Accreditation accepted

А ось і мій Fall Festival Ballot (Cool kids Club Company only) для Mubi Notebook. За посиланням багато цікавого і смішного від колег ✨

🥊 Скеля з почуттями: в прокат виходить стильна спортивна драма "Незламний" з Двейном Джонсоном і Олександром Усиком 9 жовтня в український прокат виходить фільм "Незламний" американського режисера Бенні Сафді. Це ретельне відтворення драматичного періоду життя Марка Керра – легендарного бійця змішаної боротьби, триразового чемпіона світу з греплінгу. Кінокритикиня УП.Культура Соня Вселюбська переглянула "Незламного" на Венеційському фестивалі й сумнівається, що фільм приносить щось принципово нове до свого піджанру спортивних драм про фізичну силу й крихку маскулінність. Але натомість стрічка пропонує естетику 90-х та переконливу акторську гру з реалістичними боями персонажів Двейна Джонсона і Олександра Усика. Підпишіться на УП.Культура

За свою кар’єру Камал Алджафарі так професійно віддавався архівному футеджу й документальному кіно, що його навідав ефект забуття за Вальтером Беньяміном. У прямому сенсі. Після того, як він показав свій крутезний експериментальний док Fidai Film, він знайшов удома касету з відео з Гази, датовану 2001 роком, природу якої не міг зрозуміти, аж доки з подивом не побачив себе на одному з кадрів. Тож With Nasan in Gaza — це його перший і останній фільм, до якого він доклав мінімум втручань, перед тим як представити його в основному конкурсі Локарно. Про цей страшний хонтологічний контекст минулого і його індексальності до сьогодення поговорили після прем’єри для MTR.

Київ, завтра на одеському показують фільм Viktor Олівʼє Сарбіля - той дуже рідкісний випадок коли іноземний режисер зняв чудовий док про російсько українську війну. А ось супер красивий трейлер з моєю цитатою з рецензії, яку я писала ще в березні.

Абсолютно скажені новини від вашого адміна — відтепер я вивчаю кіно в University of Cambridge. Складно вкласти емоції у слова, адже історія вступу тривала настільки довго, що зараз все навколо виглядає радше як міраж. Краще розкажу, чим я відтепер займатимусь. У своїй подачі, серед іншого, я написала, наскільки сильно мене обурює академічне ігнорування сучасного українського документального кіно і те, наскільки мені здається несправедливою його маргіналізована позиція, яка часто обмежується лише дискусіями про політику й документацією воєнних злочинів. Українська воєнна документалістика заслуговує на детальне теоретичне дослідження її історії, методології, технологічних рішень та художніх рефлексій — що, власне, і буде в моєму фокусі щонайменше як наступний рік. Велика подяка прямує престижному King’s College Cambridge, який спочатку надав мені членство, а потім — повне фінансування, що я б самостійно ніколи в житті не покрила. А також — подяка моїй мамі, яка ніколи не тиснула на мене темою освіти й підтримувала будь-яке моє рішення. Ця новина також означає, що співвідношення моєї появи в українських і англомовних медіа надалі переважатиме останнє, що, думаю, є доволі позитивною новиною. Фестивалі, авжеж, продовжаться, тож і канал залишається 💕

Full circle moment Майже два з половиною роки тому переїхала в Лондон в кондиції сутулої собаки, майже одразу пішла в культурний центр Барбікан вражатись масштабами. А сьогодні мій останній вечір в Лондоні, який радше запамʼятається моїм інтро до фільму In Spring Міхаїла Кауфмана, в тому ж Барбікані. *завтра показують Фрагменти Льоду + Q&A з Марією Стояновою, а 2го короткі метри в партнерстві з Sunny Bunny. Місцеві, приходьте.

