собі, тобі та Татові

колись давно на ретриті писали собі лист від Бога. не думала, що він стане настільки діючим та цінним в різні періоди життя:

дав мені свободу, але в цій свободі я не стала ні на краплю менш залежною від Тебе. ширма тотальної неспроможності й втрати будь-якої орієнтації в просторі. дозволяти Тобі бути Богом мого життя. щохвилинно й до болю глибоко.

останні події світу особливо змушують думати про смерть і переосмислювати сенс життя. смерть — частина життя. і насправді, часто смерть говорить про життя більше, ніж воно саме про себе. смерть має вплив. смерть — досвід, який коштує всього життя, але воззʼєднує з Тим, Хто дав це життя. ця фізична зустріч із Батьком та перебування у зовсім іншому вимірі існування душі вартують всього, чим ми можемо заплатити. подумайте тільки, велика кількість людей вже бачать те, що на Землі ми ніколи не зможемо зрозуміти. напевно, якщо б ми справді хоч трохи відчували тугу за воззʼєднанням з Батьком, то зовсім по-іншому сприймали б і смерть, і життя. говорили з подругою нещодавно й вона сказала фразу: “в житті, насправді, дуже мало сенсу. але одночасно життя має в собі величезний сенс”. ще один парадокс складного світу. цікаво думати, що в Бога є план не лише на моє життя, на яке я ставлю багато очікувань, а й на смерть. і, як би це дивно не звучало, в смерті є набагато більше привілеїв, ніж в житті. усвідомлення цього ні на троху не зменшує цінність життя. навпаки, мотивує “спішити жити”, ще більше прагнути Бога й віддаватися тому, що несе в собі Вічність. мотивує цінувати іншими вимірами та триматися за інші визначення.

життя жахливо коротке, незалежно від кількості прожитих років. частіше підіймати погляд у небо й мріяти про виконання Твоєї обіцянки присутності. жити постійною тугою за фізичним обʼєднанням із Батьком. як це?

відчуття, ніби відкрив двері темниці й кажеш: йди впевнено, Я поруч. велика й неочікувана внутрішня свобода, яка не усуває невизначеність, але дає глибоку вдячність та спокій. пошепки кажу про Твою вірність й роблю маленький, але сміливий крок уперед. продовжую казати “не знаю”, але в цих словах огортаюся заспокійливою надією й відчуваю ніжну радість, яка не потребує конструктивних пояснень.

мати, ніби не маючи, тримати, готовою в будь-який момент відпустити. моє життя заради Твоєї слави, а тому, успішність вимірюється Твоїми вимірами. єдина можливість володіти чимось - ставитись так, ніби не володію. ставитись як до дару, а не належності.

дивно, що «стабільність», до якої всі ми так прагнемо, (і зараз під це слово можна підставити будь-який вимір: емоційний, духовний, матеріальний) насправді, зовсім не є критерієм успіху й радості життя. стабільність настільки недосяжна, як захід обʼєднати зі сходом, бо її ніколи й ніколи не буде достатньо. гонитва за стабільністю унеможливлює її досягнення. тому частіш за все вона, навпаки, є ворогом розвитку. пошук стабільності як джерела радості - це щось на кшталт «мінімального запасу», на який можна обпертись у вибудові спокою. але проблема в тому, що цей спокій і залишається «мінімальним», на яке ми ставимо максимальні ставки й віддаємо всі зусилля життя.

Ти - Бог, Який не виснажується любити й не втомлюється піклуватись.

життя - гра раціональності та ризику, радості та болю, жорстокості й справедливості. всього потроху, а в когось - предостатньо. оцінювання цих елементів є занадто субʼєктивним, якщо порівнювати одне життя з іншим. дивитись близько - страшно. особливо, якщо серед тих, на яких не маєш впливу, а зазвичай лише так й буває. (зі своєю реакцією можливо хоча б щось зробити). життя - гра розуму й ризику. намагання балансувати між цими двома елементами, щоб не впасти в крайнощі. крайність - тупік обмежень чи небезпеки. щось типу подорожі, дріфту чи чудацької пригоди. а може й зовсім не чудацької, а дуже болісної. хто зна. гойдалки впевненості й сумнівів, спокою й тривоги, ніжності й відчуженості, імпульсивності й стриманості, безпечності й раціональності, довірливості й скептицизму, юнацтва й зрілості. складному світові не належать прості емоції. постійні гойдалки, в яких будь-яка крайність лишає побічні крайнощів.

