Храм поезії (🖤)

Результати зимового набору на плейлист🎧❄️ ⛪️ Теплий Сніг — Храм 🍏 Юрій Ліщук — Податок на дерева 🌃 Ольга Ритик — Місто-привид 🎄 Оксана Приходченко — Різдвяний 📨 N. Litvinova — Email для Сьюзі 🎼 Карич — Рвана пісня 🛤 Немаксим — Потяг @virshoplitkarka #плейлиствіршопліткарки

email для Сьюзі досі не знає як вийти за межі заціпеніння ті, хто чипували «любов», безумовно причетні тіло її, вирощене між бетонних конструкцій, вивертом почергово балансує між барре і батман на парапеті повітря загущено вʼязким карамельним сиропом, памʼять пульсує в моменті непосильно тримаючись - варто залишити пунктири на бібліотечних сходах, коли не залишиться жодної правдивої інформації П. С. тільки заблимає ясаʼ у правій вилиці, світ водночас пише інструкцію emailʼами “дорога Сьюзі, потрібно лягти на траву горілиць, виключити маячок і видихнути” N. Litvinova

KOOP ISLAND BLUES для кожного у світі ліхтаря десь є людина. може, навіть двоє. /ти знаєш, що на місяці - моря?/ я не сумую. просто ще постою. ○ хай там, у згадці, що лунка, як звук, усе живе. дозволь йому пробути. щоб кожна злива, кожен доторк рук болів, як усміх, що зумів минути. нехай собі дахи шумлять з дощем і люди хай милуються зірками. аж поки літо поведе плечем нехай мости схиляються над нами. нехай все буде, як ще не було. по-іншому і ні на що не схоже. таку самотність не долає зло. дивися в небо - так не кожен зможе. на острові все холодніші дні. вже скоро осінь й це - останні грози. ми ще не знаєм, але навесні ми вже сюди вернутися не зможем. ми ще не знаєм, що впіймати мить - це не проблема. втримувати важче. здавалося, нехай собі летить. ми ще наловим. може, навіть кращих. ○ я тут стою неначе й жартома. дахи шумлять і ліхтарі світають. не жаль, що більше острова нема. лиш боляче, що острів пам'ятаю. @howfrankydies #френкі

Крокодил Діас Море безмежне вдень дихало бризами, Кашляло штормом вночі. Брилами, скелями, крихтами виринув Острів у синій воді. Виросли кероби, каперси, діктамос І олеандрів ряди. Поміж олив і дубів – трави килимом Вкрили підніжжя гірські. Мудрий народ, із богами порадившись, Побудував кораблі. Але халепа негадана трапилась: Їв ті човни крокодил! Клаптик землі боронила рептилія – Гинули всі веслярі, Що у навколишні води вітрила та Кілі врізали свої. Ковть! І нема! Не причалить посудина! Нічого шастати тут! Просить народ в Громовержця заступництво, Бо ж справи так не підуть... Вирішив Зевс згодувати зубатому Хліба магічного шмат. ... і крокодил став знелюдненим каменем – Островом пустки і втрат. Був і нема? Ні, навпроти колишеться, Крит стереже і тепер. Захист не завжди дорівнює знищення. Істинно вирішив Зевс. 05.01.2025 @olesya13r Вірш для Полінки Мовчан, моєї 6-річної чудової читачки та поціновувачки 💛

місто-привид йти поночі маршрутом Чужий будинок – Рідний Дім до мого міста-привида йти крізь темряву й страх, тримаючи факел надії і віри, який гасне із кожним кроком, бо памʼять про минуле щодня стає більш пекучою, а годинник плавиться, від того вогню, як на картині Далі я теж стаю пекучою – вигоряю, як моє місто треба сховати своє палаюче тіло в градирні, щоби охолонути, схаменутися і не зникнути, як моє місто щомиті розум сіє зерня смутку і зневіри загрузити б його у вантажний вагон і відправити тим, хто не пересвідчився не проникся не відчув… тримаюсь і тримаю цей вогонь, він ще тліє і не дає збитись зі шляху, а з ним тримається і моє місто ….. примарна станція мого міста-привида мріє знову зустріти свого друга – потяг Київ – Луганськ, який вже завантажує свої зледащілі вагони сльозами радості і тим самим смутком, зерня якого залишили собі в памʼять за втраченим життям… © ольга ритик за завданням https://t.me/virshoplitkarka 💔 *на фото я з землячкою на фоні вокзалу мого міста 2020 р #вірш

