Заполярне сяйво

валторна (етюд) Цей великий собор вітру, в якому музика не стихає. І я так потребую інтермеццо! Затулити вуха чреслами пагорбів. Лише б їхню дрімоту. Хочу чути лише їхнє урівноважене сопіння. Навчаючись цьому застиглому позуванню, уникаючи цієї всебічної корозії. Мені б обростати деревами і різнотрав'ям, аби якогось дня сиві пастухи (або зовсім юні) гнали худобу моїми вигинами, щоби та вискубувала клапті трави. Бо я навчений ділитися! Не інакше, адже велика валторна, котру я слухав єдину з цього гамірного оркестру, вчила мене звивистим стежинам. Хто на ній грав? Невже той бородатий дядько із засмаглими пальцями, точно виснажений гірким трудом, але закоханий у ритміку, так само, як і я, коли вперше заговорив її мовою. Здавалось, що він несе так багато каменів, і у нього є той, котрий треба мені — наріжний. Та хоч ніколи не говорив з ним, але нотні записи мого ДНК наргають повільну мелодійку, отже маю тягнути повітря, якомога більше повітря... Грай же, моя валторно, серцевинна труба!

різдвяний вузол ось що усіх нас в'яже — вузол його пуповини ніби тонка волосінь тобто спасіння наше ось він у ковдрі овечій родиться родиться вечір і зіркою зависає слова його роса — наша першооснова / радуйся радуйся земле ніби велика хата врешті родилось чадо

Мій дім — вишнева гілка якогось засніженого дня, коли з пагорбів я летів на клейонці. Чи дійсно існуєш, моя перино, на якій засинав, провалюючись у синє князівство сну? Ти пахнеш компотом. Мім наче замерзлий ставок, рожевий наче вечірня щока. і тебе правда ніхто не забрав, галявино з бабками, що летять казна як? І різнотрав'я, що збирається в черевиках після довгого бігу! Зізнайся: ти — стара стара гуска, котра відлетіла у теплі краї на вакації. Ти моя саманна хатина, і очерет. Не будь ламким, прошу не будь ламким!

пробуди мене — іржавем ключем свого імени мої шестерні заціпенілі мої алгоритми приводь у рух мій хребет врешті — гори мені пробуди якби ж субмарина снів якби ж горлиця щастя співала з мого горла але доводиться прощатися сподіваючись що ненадовго

ґоліят падай же мій ґоліяте мовби дженґа на м'язистих цеглинах я не буду в тебе стріляти насінням полину моя праща — розірвана паща пропаща не годиться для воєн мій зашморг що чіпляю за шию повітря — ненадійного крою падай же ти клятий велетеню у мідних латах твоє падіння — розплата і я — нагий юнак та все ж бути драти твою пику яким би ти не був страшним та великим