Декстер бурчить

✍🏻 На вході в зал герої стрічки підписували постери, багато хто їх брав собі на пам'ять. Але все хороше швидко закінчується, мені не дісталось)

🎞 Герць українських фанатів. Цей документальний фільм було знято в 2021-му році у форматі інтерв'ю з представниками багатьох рухів України. А минулого місяця відбувся закритий показ в одному з кінотеатрів столиці. І я вам скажу, що це найкраще кіно, яке знімалось про українських ультрас! В багатьох моментах слова героїв виявились пророчими. На жаль, кількох дійових осіб стрічки вже нема в живих. Команда фільму добротно заморочилась на показі, створивши тематичні постери, фотозону для гостей і ще багато чого. Також у фільму є своя сторінка в Інста. Але в кінотеатрах ви його поки не побачите. На міжнародних фестивалях також... режисер фільму з певних причин вирішив відкласти прем'єру до перемоги. Дуже шкода, бо саме зараз фільм найбільш актуальний. Сподіваюсь, що це рішення зміниться. Скиньте хоча б саундтреки, вони дуже круті!

🫡

🎂 День народження улюбленого клубу. Кожного року ця дата з гірким присмаком. Так вже сталось, що в цей самий день 22 роки тому не стало ВВЛ. Є в цьому якийсь символізм...

🔪 Я чесно не планував випуск пива "Go Away 2!", але... На матч Динамо - Полісся для чогось приперся Луческу. А тепер пазл почав потроху складатись. За інформацією низки румунський ЗМІ, будулай дуже близький до того, аби повернутися до Києва і працювати на посту генерального директора Динамо. Буде замість голово-Резо їздити на жеребукування Ліги конференцій і трусити там своєю мармизою. Здається, зараз це єдина функція грузина в Динамо. Кааайф!

🎞️ Отаку красу знайшов у діда в фотоальбомі. Поки він був живий, то ніколи не показував мені ці дрібнички. Хоча свій альбом з вирізками з футбольних газет віддав на зберігання. Треба буде якось оцифрувати…

💪🏻 це було гарно…

🦁 Мирон Маркевич повертає львівські Карпати до УПЛ!

⚽️ Придумати дотепний текст

🚨15 хвилин пограли, і досить... На фото матч Чарльтон Атлетік - Арсенал, 1940-й рік. Спостер спостерігає за німецькими повітряними нальотами і піднімає прапорець, аби сповістити про повітряну тривогу.

🫡 Сьогодні на гру Динамо - Полісся були запрошені родини та близькі загиблих на війні фанатів Динамо. Їх діти виводили команду на поле, а також робили символічний перший удар по м'ячу. Під час хвилини мовчання на табло стадіону були фото усіх 47 ультрас Динамо, які більше не зможуть відвідати матч улюбленого клубу. Дуже правильна ініціатива від Андрія Ярмоленка та благодійного фонду Трибуна Героїв, особливо для підтримки рідних. Навіки в строю!

😳 Це Дональд Туск щойно звинуватив польських футбольних хуліганів в підготовці замахів на Зеленського та соратника Навального? Чи це у мене перекладач зламався?

🛩 Уявіть ситуацію: одеський Чорноморець змінює власника, а той вирішує перевезти команду в інше місто. Нехай в Суми. І паралельно з цим переіменовує клуб. Був Чорноморець Одеса, стане Боруссія Суми! Через якийсь час керівництво луцької Волині бачить, що в Одесі пустує стадіон, і перевозить свою команду до Одеси. Переіменовує Волинь в одеський Чорноморець і бере їх кольори. Звучить як абсурд? Але для США - це нормальна практика. Сьогодні в NHL відбувся останній матч Арізона Койотс. Команду перевезуть до Юти і змінять їй назву. Соплі, сльози, прощання з фанатами, щемливі плакати... Колись давно ця команда називалась Вінніпег Джетс, але в 1996 її перевезли до Арізони. Спочатку переіменували на Фінікс Койотс, а потім на Арізона Койотс. В 2011-му у команди Атланта Трешерс почалися фінансові проблеми, через які команда перебазувалася до канадського міста Вінніпег, обравши нову назву — Вінніпег Джетс. Отак воно буває, коли гроші стають на перше місце. А глядач - це всього лиш джерело цих грошей...

