Accreditation accepted

Рефлексій настільки багато що я поки не можу помістити їх і нормальний пост тому пропоную вашій увазі Джекі Чана, який тут скаче фестивалем як лань. Вчора він отримав почесну нагороду за вклад в кінематограф, приходив давати нам (критикам+режисерам Locarno Academy) ексклюзивний майстер клас. Ввечері прийшов на показ Project A, а відвідувачі просили його потримати дітей на руках. Крістофер Смолл, тато академії кінокритиків і головред Pardo, великий факт Джекі Чана, зробив з ним супер цікаве інтервʼю, почитайте. *контент з аккаунтів колег, бо я майже нічого не знімаю.

Another day, another Locarno Pardo 🐆 Today’s issue features my passionate defence of the critically derided Mektoub-trilogy by Abdellatif Kechiche, as his Mektoub, My Love: Canto Due finally premieres in the International Competition, six years after initial production wrapped. The full text can only be found in the physical magazine (or on the online PDFs here), so I will share a bit of it in the chat: A sunny Éric Rohmer film taken to its most libidinal extreme - that's a cursory explanation of the unique appeal of the Mektoub series by Abdellatif Kechiche, which he lauched, together with his co-writer and partner Ghalya Lacroix, with Canto Uno in 2017. In an era of sexless commercial filmmaking and ultra-rigorous art cinema, it's rare to witness films that are so unhurried in their pacing, so unbothered by plot, and so devoted to beauty. And in all its apparent banality - most of the Love Island-coded summer romances in this trilogy seem to have an expiration date of the end of the season - resides a kind of transcendental potential, as Kechiche's unadulterated style elevates his material to almost spiritual dimensions. If cinema is (still) the artform of youthfulness and beauty, Kechiche is currently one of its strongest practitioners, with a daring approach that makes us fall in love with falling in love again. Mektoub, My Love: Canto Due is the new and final installment of Kechiche's sun-kissed trilogy. It is a rare film indeed that, in its first 20 minutes, would be brave enough to effortlessly quote Fernando Pessoa, refer to classic literature by Joseph Kessel, and cite the 1931 Jean Gabin film For an Evening before then surrendering itself to the carnal desires of the French youth who frolic and gossip on the beaches of Sète. But such is the cinematic universe of Kechiche's trilogy. Set in the '90s around the French south coast, the Mektoub saga is riddled in equal measure with extremely lustful scenes and cerebral reflections on art - and in that sense, it is the purest reflection of what attracts the Tunisian-French director to cinema.

Ваш адмін вже в Локарно. Тут неймовірно цікаво, красиво і дорого. Не обіцяю регулярно тут зʼявлятись, у мене кожного дня будуть лекції + обовʼязкові покази + регулярна робота. Починаємо з лекції великого Кевіна Б. Лі про майбутнє кінокритики.

