UNUS CONTRA OMNES

Крім того, слід зазначити, що сама система, яка встановилася на Заході з приходом демократії, — система загального рівного виборчого права — з самого спочатку прирікає панівний клас на виродження. Справді, якісно нічим не обмежена більшість завжди буде на боці суспільних низів. Тому, щоб завоювати їх, отримати ту кількість голосів, яка потрібна для приходу до влади, необхідно говорити з ними тією єдиною мовою, яку вони розуміють, тобто висувати на перший план саме їхні інтереси (які, природно, є найбільш грубими, матеріальними і миттєвими), постійно йти на поступки і ніколи нічого від них не вимагати. Таким чином, будь-яка демократія у своїй основі завжди є школою аморальності, що ображає гідність і внутрішню витримку, характерні для представників істинного політичного класу… …З одного боку стоїть маса, якою, незалежно від зміни настрою, завжди керують майже одні й ті самі найпростіші потяги та інтереси, пов’язані із задоволенням суто фізичних потреб і прагненням до чуттєвих насолод. По інший — люди, які відрізняються від перших як свідки іншої законності й авторитету, дарованих ідеєю та стійкою і безособовою відданістю цій ідеї. Для таких людей тільки ідея може бути справжньою батьківщиною. Їх об’єднує чи роз’єднує не те, що вони народжені на одній землі, говорять однією мовою, а в їхніх жилах тече одна кров, а належність до спільної ідеї. Істинне завдання і необхідна умова для відродження «нації», здобуття нею форми й свідомості полягають у тому, щоб виявити й відокремити те, що має лише уявну єдність у загальному змішанні, а потім виокремити ядро чоловічої субстанції у вигляді політичної еліти, навколо якого має розпочатися нова кристалізація. Юліус Евола — «Люди і руїни»

Я давно не відчував такого враження від книги. Окрім бездоганного дизайну палітурки було чергове здивування, що Еволу я прочитав майже всього, але кожного разу відкриваючи нові сторінки його робіт я здобуваю неймовірну естетичну та духовну екзальтацію. Воістину, де-коли в когось із нас памʼять крові рве усі перепони та насильно виводить на рівень свідомості метаісторичні спогади про світ справжній, позачасовий та абсолютний. І тоді така людина стає знаряддям богів по ствердженню їх порядку тут і зараз.

Цікавий стан у сучасному світі симулякрів ми наразі маємо. От сьогодні Андрій Білецький зняв відео у Святогірську, де він стоїть біля лаври. Це була відповідь на заяву Путіна про контроль ворога над цим містом. І от що я помітив: ми наразі маємо ніби дві реальності війни, коли одна виокремилась із іншої та існує паралельно. Зараз поясню. По-перше, щодо поняття «реальність». Якщо оминути двотисячирічний досвід філософії, то просто скажу вам, що ми не можемо стверджувати, ніби «ця» реальність є одна, обʼєктивна, а інші - вигадка. Конструювання реальностей свідомістю - давно існуюча тенденція, яка вже побудувала нам таку реальність, де ми навіть не можемо це заперечити. Так от. Є одна реальність війни - це та, де піхотинець сидить в окопі. Він розуміє де ворог, де свої, де інфільтрація. Розуміє, хто контролює певний район, а який район взагалі сірий, бо в ньому або нікого нема, або усі разом на сумісному чергуванні. Є друга реальність - вона побудована в медіа полі. Командири перед моніторами вже трохи в неї занурені, бо не є учасниками подій, але лише спостерігачами за проекцією стріма та інфи з доповідей. Вище них люди керуються вже не окопом та групою піхоти, але лише доповіддю осіб, які доносять їм інфу. Потім йдуть ЗМІ, які інтерпретують, і вже потім в нас є Віткопфи (хава нагіла), Трампи, ба навіть Путін із Зеленським. Тобто, вони буквально розуміють війну дуже викривлено. Ще додайте до цього неправдиві доповіді знизу та спекулятивність будь-якого «контролю» в бою. АЛЕ. Але світові лідери та маси трудящих оперують саме медійною війною - назвемо її цифровою. І перемовини, аргументи та рішення вони приймають, виходячи із цифрового фронту, вигаданої дійсності, ПРОТЕ спільної для їх голів. Питання: а якщо будуть перемовини, то ми будемо заморожуватись по лінії фронту піхотинця чи політика? А якого політика? Які новини він дивився останні тижні? Чи ви впевнені, що актуальна дійсність на полі бою має більше права бути, ніж дійсність цифрова? Для них, чи для нас? Я дуже не впевнений. Бодріяр був правий, з рештою. У сучасності все перегорнуто з ніг на голову, але найкумедніше, що ті, хто здатні мислити адекватно - вимушені брати до уваги і уявні правила уявної гри.

