Храм поезії (🖤)

вперше тягне палити, хоча й електронні. такі, знаєш, з м'ятним або кавовим смаком. вдихати і видихати дим -               монотонна ілюзія спокою - поки безодня з середини чіпляє своїм холодним блискучим гаком, каже: "йди-но сюди" і погляд у неї, як у останнього покидька. я б мала злитися, певно. я б мала злитися. спалювати мости. і знову шукати дім. а втім все згоріло давно вже - я цей видихаю дим, і холод майбутніх зим, і тебе разом з ним. не лови мене більше поглядом, не кажи жодних слів навіть подумки. дім зотлів нижче спогадів, нижче низів. тих, що навіть не дно, а пекло. я знаю, як ти хотів, аби було тепло, аби мати сенси, аби всі стояли у черзі. а отримаєш тільки дзеркало. на. дивися. люби себе чи лютуй. виклич відьму, повію, демона. кимось був, що ніколи вже не повернеться. колись станеш ніким. чи став вже - одначе. байдуже. мої очі не плачуть - вони просто підведені сажею @malskamira #мальська

​Молитва до того, хто ще не вирубився (читати вголос перед телевізором, що вже давно вимкнений) Коли з неба падає не дощ, а повістки, написані почерком Данте, і замість грому – виступ псевдоексперта, тоді, між краплями ганьби і рекламними слоганами, я прошепочу тобі: не спи. Коли в кожному кіоску продають надію по 19.90 за кілограм і натомість видають зіпсовану курагу й цитату з Канта, а під руїнами старого супермаркету шепоче труп: «ми були великими» – я прошепочу тобі: не спи. Коли знову крикнуть «слава» на площі, де недавно ще продавали гігантські повітряні кульки і бабуся молилась на вивіску «Ельдорадо» – а тепер тільки лампа й запах диму, тоді, крізь чорний фаєр і білий шум, я прошепочу тобі: не спи. Коли в країні буде більше прапорів, ніж хліба, і в під’їзді повісять нову цитату з Вольтера, щоб приховати стару дірку від снаряда, і кожен день починатиметься з фрази: «ну нічого, ми вже звикли» – я тихо скажу тобі: не спи. Коли з десяти тисяч залишиться п’ятеро і ті – із заклеєними ротами й сумками для ноутбуків, і голос у телевізорі говоритиме з інтонацією бога, а пауза між словами – це вже і є вирок, я все одно буду поруч, і скажу: не спи. І коли втретє, на третій день, після третього штурму, нам знову скажуть: «ще трохи потерпіти, бо скоро буде світло, тільки не тепер, а от-от» – тоді, коли всі вже будуть дрімати, згорнуті в сенс, я крикну, як в останню ніч перед світанком: НЕ СПИ. Кудлатий #кудлатий

Доки падає сніг, сумні дракони на будинках пам'ятатимуть нас, бо це тільки Річард заскочив до Києва, щоб побудувати замок і піти, а ми лишаємось тут назавжди. Аттила Могильний