Бачу як вам заходять мої історії про індустрію, тримайте ще.  Днями до мене в ДМ прийшов український дистрибʼютор з питанням чи їду я в Торонто, на що я, звісно, відповіла що це поза моїми фінансововими можливостями. На що мені відповіли: «А ми думали вам оплачують фестивалі»  Хтось реально думає що комусь оплачують перс відрядження на кінофестивалі?  Так от нікому не оплачують кінофестивалі, і я зараз розповідатиму про міжнародну ситуацію. Поки ви не lead critic (саме lead, а не фрілансер) в *підставте топ 10 медіа світу* ніхто не зніматиме вам житло, не купуватиме переліт і не даватиме вам добові. Найпоширеніша практика – це коли медіа платить за акред, і навіть в Україні є такі медіа, хоча я можу порахувати їх на пальцях половини руки. Знаю випадки якщо журналіст з фінансово просунутої країни, дописує в поважне видання з грошима – можуть надати кілька сотєн євро на житло для всієї редакції десь в Венеції чи Каннах, інколи ці гроші частково мінусуються у матеріали з фестивалю.  Мабуть, раніше економіка була стабільніше і все було оптимістичніше. І це не пост відчаю, а просто ось так це працює, і я прийшла в цю професію у 2022му приймаючи ці умови як даність.  Загалом робота кіножурналіста на фестивалях працює на системі дебіт - кредит. Якщо говорити про найбільші фестивалі з позиції середньостатистичного критика (а я зараз казатиму про критиків, чиї цитати з рецензій стоять на трейлерах А24) – ти спочатку вивалюєш купу грошей зі своєї кишені на квитки, готель, окремо відкладаєш на оверпрайснуту їжу на місці. Ти акредитований від одного видання – вони від тебе хочуть 3-5-7 текстів, за які тобі платять твій звичайний гонорар, а потім ти йдеш побиратися по іншім медіа з пітчами матеріалів під фестиваль, щоб не лише підняти собі профайл, а й вийти в нуль, чи якщо пощастить – в плюс. Але це дуже складно, бо у медіа з грошима вже є свої автори на базі й кілька фрілансерів які залізли на цю позицію раніше. Мало хто виходить в нуль, і радше сприймають цю реальність між Каннами і Венецією як умови гри в кінокритику, де треба віддати грошей, в обмін на твою профільну появу на провідному фестивалі світу, бо якщо їх регулярно пропускати, при цьому маючи великі професійні амбіції – можна вилетіти з радарів.  А ось на фестивалях по менше, як от Карлови Вари, коли ти вже побудував собі статус, тебе можуть запросити своїм коштом, дати готель, ще й оплатити переліт і годувати на щоденних вечірках, а ти їм матеріали зі свого медіа і ще й гонорари за них отримуєш. Я до цього рівня, нарешті почала доростати, і зараз мені набагато простіше. В минулому, коли я кінокритикою заробляла лише гривню, щоб оплатити собі великий фестиваль, я йшла в заклади, брала подвійні зміни й працювала в ніч. Це в ніякому разі не універсальна порада, це для відчайдуших, про це нижче. Скільки коштують великі фестивалі: Канни мені обходяться десь в 1200 євро (і це мені дуже щастить з житлом яке я знаходжу заздалегідь), Венеція – найдорожча і цьогоріч вийде десь на півтори. Торонто, по моїм приблизним розрахункам, коштуватиме десь 2500 євро за тиждень, це без витрат на візу.  А взагалі, навіщо українському медіа, навіть в паралельній реальності, оплачувати українському критику за перебування на великому фестивалі, якщо 80% матеріалів які українські медіа цікавить – це укр кіно? І це справедливо, бо чи є у нас багато читачів які зацікавлені в новинках китайського кінематографа, македонського документального кіно чи хоча б почитають текст про нового Джармуша який збере хоча б 2к переглядів?  І повернемось до аналогічної ситуації з Торонто. Українському критику навіщо там бути, щоб написати 2 матеріали про фільм Васяновича? Чи пробитись на круглий стіл іноземного фільму, і випустити цей текст під прокат синхронно до матеріалів від колег які видають записані пресконференції за круглий стіл? Якби в цій реальності я була головним редактором медіа, я б не відправляла свою пресу в Торонто, там нам робити поки нема шо.

А нє, всьо під контролем Giorante degli Authore)) Тож це не український фільм в конкурсі в нашому звичайному розумінні, а якійсь док від уродженки Криму, яка взагалі чеченка. Про проєкт можна прочитати тут.

Giornate degli Autori оголосили програму. Флешбекі на минулий рік. Знову росіяне одразу після українців, знову "another artist in exile".

Щиро вітаю Валентина Васяновича з премʼєрою в Торонто і бажаю український пресі туди хоч раз в житті потрапити.