Забула поділитися своєю рецензією на новий хіт на документальній арені — The Tale of Silyan Тамари Котевської. Македонська режисерка, відома своїм номінованим на Оскар документальним фільмом Honeyland (2019), робить потужний фоллоу-ап у болісній актуалії македонської батьківщини, знову досліджуючи, як капіталізм та екологічна криза ламають життєвий цикл людини й тварини. The Tale of Silyan — це документальна казка про фермера і лелеку, назва якої походить із македонського фольклору XVI століття та знаходить нову інтерпретацію в долях головних героїв. Ринковий колапс знецінює справу працьовитого фермера Николі, який горбатився на полях 50 років, і тепер викидає свої нікому не потрібні плоди гнити на звалище. Оскільки в цьому північному регіоні країни нараховується одна з найбільших популяцій лелек у світі, відтепер, зі спадом фермерської справи, вони також вимушені харчуватися на смітнику. У цьому смертоносному середовищі дві поранені душі — Никола й Лелека — знаходять порятунок у новій дружбі. Бездоганний фікшіоналізований док, із величезним глядацьким потенціалом, у якому Котевська перевершила себе у візуальній гіперстилізації, хоча, здавалося б, це було мало реальним після Honeyland. Фільм запрем’єрився у Венеції, щойно був на TIFF і наступний рік має бути приблизно всюди. Dogwoof взяв на міжнародний сейл, а Північна Македонія, авжеж, висунула на Оскар.

Одна з найбільших речей в українській кінокритиці, яка мене дуже сильно засмучує і демотивує, — це коли колеги брешуть своїм читачам і тим самим девальвують роботу інших. Я ні про що інше, як про ексклюзивні інтерв’ю, які не мають жодного семантичного стосунку ані до ексклюзивного, і навіть до інтерв’ю. Сьогодні в меню — ексклюзивне інтерв’ю з Леонардо Ді Капріо, яке можна знайти на першій сторінці Google, ввівши в пошук "One Battle After Another press kit", де на початку зазначено: "Written by: Warner Brothers, courtesy WB DK". Химерний парад переписаних пресконференцій з модератором ексклюзивних інтерв’ю на обскурних українських сайтах — це, звісно, не новий феномен. Втім останнім часом він набуває просто-таки дементних масштабів брехні та повної відсутності робочої етики. І я міркую, що гірше: всі редакції й автори, які порушують закон і зводять національну кіножурналістику до рівня шкільного журналу Мурзілка? Чи ілюзорний ефект, який вони справляють на читачів? Бо певно, хтось щиро думає, що Ді Капріо і увесь зірковий парад дійсно дає ексклюзиви українській пресі, тоді як їхні пресагенти навіть не сприймають нас серйозно. І я з ними, чесно, дуже солідарна.

Найкращий фільм фестивалю — це HOLOFICTION Михаля Косаковського, який передивився всі існуючі ігрові фільми про Голокост, і зробив 102 хвилинний суперкат для дослідження їх іконографії, і тому як вона формує колективу памʼять о трагедії через кіномедіум. Після майже десяти років роботи й понад 2000 тисячі переглянутих фільмів, HOLOFICTION сформувався в цінний документ історії кіно, що водночас пропонує інструменти для декодування фашистської семіотики у сучасності. Про цю монументальну роботу, а також про масштабніший 10-серійний мультимедійний проєкт Dark Tourism, до якого входить Holofiction — ми говоримо для Documentary Magazine.

Absolute dream commission це поговорити з Валентином Васяновичем про його новий фільм про фільммейкінг для Filmmaker Magazine. Це їдка й виняткоо особиста картина про режисера, який дуже хоче знімати кіно знову й вона знову про майбутне в якому ми (Українська кіноіндустрія) боїмося опинитись. Про (не)комфортне майбутне, сценарії на одному акруші, пана президента й про мафіозні системи — прямо тут 🤍

Поки я тікаю з Венеції, дописуючи останні 303 матеріали, і до завтрашній церемонії нагородження інтриг більше не буде, почитайте мою рецензію з Локарно на чудовий фільм з основного конкурсу — Donkey Days. Нідерландська режисерка Розан Пал, зняла неймовірно смішний Вінтербергський психоз, про тотальний несмак в житті й на столах. Про це — на першій сторінці Mubi Notebook.

