Храм поезії (🖤)

*** Злови мене над прірвою в житах, так хочеться ще трохи тут побути, аби побачити, а може, і почути, як синім небом пролітає птах; я хочу пошукати дикий мак, хіба не він горить отам червоно? жита й жита – на милі і на гони, і дикий мак – мов полум’я, мов знак. Біжу, біжу, а жито – як життя, таке зелене і таке бентежне, і синява – бездонна і безмежна, і доки в житі – доти ще дитя. Злови мене, спинивши на межі, не дай хоч оком глянути в ту прірву, а я знайду червоне і не зірву, хай у зеленім – краплею іржі росте той мак, щоб знати, де вже край, бо поза ним – нема кому ловити; я бачу: птах здіймається над житом, тримай мене над прірвою, тримай. Наталія Ковалик

Ще 2к і буде на шини https://send.monobank.ua/jar/4jdB9DpC19 Це дуже важливо Хлопці в самій гарячій точці зараз Накиньте плз по 50-100 грн

Коли світ міцно спав, ти стояв на моєму порозі, і очі твої закришталювались болем. Ти просив дозволу переночувати, і простягнув маково-ромашковий жмуток. Твої пальці дрібно губилися в моєму волоссі і неймовірно пахли полем. Якби почуття мали людську подобу, то саме таким я уявляю собі смуток. Ти йдеш на кухню і готуєш для нас каву, хоча пити її перед сном – погана прикмета. Я злюсь через твою безцеремонність, а ще – через відсутній у моїх грудях тобі-спротив. Ти ловиш очима гострі кути моєї кімнати і переконуєш, що це – ціла планета. А я відчайдушно стискаю в собі думку, що цілий всесвіт – то твої очі навпроти. «Хіба тобі шкода своїх обіймів?» – притискаєш мене до стіни рішучістю свого голосу. А я вкотре намагаюся пояснити, що саме через обійми люди пролазять до серця. Твій подих так близько, тремтіння гаряче у шкіру вплітається колосом. Ще мить – і майстерно збудована мною стіна із «не можна» на пил розітреться. Ти цілуєш мої зап’ястя і шепочеш, що в мене знову не вистачить сил тебе прогнати. Знімаєш сорочку і я пригадую, як здригається твоє тіло під моїм дотиком. Доки ти вкриваєш фіранками вікна, я збираю свої почуття докупи і ховаю їх за гратами. Випробовувати себе тобою – це ніби гратися із важким наркотиком. Ти з’являєшся в моєму житті з абсолютно нелогічною періодичністю, І ніколи не допитуєшся, для кого сьогодні готувала сніданок. Збираєш губами мої сльози з тільки тобі відомою методичністю, І завжди пам’ятаєш, що маєш зникнути, коли до кімнати прокрадеться ранок. Юлія Шевель

Cruel Love Стигматами плачу. Невже ти не бачиш, як лава гаряча стікає із ран? Якби колись знав би. Молюсь, бо арапій готує до страти. Хто з нас не вмирав? Слова ланцюгами до рук прив'язала. І цього замало — гартуєш мечі, Твій слізний жертовник воістину повний. Вже місяць у повні — посвідник плачів. Висмоктуєш душу, безчесна Медузо. Повік не відпустиш, чекаю на смерть. Нагострені кігті вселились в ланіти. Зірватись б і бігти від зошита жертв. Змія на бутоні, в багряному морі у відчаї тону. Дістала свічу, Раменам аж млосно від опіків воску. Прошу тебе, досить. Твій світ не почув. Мотузки, мов змії, кінцівки уміють плести в безнадії — лежу ані руш, А зверху — Горгона, чарівна й потворна, звиваєшся годно, голодний мов вуж. Як північ пощезне, можливо, воскресну. Або закопаєш тільце у саду, Як буду я вільним, покрови відбілю від крові. І знову до тебе прийду. Та поки ще вечір, жуєш мої плечі, чудова adventure — знущання в пітьмі, Так спрагло я хочу палаючі очі від пристрасних збочень. Підсісти зумів. Даєш мені чашу — в ній молодість наша. Та, ледь скуштувавши, кидàєш в камін. Закутаний болем у проклятім колі в пекельному лоні шепочу "Амінь". Під ранок згораю. Від пекла до Раю. Від жару металу на серці тавро. Тривога безкрайня. Найвище кохання — стрімке бичування: троянда та кров. @real_dobrutskiy #інтимнірядки

