Храм поезії (🖤)

іноді думаю Господи що я можу про красу дитинство у хрущовці я і сервант разом підпираємо побілені стіни, коли мене ставлять у куток з красивого там була липа під вікном і любов між моїми батьками лікарні з довгими сварливими чергами всюди плитка, крижана, як руки медсестри запах маніпуляційної вічнозлюща тітка на флюорографії шипить роздратовано: «Я сказала не дихати!» тремчу від холоду, притискаючи голі груди до екрану розпластана й бездиханна, як мертвий метелик за склом дитячі табори, схожі на казарми «кто шаґаєт дружно в ряд» на п‘ятнадцятому році незалежності? майже-не-піонерський наш загін я тону в продавленому до підлоги пружинному ліжку, наче в сірувато-слизькій каші з їдальні «доросла-я» сховалась у скляну снігову кульку з гарними декораціями але тепер, коли бачу міста, що пливуть на золотих хмарах туризму, я думаю про Бахмут і краса міських веж здається мені лицемірною, як дрібний пінопластовий сніг Господи, мої очі зламалися наче дивлюсь на світ крізь брудне вікно електрички Київ-Гречани навіть липу під вікном хрущовки зрубали що ж мені залишилось Бог вмикає дерев‘яну лампу в ошатній капличці шурхотить сторінками і показує мені: у тебе залишилась любов ось, я казав тобі липу можуть зрубати, а любов ніколи не перестає але ж, відповідаю, я вже й любити розучилася я вже наче злюща тітка на флюорографії, яка забороняла всім дихати, і сама забула, як і тоді Бог плаче від його сліз вікно електрички Київ-Гречани стає зовсім прозорим @buryanpoetry #хопта

Брунатний — не колір поетів. Хто й коли зображав шоколадне? Ти знаєш, поняття “мистецтво” До землі переважно не тягне. Пришпилює до піднебесся Кришталевими зорями муза, І поки рука не здригнеться — Каламар пульсувати ще мусить Чорнильною кров'ю людини, Що з брунатного мед добуває У вересні майже щоднини, І у жовтні малиновим чаєм Лікує нестачу любові, Бурштиновим закрапує вечір, Щоб сон аж до ранку знеболив, Щоб з собою велося безпечно. Ще з місяць окриленим будеш — В листопаді затягнуться зливи, Розмиють вірші та маршрути, І опустять з небес недбайливо. Брунатний — не колір поетів. Відтепер і тобі це відомо. Та іноді справжнє мистецтво — Це творити життя з цинамону. ЗаВІРшована

Харків прокинувся рано-вранці й більше не спав. Шукав плитоноски, розвозив їжу. Зривався на крики, клеїв вікна скотчем, мов пластир на кульове поранення, знаючи, що це не допоможе, розуміючи, що хоч щось краще, ніж нічого. Двоє сиділи в тамбурі. Хто вони тепер? Дівчина, що вже втрачала дім у Донецьку. Вона відчувала сірість кожною ниткою светра, кожною судинною сіточкою на ногах, А потім вибухала так, що заливала чорно-жовтими язиками шпилі кремля. Сірість переростала у хвилю імені Дейнерис Таргарієн щодня. А потім затухала, тліла й знову вибухала. Знову і знову дівчина будила драконів. І вони слухняно вилітали, щоб сірість її не вбила. Хлопець ніколи не бачив Ай-Петрі, але вірив, що гора дивиться на нього, снує поглядом над золотими полями, над полум’яними вкрапленнями квітів, а потім спотикається об його посічене обличчя та плаче камінними сльозами-зсувами. Він подумки вмивається чорноморською водою, уявляє, як вона обпікає рани... Але це не так боляче, як втратити дівчину, яка непорушно сидить навпроти та щодня спалює державу, що вкотре забирає її дім. Хто вони тепер одне одному? Харків їх поєднав, але не знав, чи надовго, і просто вірив, що дівчина знайде дім та більше ніколи не покидатиме його, що хлопець зустрінеться з Ай-Петрі на святій українській землі. А поки мрії, мов невидимий пластир, затуляли травми, Харків обіймав їх, наче своїх дітей. Олена Галунець (@virshoplitkarka) #олена_галунець

бери мене жменями читай мене стосами всі зими і осені цілуй мене босою ковтай мене хвилями куштуй мене поспіхом всі зими і осені святкуй мене з розмахом всі літа і весни танцюй мене зливами розніжуй собою, щоб стала лінивою шукай мою крихкість відлиту в прозорості осяяну в золоті губи в невідомості

