Accreditation accepted

Закриваю каннський марафон публікацій рецензією на геніальний фільм The Dreamed Adventure — володаря Призу журі. Також вийшов величезний репорт на УП і рецензія на The Man I Love для Vogue. Цим постом активність каналу також іде на (довгу) паузу. А я пішла дописувати свою кількадесятсторінкову Кембриджську дисертацію про українську воєнну документалістику романтизовано облизувати російську культуру до повного вибілювання. Із наступних фестивалів мене можна буде знайти в Шеффілді, Карлових Варах, Локарно та Венеції. Завжди рада чути тих, хто не тримає мене за Сергєя Лозницу, мої контакти в біо каналу ✨

Ось що я про це все думаю, приємно бути настільки солідарною з колегами. Детальніше на УП + останні рецензії незабаром

Канни рандомні

Один з найконтроверсійніших фільмів Канн, який вже покликали трансофобним і претензійним, і водночас єдиний якому я поставила 🔥 в рейтингу moirée. Хоча б з тієї причини, що єдиний фільм у конкурсі який намагається робити щось розумне і незвичне, коли (майже) всі інші намагаються грати в ексгумацію застарілих жанрів.

Схоже Андрєй Звягінцєв візьме гілку, або як мінімум забирає одну з центрових нагород, тож, як я написала в леттербоксді, у фейсбук й тредс певно наступний тиждень краще не заходити.  Рецензія про те як Звягінцєв показав руську душу «во всєй красе» скоро, а я поки от читаю рецензії поважних колег, сміюсь і плачу.

Виступаю в рідкісному жанрі - захищаю нового Ласло Немеша. Здається, буду робити це завжди.

Нову драму Марі Кройцер більшість колег поливають брудом, і зовсім трошки хвалить, а я десь посередині. А Сейду королева, як завжди.

Павел Павліковський зняв нову класику, поки найкращий фільм з основного конкурсу.

У паралельних секціях пишу про coming-of-age struggle з глибини села й розпалу війни, відповідно. В Quinzaine крутять чудовий французький док Gabin, який знімався протягом десятиліття й представ у елегантному форматі 4:3. А в Semaine de la critique грає непоганий другий фічер від Косоварської Албанки Берти Башолі Dua

Your sexual fantasy

Привіти з Канн! Це мій шостий фестиваль. Щоденників ✨не✨ буде. А втім мене можна буде читати на InReviewOnline, Vogue UA і трошки на УП. Культура. Зокрема продовжую з чудовими колегами голосувати в live режимі на moiree, і вже можна подивитись стільки ми понаставили бомб Катнєміру Балагову.

Черговий рік, коли я знову не змогла відвідати Visions du Réel фізично, але натомість вдалося написати про кілька крутих доків (навіть без акредитації) Дебютую на In Review Online з рецензіями на гіпнотичний сай-фай-док із Перської затоки Heat, який класно лякає глобальним потеплінням через відчуття; Club Heaven що спостерігає за нічною зміною робітників у відомому EDM-клубі в Китаї, наполовину знятий на тепловізор; і, звісно, розгорнутіше написала про Ілюзію тихої ночі. Для Modern Times Review написала про Roots of Madness, неочікувано крутий посібник із "war on terror" для початківців, який випадково підкреслив свою тезу про нескінченність цієї війни своїм виходом у розпал чергового конфлікту за нафтовий ресурс.

З великим задоволенням й агресивною швидкістю проковтнула другий сезон BEEF. Хоча я доволі слабенька в серіалах і мене тому легко вразити, але, здається, в ньому прекрасно все. Вкотре закохуючись у Кейлі Спейні, ще на перших серіях зловила себе на думці, яка ж тут класна робота з костюмами — в такій гармонії по обидва боки класових меж. І ось тільки-но наступного разу я відкрила інстаграм — алгоритм підкинув мені цей пост.  Реальні олди цього каналу пам'ятають, як два роки тому в прокат виходив "Love Lies Bleeding", а я думскролила соцмережі й натрапила на сторінку художниці з костюмів фільму, успішно запросивши її на інтерв'ю через директ. Пані Ольга Мілл — уродженка Одеси, професіоналка своєї справи з неабиякою інтуїцією щодо сценарію й вишуканим смаком, яка вчилась в одній кіношколі з Робертом Еґґерсом, а потім встигла попрацювати з Полом Шредером й Арі Астером, серед інших. І ось ми тут. Щиро — одне з моїх найулюбленіших інтерв'ю евер, що я робила українською і  до якого я (під)свідомо не рідко звертаюсь. Не стільки через її цікаві інсайти про її специфічну роботу, а загалом, воно дуже relatable на багатьох рівнях. А саме про те, як важливо вміти говорити ні посеред того, як підвищуєш свій статус і б'єшся в усі двері, поки щось таки відкриється. Гадаю, винайти цей баланс — універсальна дилема для всієї кіноспільноти, від костюм-дизайнерів до кінокритиків.