У застосунку «Повітряна тривога» можна обрати чоловічий або жіночий голос для сповіщень. Коли мене запрошував в укриття якийсь чоловік в 2:43, єдине що мені хотілося — матом послати його в... укриття. Але тепер, коли в налаштуваннях я змінив голос на жіночий... 1:45 Жіночий голос: «Увага! Повітряна тривога. Пройдіть в найближче укриття». Зриваюся з ліжка. Одягаю спортивний костюм, кроси. Рюкзак, розряджений телефон... Біжу. Бо десь там, у підвалі, чекає вона — володарка ніжного голосу із застосунку. Цікаво, яка вона? Мабуть, розпущене волосся, як мої думки. Губи – кольору стиглої полуниці, а очі — наповнені сонцем. Чекає мене в чорному латексному, або в короткому фіолетовому, халаті, щоб прив'язати мою душу до свого серця, а погляд до... Може чекає, що я її прив'яжу до холодної іржавої труби, порахую скільки поцілунків можна залишити на її тілі. Пальці будуть шукати точку, яка вимикає страх і вмикає хтивість. Ми будемо грітися, як вміємо: тілом до тіла, гарячими подихами, серця скажено розганятимуть кров; рухами, позами, втіленням таємних бажань... Молитися не буде сенсу, Бог не почує: у нього цензура на такий контент. А потім... А потім ми закохаємося. Одружимося. Закінчиться війна. Будемо нашим дітям розповідати, як займалися коханням в підвалі старої школи, під звуки ППО. Створювали щось нове, поки наш світ намагалися  зруйнувати кляті сусіди. Розкажемо, як кінчали разом під звук: «Увага! Відбій повітряної тривоги», кінчали боятися. (А таке можна розповідати дітям?). 1:56 Жіночий голос: «Увага! Відбій повітряної тривоги». Не встиг до тебе. Що ж. Не сьогодні. Не нехтуйте сигналами повітряної тривоги. #проза @poet_yes_or_no

Наркотики як основа молодіжної культури Наркотики як одна з форм правлячої влади Наркотики як шлях в нікуди Наркотики як шлях туди, куди наступного разу тебе не покличуть Наркотики як сенс життя Наркотики як відсутність сенсу життя Наркотики як не життя Наркотики як поцілунок матері в перед сном Наркотики як сліди від батьківського паску на сраці Наркотики як вступ до універу Наркотики як грантоїдство Наркотики як страх Сум Зневага Вага Ненависть Злість Кріпосне право Шльондри по 150 за годину на вокзалі Як завоз у секондхенді Як Перший мінет кращому другу Як Перший мінет кращого друга тобі Як камінг аут Як даунґрейд @church_milchenka

*** Їй знайомі говорять: "Час – лікар, що рани всі гоїть. Згодом біль трохи вщухне. Тримайся, хоч світ знавіснів". У кімнаті повітря насичене запахом хвої, А за вікнами зимно і сріблом виблискує сніг. Ніби іній вплели у волосся, як вугіль чорняве: Доторкнулася пензлем легенько до скронь сивина. Майже рік невідомість, що душу безжалісно чавить, І тортури тривог не лише наяву, а й у снах. Наче привид бліда, надповільно крокує до зали, Де на шафі скарбниця – коробка, в якій мішура, Чарівник Санта Клаус, що скоро малечу одарить, Плутанина гірлянд: їх сам чорт усіляко змішав... Ці дрібниці сьогодні здаються їй чимось нікчемним, Та Різдво на порозі: вир горя його не спинив. Тож, долаючи відчай, вдає, що незламна, мов кремінь, – Прикрашає кімнати, бо ж раптом повернеться син. Кажуть, віра – це сила, що здатна на будь-яке диво – Зберегти її варто на тлі лиховісних подій, Попри те, що щоденно нагадують шпальти в новинах Про живі коридори й посмертні зірки орденів. Не про нього це, ні... Сподівається любляче серце: "Він не може померти, йому ж бо лише двадцять три..." Стільки знімків на стінах: на всіх її хлопчик сміється... І вона собі каже: "Ти краще, ніж плакати, вір. Знає тільки Господь, скільки віку для смертних відміряв, Та синочок із тих, хто й упавши, рішуче б устав". Мати вірить у краще так само як Діва Марія, Що в найперше Різдво ще не знала про участь Христа... Марія Чекарьова t.me/virshimashi