Публікуємо останній щоденник з Венеційського кінофестивалю. У фокусі — фільм конкурсної програми та український короткий метр «Недоступний» Кирила Земляного (запам'ятайте назву і прізвище режисера та за нагоди не пропустіть показ у Києві на кінофестивалі KISFF). Отже, передаємо слово Соні Вселюбській.

На девʼятий день уже майже неможливо ані дивитися кіно, ані писати про нього. Великі й варті уваги премʼєри давно завершилися. Хіба що фільм Silent friend угорської режисерки Ільдіко Еньєді, яка закриває покази основного конкурсу. Фільм цілком можна очікувати серед переможців, втім детальніше розповісти про нього наразі не можу, адже ембарго на нього спадає лише після публікації нашого останнього щоденника. Свій венеційський марафон кіно я завершую переглядом єдиного нормального українського фільму в селекції — короткого метру Кирила Земляного «Недоступний». Його 20-хвилинна стрічка потрапила в селекцію короткометражного конкурсу Orizzonti Short Films. Щороку на розгляд програмникам подають тисячі фільмів зі всього світу, тож увійти до конкурсу із 14 стрічок — це величезне досягнення. «Недоступний» успадковує спостережливу кіномову популярних коротких метрів про війну під егідою СУК (Сучасне Українське Кіно). Наприклад, короткий метр «Роздуми про мир під час повітряного нальоту» В'ячеслава Туряниці, який подорожує топовими фестивалями вже пів року. На шорт Земляного очікує аналогічний патерн. Фільм розповідає про хлопця, який проводить дні на складі гуманітарки. Його родичі знаходяться на окупованій території, вагаючись, чи наважитися на виїзд. Коли герой дізнається, що його мати нарешті вирішила виїхати гуманітарним конвоєм, по радіо він чує тривожні новини, а у спробах додзвонитися чує: «Абонент недоступний» Це красиве й емоційне кіно, яке розповідає тривіальну історію через розумну режисуру, де є місце символізму, недомовленості та чудовій операторській роботі. Формально фільм виглядає краще за більшість європейських конкурентів, у країнах яких немає війни й дефіциту бюджетів. Абсолютно блискучий Владислав Макарюк виконав головну роль, хоча взагалі не є професійним актором. Без його влучного відтворення найскладніших емоцій сильної тривоги і страху у надзвичайно близьких планах це кіно навряд чи вийшло б. Щиро вітаю команду фільму із премʼєрою. Відправляю ці щоденники дорогою в аеропорт, дивлюся на свій гугл документ і пишаюся. За ці 10 днів я написала понад п’ять із половиною тисяч слів і оглянула більше ніж 20 найяскравіших стрічок фестивалю. Дякую редакції DTF за цю ініціативу. Нарешті в українському медіапросторі є місце для розгорнутих фестивальних оглядів, у яких, судячи з ваших реакцій і переглядів, є неабиякий попит. Дякую, що читали, — і до зустрічі!

#Венеційський_щоденник_DTF_Magazine 📸 : Кадри з фільму «Недоступний» 📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | YouTube | SoundСloud

Сьогоднішній щоденник з Венеції — це про погане кіно. До того ж в Торонто стартував (дуже медійний і зірковий) кінофестиваль, а це означає, що Венеційський значно спорожнів і увага провідної кінопреси спрямована на Торонто. Перший поганий фільм — документальна робота Олександра Роднянського Notes of the True Criminal («Записки настоящего преступника», української назви фільм не пропонує).

«Під час перегляду я з превеликою заздрістю дивилася на цей потік людей, які прямували до виходу й не витримали навіть половини, адже писати їм про це не треба, — розповідає з місця події наша спецкореспондентка Соня Вселюбська. — Зрештою, в залі залишилося кілька десятків людей, разом з Іллею Хржановським, який сидів поруч зі мною. Ось такі тортури». Більше читайте у щоденнику за дев'ятий день.