Програма Венеції цілком ок, але без сюрпризів. Всі predictions які роблять ряд медіа працюють майже бездоганно. А ще зрозуміло, що Венеція це ранній старт Оскарівського-Золотоглобусного сезону, тому всі ці тайтли з основного конкурсу – те від піару чого ми дуже сильно втомимся протягом осени-зими. Лантімос, Баумбах, Дель Торо, Джармуш це все звісно хорошо і очікувано, але хайп я собі нарощувати не хочу. Чому я реально радію так це новому фільму Ласло Немеша ("Син Саула"), бо це знову буде ультра грім-історія про війну і травму. Новому фільму Мони Фастволд "The Teastment of Ann Lee", вона же писала сценарій до "Бруталіста". Нова Бігелоу і Чан Вук, і авжеж Бені Сейфді "Smashing Mashine" – дуже чекаю. Мене навіть цікавить що там Ассаяс про путіна назнімав, хоч я і не фанатка цього режисера зовсім, буде або гарна сатира або просто незручний флоп з тупіковою ситуацією в маркетингу, але я з радістю напишу про це кіно. Абсолютно все одно на квотних італійців в конкурсі, і Соррентіно і Француа Озона, кому вони взагалі потрібні. Єдине очікувалось і хотілось побачити Аракі і Гавраса, і власне Агнешку Голланд з її Кафкой, але останні два вже оголошені в Торонто. Зраділа побачити нового Гаса Ван Сента і трішки менше зраділа побачити нового Гуадініньо, але обидва в позаконкурсі і це поганий знак. Якщо не брати Софію Копполу, в нон-фікшн секції доволі потужна відбірка, в якій є і Лора Пойтрас, і док про Кабул, все-ще-живий Вернер Херцог і Цай Мінлян, і щось цікаве з назвою "Kim Novak's Vertigo". Докі є, а значить і робота в мене є. Цьгоріч більше немає секції Орізонті екстра, і слава богу, бо дивитися на це останніми роками було неможливо. Зараз бачу що в Орізонті, за класикою, режисерси початківці, тільки фільмів аж 20? Хто це все буде дивитись? І замість Екстри зʼявилась якась секція Venice Spotlight, природу якої я не розумію як і режисерів що там знаходяться. На десерт мій улюблений Чарлі Кауфман в позаконкурсі з коротким метром, дай бог здоровʼя і натхнення на повний. А зараз з сумом спостерігаю як деякі знов концентруються на детекторі зради, і ні на чому більше. Чомусь ображаються на Сокурова в позаконкурсі будучи абсолютно делулу, якщо думають що хтось в 2025му році не буде брати новий фільм автора через його національне походження. Або обурюються наявністю дока від(про) Роднянського, наче не розуміючи що це буде тотальний прохідняк, на який прийде людей 50 і який вмре прям на водах Венеції і чомусь комусь там на нормальних фестивалях після не буде нього тотально похєр. В Венеції я планую бути весь період, замовлення на тексти ще приймаю.

О ну власне доля подарувала мені прекрасний P.S до цього поста. Розповім вам трішки gossip, не дарма ж ви підписані. На вечірці закриття попила пиво з Афіною Рахель Цангарі, неймовірно приємна жінка. Вона тут в журі міжнародно конкурсу. Спочатку я їй розповіла що Harvest показували в Києві на тижні критики, а вона відповіла мені «як шкода що я про це не знала, я б приїхала». Дізнавшись про мою робочу специфіку, вона почала розпитувати мене про укр докі, які вона, як виявилось дуже залучено дивиться. Серед іншого розпитувала мене про «Пісні землі що повільно горять», з дуже великим захопленням. Про доступ, монтажний процес, про що був минулий фільм режисерки. А ще сказала що та сама довга сцена з машини — одна з найкращих що вона бачила у своєму житті.

