Навколокнижковий ЩоНеДенник

Дуже відгукнулися ці слова, бо саме такий зміст я закладаю в передмови. На презентаціях часто кажу про те, що ставлю за мету не проаналізувати тексти чи авторів, а підштовхнути до читання далі, трішки занурити в атмосферу книжки. Страшенно тішуся таким відгукам, адже вони показують, що мені вдається ❤️‍🩹

коли серія “рядки з тіні” від ще одну сторінку почала поповнюватися і обличчя на обкладинках стали мені незнайомими, я зрозуміла, що ця серія, навіть самою обкладинкою, вчить мене впізнавати тих, кого я б мабуть ще довго уникала у своєму знайомстві з українською літературою. вона таки виводить і рядки, і письменників, які ці рядки написали, з тіні. крім цього, вона нестандартного формату, більш квадратного і її дуже приємно тримати в руках. лясе, якість паперу – просто все на вищому рівні. додатковим бонусом було те, що передмова не переказувала текст, а просто коротенько розповідала з теплом і любовʼю, без надмірної академічності, про авторку і її тексти. я люблю бачити як інші щось люблять, я тоді теж хочу любити більше у цій збірці Людмили Старицької-Черняхівської є кілька оповідань, повість “Діамантовий перстень” (напевно, найвідоміший її текст) і її спогади про Лесю Українку і короткі нариси її власного життя, яке було таки фантастичним, вона і її сімʼя постійно були у центрі українського культурного життя. вона навіть була обраною до Центральної Ради, а коли Грушевський опинився на засланні, підписувала замість нього до друку «Літературно-науковий вісник» як головна редакторка. тому її тексти мені були цікаві не так як самі тексти, а як відображення цієї неймовірної жінки, яка може багато розказати про українське тогочасне суспільство. “Діамантовий перстень” був прекрасним. драматична пригодницька повість, події якої відбуваються на фоні польського повстання у 1830. оповідачем і центральним персонажем є українець, який власне працював на російську імперію і мав придушувати це повстання, але багато всього може відбуватись у душі людини і ця його оповідь це доводить. не хочу спойлерити, бо завдяки власній необізнаності, мені читалось на одному подиху. я й вважаю, що цей текст актуальний зараз, бо у світ якимось чином змінюються тільки декорації, а основні персонажі і почуття залишаються схожими. оповідання були мені досить дивними, і обігравали загальнолюдські теми. одне з них було таким собі переказом “Ромео і Джульєтти” в українських реаліях, але з драматичнішим кінцем, інше обігравало історію Каїна та Авеля. не можу сказати, що вони вразили як її повість, але теж були непоганими. дуже цінними стали її спогади. знову ж таки, Людмила Старицька-Черняхівська мала унікальне життя: її вечори проходили за постановками Миколи Лисенка та її батька, вона бачила обшуки ще дитиною, вона сама теж влаштовувала поетичні вечори, її сімʼя допомагала юним українським письменникам видавати тексти (у її спогадах вперше прочитала про Любов Яновську, але тепер мені треба знайомитись!), потім вона брала участь у політичному житті країни. її спогади вразили, бо навіть у ті важкі часи, жили такі люди і стільки випрацювали для держави і стільки всього передали нам у спадок. я просто вдячна. а тепер точно варто відкривати для себе нові постаті з “рядки в тіні”, бо перший мій досвід став дуже особливим і значним (Фото Людмили Старицької-Черняхівської з фондів Музею видатних діячів української культури)

Знайшла статтю в ЛНВ про Зелений Клин і щось засмутилася. Про Кубань ми принаймні знаємо, що це колишні наші території, а тут — імперія стерла все без сліду. апд: не безслідно, в коментарях розповіли, що там навіть партизанський рух є, я в шокови (приємному).