Тусклі дні... Хмари впали обличчям у цинкові білила, розтеклися по небу болем, яким я скоро відчайдушно захлинатимусь... Комфортна, занудна стабільність причаїлась в кутку моєї скромної кімнати. Виганяти її чи затанцювати з нею танго? Охх... Якби ж я знав, що в найближчому майбутньому  жадатиму вхопити той несмачний, але свій шматочок рутини  — закружляв би, безсумнівно, у п'янкому танку навіки... 22...               22...                               22. 11... Чомусь листопадове бордово-золотисте пальто перестало мене зігрівати... Я відчув поблизу запах фатальності... Здавалося, що він роз'їсть моє тіло зсередини... Мої легені більше не схожі на солодку рожеву вату. Вони, мов засохле віття, яке воскресне або загине... Закинув рюкзак на плечі. Звичайна поїздка до дому. Виповз нарешті з автобуса натомлений та пригнічений... Кілька в'ялих кроків — і я потрапив у пастку, в яку мене затягували щосили чотири постаті, поки батарейка супротиву не розрядилась... Ось вона — бездонна чорна безвихідь. Страх розпелехав моє каштанове волосся. Від Раху не втекти... Смиренно поклонився долі, зацілував її палаючі губи... Потиснув руку далекій-далекій дорозі — вона повела мене до понівеченого, заплаканого Сходу, який чекав мого тепла, мого турботливого зеленоокого погляду... Вибиті вікна закинутих домівок. Рефлексія замість вечері з побратимами... Розляглися банки із закислими вишнями... Дзеленькотять порожні пляшки від пива, ніби повідомляючи про тривогу. Розхвилювалися штори — шурхотять, благаючи про благодать у Всевишнього... Страх поступово кам'яніє. Голос у моїй голові відлунює статичним оптимізмом і бархатним самозаспокоєнням. Заніміло запрошую у гості реалії — хай розростаються на плантаціях моєї зрілої душі... Даю дозвіл. Закутавшись зеленоохристою пеленою, продовжую битись чолом об донецький краплаковий захід сонця... Каяття бродить степами... Вислизують мої настояні думки: "Я пробачаю собі... Пробачаю свою неслухняну кохану, зіткану з лавандової сентиментальності, еротичності, гріховності... Більше не обпікаюсь її неконтрольованими слабкощами. Вибачаю тобі, моє життя, за емоційні гойдалки, які влаштовуєш! І ти вибач мені, що обожнюю кататись на них... Я вірю — обов'язково повернусь до рідної буденності: торкатимусь її шалено і безперервно. Розчулено глядітиму в подерте, заплямоване дзеркало. Чи впізнаю своє відображення? Навряд чи... Я інший. Трансформований. Змужнілий. Трохи здичавілий... Я стійкіший, хоч ще іноді ниє вразливість, ховаючись у старенькій кишені..." 22.11...                           22.11...                                 22.11— мулятиме до кінця мого життєвого шляху, повертаючи знову і знову до моменту зародження лиха, яке переламало кістки моїй... психіці-крихітці... @olha_dalabozhak31 #ольга_далабожак

[Дім] Усі дороги ведуть до фінішу пізнього чи раптового, поки сріблом зима посипає для осені цвілу голову, поки дрімають потяги в тиші чужих та стомлених, поки я в пошуках свого місця, яке називатиму Домом. Знаю, можна переставляти стільці чи купувати новий посуд, можна чіпляти на стіни гірлянди і робити ножі гострими, можна пити багато чаю і малювати ручкою гордих оленів, та все ще не мати місця, яке серце захоче назвати Домом. Я часто тримаю когось за руку, щоб відчувати колючий спокій, мене загортають у теплу, поцуплену в мами ворсисту ковдру, вимикають в кімнаті світло - там пахне соромом і малиною, от тільки ніхто з них не стане для мене Домом - скоріше чимось миттєвим та дивним. Мені часто казали, що треба стати кимось із вчених чи політиків, шукати по світу, куди себе можна, нарешті, діти. Із мене хотіли зліпити копію, приклад швидкого відліку, та я не знаходила не знаходила свого Дому, тому постійно і звідусюди бігла. Я слухала на Хрещатику музику бідних на невблаганних вулицях, вдихала корицю у Львові, дивилась, як сонце нудиться, у Харкові та Чернівцях нерідко шукала собі прихистку, але ніщо не стало моїм Домом, скоріше сліпою видимістю. ... Я лягаю на землю, вбираю шкірою гострі чужі погляди, до щік торкається перший сніг і замерзає від болю й холоду. Дивлюся на небо, що тріснуло, на мене валиться вниз частинами, і уявляю, що світ - несправжній, а я - невидима. Я тримаю в руках зошит, проколотий наскрізь віршами, чекаю, коли всі дороги рано чи пізно залишать мене на фініші. Стискаю папір пальцями, питаю у свого німого Бога, чи не забув створити Він шлях, людину і місце, яких я зможу назвати своїм Домом. Світлана Моренець #моренець

Може бути, що мене не буде, Перебутній час я перебув, Але будуть світанкові губи Цілувати землю молоду. І моєю літньою судьбою На Поділля, Галич і на Степ Карим оком, чорною бровою Ти мене у серці понесеш. Погойдаєш, вигойдаєш, вивчиш І на вік і на єдину мить Біля себе, вічна і всевишня, Знов научиш жити і любить! Микола Вінграновський #вінграновський