Видання Criterion Collection Current цитує мою рецензію на один з найкращих фільмів з минулого Локарно "Donkey Days". В Нью-Йорку зараз проходить крутий фестиваль New Directors/New Films, присвячений новим гітам від режисерів-початківців.  А "Donkey Days" можна буде подивитися в Києві на Sunny Bunny в секції Panorama.

Маю честь ексклюзивно запремʼєрити трейлер нового фільму Ольги Черних Illusion of a Quiet Night. Чудова мозаїка з майстерним монтажем, яка скоро змагатиметься Visions du Réel в секції Burning Lights 🤍

Протягом березня я написала пару десятків тисяч слів: завершила свою главу про українські 90-ті й наш сучасний coming-of-age, книга скоро має вийти друком; написала пейпер у межах цікавого модуля Cinematic Prop, де аналізую реквізит у «Довгих проводах» Муратової крізь психоаналіз і специфіку радянської матеріальної культури 1970-х; а також написала пейпер з інтенсивного модуля War and Media, яким я особливо пишаюся. Класно що я взагалі пережила цей модуль, який охочим з нашого факультету дали запозичити з Digital Humanities.  Безперечно, радію, що за такого навантаження (дві книги + кілька академічних статей на тиждень + дуже сухий семінар) я тепер набагато впевненіше почуваюся в аналізі воєнної документалістики, а втім, водночас укотре дякую собі, що не пішла вивчати медіа чи антропологію. І славнозвісну книжку Кіттлера Gramophone, Film, Typewriter я в руки більше ніколи не візьму!  Отже, у курсовій я взялася за цю споконвічну напругу між immediation та immediacy, від якої документальне кіно про війну постійно потерпає у своєму прагненні передати реальний досвід на екрані, — і за те, як жодна технологічна анігіляція апріорі не може цього втілити. Мене цікавило, яку саме позицію ця напруга займає в українській документалістиці на тлі минулих модерних війн і в зіставленні зі state-of-the-art технологіями. Обрала красиве парування — Real Олега Сенцова і A Simple Soldier Артема Рижикова. Здавалося, ці фільми разюче бінарні в усіх аспектах, але насправді майже ідентичні. У тексті я дійшла до феноменології окопу, де наявні порівняння Першої світової та українського фронту набувають додаткового шару завдяки соматичній силі GoPro; взялася за дуже цікаву гілку пейперів на тему double shooting, що так спектакулярно уособлює Рижиков наприкінці фільму, і багато іншого. Вже шукаю, якому академічному журналу його краще запропонувати, тож сподіваюся, що найближчим часом поділюсь! Як відпочинок – я відвідала CPH:DOX онлайн(!) і подивилася багато крутого кіно. Документальні фільми про Газу нарешті потужнішають у художній формі, фільми про психоделіки знову в тренді, character-driven доки про складну жіночу молодість продовжують забирати великі нагороди, а фільм Mariinka Пітера-Яна де П’ю, де він знімав Донбас десять років на 16-мм плівку, — це абсолютний шедевр. Детальніше про найкраще я написала для Filmmaker. А ще — виходять рецензії на Modern Times Review.

Yesterday I finished my behemoth 4 episode lecture series titled CELLULOID NO MORE: REFLECTIONS ON CINEMA AS A DIGITAL MEDIUM IN THE 21ST CENTURY for Maastricht University and Lumière Cinema. Over the course of 6 hours total, I did an insanely deep dive into the supposed ontological crisis of digital cinema — because what is film anymore if it's not shot on film? — which for me is a highly productive site of tension that allows us to examine our relationship to art, film history, the internet, telecommunication, capitalism, war and spectacle. Highlights include a tiny exploration of digital audiovisual warfare with a focus on the Russo-Ukrainian war, being able to show bits of Oleksiy Radinsky's (KINOTRON) Special Operation and citing Accreditation Accepted on her genius text on the best film of all time: Miami Vice (2006). See a couple of my slides here. I am currently seeking to present this lecture series at other cinema's, universities and art institutions, so more to come! In the meantime, I dropped a Letterboxd list with all the 93 (!) films cited in the lectures.

Lately on Українська Правда  Ще в листопаді розмовляла з Хлої Чжао та Меґґі О'Фаррелл про їх чудову роботу над фільмом "Гамнет", а саме про тонкощі перенесення літератури на екран, про спіритуальний вимір роботи з мізансценою та акторами, а також про цінні поради, які їм дав Стівен Спілберг.  Давно хотіла написати текст про російське антивоєнне, в найзагальнішому сенсі, документальне кіно. Загалом я переглядаю кожен новий фільм з цієї парадигми, хоча насправді загальна кількість мізерна. Виділяю їх структурні, за риторикою й формою схожості, які символічно віддзеркалюються у тайтлі "Mr. Nobody Against Putin".

Для Filmmaker Magazine написала Берлінальский репорт, про БРАТчу і Лабубу, але більше про мої документальні хайлайти. Абсолютно ненавмисно - всі вони з секції Forum й зняті жінками.