Хочу закінчити драфт поста з Карлових Вар, але з Чехії я одразу сіла на літак у Вірменію й ось тут за запрошенням перебуваю на фестивалі Golden Apricot. Кіно не дивлюсь, радше спостерігаю на прогресію російського колоніалізму на вулиці і дивлюсь як два фільми на тему України («Пісні Землі що повільно горять»; «Під вулканом») показують в рамках основного конкурсу в кінотеатрі «Москва». І мені подобається цей символізм, адже щойно на закритті фільм Журби отримав спеціальну відзнаку.  Нещодавно інста сторінка фільму публікувала статистику. Я не можу знайти цей пост, але кілька місяців тому, вони повідомляли що фільм мав 17 нагород, з яких чимала кількість була головними. «Пісні землі…» найгучніший український фільм на закордонних фестивалях в пропорційних межах свого періоду з вересеня 2024го по зараз.  Але медіа про це не напишуть, і кейс з цим фільмом змушує мене задуматися про наступне.  Знаєте скільки інтервʼю (Q&A інтервʼю, але не переписаний коментар с пресрелізу) з Ольгою в українському медіапросторі? Їх два. Одно - моє. Рецензій нарахувала три з половиною включно з моєю. І це після премʼєри й перемоги на докудейз.  А от, наприклад у документального фільму Х чи У, які вийшли набагато пізніше і поки що вони не отримали нагород взагалі — втричі більше. Чому? Бо у фільму Х і У, на відміну від «Пісень» є піарник.  І цей пост не про те який прекрасний чи кращий за інших цей фільм, а про те наскільки сильно мене засмучує лицемірство медіа, (особливо-культурних) редакторів, авторів і тд, хто гламурно, але штамповано, з кожного кута кричить про важливість підтримки українського кіно. Але ж самі багато з цих людей, навряд чи можуть назвати хоча б 5 фестивалів на якому був цей фільм і пояснити чим він крутий. А активна підтримка українського кіно, насправді, закінчується на території активної роботи пані/пана піарника (дистрибʼютора) який заїбе медіа в смерть новинами, і авжеж щоб вони зробили інтервʼю, чи ще краще (тобто ще гірше) заплатять гроші за текст/відео напряму. А ще заїбуть всіх так, що протягом кількох днів ви, як читач, не сховаєтесь від наче і непоганих, але абсолютно однакових інтервʼю з кожного кута наших соцмереж. Тож гадаю, всі розмови про кінокритику, які нас заохочували вести останні кілька днів треба починати з особистого залучення медіа і як слід автора, в ширшу картину фестивального дискурсу, без пресрелізов о 11й ночі чи туманної дати національного прокату.  Хочеться бачити опубліковані тексти які йтимуть від душі і зацікавленості, і також щоб у таких авторів була платформа ширше свого телеграм каналу на сто людей, і тоді можна розмовляти далі.

Ось такі у мене новини Кожен раз я подавалась на різні воркшопи, старанно писала листа, скиду свої нещасні пару байлайнів англійською і перекладені статті з української. Отримувавши відмову дивилась на відбір і з думками «ну де я а де вони блін» За останній рік моє імʼя потрапило в такі місця, в які я не мріяла потрапити так швидко. Але це пост не про успішний успіх, а радше про певне усвідомлення. Щоб потрапити на воркшопи такого роду треба бути (трішки) overqualified. Мабуть хтось теж зараз дивиться на ряд моїх публікацій, і думає нащо мені той воркшоп. А також на тих колег зі скаженим стажем, поруч з якими я дуже пишаюсь стояти. Отже вперше в житті поїду в Лоракно, буду вчитись, дописувати для друкованого Pardo, Mubi Notebook, Variety і кудись ще ❤️ Дякую Настя за новий хедшот