Джек будує будинок з власних нутрощів і кісток, викладаючи стіни ребрами. Щілини геометрично вівирені, герметично утеплені восковими заплатками. Звідки всередині Джека віск? В сотах легень у нього гарують бджоли, між бурштинóвими ґратками. Перша прийшла — подумав що то метелик і залишив. Потроху звикав до сухого гудіння в грудях, аж поки малі бджолята не згризли стареньку матку. Джек мало не виплакав очі, майже сліпнучи, горював, допоки бджолята не кинули теплий вулик, Залишивши пустку і трохи воску. Плакати стало нічим. Він підводить угору погляд: десь там має бути місце, щоб зобразити Бога, з журналу про авангардне мистецтво. Бо не тільки храм потребує віри, а й будинки з кісток і воску. Навіть якщо не віриш, та хтось з митців ін'єкціями підшкірно вводив віру тобі за правило, по кубику, пропорційно, згідно ваги й зневіри у пацієнта. Та як малювати Бога, якого ніколи ніхто не бачив? Джек стискає в руці тонкий пензель, змочений згустком крові. Вирішує стелю лишити білою. Це єдиний праведний колір для стель, візерунків з кісток і віршів. Бо сліпуче-біла пустеля лишилась перед очима, навіть коли матка загинула в замкненій ніші вулика, як в хоспісі для невиліковно літніх. Джек розчиняється в стінах свого будинку. Сонце сліпить прозорі зіниці вікон. @snigpoetry #мері

📖 Часу нема 📖 Часу нема. Чую, як крадькома Грає старий кларнет серед тіней-тенет – Сідней Біше тихий фокстрот струмить, І я не знаю, що це за місто, що це за світ. А по бруківці танцюють десятки прозорих пар, У них такі невагомі па. Сяють обличчя між міражів і примар. На підвіконні сидить білий кіт. І часу нема. Я знаю – часу нема, А є кав’ярня на березі моря, і в ній – грамофон, І я не знаю, що це за світ, що це за сон, Але над будинками знову дзвенить бузковий солодкий дощ, Коли ти почнеш іти, зітреш собі кілька підошов, Але точно прийдеш у місто-на-березі-моря, Де море зелених крон і небо з тобою поряд. Але часу немає, І це головне, коли обіймає пітьма, є Щось іще, згадай парк та причал, Човнів притулок, що нас колись зустрічав, І між багатьох світів, і серед тисяч доріг Мені хтось добрий його колись передрік, А хто то був – я забув, а може, просто не знав, Одне є точним – він був як маяк. Але часу немає, Звуки кларнету лунають, І це, мій друг – такий тобі нині знак. Липень 2022 р. #збірка_Місто_і_Вітер ***

Звуки ти носиш у собі наймення і звуків когорту є плач та квиління десь там заповзла німота є звуки зі срібла а є почорнілі від горя і розпач триденний складаєш у вузлик ретельно як бабця складала найбільші скарби бо ж дітям у спадок бо що вже та радість скінченна ховаєш між кутиків губ сорому дрібку смієшся бо важко з тобою бо звуки війни як плащ королівни червоний від крові пасує до білого личка і розвівається шлейфом кричить життєствердно ненависть — цей звук що найдалі зайшов якнайглибше сидить одного дня відізветься @novakain_poetry #новакаїн

у ніч новорічну тебе загадаю. радісну і розплетену. у сміхові розчервонілу до краю, як сама венігретина. щоб ти струменіла шампанами планів, щоб ти засинала в тиші. щоб стільки кохали ми, стільки кохали ми - більше планети втричі. тебе, таку виспану, хитру лиску - затиснув би до тремтіння. і кутав твоєю б різдвяною піснею всі свої сновидіння. тебе, щоб тулилась до мене грітись й лилася, як віск від свічки, щоб ми пашіли у пристрасті, як ті червоні порічки. тебе, від торкань щоби дибки тіло, щоб блискавки у зіницях, щоб ти робила лиш те, що хотіла - і я міг на те дивитися. щоб ти любила себе безкрайо (ось це прокажи на повторі!) у ніч новорічну тебе загадаю. щоб ти була поряд. поряд. 🔸 @olenalevchenkopoetry #олена_левченко