Другий — The Voice of Hind Rajab («Голос Хінд Раджаб»), події якого розгортаються в палестинському місті Рамаллі в офісі Червоного Хреста. Далі даємо слово Соні:

В офіс Червоного Хреста телефонує маленька дівчинка, що ховається від обстрілу. Працівник колцентру залишається з нею на лінії, намагаючись відкрити «зелений коридор» і відправити туди допомогу, але закінчується все погано. Дійсно, тема актуальна — політичне і чи не найактуальніше кіно в основному конкурсі. Якби не дві проблеми: по-перше, цей фільм є драматизацією подій з використанням реальних записів звернення дівчинки в цей колцентр, які обігруються реакціями акторів навколо комп’ютера. По-друге, у фільмі бракує тієї потрібної напруги, яка б змусила заплющити очі на ці недоліки. Тож виходить, що ці реальні записи — єдиний щирий драматичний момент фільму, який працює. Я дивилася і думала про наші спірні патріотичні фільми на кшталт «Бучі». Хоча в «Голосі Хінд Раджаб», на щастя, не відтворюють воєнні події та вбивства, все ж постає еквівалентне етичне питання: чи мають режисери право робити ігрове кіно, використовуючи реальний документ про жахливі події, які досі тривають, та імплементуючи в наратив тих, кого ця трагедія вбила? Шкода, що ці дзвінки не стали матеріалом для більш талановитого кіно в документальній формі. На прем’єру режисерка прийшла з фотографією дівчинки, і мені це здалося крипово. Однак у залі після показу відбувалося щось неймовірне — подивіться самі, західна преса в захваті. Кажуть, це новий голос у палестинському спротиві. Майже з точною ймовірністю передбачаю, що фільм візьме одну з великих нагород цьогорічного Венеційського кінофестивалю.

#Венеційський_щоденник_DTF_Magazine 📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | YouTube | SoundСloud

Вчора витримала такі тортури, тому ви хоч почитайте

Рекламна пауза: Шановні редактори, ведучі ТВ й радіо.  Будь ласка, не пишіть мені з проханнями дати текстовий чи письмовий коментар про путіна, російський прапор і роднянського. Я висловила свої думки в відповідних текстах, і не збираюсь їх розповсюджувати в мультимедійному форматі. Ба більше, я не хочу витрачати час на чергове обговорення росіян і зрадодрочество, коли на фестивалі відбувається стільки цікавого, що вам, на жаль, не цікаво зовсім.

Режисерка «Володаря Бурі» Кетрін Бігелоу зняла фільм про те, як хтось (Китай, Північна Корея чи Росія?) випустив ракету, що за 90 хв дістанеться Чикаго, але є проблема — її ніяк не можуть перехопити. Чарлі Кауфман представив короткий метр, у якому продовжує досліджувати тему смерті (в центрі сюжету — пара привидів-туристів у Афінах). Про це та не тільки — у восьмому щоденнику із Венеційського кінофестивалю. Повну версію читайте на сайті, а нижче — Соня Вселюбська розповідає про «Будинок з динаміту» Кетрін Бігелоу, яка змогла передати одне дещо знайоме українцям, але незрозуміле і розкритиковане іноземними критиками відчуття. В головних ролях — Ідріс Ельба, Ребекка Фергюсон та Грета Лі.