дозволяти собі проживати сум й не вишукувати в ньому несправжню радість. вчитись відчувати в сумові спокій й не очікувати від себе більшого, ніж можу. чи кохаю я Тебе понад усе на світі? - питання, до якого Ти вкотре повертаєш мене. те, що проходить червоною ниткою крізь все життя. в ньому найбільше бачу Твій почерк. напевно, відповідь на нього і є сенсом й кульмінацією будь-яких викликів. вкотре нагадуєш, що Ти - найбільша цінність, яку я можу мати. найбільша, найглибша та єдина.

єдиний спосіб вижити в штормі - опустити всі свої паруса та підкоритись хвилям, якими б вони жахливими й лякаючими не були. дивно мріяти про передбачувальність хвиль й покладання на свою силу, бо, скільки б я про неї не говорила, шторм розставляє все по місцях та нагадує про Всесильного. єдиний спосіб пережити шторм - забути про свою гордість й довіритись хвилям, бо, по суті, шторм є місцем моїх найменших зусиль - в ньому мало моїх бажань та багато покори. шторм не любить панікерів й грає лише за своїми правилами: він не є раціональним досвідом, який можливо структурувати чи логічно пояснити. хіба що потім. як би я цього не хотіла, в морі немає моїх правил: тому, як би я не намагалась, наполовину підкоритись не вийде. природа так багато говорить!

послух Тобі - щось на межі між божевіллям, абсурдом й мудрістю - запрошення в танець граціозної невпевненості, якій Ти прописуєш рухи й створюєш ритм. Ти кожного вчиш танцювати наосліп. а потім - знімаєш повʼязку з очей та дозволяєш бачити, як різноманіття обʼєднується в синхронність й створюється прекрасна гармонія.

в самотності (під цим словом не маю на увазі фізичне відсторонення від людей чи відчуття емоції, яка викликає песимістичний настрій) - Ти будуєш мою силу, розвиваючи близькість з Собою. самотність - простір формування залежності від Творця. горнило зламанності, в якому Ти готуєш до поклику. майстерня Твоєї кропіткої роботи й вкорінення інших принципів споглядання життя. простір формування моєї впевненості в Тобі й ресурс для початку усвідомлення, попередньо посіяних Тобою в мені мрій. усамітнення - це дар. не тягар й не затримка, а підготовка до життя з великим сенсом та вкорінення в усвідомленні Твоєї любові й моєї цінності. думка про те, що Ти маєш план для мене - неабияк надихає й дивує. усамітнення - це простір, в якому стихають всі голоси й стає виразно чути Твій шепіт. це не лише трансформація відносин з Тобою та змінення характеру, не лише Твоє особисте запрошення до цілісного життя, а й - вкорінення в усвідомленні поклику й глибока синхронізація моєї волі з Твоїм планом на моє життя. якщо я впевнена, що Ти ввів мене в цю пустелю, хіба можу сумніватися, що Ти з неї й виведеш? використай стільки часу, скільки потрібно.

кожного разу дивуюсь, коли читаю, як ізраїльський народ, бачачи стільки чудес, все одно не вірив в Твою милість й план для них. або коли учні, знаходячись вже стільки часу біля Тебе, все одно не розуміли ким є Ти: «Учителю, Тобі байдуже, що ми тонемо?». але ж це, напевно, навпаки - стандартна реакція на життя, бо вірити, надіятись та очікувати - свідомий вибір, який не дається «за замовчуванням». це вибір щоденно роздумувати про Твої дії в минулому та теперішньому. вибір помічати чудеса в житті. вибір зупинятись й дивитись, яким є Ти. вибір аналізувати вчасність всіх дій й змін минулого, а тому - вибір вірити у вчасність змін майбутнього. це напруга й зусилля, які не даються легко. Твоя вірність у впровадженні досконалості повноти часу минулого є доказом всіх вчасних дій майбутнього. незалежно від того, про що йдеться - війна це, робота чи будь-яке очікування особистої зміни. немає чого дивуватись учням, бо маю не менше свідчень Твоїх рішучих дій й піклування в минулому, а живу, ніби не вірю в їхню вчасність у майбутньому. але ж ці докази - і є вагомою підставою робити постійний й щоденний вибір дозволяти Тобі бути Богом мого життя. хіба маю причини не довіряти Тобі всі мрії зі спокоєм?