«Чи плаває народжений на суші?» – З цікавістю розпитувала мушля, Зверталась до досвідчених рослин, Дивилась роголистнику у листя, Що зниклий від потопу – «до» та «після», Немов скарби шукала навздогін. Поганками та білими грибами З'являлися в'юни річні незвані, Жили собі спокійно без води, Позасинали глибоко у мулі І враження сховали затонулі – Легенди зі сполучником «якби». Удар – і по воді широкі кола, У річці вальс-бостон, вона не квола. Водою розгортається плісе, І риби – навмання у різні боки, То лапою здригає чорноокий, У полюванні здатний ледь на все. Омелою за волохату лапу Їжак вхопився й велетня подряпав, Нахабою на гойдалці висить, Захоплений лісним атракціоном, Із хитрістю своєю в перегони Колючий грає у скрутні часи. Пірнає і досліджує очима, Чіпляє щось – і знову без «почину» До вражень розгрібає каламуть, Щоб захопити те, що не збулося, Коли бурмило зловить риби вдосталь, І недозабаганки оживуть. Недобачає він того, що треба, Недосипає і втрачає кебу, Недоїдає, бо не кожний раз Стикається ведмідь з такою грою, Їжак його повадки не засвоїв, Тому із полюванням негаразд. Одне лише малий не розуміє – Чужим здобутком не дістатись мрії, Нездарам не підвладна глибина, Бо річка оповита оберегом, Жива вода у капостях не вмерла І велетня очищує вона. Оксана Мовчан

💧💧💧💧💧💧💧💧💧💧💧 не зупиняй себе, сестро           відчуй моє сьогодення                  обвий мої вуха звуком                        прозорих своїх молекул, що, як востаннє, падають                        купами на мій дах та далі живуть де схочуть і я хочу жити поки поглинь мій страх сестро, люба, ти тут? шшшш…..шшшшш….шшшшш    тук               тук            тук             тук тук                            тук                          тук      тук                               тук                    тук тук                         тук                тук                          тук розслаб мої нерви                   змий цю тривогу      втопи звіра, що не дає заснути                      розжени ці погані думки                                    ти зможеш                                   пігулку із себе зліпи, ворожко! гучніше! гучніше! треба гучніше іще!.. зливограєм ставай для мене! панацеєю від людей! стань для мене             цього сьогодення                            (ч/к)имось можливо ще ти можеш піти коли схочеш                 та тільки переконайсь,                              що я тебе більше не чую мрія         заснути                        збулась… © ольга ритик #вірш #текст #віршдощ

Я хотів лише кохати чиїсь очі. Я хотів лише кохати чиїсь руки. Я хотів лише кохати чиїсь голос. Я хотів лише кохати чиїсь рух. Але прийшла лише ти, Щоб до пекла мене скинуть. Розпустою своєю спокусить мене І щоб забув, що є честю. Ти дивишся на плаття прозоре І питаєш ти у мене Што в трусиках напісана у мєня Із поглядом відьомським. Опір чиню, ти плачеш. Чому плакать? Гідність бачиш? Домагання сексуальне не вчинила? Геть звідси! Геть, сатано! Відкинула ти від кохання мене Своїм сексом уявленими. Фантазії бридкі, низькі, гіркі. І це жінка, доросла, мудра? А я хотів лише кохати. А я хотів лише тепла. А я хотів бути людиною. А я хотів лише жити. Світ прогнив наскрізь до кісток. Що це за потвора, здатне на таке, Ховаючись в обличчях цих? Час будувати Ноєвий ковчег. 03.01.2025

Небо чорніє, безсонням непрошеним струшує зорі з плеча; Ніби забралом стираючи посмішку місяця, що зачах Двері скриплять і на руки просяться теплі як ніч коти Пахнуть обіймами, сміхом і попелом, звуть за собою йти І ми виходимо, димом крізь тріщини кроками у пітьму Міцно в долонях стискаючи іскорки тих, хто проклали путь З вікон розбитих сповзаючи стежкою краплями, наче ртуть Віра міцнішає, виб'ється стеблами там, де слова зростуть Де на бруківку стікаючи криками сяючи як ліхтарі Наші думки, що пливуть до витоку в темні долоні гір Де засинаючи, вітер хилитиме голову на траву І його шепіт, як сміх коханої линутиме до вух А після заходу тиша злітатиме іскрами у небеса Запахом хвої лишаючись в пам'яті спогадами у снах Ранок відріже всі пасма минулого часом, що вже настав І вицвітатимуть текстами образи кольором у містах А ми пливемо, як риби - канавами доки є сил пливти Доки долоні ще гріє магія і прикриває тил Доки з іржавих дахів свідомості немічно не злетить П'яна зима, що загасить вогнище і замете сліди @rudyipoetry #рудий

кінець світу і нехай літосферні плити стикаються чи розходяться я продовжу тебе любити, надламуючись від голосу. і якщо світло Сонця зникне і за вісім хвилин не дійде. я залишусь з тобою, встигну збудувати міст через прірву. і нехай світлотінню по вікнах днів рутина шалено несеться не стулю я без тебе повіки ти у кожному стукоті серця. і коли монотонність світу ввійде в сцену останнім кадром на волосся твоє із вітром снігом-попелом тихо впаду.