⚽️ Минай - Динамо, три години до матчу. Щось бажаючих іти на стадіон підтримувати наших звьозд зовсім не густо. Чого б це?

📰 Стаття про Динамо в ToMyKibice+, частина 3: Зменшилась і підтримка від європейських фанатів. Я цілком розумію, що ніхто не буде думати і говорити про Україну 24/7, у кожного є свої справи і своє життя, а ця вся історія з війною втомлює і набридає. Але у нас, тут в Україні, нема такої можливості. Ми не можемо просто виключити телевізор чи закрити фейсбук і перестати думати про війну. Навіть якщо рахувати, що від Києва до найближчого фронту близько 500 км, все одно регулярно лунає повітряна тривога, регулярно якісь вибухи та чутно роботу ППО, іноді відключають електроенергію, кожен вечір комендантська година. Як можна забути про війну, коли кожного дня, гуляючи з собакою, бачиш воронку від російської ракети і вибиті вікна у сусідів в 50 метрах від свого дому. Ми не можемо зупинитись і відпочити, бо тоді ми програємо. А якщо ми програємо - не буде більше ні фанатського сектору, ні нормального життя, ні більшості з нас. Нас просто знищать, закатують в тюрмах, позбавлять майбутнього наших дітей. Кожного дня нові і нові фанати ідуть на фронт. Хтось іде добровільно, когось мобілізують по повістці. Бувають випадки, коли боєць готується на полігоні більше року, а потім потрапляє на фронт і вже через кілька тижнів він поранений лежить в лікарні. Всі фанати, хто знаходиться вдома, а не на лінії фронту, допомагають хто чим може. Хтось раз на тиждень возить передачі в зону бойових дій, хтось приганяє джипи з Європи і ремонтує їх, хтось займається тренуванням і навчанням бійців, хтось возить загиблих з фронту додому. Фанати Динамо працюють в лікарнях, займаються підтримкою родин загиблих, плетуть маскувальні сітки. Вистачає і людей, які займаються задачами, про які не можна розповідати публічно. Ну і є ті, хто добуває гроші. Війна потребує нереальної кількості грошей. Скільки не вкинь - все одно буде мало. Найбільші наші потреби на даний момент - позашляховики та їх ремонт, дрони з тепловізором, а також індивідуальне екіпірування бійців. І ми вдячні фанатам, які весь цей час допомагають нам фінансово. Більше за всіх це роблять Динамо Загреб, Жальгіріс Вільнюс, Левські Софія, Банік Острава та Баєр Леверкузен. Ми не знаємо як буде виглядати наш фанатський сектор після перемоги. Буде багато хлопців з ампутаціями, осколками в тілі і шрамами. Чи повернеться трибуна до того вигляду, який був раніше? Дуже навряд. Уже зараз зрозуміло, що війна залишить сильний слід у свідомості. З одного боку я бачу військових, які під час відпустки в Києві прижимаються до землі, коли поряд голосно проїжджає мотоцикл. А з іншого - я бачу маленьких дітей, які їдять свою вівсяну кашу і весело посміхаючись дивляться на телефоні замість мультиків чергове відео як FPV-дрон прилітає росіянину в голову, і той розлітається на шматки. Але ми точно знаємо, що на нашому секторі не буде людей, які зараз сидять десь закордоном, ходять на матчі українських команд і фанатіють, ніби нічого не сталось. Таких небагато, але такі, на жаль, є. Не буде людей, які зараз в Польщі / Німеччині / Британії поводяться як свині, а не так, як потрібно поводитись в гостях у країні, яка тебе прихистила. Скоріше за все ці люди не захочуть повертатись в Україну після війни. І це вже буде не наша проблема. Але вони все одно представляють Україну. І роблять це не з найкращого боку. На даний момент 43 [на момент написання статті, зараз вже 47] ультрас Динамо віддали своє життя на цій війні. Ще 4 знаходиться в полоні і кілька вважаються зниклими безвісті. Скільки поранених - порахувати нереально, але багато хлопців повертаються в бій після серйозних травм. Я сподіваюсь, що ці цифри більше не будуть рости. Але для цього нам треба зробити усе можливе, щоб росіяни від'їбались від нас назавжди.