Ти ще такий живий, ніби теплий звір. Не переходь межу, не здавай, не вір – світ не лише множина із безглуздих втрат або осмислених, тож безнадійних, дій. Ні, ти нікуди не зникнеш у двадцять п’ять. Не засинай так швидко, а краще сядь і дослухайся в ніч, поки інші сплять: може ти втратиш теперішній фокус часу й подій, та залишишся той самий. В світі і правда нема недоречних зим, і якщо схоче, то кожен матиме дім, рибу злапає в ставку і фею в нічному лісі – якщо ти тут, то ти вже його заслужив - світ пароплавів, оленів та орлів, світ, у якому тобі завжди добре і завжди сім, чи принаймні вісім. Ти ще такий цілий, як горіх чи плід. Що тебе надіб’є, чим відгородить від краю, де ти король, чарівник і воїн? Знаєш, якщо приходиш туди один, обов’язково чекає на тебе невтомний кінь, а якщо не сам, то буде у тебе син, або, може, двоє. Поки ти ще не взнав нездоланний страх, поки ніхто не помер в тебе на руках, поки дихання не спинялось від передозу – запам’ятай ці сутінки голубі, подушку м’яту, заїду на губі: все що в тобі – залишиться у тобі, Інше – поза. Я там була і я знаю, про що кажу – чуєш, не вір, не пускай, не здавай межу. Катерина Бабкіна #бабкіна

Збір став, а хлопці без авто((( їм терміново потрібна машина для виконання бойових завдань Підтримайте донатом, репостом, будь-чим🙏🙏🙏 https://send.monobank.ua/jar/3L6m52mRC3

​Ода дивану ти стояв тут з позадавніх часів нестабільности і пошуку ідентичности. від тебе ще пахне епохою, коли у відділенні був лише один автоклав і той клинив на п’ятій хвилині. на коцах твоїх побувало фактично все: ігристе «Артемівське» у пластикових стаканах, корвалол в перемішку із віскі, торти «Наполеон» від вдячних пацієнтів, і медсестрині ноги в панчохах з "Краківського" – молоді хірурги саме навчались правильному розстібанню халатів – без рук. на тобі святкували день народження хірурга, який потім зник по грінкарті в Америці; потім – анестезіолог, виставлявся за своє весілля перед довгим відрядженням. перший тост за пораненого, що вийшов з коми, і останній за колегу, що не вийшов з оточення. ти бачив, як лікарі плакали, сидячи в тиші після сорок восьмої операції за тиждень; і як ті самі лікарі, ще в халатах, знімали з себе все – аж до сорому, щоб на кілька хвилин стати живими і мовчки мчати додому. тебе обливали кавою, тебе обригували під ранок, тобі втирали чужі запахи і таємниці і знаєш ти більше за будь-який медичний архів. і коли вночі у коридорі знову чути стукіт каталок, ти просто мовчиш та чекаєш як хтось, втомлений до чортиків, сяде на тебе із фразою: «ну що, старий, ще одна безсонна ніч?». Кудлатий #кудлатий

я спалив собі мозок об тебе я горів і не раз і не два я тепер безвідмовний як небо і порожня моя голова я тепер – наче попіл від снігу я тепер – мов із попелу сніг я втомився від дикого бігу скільки зміг – за тобою пробіг Юрій Іздрик #іздрик

