RomPonomarenko

Як і очікувалося, американські візити в Москву та Київ нічим конкретним не закінчилися. На майбутнє, найкращим індикатором безрезультатних перемовин є участь у них європейських політиків. Всі розуміють, що Європа прямо зацікавлена, щоб війна в Україні тривала якомога довше. Бо це відтерміновує потенційний конфлікт РФ vs ЄС. Тому коли Україна залучає європейців до переговорів, це виглядає як запрошення наркоторговця на лікувальний сеанс до наркомана. Тобто наркоман ніколи не вилікується. Як і в Україні ніколи не буде миру, поки європейці щось там у нас визначають і вимагають. В цілому, за логікою нинішніх подій, війна ще потриває. Ба більше, виглядає так, що ця зима може стати вирішальною. На поле бою Україна виклала останній козир – доручила вести битву за Донбас двом найефективнішим генералам. Самі розумієте, що ця ставка надзвичайно висока. Бо в нинішніх умовах поразка дорівнює подальшій неспроможності продовжувати війну. Проте є ще один нюанс, який треба враховувати. Ця битва буде відбуватися під російський ракетно-дроновий терор, який буде методично вбивати наші економіку, логістику та моральний дух населення. Це вплине на лише на добробут тилу, але й на забезпечення армії. Звісно, нам є чим відповісти ворогу, та й геополітичне становище РФ потроху погіршується, що неминуче вплине на настрої російських еліт. Нинішня війна – це нестабільне поєднання сильних емоцій, політичної доцільності та удачі. При чому на всіх рівнях, від мікро, до макро. І це була і є гра в довгу, в якій кожний нюанс залишається важливим. Тому реальні, конструктивні мирні перемовини будуть можливі лише тоді, коли всі ці фактори співпадуть з обох боків. Наразі цього не спостерігаємо, тому питання можна закривати. Найближче вікно можливостей, на мою думку, відкриється в середині весни 2027 року, коли вже будуть зрозумілі результати зимової кампанії. Звісно, якщо ще раніше в якійсь з країн армія не розіграє «германський кейс 1918 року».

Якось непомітно пройшла зроблена 4 дні тому заява свіжоспеченого радника міністра оборони Італії пана Федорова, що Україна, «схоже, програє війну». І далі він оцінив ефективність державних структур на 5%. Утім коли пан Федоров був міністром оборони, то всім розповідав, що найближчі шість місяців у нас точно буде перевага, і що удари росіян по Києву є нічим іншим, ніж агонією Путіна. В принципі, це типово для України – коли посадовця усувають від державної кормушки, він відразу починає рубати неприємну для влади «правду-матку». Ключове тут інше – як керівник МО, Федоров вже тоді мав розуміти, до чого все котиться. Проте мовчав, вішаючи «громадянському суспільству» лапшу на вуха, як все чудово. А зараз, в такий важкий для країни момент, спокійно видалився з влади, відмовившись від усіх пропозицій (ось це так патріот!). Попутно відкривши українському народу правду про те, що влада явно щось не договорює. І тепер буде щось радити міністру оборони Італії (мабуть, про нові контракти для Ардіті – італійської штурмової піхоти). Але то нічого. Скоро почуємо від нового міністра оборони, як ми перемагаємо.

Приліт в Москву директора ЦРУ знову оживив надії на відновлення переговорного процесу. Бо недарма президент Зеленський пару днів тому анонсував черговий «план завершення війни». Правда, нічого принципово нового в ньому нема, все це вже неодноразово озвучувалося і вже відкидалося РФ. Головне, що сьогодні мають усвідомити всі українці – Путін не піде на припинення вогню зараз. В Кремлі знають, що нам немає чим збивати балістику та протидіяти не те що рою, навіть одиничним реактивним шахедам, які спокійно залітають і вражають цивільні цілі далеко від фронту. А зима близько. Росіяни знають, що з фінансуванням у нас теж не все гаразд, недарма наш президент каже, що війна здорожчала і треба терміново шукати додаткові джерела фінансування. Ворог бачить, що внутрішнє становище у нас наелектризоване, що мобілізаційні заходи непопулярні, суспільство війни не хоче, а перманентні корупційні скандали роз’їдають владу з середини. І що російськи удари по складам і логістиці рано чи пізно призведуть до серйозного падіння рівня життя в тилу. З відповідними суспільними і соціологічними наслідками. І головне, на Донбасі російські війська постійно просуваються. Нехай повільно і з великими втратами, але зупинити їх не вдається. І надія, що скоро вдасться, наразі не проглядається. Тому у Путіна прямо зараз вистачає козирів. Через це наші нові/старі мирні пропозиції в Москві нікого не зацікавлять. А американське чи навіть китайське посередництво наразі приречене на невдачу. Щодо традиційних прогнозів, що «через півроку» знову відкриється вікно можливостей для виходу на перемовини, то просто згадайте, що передбачення про «півроку», «кінець зими», «початок весни» тощо, протягом нашої війни озвучуються щороку. І жодного разу не справдилися. Тому війна триває, куємо і боремося далі.

