Храм поезії (🖤)

Три дні щоб написати вірш на тему Втечі

Після Втечі можна додати наступну тему Кохання, ідеальна тема

Мені видалили два зуби мудрості та я завела тік-ток😁 Цікаво, чи це пов’язано якось? Будьте зі мною ще й там: https://www.tiktok.com/@halupoetry?_t=8lsm0gL4kMA&_r=1

Наберу нейтронних зір у чайну ложку: Цю вагу не підійме ніхто й ніколи. Я міжзоряну матерію в підкови Переплавлю, щоби коні бистроногі Віднесли Південний Хрест у гладь Молочну, Де Акрукс огорне сни Кассіопеї, Назбиравши стиглих марень у долоні, Де блакитний надгігант бреде босоніж, Вітер зоряний – дугою в Оріоні, Надновими й надшвидкими – простір терпне. Перевію семизір'я на Туманність Андромеди ачи іншої богині, У спіральні рукави пустивши диму Аламак подвоїть паузи та рими, Сподівання та минулого уламки. Паралакс змістився з Веги та Денеба: Ріже час на крихти відстані парсеки, Я несу в кишенях сяйво та планети, В серці водень перетворюю на гелій. Все так складно й дуже просто: йду до тебе. Я – твій Всесвіт, Персеїдами воскреслий. @olesya13r вірш на конкурс "Космос" від Храму поезії. Переможний в парі

Космокаїн Не лізь поперед комети у кратер. Забрати варто свій скарб назад і, хоч у брудному, та цілому скафандрі, повернутися додому своїми слідами, щоб зберегти внутрішню принадність, бо як зморщиться рука від холоду чорного простору — голову стисне білий радіаційний осад. Кохання із космосом — не взаємне. Він витягає серця крізь ілюмінатори, тромбує            судини. Атмосферний тиск на його фоні — обійми матері. Там, на місці побачень, лишаються ампули. Вас не лякає пітьма. Серце горітиме, доки не зів'яне, разом із померлим сонцем. Розквітла блакить піде багряно-чорними плямами, як тепла макова соломка зотліє й залишить по сóбі зморожені ягоди... Як із Молочного Шляху тебе покличуть у перлове море, не забувай, що в середині твоєї галактики сидить алергія на зоряний пил і внутрішньовенну лактозу... @kildun4ikchanel

Люди ітимуть із твого життя Хтось швидкоплинно, а хтось поступово Хтось не залишить по собі сліда, Хтось упаде після пострілу в скроню Люди згасатимуть чи не щодня І чи не щодня забуватимуть “вчора“ Хтось через рік не згадає ім‘я, а хтось стане більшим ніж просто знаи‌омии‌ Друзі ітимуть із мого життя хтось добровільно, а хтось випадково хтось впаде в обіи‌ми, пробачивши все а хтось не промовить при зустрічі и‌ слово Друзі зникатимуть, але не я втрачена вкотре дорога додому а на розпутті лиш гори сміття в якім потопаю знову @grungehospice

Дім - за грозою, за вогняною рікою, там, де ми ще навзаєм трохи веселі діти. Так, ніби пташку з долу легко береш рукою, аби вона знову могла злетіти. Так, ніби наші рани нас і не визначають - тільки серця і те, на що вони чесно здатні. Будеш у кожній темряві, як у вікні свіча, будеш - наче спів у порожній кімнаті, наче Великдень під аличевим цвітом, ніби під спаднем церковця позолотіла. Все, що я справді вмію - дуже сильно любити, затуляти від лиха замовлянням і тілом. І коли я падатиму і надломлюватимусь, а вогняна ріка змиє непевне завтра я памʼятатиму, як буває удома, як багато хотіла тобі сказати. Нитка чорного болю, нитка червоної щирості серце гойдають під сволоком - черешневу колиску. Будеш світитися, як віднайдена віра. Ніжно, грішно і радісно, і тривожно, і близько. Катерина Калитко

Небесні рибини сіріють, ідуть знов на нерест. Великі хвости, як і серце, надвоє роздерлись в потоках повітря, що гладило кичери череп, мов кучері наші тоді, як брели собі через сільську сліпоту до зміїстих плаїв. На вечерю все кликала мати. Хати затремтіли знічевʼя: гора до гори пригорнулась — і цьом. Хоч би ще раз на згадку сповию свій стан, затягнувши твій черес, що запах у шкірі зберіг, але ти… Тихо щез десь: у колах полону, либонь, на щиті. Тільки шелест дроздам підіграє — дітей оминатиме вереск, що з горла у гори злітає до риб на той берег. Не тільки туманні хвости, а й серця їхні стерлись. Відчула твій запах, немов на побаченні, ще раз. Вітри найтемніших часів туго стягують черес.