Двадцять другий, стривай-но! Куди ти тікаєш, мов марево? Звісно ж, легше втекти, коли стільки накоїв вже зла. Тільки хто ж відповість, хто поверне все те, що ми мáли, знов? Віру в щастя скресить, що торік у душі ще жила? Двадцять другий, послухай, що серце моє говоритиме. Ти, треклятий, скажи, уявляв хоч на мить, бодай раз, Що було б, якби ти не займався лихими гонитвами, А спинився й завмер, щоб вцілів на Великдень "Тірас"? Що було б, якби раптом узяв та й сховав свої жáла ти, Став могутнім, мов цар, відібравши у смерті ключі, Застогнав, хоч крізь зуби, побачивши горе, від жалості, Чи хоч раз закричав, так, як звір недобитий кричить? Двадцять другий, скажи, як це серце у тебе не йокало? Ми ховали дітей, то невже тебе ком не душив? Ти все знав, чув наш плач, втім не стигла у тебе від зóйків кров, Бо не рік ти й не звір, а граніт – ні тепла, ні душі. Ти зухвало вважав: смерть – це просто, мов лезом щось чиркнути. Ти підносив як факт низку втрат і огидних замін. Певно, бачив і як замінили наш стяг на ганчі‌рку, ти, Як стирали міста, втім казав: "Розберуться самі". Двадцять другий, давай наостанок побудьмо відвертими. Стільки ран наболіло, що з вуст виривається крик. Найріднішу мою не схотів врятувати від смéрті ти. А вона ж на Землі ще хотіла пожити хоч рік. Двадцять другий, тікаєш? Гадаєш гріхи свої втóпиш всі У водоймах часів? Втім не вийде: ти весь у крові. Йди вже геть! Тільки знай: світ був краще, коли б у літописі Не було сторінок, де сліди твої є, взагалі. Двадцять третій, привіт. Ти ще чистий, мов аркуш не списаний. Будь ласкавим до нас, грій серця, наче сонце руде. Кожен вірить у тебе, втім душі вже ранені списами: Ми повернем міста, втім не можна скресити людей... Марія Чекарьова (@virshimashi) #чекарьова

співчуваю, ab imo pectore. хвору правду ховають підпилені сходи. конкуренція недалеко втекла від конкуру, адже замість роботи тут біг з перешкодами, де замість жердин — кістки неузгоджених, бо краще бути мавкою, щоб зі спини виглядали нутрощі, ніж забруднити одяг перед виступом нáживо на вулиці. я казав: «мовчіть, мої любі, мені треба лише ваш голос, бо моє слово — наша спільна воля». мені повірили, нагорода отримана, своїми силами створив із себе идола, і взявши своє — забажав тепла, але не помічав, як кúдалася тінь. стільки можливостей, стільки опцій. i не збагнув, що відділив сонях від сонця. суспільна свідомість швидко зробила з моєї ляльки вуду їжачка. сталеві гумки вже не в силах бути запобіжниками несанкціонованого цвяхострúбання. в бандикоти нині під чорним костюмом сорочка з коштовним ґудзиком... за дверима гучнішими стали звуки, бо рано чи пізно мали зламатися зуби, що гризли граніт цієї науки. @kildun4ikchanel #ставицький

сивий мольфар слухає світ, слухає землю, ходять за ним лицарі дня, вісники ранку, тихо пливуть сили землі – світлі і темні, щось шурхотить, чуєш чи ні, тонко і щемко в серці земнім квилить консервна банка. чуєш чи ні, скиглять пляшки, зжаті корінням, сивий мольфар вловлює суть, але не каже ні чабану, ані жінкам добрим і вірним, добрі самі чують з землі, але не вірять, сивий мольфар губить слова, душиться кашлем. бачить старий, тіні дерев схудли і впали, виросли з пнів, вилізли з гір давні фантоми, ріки землі плачуть з ікон дизельним паливом, каже вода: «будеш, старий, кволий і спраглий! рибу чи рак, рибу чи рак несеш додому?» риба чи рак? знаки чи так – мари старого? дим чи туман? кашляє дід, дихає часто. «випий води, випий до дна — правда чи здогад завжди на дні, вісім ковтків, пий на здоров’я». там у воді сили землі і мікропластик. сивий мольфар слухає світ, слухає землю, голос із трав лізе до рук, шкірою в’ється. каже земля: «моя любов в тілі твоєму, скривдиш мене, станеш і сам хворий і темний». сивий мольфар вловлює суть ясно і певно: на глибині, в центрі Землі стукає серце. Герда Соняш #химерна_лірика