🇺🇦 Невтрачене покоління 🇺🇦 Він сидів біля магазину на самому асфальті, П’яний в дрова, Плакав, Шукав невтрачений сенс. Хмари гортали Ненадруковані шпальти Наших доль І базікали щось про блакить небес. Він був поранений в руку, Душу, Розпечене серце Скінченною військовою ворожиною. Він приїхав додому – Відпочити від герців бою, А вдома на рідних стежинах Зчувся для всіх чужинним. Він волів повернутись. Жалівся – його Не розуміють друзі. Тільки маленька доня Запалює в ребрах живий вогонь, Заради якого небо плекає усіх в долонях. Від нього тягнуло не перегаром, А скорше згорілим вітром Занадто близького фронту. Він цілу добу пив із тими, кого поховав. Все марив – Над ними схиляються горизонти. — Мене побили якісь перехожі нині, — Дивився в очі, — За що? Я зовсім не розумію. …Беру для нього таксі, Дзвоню за нього дружині, Аби зустріла воїна. Холодно. Сутеніє.  Обіймаю його, кажу: — Тримайся-но, брате. Від поїхав. Проспектом линули тіні… А потім в підручниках будуть розповідати Про наше невтрачене покоління. @worldscrossroads #alldoroga

24.02.2024 Сьогодні настала війна, І справдились жахи й тривоги, Зламали вже крила вітрам, А горе вирує наповну – По вінця залило потир, Розплюскує кров, розтинає Серця, ряд могил – прапори, Чорніє хрестами орнамент На вшитих під шкіру страхах, Що завтра уже не наступить, Ми не повернемо назад Загиблих, наш спокій і звуки, Коли розлітається дзвін, Клекочуть птахи і джерела, А степом – свобода і синь Летять, не ракети смертельні, Що ціль обирають всіпу, Вбиваючи підло і ницо... Мій Боже, спини цю війну. Мій світе, спини ці убивства. 24.02.2024 © @olesya13r

не давай мені більше нічого - я в собі більше ніц не втримаю ні любові, ні радості, ні легеневого болю ні судомних ночей, що обсипали голову зимами ні надіями марними більше мене не розколюй не давай ворогів, що ламають життя на атоми не давай більше друзів, що тримають мій світ руками і очей не давай - я не бачитиму, я не знатиму не давай мені серця - бо як далі жити з каменем? не давай ні надій, ні зневір, ні кохання із нерва голого не давай ні могил, ні колисок, ні простору, ані тісності і думок не давай - забиваю як цвяхи в голову не давай мені спогадів - цілих нема, тільки тріснуті не давай мені сміху, і злості, і відчаю білим по білому не давай ні землі, ні повітря, води не давай і крові не давай мені цілості - все, що лишилось, собі ламай не давай мені слів, я не зможу тепер їх змовить не давай мені рук - на вокзалах їх всі розтратимо не давай кольорів - ані синього, ані чорного не давай мені жити зі знайденим чи з утратами не давай мені, боже, нічого не давай мені, боже, нічого Юлія Шевель

*** хребці відчувають найперше, найменші коливання розкришують камінь за каменем роз’ятрюють море вщент щоб ти робила, сестро, якби не боялася щоб ти робила, люба, тут і тепер? дерево не горить, деревам горіти не вільно яблучка райські котяться по тобі ловиш руками тишу, часом ходиш повільно часом вогонь згасає як його вберегти? дивишся у людей, люди не знають достатку немає в них спокою, а ні радости лиш тримають у собі любов ніби носять єдину згадку бачиш бруньки пускає - значить скоро почне цвісти 22.03.2020

А для анального сексу обов'язково треба лубрикант?