Спогади, спогади – пам'яті потяги. Сестри-сирени співали вам. Сповіді. Болісні роздуми зв'язують поясом. Жала й прогалини зміями повзають. Вектори пошуків. Гавані спокою. Гриму мистецтво між лаврами й попелом. Поклики, поклики – в голосі пострілом. Крики у просторі хорами. Пошепки. Вітром повінчані, силою полум'я. Риком звіриним. Весняною повнею. Ноти затерлися. Падають постаті. Вістрями-списами стиснуті подихи. Враження, враження – наче апокрифи. Сміхом малечі джерела наповнені. Кожне "назавжди" розбірливим почерком. Цвіль на світлинах вирізую з поглядів. Дивляться тінями. Лементом: "Поруч ми".  Часом безжальним. Видінням-епохою. Сину мій, сину мій, маєш ти впоратись. Кременем. Соколом. Чашею повною. Створений всесвітом. Першим апостолом. Берегом. Пристанню. Станеш опорою. Слухаю видихи ритмами порослі. В пам'яті рештою... спогади, спогади.

Рік тому я стала дружиною найкращої людини в світі — @virshok ❤️ І з впевненістю я можу сказати, що якби не йобана русня, то я була би найщасливішою жінкою на планеті. Наш шлюб — це кохання, підтримка, повага, спільні ідеї, спільний шлях, дружба, розуміння, тепло. Як тільки ми познайомились, я переживала чи сподобається він моїм подругам, адже він був зовсім з іншого світу. Інтелігентний, начитаний, розумний поет, а я — колишня права, попаєна на війні із дебільним почуттям гумору. Як не дивно, він супер-легко влився в компанію, а дівчата сказали, шо він смішний. Я знаю, що я кардинально змінилась поруч із цією людиною. Він навчив мене поважати та любити себе. Своїм прикладом. Тим наскільки сильно він любить та поважає мене. Першу пропозицію вийти за нього я отримала 26 лютого 2022 року, коли ми лежали у ванній під канонаду єбашки на північній околиці Києва. Другу — за 5 днів до нашого весілля, після того, як я повернулась із волонтерської поїздки під Бахмут до Харлі. За три роки стосунків і рік шлюбу я ні секунди не шкодувала, що обрала саме цю людину, аби пройти з нею спільний шлях. Яким би він не був. Я вдячна за кожну мить, яку ти, коханий, поруч. Навіть, якщо не фізично. На жаль, в день офіційного створення нашої сімʼї не всі пої найближчі люди були поряд. Більшість із них була і є на війні. Тому ми обовʼязково проведемо ще одне весілля, після Перемоги. На Джарилгачі. Будемо сміятися і танцювати, співати і обійматися, поки сонце знову не встане. Війна не обходить нашу сімʼю стороною, ми завжди намагаємось бути корисними та допомагати, адже найближче коло друзів — на війні. Десь рік тому мій чоловік вирішив іти у військо. Ми чекали на місце в конкретному підрозділі з конкретними людьми, але ви ж знаєте як воно у армії 🙄 Зараз прийшов той момент, коли він остаточно вирішив йти воювати. І я його в цьому підтримую. Так, буде не легко. Так, мені страшно до усирачки, адже я знаю що таке втрачати на війні близьких. Так, я знаю, що ми і так затягнули із цим. Але попри все я поряд — була, є і буду. Льошик, ти найцінніший скарб, який я могла би собі колись уявити. Я захоплююсь твоїм талантом, розумом, позицією, ставленням до мене і до світу. Я милуюся твоїми блакитними очима, рівним носом, красивою поставою. Я пишаюся тобою, нами і тим, що я — твоя дружина. Кохаю тебе понад усе! Ми з усім впораємося і гідно пройдемо все, що би не сталося. Дякую тобі, коханий!

