Соболичка вєщає

Коли я їхала у США, 2011 рік, то нас наказували, що в аеропорту не можна говорити слово «негр», «бомба» і «тероризм», навіть в жарт. Не можна сміття викидати, бо великий штраф. Я тоді курила, мене так налякали за ті недопалки, що я не починала курити, поки не бачила місце, куди зможу викинути бичок. Десь так у моїй голові закарбувався закордон. Бо ця мандрівка була одною з перших. Я була в багатьох країнах, точніше в 17, в деяких по 3 або більше разів. Але в голові були чіткі правила: можна — не можна. Не знаю чи кидають там зараз сміття, дівчата писали, що кидають, але я не кидаю ні там, ні в нас 😅 до чого це я. Що я бачила тоді вдома? Дівчата з дітьми гуляли в дворі і викидали сміття за паркан. Я ж забирала з собою додому, смітників на вулиці не було. Пригадаю, коли моя дочка вперше в житті викинула, при мені, обгортку, їй було 2 роки, у мене була дика істерія. А вона лиш повторила те, що бачила. Те, що робили у дворі всі діти і більшість дорослих. Я тоді сказала, що викидати сміття не можна. Віддай мамі. Якщо нема мами, то сховай. Так, вона до 8 класу все сміття приносила додому в рюкзаку 😂. Але. Що. Цікаво. Я не робила нікому зауважень. Бо не хотіла розборок. Ніхто навіть не помічав, що моя поведінка інша. Колись, пригадую, кличуть мене дівчата і кажуть: завтра у нас суботник, розгрібаємо те, що за парканом. Я відповіла: я туди нічого не кидала і прибирати не буду. Напевне обговорювали мене довго)). Але на цьому історія не закінчилася. Вони почали приносити різні шоколадки і пригощати при мені дитину, щоб відслідковувати, що буде далі. Дитина чемно віддавала сміття мені. Я сиділа з ним на лавці по 2 години і забирала з собою. Так, дитина на халяву їла тиждень, поки їх не попустило 😂 Думаю, що суботник вони тоді придумали робити не самі, а хтось зробив зауваження. Саме зауваження змінюють щось в наших головах. Бо, щоб люди почали мислити інакше, треба щоб їм хтось про це сказав. Проте я зауважень не роблю. Мені шкода енергії, ресурсу. Я не хочу тупих розборок. Щоб потім хтось говорив, що моя корона не вміщається у двері 🤣 Та після цього суботника вони трохи ще покидали сміття за паркан, десь за 1-2 місяця знову прибрали і більше ніхто за паркан нічого не кидав. Напишіть мені, яка у ваших містах (країнах, де ви зараз) ситуація. Бо мені здалося, що я трохи мислю штампами про цей закордон. Там брудніше, ніж у нас? Там не штрафують? В мене справді давно сформована думка і з того часу могло, багато що змінитися, як мінімум тому, що минуло 13-17 років з цих подій.

Театральні декорації — це для мене вже термін скоріше переносний, ніж прямий. В нашому театрі їх мало. Це скоріше яскраві конструкції та сміливі рішення. Що вони вигадають наступного разу? — думаю, коли йду туди. Часто ходжу в кіно або театр сама. Це побачення з собою. Коли на фоні лише ти і твої думки. Цього разу була саме така історія. «Людина з довгою тінню» — вистава про життя Франца Кафки. Його стосунки з жінками та батьками, але головне — його стосунки з собою. Коли життя таке спотворене, що плутаєш людей і події. Коли так глибоко і відчайдушно шукаєш ідеальність, що не віриш нічому, з того, що робиш. P.S. Колись я любила премʼєри. Щоб піти на першу-препершу виставу. Поки про неї ще не говорять. Поки ніхто ще не бачив. Насолодитися цим інтимом. Кайфанути від цієї цнотливості. Нині я подумала, що є щось у тому, щоб ходити на старі, дошліфовані вистави. Так, вони не схожі не репетиції, вони більш подібні на витримане та довершене дійство.