Президент Зеленський стверджує, що у «Росії залишилося 600-630 балістичних ракет, а виробляють вони до 1300 балістик в рік». Гм, це він ще північнокорейські ракети не порахував, які зараз будуть активно тестуватися проти України. Висновки робіть самі, враховуючи, що збивати ці ракети нам немає чим. Бо наші славні іноземні партнери не поспішають кардинально посилювати нашу ППО, вочевидь більше переймаючись за себе, ніж за пересічних українців. Хоча в принципі, чого їм за нас хвилюватися? Всі ж чули, як Кулеба на весь світ казав, що ми при потребі будемо воювати лопатами. Як там було у «Хранителях» Зака Снайдера: « - Що сталося з американською мрією? - Вона стала реальністю. Ти на неї дивишся».

Боремося з польськими історичними фальсифікаціями. Цього разу спростовуємо міфи щодо участі українців у придушені Варшавського повстання, роковини якого відзначаємо нині. Матеріал цікавий, і головне - документально підтверджений. Тому велкам https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/uchast-ukrayintsiv-u-pridushenni-varshavskogo-povstannia-roman-ponomarenko/

Хто б міг подумати, що на 5-му році повномасштабної війни питання мобілізації залишиться для України непідйомним. Це при тому, що масштаби, характер і технології нинішньої війни насправді не вимагають тотальної мобілізації всього населення (показово, що ті хто до цього закликають, досі мислять категоріями Другої світової, які сьогодні, у більшості, неактуальні). На жаль, наша державна машина так і не спромоглася розробити чітку і прозору мобілізаційну систему (наприклад, розділити населення на кілька черг резерву, щоб було зрозумілим, хто, коли і на який термін має йти на службу), з одночасним запровадженням адекватного матеріального стимулу та правилами списання зі служби тих, хто вже свою відслужив. Так само в цілому не змінилася й армійська екзистенція – умовна відсутність совку спостерігається лише в окремих підрозділах і з’єднаннях, але не загалом по СОУ. Показово, що реформи армії і мобілізаційної системи, які у нас анонсуються ледве не щороку, так ні до чого не призвели. Тому замість реальних і дієвих механізмів ми маємо суцільну імітацію та пусті гасла, які на 5-му році війни вже не працюють. Черговий провал з «контрактами Федорова» тому зайве підтвердження. Тому популярні нині армійські жарти про «вічну службу» – це не лише чорний гумор. Це й вирок всій державній системі, яка не лише неспроможна на дієві кроки, але й не вбачає в цьому жодної проблеми.