Ти знаєш що завтра для нас може не наступити... Згасають останньої ночі нелічені зорі. Ловитви пройшли, лине час і гостинністю ситий У пеклі Содому. Не хочу, але страта скоро. Заплаче Стендаль і земля на зіницях це – чорне. Військовий інь-янь. Так вже сталося. Ти – моя жінка. Я б душу віддав, щоб сім'ю не втрачати відразу! Голгофа чекань. І вуста до останнього стрімко Шепочуть : "Я сам тебе вб'ю, без знущання і сказу. Цілунками стишу, знеболю розлуку і горе". "Барак". Зимно. Дме. Поміж нас ласки легіт, лебідко. Лапатою тишею мить у віконці зависла. Поглянь на каблучку Каддах і довірся. Це швидко. Наглядач хропить. Заспіваємо подумки пісню. Згадай, ми добу за кермом, сокотали невтомно. Не жахом, коханням як росами всипані вії. Що буде зі мною? Пусте‌, у вальгалі вечеря. Моя риба ко‌і, таро світу снів, шаленіє Протестне тавро. Та про те хай заклятий химерить, Бо згодом потоне у морі віддяк. Дідько згорне. Не сі‌пнулась навіть. Повільно сповзла на підлогу. Померла щаслива. Любов'ю моєю сповита. Без хижого ґвалту знущань і приниженя злого Що зараз не диво. Ні дому немає ні діток. Пішли побратими у наступ. Запізно...Червоне... Оксана Самохліб

Ти знаєш що завтра для нас може не наступити... Згасають останньої ночі нелічені зорі. Ловитви пройшли, лине час і гостинністю ситий У пеклі Содому. Не хочу, але страта скоро. Заплаче Стендаль і земля на зіницях це – чорне. Військовий інь-янь. Так вже сталося. Ти – моя жінка. Я б душу віддав, щоб сім'ю не втрачати відразу! Голгофа чекань. І вуста до останнього стрімко Шепочуть : "Я сам тебе вб'ю, без знущання і сказу. Цілунками стишу, знеболю розлуку і горе". "Барак". Зимно. Дме. Поміж нас ласки легіт, лебідко. Лапатою тишею мить у віконці зависла. Поглянь на каблучку Каддах і довірся. Це швидко. Наглядач хропить. Заспіваємо подумки пісню. Згадай, ми добу за кермом, сокотали невтомно. Не жахом, коханням як росами всипані вії. Що буде зі мною? Пусте‌, у вальгалі вечеря. Моя риба ко‌і, таро світу снів, шаленіє Протестне тавро. Та про те хай заклятий химерить, Бо згодом потоне у морі віддяк. Дідько згорне. Не сі‌пнулась навіть. Повільно сповзла на підлогу. Померла щаслива. Любов'ю моєю сповита. Без хижого ґвалту знущань і приниженя злого Що зараз не диво. Ні дому немає ні діток. Пішли побратими у наступ. Запізно...Червоне...

Скупка. Прикраси. А скільки дасте за обручку? Очі заплакані сонячне пасмо ховає В колір каблучки. Знайшла на зупинці я флаєр Що ви приймаєте золото. Стіну несучу Побудувало волосся. Де вихід? Немає... Ось. Цілих сім? Віддаю ніби скарб на поталу: Спогади світлі, у коси занурені пальці. Як цілував, як їх пестив. Як палко кусав ці Ніжні галявинки там, поза вушком недбало. Як пригорнувся йдучи... Рамка. Жмут чорнобривців. Що тут, його не повернеш, а доню ростити. Вже їде вчитися, лікарем буде чудовим. Я працювала для цього весь час подобово. Не у достатку, та в хаті чистенько і ситі -- Казочка на ніч, і тиха сумна колискова. Знову світанок, заміжня дочка. Не чекала, А зупинився на сяйві від маківки погляд. Так незбагненно таро підтасовує доля Каже мій янгол: " У зачісці золота мало". Знову фата і обручка. На призьбі пуд солі...

тобі дні коротшають, вірші довшають. білі ковдри, як поле зошита. я дивлюся, як ти виголошуєш найгучніші емоції пошепки. я дивуюся слабкості вечора - він тобою як в пастку загнаний. я милуюся м'якістю речення, що зростила ти крапкокраплями. твої очі вивчати хочеться, називаючи прапраправдою, зазирати в ті самі дворики, де лишила ти крапльократери. і коли підбираєшся близько так, врізнобіч розсипаються висновки. звісно, звісно, напевне це містика, та я бачив, як зграя блискавок під пісні твої станцювалися. під них навіть тумани марили. а я мріяв, як разом будемо красти дати у календарика.