карамель скріпила вуста на очах рожеві зефірки звуки згубилися в солодкій ваті яка заліплює вуха а шкіру покрили глазур'ю що виблискує відлунням повні і ввижається всюди запах ванілі так ідеально та солодко... але чи чуєш чи бачиш чи відчуваєш? відкушу шматок від зефірки звільняючи ніжні повіки від рожевої патоки взаємопроникні погляди як нитка пов'яжуть нас і намистина кохання як канатоходець ховзатиме між нами солодка вата розтане від чилі-слів що водоспадом виллю на тебе хочу щоб було чутно навіть найтихший стогін і те як ім'я твоє промовляю не всує а коли входиш у мене і спільне повітря стає гарячішим — концентрована пара між нами дзеркально торкаються кінчики пальців наче знімаємо взаємні відбитки інтимно і топиться топится та глазур що не давала відчути всі замочки пазлів які можуть поєднати нас розчиниться карамель на губах — невже після сотень минулих цілунків перший твій голий поцілунок буде моїм? і впаде між нами стіна солодкої довершеності розіб'ється частокіл з сталактитів-льодяників і правда про нас проріже мармелад і все, що було липким, солодким та приторним все, що виглядало апетитно але не насичувало більше не завадить справжній соленій а подекуди і гіркий близькості зі смаком справжніх людей близькості, якою можна втамувати істинний голод все вже розтануло, ...кінчай.

помісячний цикл                                / граюся гранями герметизму засіяна зерном спокути й чекання майбутнього з похмілля на ранок у тиші благодатній сходяться до перепою востаннє останні тварини з ковчегу Ноя і сніг січе їхні долоні січень____ лютні б'ють, запалюють стрітенські свічі грішні душі вирушають на сповідь і уповають що хтивий бабак вчасно покине свою оселю лютий___ бери лише кінчиками пальців мою плоть, що розтанула й виглянула, наче підсніжник з-під бруду, що полишила по собі зима березень__ сідай і споглядай на красиве вінчання що чатує за вигоном, що скинув останні сніги до снаги природі знов відродитися знову розквітнути щоб до осені ще раз померти квітень___ травмовані люди ніяк не можуть зрозуміти що розмай це не закономірність а остання послуга вічності космосу що лагодить замучене ментальне єство травень___ червивий червень, що між черешень б'є грозами, наче дефібрилятор і прагне повернути тебе до життя, щоб побачити ще хоча б одне бентежне літо червень____ лапками білочка ніжно здіймає яблучка нашої впертості та невинності невимовно ятрить спека середини літа і подіти себе я не можу, гину у бентежній непевності липня липень_____ колоски лоскочуть стегна тендітно лікують тендиніти щоб подіти себе, розтанути в полі і поволі розчинитися у невагомості прийдешньої осені серпень____ верескливо плаче тендітна осока спокою, затишку все менше грішать на першій лінійці дорослі вже діти за тим мовчання розсікає пасмурну тишу як бобер граніт науки гризе вересень___ жага до тепла помирає як тільки бабця востаннє зросить свої повіки що тремтять оброслим павутинням жага до тепла гине наприкінці бабиного літа жовтень___ перші дні падолиста я без хисту радію, що настрій мого буття передано довкола натужним спомином перших снігів листопад__ зошит в грудну клітку слід відкривати так акуратно як Миколай ставить під подушку подарунки і вигріває рунами перші морози грудень____ Кудлатий #кудлатий

помісячний цикл / граюся гранями герметизму засіяна зерном спокути й чекання майбутнього з похмілля на ранок у тиші благодатній сходяться до перепою востаннє останні тварини з ковчегу Ноя і сніг січе їхні долоні січень____________ лютні б'ють, запалюють стрітенські свічі грішні душі вирушають на сповідь і уповають що хтивий бабак вчасно покине свою оселю лютий___________ бери лише кінчиками пальців мою плоть, що розтанула й виглянула, наче підсніжник з-під бруду, що полишила по собі зима березень__________ сідай і споглядай на красиве вінчання що чатує за вигоном, що скинув останні сніги до снаги природі знов відродитися знову розквітнути щоб до осені ще раз померти квітень___________ травмовані люди ніяк не можуть зрозуміти що розмай це не закономірність а остання послуга вічності космосу що лагодить замучене ментальне єство травень___________ червивий червень, що між черешень б'є грозами, наче дефібрилятор і прагне повернути тебе до життя, щоб побачити ще хоча б одне бентежне літо червень____________ лапками білочка ніжно здіймає яблучка нашої впертості та невинності невимовно ятрить спека середини літа і подіти себе я не можу, гину у бентежній непевності липня липень_____________ колоски лоскочуть стегна тендітно лікують тендиніти щоб подіти себе, розтанути в полі і поволі розчинитися у невагомості прийдешньої осені серпень____________ верескливо плаче тендітна осока спокою, затишку все менше грішать на першій лінійці дорослі вже діти за тим мовчання розсікає пасмурну тишу як бобер граніт науки гризе вересень___________ жага до тепла помирає як тільки бабця востаннє зросить свої повіки що тремтять оброслим павутинням жага до тепла гине наприкінці бабиного літа жовтень___________ перші дні падолиста я без хисту радію, що настрій мого буття передано довкола натужним спомином перших снігів листопад__________ зошит в грудну клітку слід відкривати так акуратно як Миколай ставить під подушку подарунки і вигріває рунами перші морози грудень____________ Кудлатий #кудлатий