«Коли людина зростає як самостійний субʼєкт - то він в принципі є самотнім. Цю самотність не слід розуміти у тому сенсі, що в тебе немає друзів; її слід розуміти у тому сенсі що не з ними твоя бесіда… але бесіда твоя із далеким співрозмовником. Проте, я ніколи не називав його для себе богом».

Ностальгія - це сум за станом позачасового. Це не зовсім минуле, але скоріше ідеальне вічне. Ностальгія - це нудьга за часами, яких ніколи не було насправді. Це жага повернутись у світ, де кольори були яскравіші. Іноді, такий сум може тягнути тебе не тільки до часів та подій, але і до станів та соціальних устроїв, які ніби були колись, у іншому житті, і які ти памʼятаєш на рівні несвідомого. Ти там ніколи не знаходився, але переконаний, що саме так колись було, і маєш надію, колись буде. Ностальгія - це жадання розчинитись у стані досвідомості, лона роду та матері-землі. Це нудьга по втраченому, або ще не здобутому. Ми всі хочемо повернутись туди, де та коли було краще, при тому, що так, навіть в теорії, не могло бути. Але одного дня ця таємна Батьківщина зійде і ми вгамуємо свій сум.

Люди надто стурбовані тим, щоб вгамувати свою жагу до пристрастей, влади та матеріального комфорту. Куди не глянь, всюди бачиш один мотив. Безліч ініціатив, обʼєднань та угруповань, мета яких лише дешеве збагачення, карʼєрний зріст та інші побутові зручності. Величезна екзистенційна яма в душі є тягарем людей, яки теж відчувають спрагу, але спрагу не до кількісного, але до якісного. Де ті клуби за інтересами, що стали б вимагати від мене не навичок по заробітку доларів, але поділилися б вином істини як Ісус, або медом поезії як Одін. Нема таких. І як важко усім довкола усвідомити, що не буде кінця їх накопиченню благ, не буде ступеня вдоволення якимось рівнем. Це велосипед, який впаде, якщо зупинитись. Мета ілюзорна, вона сконструйована тим, хто дивиться. Ті таємні кути, де знаходиш справжнє занадто не модні, не кажучи вже за те, що тотально недоступні головам, які формують наше покоління. Я не хочу попсово нити про те, що всім потрібні гроші. Діло не в цьому. Справа лише в тому, чи ти є знаряддям втілення вищого сенсу, який більше ніж ти сам; чи просто живеш з кайфом і горя не знаєш. Певно, дуже круто бути таким модним тіпом. Воістину, люди зроблені із різних матеріалів.

«У дитини цей потяг виявляється спочатку як потяг бути у свою чергу шанованим тим, що викликає в нього найбільшу повагу» Фіхте - Промови До Німецької Нації Чи не є ми всі діти, які бажають визнання тим (тими?), що визнаємо самі як щось гідне? Чи не є рушієм нашої волі той спосіб життя, ті навички, ті досягнення, володіння якими ми вважаємо за заслугу? Неврози стають супутниками тим людям, що не здатні синхронізувати своє ідеальне Я із своїм Я актуальним. «Хто бажає і не діє - той плодить чуму».

Сьогодні згадаймо тих, хто загинув. І ще чіткіше ми маємо памʼятати, ЗА ЩО вони загинули.

Як казав Тімоті Маквей: «коли злочинцем стає сама держава - право бути суддею належить кожному громадянину». Білій Людині давно час зрозуміти, що її держава працює ПРОТИ неї, а не навпаки. Також, на відео дуже важлива подія - поступове перетягування права на насильство від мусорів до активістів. Хай живе White Power!

