Accreditation accepted

Пам’ятаєте монументальний фільм «Бруталіст», незаслужено обділений «Оскарами»? Режисером та сценаристом був Бреді Корбет, а співсценаристкою — його дружина Мона Фаствольд. Тепер вони помінялися місцями. І Мона зняла не менш масштабний The Testament of Ann Lee («Заповіт Енн Лі»), який можна вважати одним із головних кандидатів на «Золотого лева». А ще музика — її знову писав (вже оскароносний) Деніел Блумберг. Далі Соня Вселюбська розповідає більше про The Testament of Ann Lee, про який ми точно ще не раз почуємо.

Режисерка й акторка, також відома як співсценаристка «Бруталіста» і власне дружина режисера Бреді Корбета. Тепер вони помінялися місцями, і він виступив другим сценаристом до її фільму. Діалог між їхніми стрічками надзвичайно міцний на рівні продакшену і навіть сюжету. Фільм Фаствольд розповідає про Анну, засновницю релігійного руху шейкерів, у XVIII столітті (радикальний релігійний рух, відомий своїм екстатичним співом і рухами). І це мюзикл! Але не поспішайте закочувати очі, бо музику написав Деніел Блумберг (теж «Бруталіст», за музику до якого він виграв «Оскара»), а отже, вокальні номери там скоріше експериментальні й віртуозні. Аманда Сейфрід співає, виконує важкі хореографічні номери з її вірним натовпом посеред темних кімнат при свічках. Візуально це просто захват, кожен кадр ніби зійшов з полотен Лувру. Як і «Бруталіст», фільм знято за супермаленький бюджет — лише 10 мільйонів доларів. Це саме те незвичне кіно, не схоже ні на що інше в конкурсі, яке прагне неможливого, експериментуючи з формою, і після якого хочеться взяти невелику паузу. Я не можу сказати, що це кіно дісталося до глибин моєї душі, я взагалі не фанатка історичних драм із сучасною призмою, але «Teastment of Ann Lee» точно заслуговує на всі похвали й нагороди. Він і є потужним кандидатом на «Золотого лева».

📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | YouTube | SoundСloud

Моя абсолютна любов + море сліз

У Венеції показали «Франкенштейна» Ґільєрмо дель Торо і єдиний документальний фільм (він про вулкан Везувій і там несподівано з’являється Україна) в основному конкурсі. Від нової робото дель Торо наша спецкореспондентка залишилась у захваті. Публікуємо п'ятий щоденник з Венеційського кінофестивалю:

Крім очевидних, але не менш приємних рукостискань з Гуаданьїно та Пак Чхан Уком, набагато цікавіше зустрічати зірок випадково. Найбільша їх концентрація в готелі Excelsior біля фестивального палацу, де живуть усі важливі гості, відбувається кіноринок з індустрійними подіями та закриті вечірки, як-от дрінк перед прем’єрою «Франкенштейна». Після кількох аперолів коштом Netflix, на виході я врізалась у Ґільєрмо дель Торо з охоронцем, удвічі більшим за нього. Потиснула йому руку, нахвалила його неймовірний фільм, дивлячись у його добрі очі. Сподіваюся, я покращила йому настрій, бо перед світовою прем’єрою всі режисери дуже хвилюються, навіть рівня дель Торо. Фото з вищеперерахованими не буде, бо як відрізнити критика/журналіста-аматора від професіонала — останній ніколи не полізе робити селфі за кожної можливості. Особливо це дуже неповажливо до зірки, в якої ти щойно взяв інтерв’ю; вони цього не люблять, крінжують, а їхні агенти можуть за це внести тебе у пресблеклист. Отже, «Франкенштейн» — абсолютний хіт. Перш ніж розсипатись у компліментах, я зауважу дві речі: я зазвичай дуже скептична до фільмів дель Торо, а також інколи можу бути спокушеною до великого комерційного кіно посеред кінофестивалю, до якого колеги мають снобські претензії, і мені здається, у них немає серця. Ця історія, екранізована десятки разів, чекала того, щоб дель Торо зробив наймасштабнішу варіацію, з неймовірним кастом, неосяжним нетфліксівським бюджетом і, нарешті, з авторською рисою режисера — його вмінням принести найтемнішим історіям невичерпний гуманізм і сентиментальність. Оскар Айзек грає Віктора — травмованого дитинством вченого, одержимого ідеєю відродити життя в мертвому тілі. Знайшовши спонсора (Крістоф Вальц) і натхнення в нареченій молодшого брата (одна з найкращих ролей Мії Гот), він готується до «експерименту життя». З трупів полеглих на війні солдатів він по частинах збирає ідеальне високе молоде тіло, яке чекає свого народження. Ніякого CGI, інакше це був би не дель Торо, а лише старі добрі протези та грим, що складається з тисяч частин тіла — від шматків ніг до маленьких частин м’язових тканин. Утім, найстрашніше починається, коли це бідолашне й навіки самотнє Створіння отримує життя, де монстрами насправді виявляються всі, крім нього. Від Віктора, який перший вкладає в його серце зло своїм жахливим ставленням, і до подальших зустрічей зі смертними, жорстокість яких сформує його світогляд. Це все розповідається протягом 149 хвилин, у книжній фабулі кількох розділів з різних перспектив, звичайно, з титанічною роботою над музикою, локаціями та костюмами. Попри такий потужний каст, серце цього фільму — лише Елорді, який виконав найскладнішу роль, що змінить його кар’єру назавжди. Те, як він половину фільму відіграє, кажучи лише одне слово, вражає до глибини душі, скільки він приховував харизми й володіння мовою тіла. Неймовірно красиве кіно, яке сильно відокремлюється в основному конкурсі з такими мегакомерційними вайбами, але яка вже до біса різниця, якщо дель Торо, здається, знову зняв шедевр. Вийде на Netflix у листопаді, сподіваємося, що буде театральний прокат.