😌😌😌

Karlovy Vary 59 та тріумф литовського кіно А я приїхала на прекрасний кінофестиваль в Карлових Варах. Торік я була в журі ФІПРЕССІ, і тепер фестиваль запрошує мене своїм коштом в обмін на матеріал. Дуже шкода, що крім українського контексту неможливо нікуди приткнути звідси текст, адже Карлови Вари – це чи не найкращий фестиваль поза колом великої пʼятірки, де відбувається прекрасне. Дуже рідко можна побачити коли фестиваль має такий вражаючий бюджет, який вони використовують з розумом і для кіно і для гостей: всі дорогущі хіти з Канн (Панахі, Трієр, Звук Падіння, Сірат); в конкурсних програмах чудові знахідки які кристалізують розумну роботу програмерів; ретроспектива чеської й міжнародної класики; великий бюджет для насолоди  перебування преси, а також сама локація в Готелі Термаль, на вулиці якого постійно різні вечірки, панелі, дискотечка, казочки на горах. Все це створює незрівнянний вайб, обожнюю Карлови Вари.  З менш приємного – це застаріла квиткова система. У фестивалю є аппка, в якій ти бронюєш квитки, але забирати їх треба фізично в касі, і бронювати можна лише до трьох в день, а також їх не можна скасовувати й перебронювати. Інколи це дратує, але ж насправді при бронюванні помітила що ставлюсь до вибору ретельніше. Також цей жест в певному сенсі підтримує класичний вайб локації, де кьюари з телефону не пасують. Врешті майже на все солдаут, на кожен показ Дівії солдаут також. А я хотіла подивитись YES Лапіда, якого проґавила в Каннах, але це було поза можливим.  Оскільки я приїхала на екватор, я підзібрала собі фільми з найкращими відгуками колег і прямо з трансферу пішла дивитись Visitor, режисера Vytautas Katkus. Люди тут його знають за коротким метром з Канн, тут він в основному конкурсі і всім сильно подобається.  Насправді філософія дуже проста: бачиш в конкурсі фільми з Литви – на нього треба йти першим. Згадаймо хоча б Toxic чи Slow, які призвели справжній фурор на минулому фестивальному колі й здобули міжнародну дистрибуцію. Кіно литовських режисерів молодого покоління сьогодні формально й наративно дещо поєднано між собою.  Visitor має найтривіальніший сюжет і розповідає про молодого чоловіка, який їде в рідне містечко продати свою квартиру, та зближується з місцевими.  Авжеж це майже бездіалогове мамблкор-кіно, яке ніяк не про чоловіка, а про конфлікт національного минулого й сучасного, де перше є химерним, незграбним й громіздким в межах Європи. В фокусі (а в расфокусі - буквально) дослідження місцевого ландшафту, де над кронами дерев видніються залізні атракціони зразка нульових, а в парках вже можна заплатити за морозиво і мерехтливі кулі епл пеєм. Знятий фільм на 16мм(!), неймовірна краса яка додає фільму нот казки. Фреймінг у сукупності з повільністю наративу нагадує картини Баса Девоса, а хореографія акторів дещо в чомусь запозичує греків. Власне цим всім сильно нагадує мені Toxic, адже знов таки, вони мають спільну естетику, що натякає на риси хвилі.  І ось чую від людей, що фаворит в секції Проксіма - знов Литва! Фільм Renovation, в якому грає Роман Луцький, дуже подобаються оцінки на летербоксі. Я не встигла на фізичний показ, але маю переглянути з онлайн бібліотеки і сподіваюсь напишу. Отже якщо цьогоріч тут Литва gonna win big - не буде дивним.

Складно уявити кращий метч для моєї першої публікації в Filmmaker Mag. За долею фільму Дівія я стежу щонайменше як останній рік. Ось, наприклад, торік була на фестивалі Сараєво, дивилась raw cut, де він взяв одну з численних грошових нагород на девелопмент.  В цьому (дуже) великому інтервʼю говоримо з Дмитром про те як він вперше знімав біля фронту, полював на специфічні шоти, винаходжував могтажну кіносову і закінчував фільм після мобілізації.