🇪🇸 Жителі іспанської Сеути повертають собі пляжі, зайняті нелегальними мігрантами. Розлючені іспанські протестувальники прорвали поліцейські кордони та вийшли на пляжі, підпалюючи й руйнуючи табори нелегальних мігрантів. Як-то кажуть, enough is enough!

До речі ж нещодавно був день міста Харкова. Я навіть трохи встиг побачити особисто те, що там відбувалося. Так багато патріотів з прапорами та кричалками мешкають в цьому місті, виявляється. Ну зі святом, що тут скажеш.

Сергій Маслобоєв. Мешканець Литви. Чемпіон з кік-боксінгу в напівважкій вазі. Сімʼянин. Донатить на ЗСУ (останній донат був у розмірі 15 тисяч доларів). Учасник правої акції WHITE LIVES METTER у Вільнюсі. Ось я виглядає справжній європеєць сучасності. Побільше б таких на нашому континенті.

Незалежність - це ніколи не про конституції, партнерів, системну управління, казну чи бо зна ще яку хєрь. Це завжди про спроможність відстояти своє право бути. Наша субʼєктність визначається саме тим, чи можемо ми протиставити себе світу. Чи є нам що протиставити. І якщо 15 років тому в Америці не відрізняли Харків від Костроми, то сьогодні увесь світ не здатен на те, що робимо ми. Мене не дуже цікавлять всі ці акти проголошення, універсали, конституції та інше. Мене цікавить, чи існує Україна як субʼєкт геополітики; чи існує українська нація як сукупність людей, з однією кровʼю і по один бік барикад. І якщо це так, я констатую - ми є, ми будемо! Після другої світової Україна почала існувати НЕ в 91-ому, але лише після перших пострілів у бік ворога. Слава Нації!

Вже писав купу постів на цю тему, але життя каже, що багато не буває. В країні (але це правило стосується і всього світу, навіть у мирний час) йде війна. Є ті, хто здатен ризикувати і готовий померти за збереження культурно-етнічного утворення Україна. Є ті, хто деморалізовані страхом та не здатні на подібне. У всі часи і за будь-якою логікою, перші панують над другими. По-перше, через здатність ставити на кон своє життя та банальну силу; а по-друге тому що таке панування зберігає націю, бо сміливі розуміють як перемагати. В нашу епоху ми маємо зворотню картину. Спочатку були потрібні добровольці та бойовики. Ті, хто піде та помре замість боягуза. Ніхто навіть не задавався питанням методів управління та дисципліни, які тепер так непокоять омбудсменів. Бо на початках сама наша спроможність зберегти державність була під питанням. З плином часу цивільні, ухилянти та політики продовжили грати в довоєнну гру своїх інтересів. Інтерес в них простий: влада, гроші та безпека. І тепер досягненню їх мети перешкоджають люди, які йшли вмирати, але не загинули. Це всім зрозуміло, але от в якому моменті наші люди роблять помилку: Не треба, ба більше, НЕ МОЖЛИВО змусити широкі маси трудящих підкорюватися або хочаб поважати тих, хто цінніший та кращій за них. Природа людини не така. Та й ніхто так ніколи не робив, це не має сенсу. На доброму слові та з понять подяки це працювало перші декілька місяців повномасштабки. Треба робити зовсім інакше. Плебс має бути на своєму місці a priori, і досягається це звичайним примусом. Тобто держава в обличчі тих, хто хоче перемогти і робить цю перемогу, ЗМУШУЄ плебс працювати на заводах в три зміни, віддавати кошти на дрони, мобілізуватись за потреби. НЕ ПРИНИЗЛИВІ БЛАГАННЯ В ЗБОРАХ, НЕ ПРИНИЗЛИВІ БЛАГАННЯ РЕКРУТИНГУ, НІ. Звичайний примус за правом провідної верстви, яка по-перше, має на це моральне право, а по-друге, лише й має таку змогу. Ми в ситуації, коли монголи підішли під Київ, а князь боїться що його рейтинг впаде через вимушену оборону, в той час, коли дружина князя випрошує милостиню на зброю та благає доєднатися до захисту самих себе. Ну а не-народжені-для-війни при цьому плюють в обличчя захисникам та самій державі, ще й докоряють, що у війську не заохочують здаватися в полон монголам, а втікти з поля бою, уявіть собі, ЗАБОРОНЯЮТЬ!