світові потрібен справжній(я) ти. без уникання своєї людськості та прагнення здаватися більш компетентним, ніж є насправді. без ідеалізації своєї сутності та відречення від слабкостей. без прагнення до контролю емоцій й досконалості буття. світові потрібен твій біль та глибокі рани, бо вони є великим потенціалом для зцілення когось поруч. вони є найсильнішим поштовхом до створення чогось нового й глибокою мотивацією пошуків впливу в боротьбі за цінне. поки ти намагаєшся вдало не помічати або приховувати свій біль - хтось досі не може знайти силу, а інший завдає таку ж рану ближньому. поки мовчиш про свої сумніви - інший страждає від браку сміливості піти своїм шляхом через недостатню освіченість у виборі істини. світові потрібна твоя сміливість, відвертість та щирість, бо, як би це дивно не звучало, - твій внутрішній голос важливіший зовнішніх проявів. якби всі навчились говорити та приходити до свідомих спільних рішень, скільки б болі ми змогли запобігти й скільки проблем уникнути? світові потрібні твої найглибші бажання й мрії, бо поки ти приміряєш на собі чиєсь розуміння успіху та борешся за його досягнення - проживаєш безсенсовне життя для когось ілюзорного й вбиваєш те особливе, що Бог вклав в твоє серце. невпевненість руйнує можливості й псує життя і тобі, і іншим. визначення успіху, мрій й стандартів є суто твоїм вибором. а ця ось “іншість” - поняття, обмежене занадто жахливою субʼєктивністю, для існування якої має існувати парадигма, по якій вона вимірюється. хто/що є виміром оцінювання твоєї “іншості”? навʼязуючи свої принципи та обмежуючи ними, світ сам же потрапляє в пастку та страждає від залежності. цікаво, яким був би він, якби не існувало страху перед судженням ближніх? світ потребує відновлення справжньості. досі боятися бути незрозумілими іншим.

Ти - Бог, полюбляючий ризик. в кожній величній історії життя Своїх дочок й синів, Ти пропонуєш їм ризик. перед кожною перемогою Своїх людей, Ти відкриваєш їм глибину, в яку вони мають зробити крок. й тільки після їх рішення погодитись піти в темряву, Ти даєш перемогу. Естер пішла до царя, Мойсей вивів народ з Єгипту, Давид очікував царства, Ной будував ковчег, Ілія пішов в пустелю, Неємія відновлював стіни, Авраам повірив. до виконання Своїх слів, Ти кожного провів шляхом тиші й вибору поставити все життя на ваги віри в Твою вірність. ніхто з них не отримав обіцяну перемогу легко. надіятись на Тебе всім серцем - довіряти у всьому - ризикувати всім. віра - абсурд й постійний ризик. це щось дуже інтимне та нераціональне, але Ти - Той, хто найбільш зацікавлений в тому, щоб виправдати ризик праведного й прославитись через це. ризик з Тобою завжди того вартує, бо оцінюється зовсім іншими вимірами, й це точно те, як Ти будуєш довіру з нами, маловірними. безпечність навряд чи когось кудись приводила. Ти - Бог, цінуючий сміливість йти по водах.

якийсь етап життя, в якому нескінченна кількість парадоксів. ніби життя зараз цілковито складається з протилежностей, і на кожне “ось так” знайдеться з десяток “але” чи “ще так”. щось типу туману, який напрягає своїм мовчанням та незрозумілістю, але водночас - заспокоює спокоєм і сміливістю. раніше це сильно дратувало, зараз - навпаки, надихає. бо, напевно, красу тиші можливо відчути лише тоді, коли перестаєш її боятись. а ось ця натхненність у сукупності з зламанністю - має особливу красу й свій шарм.

А буває і таке, що ми просто боїмось прийняти той факт, що Бог нас безпідставно любить. Якщо ми приймемо цей факт, то не зможемо контролювати Бога і свою долю. | Дженет О. Хеґберґ |

натхненна життям. й тим, яке воно неопізнане, багатогранне, різноманітне, незрозуміле й справжнє. натхненна майбутніми викликами й пошуком шляхів їх подолання. скільки всього ще мені варто пізнати, вивчити, виховати, насолодитись й реалізувати!

величати Тебе в своїй слабкості, дякувати й щиро любити попри всі незрозумілості. безмежність Твоєї мудрості не вміщується в мої визначення. Ти - поза, попри й всупереч усім збагненностям.