В Каннах мене випадково занесло на Marche du Film, де проходила презентація проєкту Pictures From Auschwitz.  Вісімнадцять тисяч фотографій, пʼять годин 360-градусного відео та 40 терабайтів інших даних створили точну 1:1 цифрову реконструкцію табору смерті, і все для того, щоб, режисери нарешті змогли знімати в Аушвіц-Біркенау кіно. Хоч у віртуальній формі.   Я була вражена масштабами проєкту, а ще більше нотами дивовижного божевілля який він випромінює на перший погляд. Тож я запросила на інтервʼю Войцеха Сочевіцу — генерального директора Фонду Аушвіц-Біркенау.  В цьому великому інтервʼю ми багато говоримо про абсолютну необхідність переносу памʼяті й культури в діджитал. Войцех також розповідає про трирічний процес сканування, і також за яких умовах фільмам надаватимуть доступ до технології. А я розповідаю про наші трагічні кейси з Бабиного Яра і Бучі, і запрошую його до рефлексії.  Здається, вийшло дуже цікаво.

Шеффілд закінчився, а відео бібліотека моя працює аж до 6-го. Починаю вивантажувати нередаговані думки з нотаток. Два доки про війну в Україні, які є прикладом того як сюжетне наповнення відзнятого футеджа сильніше за готовий фільм. ____ Можливо хтось памʼятає такий фільм «Коли весна прийшла в Бучу». Я його дивилась, здається, на Кіноколо пару років тому. Отже це був док про Бучу, яку тільки-но залишили росіянє – Міла Тешаєва і Маркус Ленц документували як місто і його мешканці які встають з під завалів, ідентифікують загиблих, думають як жити далі. І якщо цей фільм був про свіжі рани, то "Shards of Light" з основного конкурсу фестивалю, документує їх довготривале загоєння (виходить – сіквел). Ідея що фільм є виключно про сучасність і пост травму стає зрозуміло далеко не одразу, а до цього мені довелось лізти в прес кіт і читати що за футедж там використовують, чи не з першого він фільму. Чи то фільм грубо показує що Буча радше залишилась навесні 22го чи то просто сумбурний сценарій й монтажна логіка – питання відкрите. Набагато цікавіший фільм героями, до яких режисери сміливіше наближаються на середині. Наприклад, історія пані Ольги, яка пережила окупацію і ризикуючи життям допомагала людям, а сьогодні звинувачена у колабораціонізмі з окупантами. Довга сцена її відвідин до адвоката – найкраща у фільмі, і змушує замислитись наскільки нашому кіно не вистачає схожих сюжетів. І все таки, Shards of Light навряд чи працює самостійно, і радше служить доповненням/антитезою до першого. "Simple Soldier", в конкурсі Tim Hetherington поруч з Черновим, це продукт спільного режисерства колумбійця Juan Camilo Cruz і Артема Рижикова – він же головний герой, історія якого винесена у назву. До того як натиснути на плей, я вже уявила собі western-oriented-overexplained док з короткою історією України закадровим голосом в дусі націоналізму для початківців. Ну, власне, приблизно так і є, але далеко не все так просто і погано. Я не знайома з творчістю Рижикова, але його персона для такого фільму дуже влучна. Перш за все, він виріс в родині, в якій тато багато знімав на камеру, звідки почалась красива історія Рижикова як оператора. Тому перша половина фільму вже радує VHS екзотикою і авторськими відео з Майдану. З початком вторгнення Артем долучається до лав ЗСУ, і з неабиякими зусиллями перетворюється з оператора на бійця, і врешті залишається всюди "трішки чужим". Дуже сподобались моменти коли він намагається лізти в камерою в бій, а його матом криє командир, та й побратими не поважають. Дуже сира, і разом з цим унікальна перспектива, яка, знов таки, показана з некомпліментарного і супер особисто фокусу, що власне цей фільм сильно рятує. А загалом сталось так, що підвішений стан героя перейнявся формою фільму, який не може впоратися зі структурою оповідання і, сюжетною цінністю відзнятого сьогодні і 30 років тому, і як слід глибиною інтимного, що безжалісно оголює Рижиков. Як би це був лише мультимедійний фільм есей, який би чемно слідував канонам жанру, без поверхневих стрибків на сторонніх героїв та відчутного західного впливу, вірогідно, в обличчі другого режисера (не читаючи прес кіт я так і не зрозуміла його роль) було б просто прекрасно. Завтра напишу про міжнародні фаворити