Богам древней религии Олимпа боги, как могли вы пасть, Оставив веру братьям во Христе? И как свою вы упустили власть Тому, кто искупил нас на кресте? И как могу я в слабости своей Вверяться одному, хоть Он велик? Юпитер с сонмом всех его детей На помощь не придет мне в трудный миг? В горах лесистых, где один брожу, Ужель дриад не встречу хоровод? Почто в ручьях наяд не нахожу И нереид средь океанских вод? В упадке верая старая, и весь Наполнен воздух именем Христа. И ропщет дух мой, одинокий днесь, Зову богов я, но тот зов - тщета. (Г.Ф. Лавкрафт) 🌟WJ

“Мое понятие свободы. Ценность вещи заключается иногда не в том, чего с помощью нее достигают, а в том, что за нее заплатили, — чего она нам стоит. Приведу пример. Либеральные учреждения тотчас же перестают быть либеральными, как только их добились: после этого нет худших и более радикальных врагов свободы, чем либеральные учреждения. Ведь известно, до чего они доводят: они подводят мины под волю к власти, они являются возведенной в мораль нивелировкой гор и долин, они делают маленькими, трусливыми и похотливыми — они являются каждый раз торжеством стадного животного. Либерализм: по-немецки обращение в стадных животных... Те же самые учреждения, пока за них еще борются, производят совсем другое действие; тогда они действительно мощно споспешествуют свободе. Говоря точнее, это действие производит война, война за либеральные учреждения, которая в качестве войны позволяет нелиберальным инстинктам продолжать свое существование. И война воспитывает к свободе. Ибо что такое свобода? То, что имеешь волю к собственной ответственности. Что сохраняешь дистанцию, которая нас разделяет. Что становишься равнодушным к тяготам, суровости, лишениям, даже к жизни. Что готов жертвовать за свое дело людьми, не исключая и самого себя. Свобода означает, что мужские, боевые и победные инстинкты господствуют над другими инстинктами, например над инстинктами «счастья». Ставший свободным человек, а в гораздо большей степени ставший свободным ум, топчет ногами тот презренный вид благоденствия, о котором мечтают мелочные лавочники, христиане, коровы, женщины, англичане и другие демократы. Свободный человек — воин. — Чем измеряется свобода как у индивидов, так и у народов? Сопротивлением, которое должно быть побеждено, трудом, который расходуешь, чтобы оставаться наверху. Высший тип свободных людей следовало бы искать там, где постоянно побеждается высшее сопротивление: в пяти шагах от тирании, у самого порога опасности рабства. Это верно психологически, если понимать здесь под «тираном» непреклонные и страшные инстинкты, требующие по отношению к себе maximum автори-тета и дисциплины, — прекраснейший тип этого Юлий Цезарь; это верно также и в политическом отношении, стоит лишь проследить ход истории. Народы, имевшие какую-либо ценность, ставшие ценными, никогда не делались таковыми под влиянием либеральных учреждений: великая опасность делала из них нечто заслуживающее уважения, опасность, которая впервые знакомит нас с нашими средствами помощи, нашими добродетелями, с нашим оружием, с нашим духом, - которая принуждает нас быть сильными... Первый принцип: надо иметь необходимость быть сильным — иначе им не будешь никогда. — Те огромные теплицы для сильной, для сильнейшей породы людей, какая когда-либо доселе существовала, аристократические государства, подобные Риму и Венеции, понимали свободу как раз в том смысле, в каком я понимаю это слово: как нечто такое, что имеешь и не имеешь, чего хочешь, что завоевываешь...” Ф.Ніцше - Сутінки Ідолів

Я знаю як важко керувати людьми. взводи, роти батальйони. Важко тримати в тонусі навіть існуючу структуру. Створювати з нуля дуже важко. А якщо ще треба взаємодіяти із тими, хто на горі… а якщо ще є бажання зробити структуру не просто існуючою, а й гідною. Дещо я розумію в армії. Але створення з нуля, двічі, організмів та доведення до рівня корпуса. Це дійсно виключні здібності. Цей пост дійсно щирий, я нікому не зобовʼязаний у таких вітаннях. Я справді вражений і вдячний.