А ще До закриття збору лишається 60к Я щиро вірю, що збір можна і треба закривати не лише донатами моєї аудиторії, а й допоміжними баночками. Тому я шукаю тих, хто візьме допоміжні банки. Якщо ви досі цього не робили, то я вам все розповім. Можете взяти баночку на 1к, 2к – невелику комфортну суму. Або, якщо ви досвічений банкодопомагач, можна брати на більше грошів. Як би там не було, значна частина з зібраних коштів, а саме майже 40К надійшло саме з допоміжних банок. Тож не бійтеся! Разом – це цілком посильно. До речі, візуал, текст та інструкції я надам!!! Пишіть мені, пліз. Давайте добивати. Трошки лишилось. пі.ес. репосттт❤️

Жінка в човні своєму дев’ять місяців носила Мойсея. Народила — і всі надії залишила поруч. Виріс звичайний чоловік. Жінка в човні своєму носила звичайного чоловіка. Народила — і кожного дня віддавала дрібку віри. Виріс Поводир. Жінка в човні принесла дитину. Народила — і загорнула в клаптик любові. Кожного дня зшивала ті клаптики, щоб любові ставало все більше. Виріс Месія. (З книги «Риби і птахи») Оля Новак (@novakain_poetry) #новакаїн

сестро сестро ось твій саван обійму тебе міцно і поцілую і триматиму за руку як ти мене дитиною вела до школи вперше і коли ми спали в одному ліжку і говорили про смішне чи страшне сестро сестро ось твій саван а спогади про тебе у серці грітимуть у холоди і миті суму а твій голос у моїй голові як і рухи усмішка і той погляд і всі несказані слова між нами сестро сестро ось твій саван і неба блакить і хмари перини це все твоє тепер навік як і мої спогади і фото з тобою 19.10.2023

благодійна лотерейка від Олі Ритик Розігрується набір прикрас: оксамитовий чокер та дворядне намисто з металевими лунницями, які можна носити окремо. Склад: вінтажні намистини, намистини імітація котячого ока, акрилові намистини. Фурнітура – метал, нержавіюча сталь(повтору не підлягає).

Знову купую квіти осінні й свічý ароматну. Гуркіт важкий у скронях вистукує злу канонаду. Мряка в очах, мряка в повітрі. Тіні ламкі пруть непривітні. Пальці старі ховаю в кишені пальта від Версаче. Знаю напам'ять звуки провулків і вулиць незрячих. Всі почуття сліпо-кульгаві. Мряка пройшла, сонце куняє. — Любий, вітаю, — тéпло нашіптуєш голосом рідним. Холод-скорбота миттю стирається так непомітно. Руки м'які, погляд — у душу. Не відпущý, тільки не змушуй. Жадно з'їдає свічка безжальна секунди єднання. Пам'ять вбирає кожну клітину твою, як востаннє. Посмішка, зморшки, кутики губ — найрідніші на світі. — Лиш не забути б, лиш не забути б, — благаю навзрид і Марно кричу: — Дай ще хвилину!.. Твій силует в небо полинув. Квіти надгробні, свічка дотліла, погода пом'якла. Вийшов із трансу. Десь недалеко пухнастик занявкав. Проблиски сонця гріють надхненно стареньку могилу. Стрінемся, любий, знову за тиждень чи другий, можливо. Вірю: відчую швидше, ніж мрію, гарячу долоню. Тільки з тобою буду довіку, до смерті, до скону. @sashkonehrych #негрич

О 12 стартуватиме лотерейка https://www.instagram.com/inspiration_style_ua?igsh=cTVwc2kzNmpqYW8w ⏳ Сума номерочка дуже посильна, тому прошу всіх долучитися 🤗

Планомірно ступаю між затхлими трупами мрій, не зважаю на сморід загиблих надій та ілюзій. Наодинці з собою лишаюсь в кімнаті пустій. Згадав мимоволі твій погляд -німий і байдужий. Колись у минулому ти зробила із мене невдаху. Закохала у себе й пустила зігрітись у серце. З тобою бувало кайфово  просто мовчати. Здивуєшься,але зі мною це сталося вперше. Ти винна сама ,бо життя моїм крилам дала, Пробудила в душевному дні почуття і...страждання. Тихо й невинно присіла біля стола, Протягнула  ледь чутно два слова. Зустріч остання. Швидко отямившись від спогадів смутних , Посміхаюсь безглуздо й прямую униз до підвалу. Крізь пошарпані двері улюблені крики я чую. Ти помилилась, кохана,тепер ти зі мною назавжди. @himernautopia #коваленко