📰 Стаття про Динамо в ToMyKibice+, частина 2: Кожна фанатська група Динамо віддала якусь частину своїх хлопців на фронт. Немає жодної банди, яка не представлена на фронті своїми бійцями. Але немає і єдиного підрозділу чи батальйону, де воюють фанати Динамо. Всі знаходяться в різних бригадах, в різних родах військ. Тому під час оборони Києва я збирав заявки від груп фанатів, загружав машину і їздив по базам дислокацій і блокпостам. Комусь потрібне було тактичне взуття, комусь спальник, комусь рації, а комусь просто не вистачало на базі питної води та цигарок. Звичайно ж, дуже актуальним питанням були бронежилети, шоломи та турнікети, їх катастрофічно не вистачало. В нашому штабі постійно жили люди, тому там кипіло життя, хтось щось привозив, хтось щось забирав... В якийсь момент ми вирішили виготовляти шеврони для фанатів Динамо, щоб розуміти скільки наших людей є на фронті і було легше ідентифікувати "своїх". Але ця ідея стала настільки популярною, що шеврони почали просити і вболівальники Динамо, які ніколи не ходили на ультрас-сектор, але хотіли воювати з літерою Д на плечі. Ці шеврони передали і хлопцям, які полетіли на гелікоптерах в оточений Маріуполь, і подарували нашому Головнокомандувачу, який є вболівальником Динамо і носить цей шеврон завжди з собою. На даний момент реалізовано більше 5000 шевронів, і все одно не вистачає усім бажаючим. На початку квітня 2022 росіяни відступили від Києва і життя стало іншим. Більшість фанатів поїхали на інші ділянки фронту на півдні і сході України, почали поступово відкриватись магазини, кафе, кінотеатри. Вже не було необхідності готувати їжу для військових, тому паб відновив свою роботу для відвідувачів. Одну кімнату ми залишили під волонтерський штаб, а бармен та офіціанти одночасно з роботою приймали та відправляли гуманітарну допомогу. Відновився і футбол, кілька місяців Динамо грало товариські матчі закордоном. Але нам не було до того діла. Тут треба сказати, що з середини 2019 у нас триває серйозний конфлікт з керівництвом клубу. Брат президента Динамо став депутатом від проросійської партії ОПЗЖ, і це було неприйнятно для всіх фанатів. Після цього вони взяли тренером Мірчу Луческу, який 12 років тренував нашого найбільшого опонента Шахтар, а потім працював у Росії. Це - дуже ганебна пляма в історії нашого клубу, і фанатський сектор бойкотував матчі кілька років. Само собою, після початку повномасштабної війни ніхто не збирався їх підтримувати. Більш того, коли росіяни пішли на Київ, президент Динамо і його брат втекли в Монако, де тихо сиділи майже місяць, поки тут проводились арешти їх проросійських друзів. Тому коли Динамо почало грати товариські матчі - це виглядало так, що керівництво клубу хоче відбілити свою репутацію зрадників, а зібрані гроші забрати собі. Нам дуже допомогла заява фанатів Легії, які бойкотували благодійний матч Легії проти Динамо і сказали, що не хочуть збирати гроші для братів Суркісів. Братам довелось виправдовуватись, в результаті всі благодійні кошти були відправлені в загальнодержавний фонд, а не в Динамо Київ. На даний момент, коли повномасштабна війна триває вже більше двох років, Динамо Київ ніяк не підтримує своїх ультрас на фронті. Максимум, що вони роблять - це пости в соцмережах про чергового загиблого фаната. З усіх гравців лише Андрій Ярмоленко на постійному контакті з нами, і регулярно допомагає фінансами зі своєї зарплати. Також допомагає Сергій Сидорчук, який раніше був капітаном Динамо, а тепер грає в Бельгії. Весною відновився допуск вболівальників на трибуни. Пускають рівно стільки глядачів, скільки є місць в бомбосховищах на стадіонах, зазвичай це від 1000 до 2000 чоловік. Ультрас Динамо ігнорують ці матчі, ми не бачимо необхідності збиратись на трибунах і фанатіти в той момент, коли частина нашого руху б'ється на фронті. Зараз не час відпочивати, а футбол однозначно є відпочинком. Фанатський паб Динамо припинив своє існування, коли стало зрозуміло, що нам більше не потрібне приміщення для волонтерського штабу.