​​Кілька років я відкладав видання нових книг на «після війни». Проте війна затягнулася, а життя, як виявилося, триває. Тому вирішив, що годі вже відкладати й зволікати. З гордістю презентую вам свою нову книгу (здебільшого написану ще до війни) «Дайте їм шабель, хлопці! Кавалерія в Геттісберзькій кампанії». Це не просто захопливий нон-фікшн на історичних документах. Це цікавезна історія протистояння видатних і харизматичних лідерів, які зійшлися на полях битв вирішальної кампанії війни влітку 1863 року. Стюарт і Б’юфорд. Хемтон і Грегг. Манфорд і Кілпатрик. Россер і Кастер. І не лише американці – «прусський гігант» фон Борке, учасник штурму Севастополя француз Дюфф’є, італійський гарібальдієць Ді Чеснола та англійський шукач пригод Віндхем. У книзі, вперше в Україні, докладно йдеться про масштабні кавалерійські битви та бої (в т.ч. Бренді-Стейшн – найбільша кінна битва на Американському континенті), а також про події навколо них, щоб розуміти, що і до чого. Ви побачите суперечливий рейд Стюарта навколо ворожої армії на вирішальному етапі кампанії очима його учасників, та дізнаєтеся чому саме Геттісбергу судилося стати місцем головної битви Громадянської війни в США (спойлер – в цьому винна саме кіннота). Перед вашими очима повстане легендарна самовбивча атака Фарнсворта та запеклий бій в грозову ніч у Монтерейській ущелині, де капітан Джордж Емак зі жменькою бійців відчайдушно боронив армійський обоз проти «росомах» Кастера. Окрема подяка видавцю, який не просто повірив у проект, але й зробив із книги витвір поліграфічного мистецтва. Тверда обкладинка, якісний друк, три кольорові мапи, біля 200 історичних світлин та ілюстрацій, додатки, і навіть кюар-коди з музикою того часу, для повного занурення в атмосферу. І головна родзинка – всесвітньовідомий американський військовий художник Дон Трояні люб’язно дозволив проілюструвати книгу своїми картинами. Тому на додачу до всього переліченого вас чекає вісім вражаючих повнокольорових ілюстрацій. Зауважу, що роботи пана Трояні в Україні офіційно видаються вперше. Мені і видавцю велика честь працювати з метром – колись, я полював за його книгами, а тепер разом робимо унікальний для нашої країни проект. Передзамовлення можна вже робити на сайті видавництва. Наклад обмежений, тому не зволікайте. P.S. Захопливу тематику Громадянської війни в США я планую розвивати й далі. Не перемикайтеся.

Три новини за останні 1,5 доби: 1. Президент Зеленський заявив, що цього року Україна отримала від партнерів втричі менше ракет ППО, ніж торік; 2. ППО не змогло збити жодної з 28 ракет, які 5 серпня влаштували пекло в Києві; 3. У Воронезькій області РФ планує розгорнути ракетний підрозділ КНДР зі 120 балістичними ракетами KN-23. Тобто збивати ракети РФ нам нема чим, і ворог про це знає, готується і посилюється. Виникають закономірні питання – а що далі? Яка стратегія дій у цій ситуації, яка вже має всі ознаки критичності? Знову клянчити ракети ППО у «партнерів»? Так у тих серпневі відпустки. Та й ракет у достатній кількості для повноцінного закриття неба нам ніхто не дасть, це ж очевидно. Чи знищувати балістичні установки росіян, як вчора заявив президент? 1-2 рази може й вдасться. Це дасть короткотерміновий медійний ефект, але не більше. Творці операції «Павутина» не дадуть збрехати. Якщо дієвого рішення щодо закриття неба немає, то сподіваюся всі розуміють, що нас чекає –  подальші руйнування, колосальні матеріальні збитки і чималі людські жертви. Без шансів якось цьому протидіяти. Як там Ріддік казав: «Не треба чіпати Бога. Йому не сподобається те, що буде далі» (с). Що вже наводить на певні роздуми. P.S. Ви можете запитати, а чому «люди з картонками» (ТМ) не задають дійсно важливих питань, як от зараз? Бо у нас не країна важливих питань. У нас країна медійного хайпу. Наслідки цього, завжди, відповідні.