Припини мені снитися. Дороги, які ти щоночі малюєш жахами у снах, давно вже стерті з поверхні моєї ідентичності. І дотичними лініями ми не зустрінемось в тре(ви)морній точці тривоги. Їй-богу, минуло багато років. Вістря болючих спогадів затупилося, не поріже. Тож нарешті полиш мене, мій живий небіжчику, бо я не приїду. В'їдливий туман сновидінь розсіється до по́лудня, А серце з бруківки стане на варті сполоханого спокою. Десь у Тисі лежатиме частина історії про місто, яке я так і не змогла полюбити. Припини мені снитися.

Ліс вкритий білою глазур’ю, наче паска. Це пастка. Я зникаю. Бурштинові сосни до неба тягнуться крізь синь. Я син. Я Каїн. Верховіття лісу гойдає вічний сон. Ясон. Моя здобич. Твої кроки - мох. Тиша. Глибина. Йду до дна. Бачу - сич. Кущі-малорослики ведуть заростями до Чугайстра. Бо,гРа. Мара. О, де я? Заговори зі мною, лісе! Чому неговіркий? Дощу не лий! І де я? Дев’яте коло, довкола туман. Не смійся лукаво. Ти лукавий. Зникаю. О, лісе! Випусти мене, як і впустив. Я буду прощати винуватцям. Я бабця. Благаю! @Khvyliastyi_notatnyk #оксана_лихогляд

Насінням із сонце-соняшника розсипались голуби, небесна домівка їх сяє жовтою пустотою... Коли ж повертають назад, сходить на землю ніч: сапфіровими крильми встилають небесне лоно.

Коли на румінаціях збереться 15 підписників, викладу новий вірш https://t.me/sweetruminations

Балада про падіння Антіохії О люде прийдешнього, слави минулого алчущий, Простак та учений, усяк, хто воліє побачити Нагі одкровення нестямного свідка історії, Що пишеться ревно коштом безсило впокорених, Згадай же, о люде на власні пороки безпам'ятний, Падіння величного граду від рук його зрадника. *** Згадай же, як многії місяці мур Антіохії Не міг приступити жоден із гостів непроханих, Як мудрістю владних, як мужністю сильних боролися З людським лицемір'ям герої з-за стін обложених. О струни мої, жалобою сповнені посестри, О голосе мій, що плачкою рветься від розпачу, Воскресе нехай волею вашою спомин про У шати шарлатні вбране Фіррузом побоїще. Ні хрест на щиті, ні хрест во серцях загарбників Лишились над долею мужніх героїв невладними, Та замість покори, так палко у гаслах хранимої, Зростили нового Іуду руками святителів. О струни мої, жалобою сповнені посестри, О голосе мій, що плачкою рветься від розпачу, Воскресе нехай волею вашою спомин про У шати шарлатні вбране Фіррузом побоїще. Се воля Господня! Та вирвані очі у ангелів. За браком миру явилися кровопомазані. О люде прийдешнього, слави минулого алчущий, Прийми і гріхи, що в спадок передані пращуром. О струни мої, жалобою сповнені посестри, О голосе мій, що плачкою рветься від розпачу, Воскресе нехай волею вашою спомин про У шати шарлатні вбране Фіррузом побоїще! Згадай же, як це пам'ятають у смерті осквернені, Вина чия в тому, що ввірили браму перевертню. Впечатай в кістки Фіррузову прокляту спадщину: Є речі, які неможливо ніколи пробачити.