📱Про документальний фільм Below The Clouds про від поважного італійського документаліста Джанфранко Розі і звідки там Україна, читайте у повному щоденнику за п'ятий день. 📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | YouTube | SoundСloud

Лантімос смішний, страшний, гучний, але політично невтішний. Гарне кіно на великий прокат, але через «Бідолашних створінь» він вже не перестрибне. Про це для VOGUE.

Режисер «Олдбоя», «Служниці» та «Стокери» Пак Чхан Ук у Венеції на прем’єрі свого нового фільму, який змагається в основному конкурсі. Це ми до того, що новий щоденник з Венеційського кінофестивалю вже у нас на сайті. Там про декілька вартих уваги документальних фільмів та про новий фільм хайпового режисера, який уже розгромили критики (про нього розкажемо ще окремим постом). #Венеційський_щоденник_DTF_Magazine 📷 : Media Updates 📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | YouTube | SoundСloud

How your email finds me. Злива другий день. Думаю про дітей в фан зоні які займають місця з шостої ранку, серце болить.

Новий Йоргос Лантімос зі своїм максимально глядацьким фільмом «Бугонія», повернення Ноа Баумбаха з трагікомедією про суперзіркового актора в кризі (у головних ролях — Джордж Клуні та Адам Сендлер) та MEGADOC про зйомки «Мегалополіса». Про все це — і про те, як в одному з фільмів лунає фраза «Ти гірший за Росію!» — розповідаємо у третьому щоденнику з Венеційського кінофестивалю. Далі — Соня Вселюбська: Торік через доволі слабку програму всі розмови на Лідо зводилися до обговорень спеки замість кіно. Цього року все навпаки: йде проливний дощ, а фестиваль має потужний старт, насичений масштабним кіно, на осмислення якого просто немає часу. Взагалі, ця подія має супердивний розклад: у першій половині фестивалю парад гітового кіно йде одне за одним, а після екватора спад великих імен різко посуне вниз. → На Лідо також повернувся Ноа Баумбах. Після провального «Білого шуму» він з’явився з фільмом «Джей Келлі», який має все те, за що ми любимо режисера: голлівудський розмах, ідеальний зірковий каст і зворушливий драматизм. Тільки цього разу фільм ще й неймовірно смішний. «Джей Келлі» — це трагікомедія про суперзіркового доброзичливого актора (Джордж Клуні), якого охопила криза. Після 35 років відданості Голлівуду його постійно кличуть на нові проєкти, впізнають на кожній заправці, запрошують на нагороди за внесок у кінематограф, але на особистому фронті все сумно: низка розлучень, травмовані дочки й ображене коло команди. Серед них — менеджер Рон (Адам Сендлер), який успадковує сімейні проблеми від свого боса. Після неприємної сутички в барі з колишнім однокурсником акторської школи Келлі кидає все і на поїзді вирушає на кінофестиваль у