++ українські літературознавці люблять мертвих поетів особливо тих хто загинув або кого розстріляли вони називають це відродженням перше розстріляне друге розстріляне третє четверте п'яте розстріляне відродження це дає можливість класифікації митців які зазнали репресій людей культури яких забрало ато/війна (правильне підкреслити) і вічне "відродяться з попелу квіти": українських поетів та письменників яких убила росія українські літературознавці не терплять живих і особливо молодих не терплять нових імен особливо тих кого не знають особисто особливо цих "у військовій формі" особливо цих з безіменної посадки біля стертого з лиця землі села про що говорити з ними якщо вони живуть як миші? як їх називати якщо від них смердить потом порохом дизельним паливом і землею якщо вони не чистять зуби і мають брудні до чорноти руки? про що говорити якщо вони не читали марселя пруста і не листали "улісс" джеймса джойса? говорити з ними? ні українські літературознавці підготували місце в списку - впишіть дату смерті в нашу анкету - ваш номер... це вже лотерея Валерій Пузік #пузік

новітня історія України розділ “Культура під час війни” зазвичай цей розділ у програмі розміщений десь наприкінці після розділів про передумови війни, про її причин та перебіг зазвичай цей розділ – ближче до її наслідків і висновків отже, культура єдина у світі культура, яка не вмирає, яка досі не вмерла, хоча мала для цього всі передумови мала всі причини щоб зникнути і не відроджуватись про якийсь активний перебіг тут уже й не йдеться справжнє диво що ця культура, яку розстрілюють і розстрілюють, ця культура уявіть собі досі існує о, як гучно вона існує якби ця культура була людиною – її крик долітав би у найвіддаленіші куточки світу щоправда, деякі пункти у розділі “Культура під час війни” виділені чорним так щоб зразу кидатися в очі щоб точно нічого не пропустити інакше ж не можна – найчастіше культуру помічають саме тоді, коли вона вже виділена чорним. так от ці пункти читайте уважно вивчайте уявіть собі як це читання поезії над труною поета презентація книги до річниці загибелі письменника прем’єра фільму з мертвими акторами у головних ролях виставка автопортретів художника зі стрічкою у правому нижньому кутку концерт пам’яті ще один концерт пам’яті ще один і ще і ще і ще і ще новітня історія України розділ “Культура під час війни” зазвичай цей розділ у програмі розміщений десь наприкінці після розділів про передумови війни, про її причин та перебіг зазвичай цей розділ – ближче до її наслідків і висновків вітаю, якщо ви дочитали аж сюди Тетяна Власова #власова

знову поет прибув на щиті, встати у стрій у ви‌шній чоті, щоб у її рядах боронити обрій. памʼять у кро‌ві – давній сувій, відповідь стра‌ху – втеча чи бій, на‌кип ганьби, чи честь, що личить хоробрим. сорому жала – гострі ножі, скільки поляже, щоби я жив? скільки згорить, щоб я писав при загра‌ві? друже забутий, правда твоя – поки поети гинуть в боях, я себе так називати не маю права. @nikolasson #ніколассон