Сьогодні, між іншим, завершується «40-денна операція впливу на РФ», яка мала на меті «спонукання її керівництва до завершення війни». Дана операція була дійсно непогано спланована і реалізована. Ураженню підлягали перш за все об’єкти російської нафтопереробної галузі, до яких в процесі додали склади одного з найпопулярніших російських маркетплейсів Wildberries. Шкода від цього Росії завдана величезна, настрої і тривожність тамтешнього населення різко зросли, а популярність СВО в суспільстві сильно впала. З поганого – на ситуацію на фронті все це не вплинуло рівним чином ніяк. Російські війська продовжують продавлювати нашу оборону і потроху відтісняти фронт далі на схід. Повільно, з великими втратами, але поки невпинно. Паралельно посилюються ракетно-дронові обстріли українських міст, а кількість жертв серед цивільних зростає. Через це становище всередині країни постійно ускладнюється. Підприємці масово скаржаться на збитки, Нова пошта в кількох регіонах працює з великими затримками, склади з книжками палають. І на додачу, аналітики розказують про неминучий дефіцит палива вже за тиждень-два. З дуже поганих новин – росіяни вже майже нівелювали «головне досягнення» колишнього міністра оборони Федорова, тобто відключення старлінку. Бо як повідомляють, «вже перші 12 супутників російського аналога Starlink запрацювали над Україною. Наступні 16 супутників розгорнуться на орбіті в жовтні-листопаді. З такими темпами, до середини 2027 року Росія буде мати цілодобове покриття над Україною». На цьому фоні міжнародна підтримка України продовжує пробуксовувати. Ліцензій на ракети для Patriot нам, очікувано, не дали (взагалі, було наївно чекати, що їх нам дадуть, як і те, що ми зможемо налагодити виробництво). Допомога від Європи здебільшого виливається в гучні декларації, а не реальні кроки. Тому заклики нашого президента надати нам ракети для ППО залишаються без відповіді. В цілому, до кінця вересня становище навряд чи істотно зміниться. Тобто, становище в середині обох країн буде погіршуватися, обоюдні бомбардування продовжаться, як і тиск ворога на фронті. Недарма президент Зеленський заявив, що РФ дедалі більше вкладає у балістичні ракети та намагається наростити їхнє виробництво. А далі багато що буде залежати від того, чи проголосять в РФ мобілізацію після виборів у Держдуму, чи ні.

Зустріч Зеленського з Трампом очікувано закінчилася нічим. Жодної конкретики, все на рівні «подивимося, час покаже». Заради справедливості зазначу, що й питання, які висувалися українською стороною, швидких відповідей не передбачали. Що обговорювали (з того, що відомо): 1. Україна попросила ліцензію на виробництво ракет PAC-3 для систем Patriot. Трамп відповів «ми подумаємо». Насправді – малореально. Ліцензій на ці ракети нема ні в кого у Європі. Сподіватися, що їх отримає саме Україна – доволі наївно. До того ж, отримання ліцензії і запуск виробництва – це зовсім різні процеси. В США з їхньою промисловою базою не можуть забезпечити їх масове виробництво, то що казати про охоплену війною Україну, де найгостріше питання зараз – як пережити зиму? 2. Відновлення мирних перемовин з РФ. Трамп обіцяв «посприяти». Проте як саме не сказав. Очевидно, що у нинішньої адміністрації Білого дому немає жодного уявлення, яким чином відновлювати переговорний процес, щоб він йшов конструктивно, а не як завжди. Важелів впливу на РФ, особливо після провалу в Ірані, у США немає. До того ж, в РФ прямо задаються риторичним питанням «що ми будемо робити, коли закінчиться СВО» (утрирувано це звучить як «чи є життя після СВО?»), з натяком, що планують ще воювати. 3. Смерть сенатора Ліндсі Грема, чергового «великого друга України». В цілому, ні про що, все це можна було обговорити по телефону. Хіба Зеленський піджак одягнув. Головна проблема взаємодії з Трампом – це те, що американський президент людина ситуативна. Що він буде робити завтра сьогодні не знає ніхто. Навіть сам Трамп. Про побудову довготривалої стратегії в цьому випадку мова не йде в принципі. Як і про налагодження ефективної співпраці. Єдиний шанс налагодити хоча б якусь взаємодію з Трампом – це масове і регулярне продукування ШІ-мемів про «Трампа – великого рятівника світу і України». Ось це американський президент гарантовано оцінить.