Побачила мем і згадала. Я колись тусила із директором вайнтайму (рекламу в газету давав, а не те, що ви подумали, мовляв, я там головний клієнт 🤣), то він розказував тенденцію. В різний період життя ми пʼємо різні напитки. Спершу — горілку, самогонку, разлівуху. Словом, все до чого є доступ по кишені чи можливість стирити у діда (баби, тата). Потім ми починаємо заробляти і переходимо на коньяк-віскі. Дорого-багато, щоб у своїй голові підняти цей статус. І в компанії теж. А коли ще більше починаєш заробляти / розуміти, то переходим на вино. Бо добре розумієш вартість здоров’я. От він коли це говорив, ніби про мене. Пʼю вино 😂 а у вас, який період у житті?))

Азов і досі в чорному списку. Їм досі не дають зброю. В голові не вкладається все це.

Який гарний блог знайшла у тіктоці. Думаю, може і вам цікаво

Це я цієї ночі від безсоння (чи від повітряної тривоги) купила якісь вправи для схуднення 😂 схуднути до літа не вдалося. Може попросити гроші назад?)

Я думала не дивитися це інтервʼю, але напевне на вихідних гляну. Вересень — стара когорта журналістів. Нині ростуть (і вже виросли теж) значно принциповіші. Навіть по них, та їх червоних лініях, можна міряти оцей градус свободи. Але я вам скажу так: одних втопили за те, що вони працювали на каналі Медведчука, що вони не можуть піднятися. А інші можуть собі працювати далі на інших каналах і їм за це нічо нема. Як так? 1. Йому все одно, хто що говорить. Не в останню чергу тому, що він родом із совка. 2. Він ніколи не був на керівних посадах. 3. Він вміє відповісти. Сумніваюся, що він ходить до психолога, щоб його не мучила совість. Колись для журналістів найкращими психологами була гучна компанія і чарка 😅 Не знаю чи буду дивитися, але в принципі для рефлексій варто знайти час. https://youtu.be/vDkiTiC4xBs?si=6INX3V77u_6AiYQi

Люди. Я так наржалася аж плачу. Але в мене питання: якби тут була блондинка, то дівчата б образилися, коментарі були б про стереотипи, сексизм і тд. А так всі ржуть 😂 То точно так має бути? Бо типу стільки часу ржали з блондинок, тепер давайте з чоловіків сміятися 😂 ? Я, як блондинка, яка вчиться кермувати і до якої туго доходить, питаю)

Смажила кабачки. Почала дивитися Крапку Крапку. Наразі розмова про мову. Як добре, що такі інтервʼю роблять, що такі люди є. Хтось впізнає себе, а хтось задумається про себе. Мені ця розмова про щирість. Коли ти — блогер, яким захоплюються, але не соромишся говорити про свої слабкі сторони, неправильні сторінки у біографії та показуєш, що ти не завжди була такою сильною, розумною та цілеспрямованою. https://youtu.be/A_3ylE8PnHk?si=ZdC1VNfatJYQtelZ

Дзяди — твір Міцкевича, який поставив франківський театр в своїй інтерпретації. Перша частина — Азовсталь, пітьма, діалоги. Розмова з Богом, яку часто маємо в реалі. Коли не говориш, а вимагаєш. Це не молитва, а претензія. Фарс з МП, який ми теж зустрічали. Воно не про Бога. Воно про дисонанс. «Встаньте всі і вийдіть», — наказують в середині вистави. Ми плентається у фойє. Друга частина про бал у Москві. Про танці на кістках. Про маму, син якої у полоні. Про голосний сміх вбивць. Про червону доріжку, золоті ліхтарі та вдаване щастя, а ще — про кров на руках, на одязі і перед очима. Мені погано чути. Я намагаюся вслухатися. Але оркестр перебиває. Ці тексти не так важливі, думаю. Воно дуже подібне з тим, що нині ляпають в Кремлі. Багато слів, мало сенсу. Сучасне мистецтво — це не переказ твору. Це інтерпретація в сучасній проблематиці. Це фактично перформанс, а глядачі — учасники дійства. Я чисто хвора вертаюся з театру. До мене дійшло, якою має бути культура в час війни.