📰 Стаття про Динамо в ToMyKibice+, частина 1: І так, з чого почати. Війна України за свою незалежність почалась набагато раніше ніж 24 лютого 2022. І навіть раніше, ніж в 2014-му. Ми воюємо з росіянами ось уже більше 400 років, не одне покоління українців віддало своє життя за свободу нашого народу. Загалом, впродовж історії у нас були складні відносини та війни з усіма сусідами. Але ні поляки, ні угорці з румунами, ні турки не приносили нам стільки горя, скільки принесли росіяни. Голодомори, заборона української мови та традицій, примусові переселення, концтабори та масові розстріли. Пам'ять про це засіла глибокою раною в колективній свідомості, присутня у народних піснях та художній літературі. І ми продовжуємо свою боротьбу. Боротьбу за право мати свою країну, розмовляти своєю мовою і жити так, як нам хочеться. Боротьбу за те, щоб наш східний сусід просто від'їбався від нас. Активний фанатизм виник у Києві в 1980-му, і вже через кілька років фанати Динамо ворогували з усіма московськими клубами, а матчі з росіянами завжди проходили з особливим градусом напруги. І тут причина не в футбольній складовій - ненависть до росіян передається з покоління в покоління. І хоч наша країна і була під окупацією комуністів, ця ненависть виплескувалась на трибунах і за їх межами. За часів незалежності матчі проти російських клубів завжди були чимось особливим, а з 2014-го війна почалась знову. В 2014-му багато фанатів Динамо добровільно пішли на фронт, воювали на Донбасі. З переходом до менш інтенсивних боїв на фронті багато хто повернувся додому, до своїх звичних справ. Але деякі хлопці так і залишились на війні, стали професійними військовими. Весь цей час наш фанатський рух підтримував наших воїнів, організовував гуманітарні збори, збори коштів. Та підтримував інформаційно, створюючи перформанси на трибунах про наших героїв. Також ми розуміли, що рано чи пізно війна розгориться знову, тому регулярно проводили вишколи і тренування для всіх бажаючих. Військова тактика, стрільба, медицина - всі, хто ходив на нашу трибуну, могли займатись цією підготовкою. Втім, війна була десь далеко, за 700 кілометрів від Києва, тому багатьом хотілось жити мирним життям. За день до повномасштабного вторгнення росіян, 23 лютого 2022, ми сиділи у нашому фанатському пабі і проводжали двох фанатів на фронт. Вони мали їхати в Донецьку область і вступати в ряди Правого сектору. Так тоді і не поїхали... На наступний день почалась велика війна. Перший день був суцільний хаос, багато хто з цивільних до кінця не розумів куди бігти, де збиратись, що робити. Але вже на другий день багато чоловіків відправили сім'ї на захід країни чи закордон та пішли ставати в чергу за зброєю. На той момент у нас був свій фанатський паб, який і став нашим штабом. Ми завезли туди кілька розкладних ліжок, привезли кухарів і почали готувати їжу для військових. Продукти нам безкоштовно давали ресторани, у яких вони залишались на складі, багато продуктів привозили фанати Динамо. Хтось заколов у селі свиню, хтось працював на молочному заводі, хтось десь на складі діставав крупи. Таким чином у нас виходило готувати кілька тисяч порцій на день, і це передавали військовим, рятувальникам, медикам. Також у пабі почав роботу наш волонтерський штаб. Перший місяць-два в цей штаб приїжджала допомога від фанатів з усієї Європи. Найбільше передавали фанати з Польщі та Німеччини. На жаль, я не знаю усіх клубів, які нам допомагали, але хочу подякувати усім, хто це робив. Всі гроші, які збирали фанати Динамо, а також передавали фанати з інших країн та українська діаспора закордоном, ми витрачали на придбання найнеобхіднішого. Привозили в штаб, сортували, а потім розвозили по позиціям та казармам, де наші хлопці розміщались і готувались до боїв. Нічого з вашої допомоги не пропало, і навіть коли приїжджали такі речі як дитячі іграшки чи памперси, то ми відвозили їх на інший волонтерський склад, який допомагав цивільним. Бо ми всі зусилля приділяли на комплектацію фанатів Динамо, які пішли воювати.