Пишуть, що Зеленський 28 липня в овальному кабінеті готовий підписати мирну угоду з РФ. Мовляв, тепер все залежить від Трампа. Вибачте, але все це звучить дуже смішно. І навіть, як казав Ерл Макгроу: «якби я був ідіотом, цим би можна було майже захоплюватися» (с) Це якась нездорова особливість сучасного світу – до останнього триматися за збанкрутіли адміністрації Білого дому. В сподіванні, що вони щось за нас і для нас порішають. То ми за Байдена до кінця держалися. Тепер ось від Трампа не відходимо ні на крок. А коли Трампа через 2 роки остаточно змітуть з політичної арени, то так само будемо бігати за американськими комуністами, які замінять його у Білому домі. Тому будь-який черговий «пісділ» за сприяння Трампа не буде вартувати паперу, на якому написаний. Іран не дасть збрехати.

Йшов 5-й рік повномасштабної війни. Принаймні на цьому прикладі ми побачили, що «комплексні рішення для захисту критичної інфраструктури від сучасних повітряних загроз» (мені одному це звучить як цитата з фільму «Брат-2»?) не працюють.

В Україні в черговий раз розпочався аудит наявних військових частин. Оцінка йде за близько 160 критеріями, серед яких втрати, Є-бали, втрачених/повернутих територій тощо. Попередньо очікується, що 20-30% з найгірших частин розформують, а їх особовий склад скерують на поповнення ефективних бойових бригад. В принципі, це все треба було робити ще в 2024 році. Проте армійське керівництво, мабуть засліплене радянськими лекалами, гналося не за якістю, а за кількістю підрозділів. Цим і пояснюється нібито дивне намагання постійно формувати нові бригади в умовах коли наявні до кінця недоукомплектовані. Сирський, до речі, коли став головкомом, теж розпочав «аудит», проте нічим добрим і корисним цей аудит не скінчився. Крім бригад ще конче потрібно повністю перетрясти і реорганізувати керівний/бюрократичний апарат ЗСУ, звільнити з війська кадрових полковників без УБД (так, ви здивуєтеся, але таких у верхах вистачає), скерувавши їх на дійсно корисну роботу на розбори завалів від ворожих бомбардувань. Про скорочення обсягу паперів і спрощення процесів я вже мовчу – цю скалу жоден з міністрів оборони не зміг поворухнути.

Кулеба, той самий, що два роки тому палко закликав воювати лопатами, але прикладу так і не подав, навіщось заговорив про тотальну війну. В моїй уяві відразу виникла картинка, як президент виходить на майдан до натовпу зумерів з картонками і питає в них: «Чи ви хочете тотальної війни?». І вони всі разом піднімають картонки до гори і хором відповідають: «Так, так!». (історичне першоджерело, з англійськими субтитрами можете подивитися тут). Звісно, вочевидь, не розуміючи, що це таке. Для Кулеби та йому подібних, повністю далеких від воєнних реалій людей, тотальна війна – це коли руйнування економіки та перебої з продуктами. Проте це не тотальна війна, а сама що ні на є звичайна. Тотальна війна – це повне переведення країни на військові рейки. Це тотальна мобілізація економіки і населення. Це швидкі та жорсткі покарання для корупціонерів, саботажників, ухилянтів та дезертирів. У нас цього і близько не передбачається. Тому розслабтеся, тотальної війни у нас не буде. Вам і звичайної вистачить.

На перший погляд процес виглядає так – все більше чуток про мобілізацію 2 млн. рил в РФ восени. СОУ вже починають підготовку до цього і тому міняють головкома. Тобто тут вам і стратегічне планування, і кроки на випередження. Насправді ж, все зовсім по іншому. Зміна головкома відбулася виключно через апаратні кадрові зміни в уряді. Які, не очікувано для влади, спровокували суспільне обурення. На яке владі прийшлося реагувати. Бо влада у нас любить «народне схвалення» і тому уникає непопулярних рішень. Щодо СОУ, то зі зміною головкома нічого істотно не зміниться. Можливо, деякі підрозділи чи роди військ втратять певні преференції, а хтось почне отримувати більше плюшок. Суттєво це на загальну картину не вплине. Хіба, посилиться мобілізація, бо 2 млн. російських рекрутів треба буде когось протиставити (спойлер – це будуть не дрони). Звісно, є наївне сподівання, що люди з картонками тепер радісно сунуть в бік найближчого ТЦК, щоб мобілізуватися в ЗСУ та наочно показати свій патріотизм. Проте щось підказує, що цього не буде. Єдине питання, на яке гарантовано можу дати вам відповідь – це те, на якій стадії ми зараз перебуваємо. На стадії подивимось, час покаже.