Тоскану, де має отримати триб’ют, який він завжди ігнорував, і безуспішно намагається зібрати родину на це святкування. На преспоказі в залі стояв регіт і оплески. Фільм сповнений панчлайнів та абсурдних сценарних патернів. Наприклад, хоч би куди зайшов Джей Келлі, його постійно чекає чизкейк, який він ненавидить. Герой Сендлера постійно намагається врегулювати його компульсивне прагнення злитися зі звичайними людьми, а посеред фільму від однієї з героїнь звучить фраза: «Ти гірший за Росію!». Це абсолютно чарівна роль Клуні, який не побоявся створити зі своєї постаті метажарт, без якого фільм би ніяк не вийшов. Стрічка вийде на Netflix у жовтні. → Одразу після ми подивились «Бугонію» Йоргоса Лантімоса, знову з Еммою Стоун та Джессі Племонсом. Це рімейк на південнокорейський фільм «Врятуй зелену планету!» Чан Джун Хвана. Якщо у «Видах Доброти» Лантімос повернувся до суто грецького початку карʼєри, то «Бугонія» перебуває в парадигмі часів «Убивства священного оленя». Цього разу це історія про двох огидних родичів-інселів, промитих теоріями змов, які викрадають СЕО суперуспішної компанії, бо переконані, що вона інопланетянка, змушуючи її зв’язатися з «головним правлінням». Героїня Емми Стоун надто розумна, щоб просто плакати в цьому божевільному полоні, і використовує своє потужне вміння інтелектуального діалогу. Так герої ведуть напружені дискусії весь фільм, попутно зводячи глядача з розуму фактами, контраргументами та загальним розумінням того, наскільки поняття правди викривлене. Фактично, Лантімос зняв свою версію «Еддінгтона» (режисер Арі Астер) з кров’ю, психологічним насильством і містикою — все це на місці, разом з крутими перформансами, операторською роботою та музичним супроводом. Режисер виважено працює у своєму стилі, тільки цього разу фільм вийшов максимально глядацьким і винятково політичним, що, звісно, є великим плюсом і потішить фанатів грецького майстра. Обов’язково чекайте в прокаті. Повну версію щоденника читайте на сайті DTF Magazine. #Венеційський_щоденник_DTF_Magazine На фото: Емма Стоун у фільмі «Бугонія», Стоун з Йоргосом Лантімосом та Віллемом Дефо у Венеції, Ноа Баумбах з дружиною Ґретою Ґервіґ, а також Ґрета Ґервіґ та Адам Сендлер у фільмі «Джей Келлі» Баумбаха. 📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | YouTube | SoundСloud

«Джей Келлі» це HIT. Написала про те як Баумбах реабілітувався після «Білого Шуму» і який чарівний і сміливий актор Джордж Клуні. На Нетфліксах з жовтня.

Забула повідомити, що цьогоріч я в Moiree grid, поруч з топовими колегами. Ми краще за Screen Daily, обіцяю А ось тут щоденники за другий день. Про Ласло Немеша, офігенний фільм з Орізонті, і як народ хвалить Соррентіно і Херцога, яких я не подивлюсь.