«я часом не знаю як це — відчувати любов мати внутрішній стержень що хай і кришиться занепадає щовечора коли непроглядна темрява застилає очі туманом невпевненості але не руйнується до останнього до перелому що й в степах спричинить руйнівний землетрус і мені варто вчитись в таких людей — що втрачаючи все відбудовують вкотре стержні — відчувати хоч щось що здатне поранити і загоїти чи хоча б не роз'ятрювати» Дякую Юрі Ліщуку https://t.me/stavozero за рядки🖤 Можеш теж задонатити на банку https://send.monobank.ua/jar/439peB5M7k 4441 1111 2927 5701 і отримати верлібр від крутого автора✍🏻

Тут загубився шедевр t.me/c/1987466573/36789

Біль за інших жере по шматках, не вбиває одразу. Страх не змушує бігти в підвали, лише обійматись міцніше. І любов, як на мене, це єдина вакцина від сказу, бо якщо не вона, то хіба нас врятує щось інше? Київ, 29.04.2024 Арт Dorina Costras

Коли ця війна у далекому двадцять другому на повну роззявила свою хижу пащу, я мимоволі почала собі думати, що я вже сирота і наразі це навіть на краще. Я гортала не так, як інші люди, нажахано стрічку новин із світлинами фатальних влучень - коли рідний хтось превентивно давно вже втрачений, небезпека тебе не так самовпевнено змучує. Коли список імен і контактів тотально скорочений, на подолання паніки значно менше дзвінків та хвилин. Знаю, це все виглядає жахливо і збочено, але кожен, як вміє, звикає до світу поганих новин. Я от взяла за правило завжди обачно триматися в полі дії одного найменшого вибуху, поруч із донею. Так спокійніше, бо щоб там із нами не сталося, ми залишимось разом - по цей бік чи той, долоня в долоню. Нас повʼязує все, а з землею лише гравітація. Та й з лімітом на втрати у мене давно вже проблеми. Я люблю її понад усе! Навіть можу зізнатися, що між мною й життям ця любов - то неначе остання клема. ⬇️⬇️⬇️

Коли світ міцно спав, ти стояв на моєму порозі, і очі твої закришталювались болем. Ти просив дозволу переночувати, і простягнув маково-ромашковий жмуток. Твої пальці дрібно губилися в моєму волоссі і неймовірно пахли полем. Якби почуття мали людську подобу, то саме таким я уявляю собі смуток. Ти йдеш на кухню і готуєш для нас каву, хоча пити її перед сном – погана прикмета. Я злюсь через твою безцеремонність, а ще – через відсутній у моїх грудях тобі-спротив. Ти ловиш очима гострі кути моєї кімнати і переконуєш, що це – ціла планета. А я відчайдушно стискаю в собі думку, що цілий всесвіт – то твої очі навпроти. «Хіба тобі шкода своїх обіймів?» – притискаєш мене до стіни рішучістю свого голосу. А я вкотре намагаюся пояснити, що саме через обійми люди пролазять до серця. Твій подих так близько, тремтіння гаряче у шкіру вплітається колосом. Ще мить – і майстерно збудована мною стіна із «не можна» на пил розітреться. Ти цілуєш мої зап’ястя і шепочеш, що в мене знову не вистачить сил тебе прогнати. Знімаєш сорочку і я пригадую, як здригається твоє тіло під моїм дотиком. Доки ти вкриваєш фіранками вікна, я збираю свої почуття докупи і ховаю їх за гратами. Випробовувати себе тобою – це ніби гратися із важким наркотиком. Ти з’являєшся в моєму житті з абсолютно нелогічною періодичністю, І ніколи не допитуєшся, для кого сьогодні готувала сніданок. Збираєш губами мої сльози з тільки тобі відомою методичністю, І завжди пам’ятаєш, що маєш зникнути, коли до кімнати прокрадеться ранок. Юлія Шевель #шевель

"зло стоїть навпроти" а зло стоїть навпроти сміється каже: не здолаєш! воно — гора а я — лишень дрібненький камінець воно — зчорніла хмара вогню та сірки а я — солона крапля поту (чи сльоза?) й розтану, випаруюсь, зникну якщо продовжу боротьбу... і страх диявола прислужник шепоче зліва: треба відступати не подолати тих хто більше і сильніше назад вертай ти збережеш, якщо не гідність, то хоча б життя! і зло, і страх, і вітер сплелися в моцнім триголоссі: вертай! тікай! біжи! та їм піддатись не дозволить віра що я — той самий камінець який поцілить в Голіафа Яніта Владович #владович