Сьогодні я друг всім загубленим і розгубленим. Впертим і нахабним. Всім тим, хто запізнюється, бо замість того щоб перевести годинник – проводить години, вітаючи птахів, що повернулись додому. Сьогодні я друг всім відчайдушним. Тим, хто не поводить себе обережно від страху порушити чергове безглузде правило. Тим, хто пробує, не маючи жодних гарантій, що результат буде саме такий – але все одно викладаючись на весь максимум своїх сил. Сьогодні я друг всім, хто робить крок до того, в що вірить понад усе. Не з думкою: "що це мені принесе", а з цікавості, величезної, як сімсот трирічний дуб, що випускає листя щовесни, ніби ця – перша в його житті. Сьогодні я друг всім, хто волів би "не тут, не так", та вистукує власний такт, входить – нехай незграбно – у новий ритм. Тим, хто думав, що пролетів – а на ділі, дивись, летить, прохрускуючи небо, ніби крекер. Друг їм, та все ж і тобі: від сьогодні, і аж поки не перестанеш ховати свого хвоста, комето.

І жоден вірш на інтимну тему не розкрив тему панчіх. Зрада

Перевіряю духовність підписників Храму. Хто займався сексом у Великий піст то киньте + під дописом, якщо утримуватись то - .

🌌 ▸ Космос Дивишся на мене, перебираючи в руках Словокомети, які жбурлятимеш в ядро моєї душі. Лава кидатиметься жаринками, однак не вийде назовні.                          ..чому я це терплю? Питаю себе вкотре втрачаючи відчуття стійкості. Знаю, що всьому виною твоє силове поле, що змушує забувати відчуття гравітації, летіти, падати,         підійматися знову,          знаючи, що все одно                                    впаду... Чому? Думки невпинно потрапляють у чорні діри, Що з'явились в моїй душі після смерті Перших зірок -           Мрії, Гордості, Впевненості. Їх знищив ти. "Ти не гідна Ти не..." Вибух.    Один із тисячі в моєму мікровсесвіті. Знову німий, як його попередники.           Бо ти ніколи                 мене не чув. В космосі ж не існує звуків...        Кажуть, космос - це свобода. А, можливо, страх? Дивлюся на сповнене зірками небо, і відтепер маю точну відповідь. Мій страх - Ти. ─ ────────── ↷ #yrboo_вірші

загублений вірш на Космос

Вітер здмухує з голови пір'я. — Хочеш додому? Вірю, але треба почекати. Доки тебе кинуть за ґрати. Заберуть синажінкутестякумабрата. Зламають ніс кирпатий. Втулять писком в калабаню "Спати" Записку маю! — ХТО ТАМ ПИСКНУВ На стіні наводять риску. І тебе пісок приспав. У садочку стільки прав! Мав... Тепер нема. Садочок засинає, Прокидається усіляка шпа- НААААА. Отримала по голові пляшкою. Вона            впала.. За..       ..кру.. ..ти...      ..лась... — Це ти був? — Я? Та нізащо б! Стеля, стуло, мило, зашморг. Історія для відпочинку на дачі. Коли тебе п'яного — Гній ти собачий!... Виносили полісіяяянти! Накачані(під мухою) — Тааріш майууор..всьо не так, позлугайте... (І ти віриш у все це? Ну, те що читаєш. Віриш?) А тебе вже ніхто не послууухає! Вітер у двері стууукає! Вітер у вікна стууукає! Вітер по стінах стууукає! Шарааах! І поламав. — Зараз ту паскудну пісеньку поставлю на павзу... ( Будьте ласкаві, подайте два мішечки цементу, кілька відер піску та водички. Треба швиденько зарихтувати, бо сьогодні холодна нічка). — Увімкни пічку! — Увімкни сама! — А ти не римуй квадрати і дієслова. Шарах. Чах чах! @maLvaaaaaaaaa