Нарешті показали фільм американської легенди Кетрін Бігелоу (режисерка «Володаря Бурі», що отримав шість нагород «Оскар», зокрема, як найкращий фільм. — Прим. DTF Magazine), яка досі не вийшла зі своєї ери прискіпливого дослідження американської політики. A House of Dynamite («Дім динаміту») — один з найсуперечливіших фільмів фестивалю, що розділив публіку на «любов/ненависть», і я з першими.  Отже, фільм розповідає про ранок в американському офісі кризових комунікацій, які помічають на екрані (ймовірно) ядерну ракету, що була запущена з Тихого океану і дістанеться до Чикаго вже за 90 хвилин. Ракету ніяк не можуть перехопити, сержанти перед комп’ютерами плачуть від безсилля, політики бігають по кабінетах і дзвонять, намагаючись зрозуміти, хто до біса пустив цю ракету і кому відповідати… Це був Китай, Північна Корея чи Росія? Але ж Росія дала слово, що це не їхній пуск, а стріляти по них у відповідь страшно. Прекрасний Ідріс Ельба грає президента Америки, який тримає ламіновану книжечку з різними планами розвитку в ядерній війні, яка, за його словами, схожа на меню в м’ясному ресторані. Бігелоу дає ненав’язливі субтитри на різні локації, типи зброї та складну лексику, які допомагають зануритися в цей гіперкомплексний світ американської політики війни. Фільм тримає в шаленій напрузі всі дві години, зберігає «вайби» Харуна Фарокі і документального руху direct cinema — у тривогах, які присвячені операційним зображенням, і коли від екранів і цифр залежить твоє життя. Я обговорила цей фільм з небагатьма людьми з України, які тут є, і нам спала на думку теза, що Бігелоу дуже влучно передала це відчуття, коли ти стежиш по моніторах за балістикою, яка летить на твій район, і які емоції та дії ти переживаєш. Саме за це багато західних критиків сварять фільм, кажучи, що він дуже театральний і сентиментальний, зроблений, щоб налякати американців. Але ж це і є реальність, а не попередження — як кажуть у фільмі.

#Венеційський_щоденник_DTF_Magazine 📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | YouTube | SoundСloud

Сподіваюсь ви перевіряєте наш moirée https://moir.ee/editions/venice25

У Венеції показали новий фільм Бенні Сафді для A24 з Олександром Усиком, Емілі Блант та Дуейном Джонсоном в касті. І роль в українця більша, ніж можна було очікувати. Далі — Соня Вселюбська про те, яким вийшов The Smashing Machine («Незламний»):

В основному конкурсі дуже не вистачало якогось швидкого й веселого кіно, і здавалося, новий фільм Бенні Сафді задовольнить ці потреби. Його The Smashing Machine — це байопік про Марка Керра (Дуейн Джонсон), піонера UFC, непереможного бійця, який одного дня все ж зазнає поразки. Замість того, щоб робити швидкотемпове кіно у стилі «Гарних часів» (Good Time, 2017) чи «Негранованих коштовностей» (Uncut Gems, 2019), коли він ще працював у дуеті з братом, тут він робить дуже тендітне, спокійне і візуально комфортне кіно про крихку маскулінність і залежність. Керр сидить на опіоїдних болезаспокійливих ліках, які він вводить внутрішньовенно. Емілі Блант грає його дівчину — співзалежну, звісно, але досить сильну, щоб терпіти цей кошмар удома. Головний сюрприз — Усик, у якого роль більша, ніж можна було очікувати. Як і в житті, він грає професійного борця на ім’я Ігор Вовчанчин, який завдає головному герою першої великої поразки. Дуже круто чути українську у фільмі А24 без субтитрів та бачити харизму Джонсона й Усика в одному фреймі: це велике задоволення.

Повний щоденник за сьомий день Венеційського кінофестивалю читайте вже на сайті. 📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | YouTube | SoundСloud

Щойно провела своє шосте, останнє інтервʼю на фестивалі. Найкоротше, але одне з найцінніших в моєму житті.  Хто б знав що Чарлі Кауфман, який уникає преси та фестивалі, візьме та й погодиться на мій реквест. Вийшло саме так, як я і уявляла собі цю ситуацію у снах під температурою — обидва за столом трусимося в тривозі, він від своєї онтології, а я від мрії, яка здавалась такою далекою. Говоримо про смерть і Синекдоху. Core memory.  How to Shoot the Ghost вийде скоро на VOD.