ЛЮБОВ НАНСЕНА Я кохаю Вас, Єво, Не виходьтe за мене заміж, Не жалійте мене, хоч і тяжко буде мені. Я Вас прошу, ні слова. Усе передумайте за ніч. Добре зважте на все, і вранці скажете: ні. Світла мрія про Вас співає мені, як сирена. Прив'яжуся до щогли і вуха воском заллю. Розумію, це щастя. Але щастя — воно не для мене. Я боюся Вас, Єво. Я вперше в житті люблю. Моя Пісне Пісень! Золоте пташеня мого саду. Корабель попливе, я не вдержу його в берегах, «Фрам» — це значить «Вперед». Ви залишитесь, Єво, позаду. Бо до серця підступить вічний пошук у вічних снігах. Тиждень буде все добре. Цілуватиму Ваше обличчя. Може, навіть не тиждень, а цілі роки минуть. Будем дуже щасливі... Але потім воно покличе. Ви зумієте, Єво, простити це і збагнуть? Ви не будете плакать? Не поставите душу на якір? Не зіткнуться в мені два начала — Ви і воно? Я без Вас нещасливий. А без нього буду ніякий. Я без Вас збожеволію. А без нього піду на дно. Ваші теплі долоні і мої відморожені руки.., Як вуста одірву від такої сумної руки? Чи зуміємо жити — від розлуки і знов до розлуки? А якщо доведеться чекати мене роки? «Фрам» застряне в льодах... А якщо не вернуся я звідти? Я ж собі не прощу! А якщо у нас буде дитя?! Ви, така молода! Ви, що любите сонце і квіти!.. — Я люблю Тебе, Нансен! І чекатиму все життя. Все, що є найсвятіше, в мені називається — Нансен. Хай співав сирена, вона перед нами в боргах. Я сама розіб'ю об «Фрамові» груди шампанське, як покличе Тебе вічний пошук у вічних снігах. Моя Пісне Пісень! Вічний саде мій без листопаду! Ти відкриєш свій полюс. Тебе не знесе течія. Подолаєш сніги. Все залишиться, милий, позаду. «Фрам» — це значить «Вперед». А на обрії буду я. Ліна Костенко #ліна_костенко

ЛЮБОВ НАНСЕНА Я кохаю Вас, Єво, Не виходьтe за мене заміж, Не жалійте мене, хоч і тяжко буде мені. Я Вас прошу, ні слова. Усе передумайте за ніч. Добре зважте на все, і вранці скажете: ні. Світла мрія про Вас співає мені, як сирена. Прив'яжуся до щогли і вуха воском заллю. Розумію, це щастя. Але щастя — воно не для мене. Я боюся Вас, Єво. Я вперше в житті люблю. Моя Пісне Пісень! Золоте пташеня мого саду. Корабель попливе, я не вдержу його в берегах, «Фрам» — це значить «Вперед». Ви залишитесь, Єво, позаду. Бо до серця підступить вічний пошук у вічних снігах. Тиждень буде все добре. Цілуватиму Ваше обличчя. Може, навіть не тиждень, а цілі роки минуть. Будем дуже щасливі... Але потім воно покличе. Ви зумієте, Єво, простити це і збагнуть? Ви не будете плакать? Не поставите душу на якір? Не зіткнуться в мені два начала — Ви і воно? Я без Вас нещасливий. А без нього буду ніякий. Я без Вас збожеволію. А без нього піду на дно. Ваші теплі долоні і мої відморожені руки.., Як вуста одірву від такої сумної руки? Чи зуміємо жити — від розлуки і знов до розлуки? А якщо доведеться чекати мене роки? «Фрам» застряне в льодах... А якщо не вернуся я звідти? Я ж собі не прощу! А якщо у нас буде дитя?! Ви, така молода! Ви, що любите сонце і квіти!.. — Я люблю Тебе, Нансен! І чекатиму все життя. Все, що є найсвятіше, в мені називається — Нансен. Хай співав сирена, вона перед нами в боргах. Я сама розіб'ю об «Фрамові» груди шампанське, як покличе Тебе вічний пошук у вічних снігах. Моя Пісне Пісень! Вічний саде мій без листопаду! Ти відкриєш свій полюс. Тебе не знесе течія. Подолаєш сніги. Все залишиться, милий, позаду. «Фрам» — це значить «Вперед». А на обрії буду я. Ліна Костенко #ліна_костенко

Турнікет треба накладати вище рани, аби зупинити кровотечу. Турнікет хочеться накладати вище, на горлянку, аби зупинити крик, що виривається, коли бачиш стопи окремо від ноги. Турнікет не можна накладати вище, аби тікати від асфіксії від смерті інших у власну смерть від асфіксії, бо разом із криком турнікет затримуватиме блювоту від вигляду та запаху крові. Крилатим ракетам ані ґрунту, ані неба не треба — лише дати привід не накладати турнікети. Не тому, що не хочеться, тому що не треба вже. Вони свистять і в росії стає менше грошей, а в Україні стає менше життя. Де б знайти турнікети, які б не пускали ракети, що перескакують кордони, мов зайці у метро? Як зупинити міграцію, щоб залишилися там, де їм у металеве черево завантажили тротилові сперматозоїди, щоб потім з них народилась смерть? Де б знайти тебе, несправедливо втрачене життя? @defirtonpoetry #федько