В чані з пасифлорою ПРИ СТРАждання СТЬ Впала насінина страстоцвіту у мене, як у землю. Землю розорану, відкриту та голу. Проросла насінина, зволожена кров'ю, сльозами та потом, укорінилась у моїм тазу, як у горщику. Кублиться та сплітається коріння внизу живота, проростає у ноги — корінці визирають зі стоп, як бахрома, лишаючи смугасті відбитки на піску. Виткі пагони тягнуться вище, линуть у обіймах до хребта, мережать собою ребра, під підборіддям пірнають у череп та шкребуть його з тильної сторони, аж поки не знаходять вихід через сльозоточиві канали. Зелена Тара сидить на розлогому лотосі. у правій руці бодхісатви                        сапка. Тара простягає її мені: "Може треба?" Нерозважливо відмовляюсь... Всередині сонячного сплетіння розквітає дивна марсіанська квітка, що розширюється до країв грудної клітки, залишаючи зовсім мало місця сполоханому серцю, яке намагається вирватись з міцних обіймів почуттів та пелюсток. ПриСТРАсть? СТРАждання! Пелюстки — сотні залізних пір'їн, лоскучуть ребра та хребет зсередини, грають на цьому кістковому ксилофоні, кожен рух посилює відчуття та підвищує тональність. Дотик до звичних місць муляє, натирає, роз'ятрює, вишкрібає борозни на кістках. Як вже не сила, то леза-пелюстки затуплюються, зготаються всередину, рубцюються. Формується ідеально гладенький круглий плід. При ходьбі з кожним кроком він стукає об грудину, але вже не болить — хай собі буде,              я звикну. Можна бути щасливою, закривши очі на першу істину Будди!(?) Можна бути щасливою, не маючи СТРАху в час перед СТРАтою!(?) Можна бути щасливою, не знаючи, що плід пасифлори ще чекає свого часу!(?) Чекає часу, коли лагідно огорнутий легенями та зігрітий внутрішнім сонцем, плід достигне і розколеться. Вогка ароматна м'якоть знов впаде на благодатне поле, і вже десятки насінин проростуть і захоплять тіло остаточно... "ОМ ТАРЕ ТУТТАРЕ ТУРЕ СВАХА! Таро, ще не пізно взяти                       сапку?" @lysychkazlisu

Друзі, я опублікувала всі надіслані вірші, всього 8. Це дуже мало))) Я вирішила подовжити термін подачі віршів до 30 квітня включно. Скористайтесь можливістю взяти участь у конкурсі.

мéне, тéкел, пéрес як воно? жити з живими мерцями. їх тисячі зляканих. дні пораховані, місто втонуло у тиші, лиш поспіхом вибіжить перший агнéць (на заклання). згадали, що помилка виживших – вижити, власне? бо далі – ще гірше, там коловорот із гріхів затягатиме в темінь, у сутінках кола ворожих думок не розгледіти сутності кари і злочину. руки закуті у треморі. суд не стикався раніше з такою проблемою, свідчити – складно. якщо проти себе – то вдвічі, світ чи ти – хто переможе у битві? скалічений, кайся! досадливо змахуй руками, повідай про казуси… казку. до самого шéолу бігтимеш, мов від прокажених, вище і швидше! чи… вистачить? всі вже у виграші, випадок стане всесвітнім потопом – і винищить важіль, що зрівнював праведне-грішне, як пірʼя з залізом. важко відчути різницю. а щось виправляти – запізно, бо спогади, мрії, що довго виношував – зрадив, засліплений повністю. рідкісний птах, замордований в клітці, він вичавить голос чи стихне назавжди? не чуєте? ви чи оглохли? байдyже. остання краплина значущості стане гнилим абортованим плодом пізнáння у роті свині, що підклали гостям на бенкет Валтасара. @poetkapilotka

Вітаю, друзі😁 Не пройшло і півроку як мені вже доручили новий збір🐤🚬 Бригада мого брата потребує генератор на кшталт такого https://rozetka.com.ua/ua/genergy-240632090/p345601249/ Тому відкриваю баночку та закликаю до небайдужості, бо хто ж, як не ми☝️🇺🇦 Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/9UPgqXPRdB Картка банки 5375411213372894