Пост-попередження, рекламна пауза Колеги які займаються плагіатом, крадуть тейкі, референси, синтаксні оберти, структури тексту. Крадуть не лише з західних медіа, а й один в одного (зокрема у мене) і вже доволі давно.  Я все бачу, читаю, і знедавна ще почала документувати. Будь ласка, зупиняйтесь, а то я скоро почну писати вашим редакторам. Майте совість і страх, хоч трошки.  І не треба мені писати в особисті питати "а хто", я не відповідатиму на ці повідомлення. Поки що.

Гордо дебютую на e-flux з есеєм під назвою "Paradigms of Truth: 22nd International Human Rights Film Festival Docudays" Це зовсім не класичний фестивальний репорт. Я оглядаю дві бінарні секції фестивалю – Національний конкурс та "Архів Війни", які разом вступають в неофіційній, але надзвичайно важливий діалог про концепції, методи та функції української документалістики воєнного часу, її представлення правди й свідчень.  _ Також цей есей є тізером до того, чим я буду займатися в академії в новому навчальному році. А ще це винятково особистий для мене есей.

Я взагалі не фанат character-driven доків, і, на мою думку, в сучасній українській документалістиці вони сильно відстають. А «Куба і Аляска» це прям добре 🤍

Дуже цікавий експіріенс офіційно бути в редакції видання про док кіно. В тому сенсі що я пишу дуже специфічні тексти, які складно уявити в іншому медіа. Але найважливіше що у мене нарешті є пряма задача розширювати свій кругозір коли мені дають той чи інший фільм на ревʼю. Так я постійно переконуючись наскільки мало я знаю про неоколоніалізм, імміграційні кризи, політичні перевороти в латинській Америці й так далі.  Ось, наприклад, завдяки редактору я нарешті познайомилась з творчістю Біллі Вудбері, майстром руху L.A. Rebellion – важливий рух в історії Black Cinema, що виник в кінці 60х на кінофакультеті Каліфорнійського університету. Продовжуючи традиції руху, з акцентами на соціально-політично-культурних проблем темношкірих, свій новий архівний док Вудбері зняв про Маріо Пінто де Андраде, панафриканського мислителя, активіста, поета, і загалом канонічної постаті Руху народного визволення Анголи (MPLA). Детальніше про цей потужний урок історії, який сильно напружує мозок і ще встигає розважати – пишу 800 слів.  Також подивилась непоганий чилійський дебютний док про катастрофічну міграційну кризу Венесуельського народу на кордоні Чилі. В перетині економічної, політичної та соціальної кризи країна пережила одну з найбільших хвиль еміграції в сучасній історії, майже вісім мільйонів було вимушено покинути свої домівки в пошуках кращого життя. Про те як док балансує на між кадрами людських страждань на землі та безтілесних дронових краєвидів Андського нагір'я – читати тут. До речі, фільм виграв конкурс дебютантів на Hot Docs, і зараз поїхав в Сідней і на Шеффілд.  Власне, сьогодні починається Шеффілд. Я вже подивилась майже всі нові для себе укр доки, про деякі напишу офіційно, а про інше цікаве буду спамити в канал.  До речі також передаю привіт всім хто ще в лютому текстово підвищував на мене голос щодо скрінера Андріївки, мовляв, ексклюзивні фільми так просто не роздають, або що я взагалі всю цю дискримінацію вигадую. Моя пошта, яка зараз сповнена посиланнями на всілякі фільми при підтримці Нетфліксу та IDA, та завалена інтервʼю пропозиціями – доводить абсолютно інше, адже акредитувалась я саме від Modern Times Review.