З чим мені довелося зіткнутися після мобілізації. Перший місяць служби. Частина 2. Почну з ліричного відступу. Зараз часто спілкуюся із ще цивільними щодо вибору потенційного місця служби. Критеріїв багато, згодом напишу окремий пост з персональною пріоритезацією. Проте, зроблю спойлер, адже це наріжний камінь усього вибору долучення до війська — колектив, з ким доведеться служити та під чиїм керівництвом. Обов'язково спробуйте дізнатися про це якнайбільше. — Знесилений ангіною, перевтомою, як фізичною, так і психічною, подолавши близько 1000 км за добу у тісному мікроавтобусі, нарешті прибув до свого підрозділу. На БЗВП тримався з усіх сил, а як тільки переступив поріг нового “дому”, то зліг з температурою, жагою до сну і відчуттям виснаження. Це виглядало по-справжньому комічно — прибуло поповнення ха-ха. Побратими поставилися із розумінням до мого стану, хоча за порядком я мав миттєво приступити до виконання завдань. За два дні накопичив достатньо сил, щоб приступити до роботи в навчанні, за воєнним методом “твоє завдання таке і таке, а якщо щось не розумієш — питай”. Для мене такий підхід викликав неймовірний стрес, адже я ще той перфекціоніст, а робота відповідальна, і явно з перших днів у мене не вийде робити її добре, не те що ідеально. Проте, інших варіантів не існує, окрім як вчитися якісно та швидко. Звучить просто, а на ділі скрипуче складно: я допускав помилки, часом критичні помилки, відчував постійний тиск, перш за все внутрішній. Командир та побратими ставилися з розумінням, вибачали там, де я сам міг би вже закипіти. Прикривали мене перед своїми командирами, щоб я не отримав. Водночас мене відвідували важкі думки: “Можливо я все-таки не народжений для війни? Це все надто стресово для мене… Я такий нещасний невдаха. Мабуть, мене чекає піхота. На більше я не вартий”. Це все говорив я собі. Зараз мені так соромно перед собою, що я так думав про себе. Як наслідок, деперсоналізація та дереалізація крокували пліч-о-пліч. Хто знає що це за стани, прошу, уявіть себе в них на війні. Правда моторошно? Так і було. Стрес — ключова причина усіх зроблених помилок. Зараз аналізую, що якби був у спокої, то їх було б значно менше. Як реагував би на все без антидепресантів — не хочу уявляти. Вкотре дякую собі за рішення звернутися за допомогою до психіатра, щоб підтримати моє психічне здоров’я. Протягом життя боровся з усіма труднощами самостійно, але тут інтуїція підказала, що потрібна допомога ззовні: я тільки їду на війну, а вона мене вже заїбала. Інтуїція знову не підвела. Я прийняв рішення піти до війська через відчуття безпорадності, бажання помсти, спрагу яких втамувати зможу лише добре виконаною, результативною роботою проти ворога. Не зважаючи на емоційну чутливість, характер маю впертий. Раніше часто порівнював себе з локомотивом, який поступово розганяється, але після набору швидкості його складно зупинити. Тішусь, що він вже на середніх оборотах. Вдячний моїй новій сім’ї за терпіння. Я не підведу.

З чим мені довелося зіткнутися після мобілізації. БЗВП. Частина 1. Мій досвід військовослужбовця незабаром перетне 3 місяці, що вже по-тихеньку дає мені внутрішнє моральне право більше розповідати про солдатську сторону емоційних переживань. Перш за все ми всі люди, у кожного свої достоїнства і страхи, тому все, що я писатиму, стосуватиметься виключно мене та мого досвіду. Узагальнювати це неможливо, хоча певні тенденції прослідковуються. Я потрапив у зведену навчальну роту, де частина мобілізованих по завершенню навчання поверталась у свої бригади, а інша, більша частина, йшла по розприділенню: всі звідусіль, дуже різний контингент і чимало бусифікованих. Ще коли ми приїхали до НЦ, був відбір по невідомим нам параметрам. У підсумку всі люди втомленого вигляду поїхали подорожувати до наступного НЦ, а до нас відібрали “кращих”. Ближче знайомитися ми почали десь за тиждень навчань, коли взводний зібрав нас розпитати історію кожного. Людина я м'якосердна, на несправедливість реагую рв'яно. Вразило мене те, що почув, м’яко кажучи. Наче всі ті історії про ТЦК були постійно на слуху, але щоб конкретно був знайомий з тією людиною — рідкість, а тут близько двох десятків у взводі. Для прикладу наведу три найпоказовіші, найважчі для мого сприйняття історії: 1. Чоловік зі свіжими переломами ребер і 2-ою групою інвалідності, який не мав при собі підтверджуючих документів. 2. Мовчазний, переляканий хлопець 23-х років, якого переконали "добровільно" мобілізуватися. 3. Заробітчанин, який повернувся з Польщі, одразу з кордону оформлений, не дали змоги побачитися зі сім'єю. Заради балансу відмічу, що окрім цього були і досить звичайні історії: вийшов по хліб вранці, пішов на річку ввечері, їхали на роботу тощо. Вони не так чіпляють, погодьтесь, хто ходив/ходить по цьому лезу. Добре знайомий фінал накрученого страху, еге ж? Перші два тижні я тримався чудово, у мені був запал, як зам. командира взводу тримав бойовий дух, дисципліну. Для мене було винагородою неодноразово почути, що наш взвод зразковий. Пройобів і справді у нас було мінімум. Проте, рівнопропорційно тому, як програма теорії на БЗВП все більше віддалялась від реальності, з чим насправді нам доведеться зіткнутися, мій вогонь згасав і я все більше занурювався у депресивний епізод. Одного ранку я прокинувся з думкою: “Незабаром я потраплю у свій підрозділ, на свою посаду, а що чекає на решту?”. Ця думка стала центральною, а зверху додалось фізичне виснаження, ангіна й наростання колективної психологічної втоми. Частина почала нишком випивати, що лише більше розгойдувало мій дух, і збільшувало загальний градус розгубленості. Пригадую, як з побратимом важко поглянули один на одного: “Ще 4 дні, і ми поїдемо до своїх”, - сказав мені Ігор. Водночас ці слова окриляли мене, але і розбивали мені серце. Я думав про те, що надто ніжний для цих обставин, і мені потрібно стати жорсткішим, але як? Ніхто не народжений для війни, але і водночас ми всі народжені в її час. Години, дні з’їдали мене, і я важко чекав присяги й відправки. Оглядаючись назад, у доброму гуморі й піднесеному настрої, усвідомлюю, що це було частиною трансформації з цивільної у військову людину. Я мав пропустити крізь себе все те, що звик пропускати зазвичай, щоб отримати цей досвід, зробити висновки, сформувати нову оптику того, як я дивлюся на світ. Траєкторія шляху розвитку моєї особистості змінилася, але я залишаюся собою. Я підтримую контакт зі своїм взводом, ротою. Вболіваю за їхні успіхи. Вони стали мінометниками, аеро-/розвідниками, кулеметниками, а хтось зв’язківцем тощо. Працюють на гарячих напрямках, роблять найскладнішу роботу у світі. Знаю, що частина з них прочитає це, тож передаю вам позачергове “Бажаю здоров’я”. Честь бути знайомим з вами. Далі буде.