Отже, повертаємось з першим епізодом щоденнику з Венеційського кінофестиваля, у якому Соня Вселюбська дає більше контексту про цю подію, її відмінність від тих же Канн, гостей і фільми, а також перший великий скандал, що вже розгорівся навколо. Далі слово — Соні: [...] Загалом Венеція — унікальний фестиваль з ідеальним балансом великої та якісної програми і комфортом перебування, який дарує італійський менталітет зі своєю їжею і розслабленими вайбами. Яскраве біле сонце, відбиваючись у морі й на білій архітектурі фестивального центру, створює атмосферу, неповторну для жодного іншого фестивалю. При цьому Венеція значно менш пафосна за Канни. Хоча б тому, що вона відкрита для глядачів: можна купити квиток або оформити акредитацію (від синефільської до «65+») і відвідувати будь-які покази. Присутність щиро зацікавленої публіки розбавляє снобізм тих, для кого такий великий фестиваль став рутиною. Цьогорічна едиція, на мою думку, найсильніша з 2022-го. А список зірок, що приїдуть на Лідо, незлічений. Здається, будуть просто всі: від Джорджа Клуні та Адама Сендлера до Джейкоба Елорді й Charli XCX. На відміну від Канн, Венеція також менш прискіплива до відбору — спокійно бере в конкурс фільми від Netflix, які зрештою і привертають до себе всю увагу. [...] Втім, хоч би якою зірковою і мистецькою була Венеція, вона час від часу видає політичний кринж, нагадуючи про своє походження.... Читайте продовження та повну версію у нас на сайті. 📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | YouTube | SoundСloud

Вилітаю в Венецію на фулл тайм роботу. Якимось дивним чином набрала собі 12+ текстів, ну приблизно як і торік, але торік у мене не було підтверджено 6 інтервʼю і розклад не був таки кончєний. Енівей, я була озброєна десятками скрінерів і відпусткою, тому ми готові.  Де мене читати:  • памʼятаєте щоденники для DTF? WE ARE SO BACK. Кожен день писатиму про саме різне кіно, лор, вайби, фотки і тд.  • рецензії великого кіна для VOGUE  • кілька серйозних і сумно актуальних текстів для УП  • тексти про деякі неймовірні доки, якими так багата цьогорічна селекція.  Як завжди, буду все давати сюди, сподіваюсь знайдеться хвилинка на рідний щітпост в канал.

Для Little White Lies я написала про нашого бога — Хоакіна Фенікса та його екстремальну вразливість як його найбільший дар. Згадую його роль у фільмі Ґаса Ван Сента To Die For, яка окреслює абсолютно логічний вектор його кар’єрного розвитку. Останніми роками, працюючи винятково з режисерами з гіперамбіційними ідеями, він шукає ту саму краплю інді-кіно, з якого почався його шлях.

І нарешті — something completely different and unexpected. Я взяла інтерв’ю в Антуана Д’Агата в Єревані. Я доволі далека від мистецтва фотографії, а з творчістю Д’Агата насправді познайомилася лише рік тому, коли читала Inconvenient Place одного з моїх найулюбленіших письменників — Джонатана Літтела. Д’Агата працював із Літтелом над цією книгою, фотографував Бабин Яр, а згодом створив колаж із гнилих облич росіян у Бучі. І просто з особистої цікавості напросилась на розмову. Ми говорили пів години про його велику кар’єру, «night work», завдяки якій він став відомим, і про те, як до неї додалася воєнна фотографія. Чому він перевів портрети росіян у негатив, і як ми зійшлися на думці, що етичні рамки у воєнній фотографії та документалістиці таки варто розмивати — усе це тут. Легенда. Дуже пишаюся цією публікацією.

Потім я окремо взяла інтерв’ю в Арі Астера — збулася одна з моїх найбільших мрій. Для мене не існує поганих фільмів Астера: я обожнюю і його дебюти, і пізніші роботи. Щиро вважаю, що «Бо» — це нерозпізнаний шедевр, а «Еддінгтон» заслуговує на значно теплішу критику. Арі — надзвичайно розумний режисер, який добре знає, що робить і як працює кіно. Ми поговорили про вестерн, про сучасний дискурс кіномедіума, зачепили трохи компліментів Феніксу й проклять Америці. Окрема подяка дистриб’ютору Adastra. Уже як три роки я виступаю на цирковій арені прес-джанкетів, і саме їх хочеться похвалити найбільше за професійність та прозору, ініціативну комунікацію з українською пресою. Повірте, мені є з чим порівнювати.

Поки я крутилася в Локарно, у мене вийшли вийшли три великі інтерв’ю, до кожного з яких ставлюся з особливою теплотою. • У Каннах я побувала на прес-джанкеті до «Еддінгтона». Провела три години на даху Марріота, взявши участь у чотирьох круглих столах поспіль. Спершу поговорила з Хоакіном Феніксом і Педро Паскалем, чий шарм і начищені туфлі Bottega Veneta відсвічували мені в обличчя. Далі була розмова з Еммою Стоун та Остіном Батлером який, до речі, виявився найбільш чіловим з усього зіркового параду. Про роботу з Астером, соцмережі та теорії змов — усе це в матеріалі для УП, який зібрав аж 22 тисячі переглядів.