Не можу підібрати слів. Суми. Співчуваю. Якщо б хотіли конвертувати свою лють в донати, то вчора відкрила допоміжну банку «Мотанки Азову» — https://send.monobank.ua/jar/4rszpqk4DL

Суми 😥 Коли ти бачиш ці новини про рідне місто, де живуть твої батьки, дивишся на загиблих на тій вулиці, де ходила сотні разів, то це жахливе відчуття страху й злості. Ще раз попрошу вас задонатити на наш з колегами збір і обійняти своїх рідних 💔

pov: ви моя подруга-редакторка, і вам приходить термінове запитання від мене в 11 вечора

Їдемо в Копичинці, а дорогою захопимо Юлію Нагорнюк на розмову. Поговоримо про книжкове, трендове і не дуже. Чи є в нас читачі на Тернопільщині? Чекаємо всіх-всіх🧡

Трилогія дуже не хотіла закінчуватися

✍️Одна з багатьох неочевидних помилок, яку я бачу як в перекладних книжках, так і в українських (класика в нас окремо) — це «інший/-а/-е». До прикладу, маємо речення: Наступного дня один брат поїхав додому, а інший лишився ночувати в батьків — третій взагалі не приїхав в гості. Тільки мені цікаво, що сталося з другим братом? Є один, третій і якийсь інший. Чи то люди так бояться схожості з руснявим «другой», чи зберігають англійське «the other one» — а в українській мові, що літературній, що розмовній це слово цілком природне. Якщо сумніваєтеся, яке слово писати, згадуйте дитячу пісеньку: Були у бабусі три веселі гусі: один білий, другий сірий, третій в капелюсі 😁 #редакторське

Як добре забувати, що ти там колись назамовляла. Потім стільки радості, коли забираєш отаке в поштоматі. Яку книжку показати детальніше?

Третя бонусна частина, бо мене понесло. За сюжетом, діти старого священника перші в роду виходять з-під крила домашньої освіти: син вчиться в духовній школі, а старша донька в пансіоні. Відповідно син зросійщується, а донька ополячується. І тут видно, як багато власного досвіду автор вкладає в текст, бо епізоди з духовної школи значно розмаїтіші, яскравіші, зрештою — їх набагато більше, ніж епізодів з життя доньок. От що значить наболіло. І цікавий факт про обкладинку: в нас довго велися дебати, який бік ставити на «лице», а який на «спинку», бо наче як дочок у священника було троє, а син один — але про нього більше в тексті. Зрештою зупинилися на початковому варіанті і не пошкодували)

Ну й здавалося б, 15 років — не 100, але літературний процес невблаганний, і на момент, коли видали «Люборацьких» він уже погнав вперед, тим самим позбавивши актуальності текст, який, коли б надрукований раніше, опинився б у каноні укрліту як перша сімейна хроніка. Не помогло й те, що Свидницький не «причесав» їх, і вони так і лишилися місцями рваними і стихійними, хоч загальна структура збережена. Попри це текст все одно добре грає на почуттях, і впродовж читання я знов і знов питала себе, що можна було б змінити, аби історія не скінчилася так, як скінчилася. І наостанок покажу картинку Нарбута, яким надихалася наша ілюстраторка при створенні естетичної обкладинки. Подобається?

🧡Перемагають в голосуванні однозначно «Люборацькі», отже про них перших розповім. «Люборацьких ми взяли в роботу відразу після «Старого гнізда...» Василя Мови, бо дуже суголосні теми: конфлікт поколінь, виродження роду, меншовартість молодшого покоління тощо. Потім коли читала статтю Зерова, фрагменти якої подала в книжці, все підтвердилося. Він пише:

Тема «Люборацьких» може бути схарактеризована назвою одної давньої української драми — «Старе гніздо і молоді птахи»; інакше сказати — руйнування старовинного побуту українського духовенства під впливом урядових російських заходів та громадських співвідношень в 40-х роках ХІХ віку.

Але, на відміну від В. Мови, Анатолю Свидницькому не пощастило: він помер у 36 років, надрукувавши тільки пару оповідань в періодиці. А сімейна хроніка «Люборацькі» вийшла за 15 років після смерті, завдяки — вгадайте кому — нікуди без Франка. Продовження далі.

Вибачте, дуже винеслася з «Мужа убійци». Там само)

Вимагайте всюди! Газета «Рада», 1913 рік.

✍️Поки я сиджу над верстками, цікавинок менше, тож придумала таке. Ви знаєте, що я здебільшого працюю з українською класикою й можу розповісти про книжки, які робила безпосередньо я. За яку наголосуєте нижче, про ту напишу (або й про кілька, як карта ляже 🫣)

Зустрілись у діалозі перекладачка з редакторкою

Це я вже можу вважатися популяризаторкою української класики?