Чому Зеленському важливий Сирський на посаді головкома? Не тому, що президент вважає того великим полководцем (оф-топ – зараз немає сенсу оцінювати полководчеський талант Сирського. Бо для цього треба мати дві складові, які наразі відсутні: 1.Холодну голову; 2.Розсекречені документі. Без цього всі нинішні оцінки є лише емоційними інсинуаціями). Справа в тому, що Сирський забезпечує те, що для президента наразі найголовніше – стабільність системи і формальну лояльність армії. Заміна головкома – неминуче призведе до нестабільності, нехай і тимчасової. Пов’язаної як з кадровими змінами в вищому управлінні СОУ, так і з тим, що новий головком може бути не такий лояльний до президента. Враховуйте, що у нас вже всі подумки в виборах, на яких вже наразі проглядається кілька впливових фракцій, які будуть в опозиції діючій владі. Зеленський вже й так своїми кадровими рішеннями «наробив справ», які дестабілізували ситуацію і, можливо, викликали певні незворотні зміни. В цих умовах для нього збереження лояльності армії, нехай і в форматі її вищого керівництва, є принциповим питанням. Проте оскільки в основі публічної державної політики у нас лежить популізм, то рішення можуть бути доволі неочікуваними. Все це відбувається на фоні складної ситуації на фронті і масових повітряних бомбардувань столиці, протиставити яким ми наразі нічого не можемо. Але, як там казав Шекспір у «Макбеті»: «Ні, смерті не страшний мені туман, Не йде ж Бірнамський ліс на Дунсінан».

Особливість сучасного життя це те, що будь-яке в принципі непогане явище, дуже швидко маргіналізується і стає токсичним. Це про нинішні картонні протести, на які здебільшого виходять активісти, що жодного стосунку до СОУ не мають, ні дня ні служили. І при цьому серйозно вважають, що їхня думка важлива і що вони мають право впливу на процеси, сутності яких не розуміють. Наступним кроком має бути створення «рад солдатських депутатів», які будуть призначити командирів і вирішувати, як саме їм воювати. Як там було у Вуді Аллена: «На жаль, там куди ми прямуємо перших немає. Там є тільки останні».

Раніше у нас були «уряди перемоги». Тепер у нас «уряд підготовки до зими». Масштаби успіхів і зростань помітні неозброєним оком. Взагалі, на цьому прикладі ви бачите, що рівень державного планування у нас відсутній як явище. І справа не в усуненні «кабміну активістів». А в тому, що протягом всієї повномасштабної війни, ну може за виключенням пару місяців її початку, ігри в політику у нас превалюють над усім іншим. В тому числі й над війною, яка стала зручним фоном та інструментом, але не першочерговою проблемою.

Відставка Кабміну зайвий доказ того, що анонсована активістами «військова реформа» є лише імітацією. Покликаною не дійсно реформувати військо, а комерціалізувати війну. Проте так, щоб викликати негативну реакцію абсолютної більшості військових. Це дійсно треба мати талант.

Забавно спостерігати, як блогери перемоги активно роздувають наші успіхи та пишуть про «перелом», «палаючу Москву», «неминучий бензиновий майдан у РФ», повністю знищений танкерний флот тощо. Потім раптом виходять люди, які якимось дивом не перебувають у загальному переможному вайбі. І кажуть про важкі часи, але тепер вже у нас. Мовляв, зима близько, і вона буде важкою, тому вже їдьте з Києва. І що в РФ восени мобілізують 2 мільйони осіб, поки наші закордонні партнери один за одним заявляють про те, що більше не можуть допомагати Україні (по класиці – грошей нема, але ви тримайтеся). Ну і Сирський з Зеленським, куди ж без них. Перший каже, що до перелому ще далеко, і ворог продовжує наступати на ключових ділянках фронту. А другий – балістику збивати нічим. Все це нагадує сцену зі «Справжнього кохання», де персонаж Гаррі Олдмена каже: «Ти мабуть думав, що сьогодні день білого хлопця, га? Але ж сьогодні не день білого хлопця, так?». Моралі не буде.