Коли ти вже давно принципово не фотографуєшся з відомими людьми, але доля дарує мем. Дедлайни завжди горять

Починається церемонія нагородження, тож певно прийшов час розповісти про кіно. Я в Локарно вперше, але вірю бувалим людям які порівнюють програму з минулими роками, і називають її супер вдалою. Через лекції і завдання, я дивилась по 1-2 фільми на день, за можливості намагалась урізноманітнити спектр секцій, яких тут аж 11. Локарно люблять за ретроспективи, і не дарма до їх композиції залучають топових істориків і теоретиків. Цьогоріч у нас 40 фільмів, британського післявоєнного кіно (1945-1960), де є канони, але також багато невідомого. З радістю передивилась реставровану 4к копію I know where I am going, залетіла також Time Without a Pity, ледве встигла на Pool of London. Ще з химерної паралельної секції Historie(s) Du Cinema (де і Мегалополіс, і Альфа і класика) привезли реставрованого Маріо Бава Bay of Blood, а я і забула як весело дивитись джалло в великій компанії. Про нове і найцікавіше: Один з найпопулярніших фільмів Локарно, з найбільшою кількістю англомовних рецензій це повнометражний дебют Канадської режисерки Софі Ромварі—Blue Heron. Вона зняла з десяток коротких метрів про родини, архіви й памʼять, а тепер повернулась у 90ті щоб розповісти особисту історію про ментально хворого брата, якому ніхто не допоміг, а потом стрибнула у своє сьогодення щоб спробувати цю травму загоїти. Софі сама не знає як категоризувати фільм, я на нашій сесії обізвала його reenactment доком і вона замислилась. Блискуче кіно яке скоро відправиться на TIFF, і в багато інших прекрасних місць. Дракулу Раду Жуде, я подивилась три тижні тому зіпсувавши ексклюзивний глядацький експіріенс з великого екрана. Жуде пропонує тригодинну екскурсію у вільну історію репрезентації Дракули в візуальній культурі. Сьогодні Жуде пікує в своїй ері мета-кіно, викладає, не вилазить с фестивалів, все ще розповідає історії про Пруста на інтервʼю, і це все має відбиток. Сатурований АІ порно Брехтианський театр відчувається наче фільм викупали в лізергіновій кислоті. Багато думаю про те, що Жуде насправді сварить нашу західну культуру споживання, яка десятиліттями спотворювала образ Дракула, і хто як не румунський громадянин може це зробити. Чекайте обовʼязково, але враховуйте що воно вимагає від глядача чимало, дивитись його фізично складно але цим воно і прекрасне. Катарсис—Dry Leaf, Олександра Коберідзе. Це історія про тата, який шукає доньку-фотографку, яка зникла десь на футбольних полях. У тата є друг, якого не може побачити камера, бо режисер просто так вирішив, і разом вони їздять природою Грузії, шукають дівчину на полях. Це трьохгодинне кіно зняте на Sony Ericsson, і це найкрасивіше що я бачила на цьому фестивалі. Не тому що у мене якійсь претензійний смак, все набагато простіше. Величезні пікселі телефонного зображення миттєво перетворюються на мазки олією. І ось ландшафти осінньої Грузії стають, буквально, moving images(paintings), попри те що всі сцени в фільмі самореферентні, це все ще 5 зірок кіно. А ще є док-привід від майстра Камала Алджафарі With Hasan in Gaza, який наступний рік буде абсолютно всюди, і супер смішна сімейна драма в декораціях Догми95—Donkey Days. Про обидва скоро будуть окремі тексти.

Закриваю серію друкованого Pardo, а разом з цим і ретроспективу британського поствоєнного кіно, текстом про цей абсолютний бенгер від Майкла Пауелла. Звернула увагу на свою англійську, якою пишу регулярно останній рік. І ось я вже будую такий красивий синтаксис, який починає даватися мені легше, ніж український.

Мама в Variety