Зменшилась і підтримка від європейських фанатів. Я цілком розумію, що ніхто не буде думати і говорити про Україну 24/7, у кожного є свої справи і своє життя, а ця вся історія з війною втомлює і набридає. Але у нас, тут в Україні, нема такої можливості. Ми не можемо просто виключити телевізор чи закрити фейсбук і перестати думати про війну. Навіть якщо рахувати, що від Києва до найближчого фронту близько 500 км, все одно регулярно лунає повітряна тривога, регулярно якісь вибухи та чутно роботу ППО, іноді відключають електроенергію, кожен вечір комендантська година. Як можна забути про війну, коли кожного дня, гуляючи з собакою, бачиш воронку від російської ракети і вибиті вікна у сусідів в 50 метрах від свого дому. Ми не можемо зупинитись і відпочити, бо тоді ми програємо. А якщо ми програємо - не буде більше ні фанатського сектору, ні нормального життя, ні більшості з нас. Нас просто знищать, закатують в тюрмах, позбавлять майбутнього наших дітей. Кожного дня нові і нові фанати ідуть на фронт. Хтось іде добровільно, когось мобілізують по повістці. Бувають випадки, коли боєць готується на полігоні більше року, а потім потрапляє на фронт і вже через кілька тижнів він поранений лежить в лікарні. Всі фанати, хто знаходиться вдома, а не на лінії фронту, допомагають хто чим може. Хтось раз на тиждень возить передачі в зону бойових дій, хтось приганяє джипи з Європи і ремонтує їх, хтось займається тренуванням і навчанням бійців, хтось возить загиблих з фронту додому. Фанати Динамо працюють в лікарнях, займаються підтримкою родин загиблих, плетуть маскувальні сітки. Вистачає і людей, які займаються задачами, про які не можна розповідати публічно. Ну і є ті, хто добуває гроші. Війна потребує нереальної кількості грошей. Скільки не вкинь - все одно буде мало. Найбільші наші потреби на даний момент - позашляховики та їх ремонт, дрони з тепловізором, а також індивідуальне екіпірування бійців. І ми вдячні фанатам, які весь цей час допомагають нам фінансово. Більше за всіх це роблять Динамо Загреб, Жальгіріс Вільнюс, Левські Софія, Банік Острава та Баєр Леверкузен. Ми не знаємо як буде виглядати наш фанатський сектор після перемоги. Буде багато хлопців з ампутаціями, осколками в тілі і шрамами. Чи повернеться трибуна до того вигляду, який був раніше? Дуже навряд. Уже зараз зрозуміло, що війна залишить сильний слід у свідомості. З одного боку я бачу військових, які під час відпустки в Києві прижимаються до землі, коли поряд голосно проїжджає мотоцикл. А з іншого - я бачу маленьких дітей, які їдять свою вівсяну кашу і весело посміхаючись дивляться на телефоні замість мультиків чергове відео як FPV-дрон прилітає росіянину в голову, і той розлітається на шматки. Але ми точно знаємо, що на нашому секторі не буде людей, які зараз сидять десь закордоном, ходять на матчі українських команд і фанатіють, ніби нічого не сталось. Таких небагато, але такі, на жаль, є. Не буде людей, які зараз в Польщі / Німеччині / Британії поводяться як свині, а не так, як потрібно поводитись в гостях у країні, яка тебе прихистила. Скоріше за все ці люди не захочуть повертатись в Україну після війни. І це вже буде не наша проблема. Але вони все одно представляють Україну. І роблять це не з найкращого боку. На даний момент 43 [на момент написання статті, зараз вже 47] ультрас Динамо віддали своє життя на цій війні. Ще 4 знаходиться в полоні і кілька вважаються зниклими безвісті. Скільки поранених - порахувати нереально, але багато хлопців повертаються в бій після серйозних травм. Я сподіваюсь, що ці цифри більше не будуть рости. Але для цього нам треба зробити усе можливе, щоб росіяни від'їбались від нас назавжди.