Третій армійський корпус вітає командира Андрія Білецького з Днем народження! Дванадцять років тому він став одним із тих, хто без вагань узяв на себе відповідальність за захист країни, і пройшов шлях від добровольця до генерала. Змінювалися масштаби війни, зростали підрозділи, поставали нові виклики. Незмінним залишалося головне — прагнення справжньої української перемоги! Третій армійський корпус щиро зичить командиру сил, здоровʼя та успіху в усіх починаннях. Нехай попереду буде ще багато перемог — на полі бою і для всієї України. Многая літа, командире! Третій армійський корпус | Instagram | Facebook | YouTube | Threads | ab3.army | TikTok | Підтримати 🇺🇦

І саме тому, я можу додати, такі люди як Трамп та інші, ні в яку не можуть зрозуміти НАВІЩО ми воюємо, якщо для РФ це невигідно, а для нас - завідомо песимістично. Тому що Трампоподібні міркують категоріями вигоди, бізнесу, потенційного результату та ризику. А сторони нашого конфлікту оперують категоріями культурними, екзистенційними.

Давно помітив тенденцію - що у Путіна на умі, то у Дугіна на язиці. Його крайнє інтервʼю з одного боку досить чітко сигналізує про кризу консенсусу російських еліт щодо меж ескалаціі. Більшість з них не готова мислити категорією «або не буде Росії, або не буде усього світу». А Дугін готовий. І Путін готовий. І це інтервʼю - сигнал усім, хто не готовий. І що найцікавіше - цей сигнал не звучить, як залякування. Він фактично звертається до пʼятої і шостої колон з посилом: покайтесь і Батьківщина вас пробачить. Він спеціально не називає жодного прізвища, залишаючи їм, тим кого вони вважають пʼятою і шостою колонами, поле для маневру. Це розумний хід, він ефективніший за мобілізацію в лави їх збройних сил, яку ми очікуємо восени. Фактично він говорить про те, що вся Росія - це і є армія, і одночасно вбиває двох зайців: затягує в свою орбіту тих, до кого були питання і тим самим знімає ці питання з уст тих, у кого вони були. Не менш важливо усвідомити, що вони не воюють за кордони Донецької і Луганської областей. В його розумінні субʼєктність РФ визнається не достатнім чином , а отже воюють вони за повне визнання себе окремим цивілізаційним полюсом, тобто Євразійською імперією. Багатополярність він протиставляє однополярності США, як гегемонії зла. Він фактично поляризує це протистояння не навколо геополітичної стратегії, як колись, а навколо питань метафізичних, проголошуючи західні еліти інструментом в руках диявола. Тому компроміс у його системі координат є не політичною поразкою, а метафізичною зрадою. До чого я це все? Аналізуючи війну з рф, ми завжди виходимо з міркувань на наш погляд логічних і прагматичних, керуємось переважно показниками економічними і раціоналізуємо процес крізь призму сприйняття західного політикуму. І частково це працює, тому що його аналіз внутрішньої політики заслуговує на увагу: їм, як Росії, воювати з нами було б набагато легше, якби з кремлівських веж залишились лише «яструби». А ретроспектива логіки процесу говорить нам про те, що це не так. І тут два варіанти: або переможуть яструби з ідеологічною платформою Дугіна і поставлять на кон одразу усе, або все йтиме, як йде, адже інші табори бажають не української субʼєктності, а просто заробляти гроші, тому в обох випадках нас чекає війна. Війни такого масштабу виграються не лише ресурсами, а передусім смислами. Якщо одна Держава мислить категоріями цивілізації, а інша категоріями бюджету , - друга завжди буде приречена на те, щоб реагувати, а не задавати правила гри. І наша система мислення, як Держави, враховуючи виклики, має містити панʼєвропейський характер, з розумінням того, що час вже грає проти нас.