Храм поезії (🖤)

Купер Годинник показує рівно четверту після опівночі. Всі уже випили вдосталь для того, щоб начисто стерти мораль усіх рівнів, про всяк випадок. Час протікає так густо, як ніби кожна хвилина тягнеться тижнями. Кожна наступна доза — це ложе Прокруста — ріж всі думки, щоб вижити. Мозок виводить версіі, як усе можна безболісно перекреслити. Знаєш, хай що там станеться, хтось — та й засудить. Люди завжди плюються. Це не зимова депресія, це просто роздуми про нескінченність Всесвіту; не меланхолія п'яного, а просто висновки щодо скінченності людства. Лампочки згасли, ставши чорними дірами, наче зірки у старості. Викривлення часопростору — це побічний ефект від всього випитого. Попри можливі наслідки, все, що вирине тут, тут і зостанеться. Сила тяжіння просто надто велика для найменшого виходу. Всі траєкторії різні, та гравітація стягне усіх докупи... Хто ми і де ми, до біса уся ця лірика, нахрін усе це сниться? Знаєш, рано чи пізно, ти перетнеш горизонт подій, Купер, і віднайдеш у серці мертвої зірки свою книжкову полицю. © @nikolasson

🏖️ Відпустка 🏖️ Небо, відпустка, зелені хвилі, гриб парасольки, сонця ласо, До горизонту хмари застиглі, полудень в землю ронить висок. Нас пам’ятають чужі світлини, зроблені кимось із-за спини, Світ – твоя справа, любов, провина, радість, надія, ковток війни. Світ – білі чайки та бруд на пляжі, літніх панамок опукла в’язь, Місто в долоні, вітрило в пляшці, вулиць гарячих трамвайний брязк, Тістечка, піца та чебуреки, сльози, утоплені у вині, Світ – це і пам'ять, і сотня треків, сотня історій про те, що ні. Тільки з десяток, а може, двадцять – казка про те, що збулось колись, Звірилось, вижило, мало рацію, вдало скрутило життєву вісь. Цих навіжених історій досить, аби по маківку в них зайти, Кожен на світі вродився гостем, вміє палити часи й мости. В синій бандані, дзвінкий, кумедний, будеш на себе як завше злий, Що забагато у діжці меду, що надто пізно все почали. Вітру стакато над естакадою тягнеться хвилями навкруги: Не досміятися, не доплакати до замурованих берегів. Море, відпустка, засмаглі руки. Стежка закручена в голові. Треба перчити, коли не цукор, спеції в тему завжди, повір. Сип безсумнівно ризик та вдачу, жарти, прогулянки у дощі. Небо прозоре, живе, тремтяче – сповнений сміху високий щит. Друже, агов, підіймайся вище, доля вставатиме на крило, Де та відпустка, була та вийшла, щось там траплялось, кудись пішло. Замість відпустки – шляхи та небо, люди, історії, сотні справ. Нумо плекати життєвий ребус дихотомії добра й добра. @worldscrossroads #alldoroga

Хвиля пробігла по озеру-ставу – Лілії як у Моне, придивися! Сріблом лелíва пустила заграву. Літо півмісяцем котиться, списом. [Тернáвчиним болем до милого Поля] Короп замутить у березі греблі. Замок Острозьким у спадок передано. Скоро забудуть місцеві легенду – Зміна років загубила переклад. [Втонули в Серéті поміж очерету] Співом лунає століття на зламі. Вибив із колії свистом вечірнім Крах, що метелик зазнав у Ла Скалі. Хто врятувати зуміє Пуччіні? [Солюня* з Тернополя – оплески опер] Плач зупинився, овації знову, Навіть тоді як ганчірку червону, В центрі, де зіркою квітка тернова, Вішала влада мерзенно-шаблонна. [Вернули лелíву нащадки щасливо до рідного дому] *Так вдома називали Соломію Крушельницьку. Українську співачку, яка врятувала оперу Пуччіні "Мадам Батерфляй". Ось і вірш на фінал. Тема "Тернопіль". У кожному катрені хотілося розкрити якусь іншу сторінку історії. Не знаю чи вдалася, але досвід на конкурсі отримала карітальний, дякую всім!

Море ніколи не плаче, Все відбувається мовчки, Хвилі шепочуть на вдачу Давню молитву пророчу. В морі лишається правда, В морі ховається сором, Море змиває назавжди Біль і незручні підбори. Краплі солоні назовні, В нижньому шарі глибинні, Море відштовхує стогін І корабельні руїни. Море зображенням пінним Змінює сплаканий панцир, Море насправді незмінне, Море – життя риби-краплі. Вічно понурений погляд В пошуках дива в світла. Суму і вигадок згортка Носом донизу повисла. Бульк у рибальське приладдя – Про небезпеку забула, Риба не бачила щастя, Риба вдала, що акула. Зовні приплюснута крапля Всіх налякала на судні, Кинули рибу подалі, В піну у хвилі безлюдні. Риба хотіла до сонця, Риба кричала беззвучно, Перетворилась в безодні Риба на острів плавучий. Острів – химерна порода, Очі – активні вулкани, Виросли пальми напрочуд Кронами до забаганок. Сонце на схилі кривому Риб’ячий острів тримає, Знищує зловлену втому Променів сонячна зграя. Море ніколи не плаче, Море, що хвилями б'ється. Ось він – мінливості пращур – Острів холодного серця. Море зривається сміхом, Квітами острів рясніє, Так у стихії затихлій З краплі з‘явилась надія. @sarahwatsonrhymes #оксана_мовчан

Намалюй собі точку уявну. І познач на ній ті кольори, Що при сутичці з виром прогалин, Тобі скажуть: "Сміливо живи ". Намалюй собі точку уявну, Не керуйся вразливим цим станом. Ти познач в ній свої кольори - Вони викреслять барви біди. Намалюй собі точку уявну, Споглядай, коли дуже погано. Бо на неї кидаючи погляд, Подолати ми в силі безодню. Намалюй собі точку уявну, І побачиш життя бездоганне. Джерело розкривається в силі, Що у точці ми в цій відтворили.                             © Табачук Дар'я

Най би злива, за щоки градини заховати і дощовою захлинатись. Топити спрагу, охопивши руками горло. Поза комір вповзає море, осідає на спині сіллю. Серед хору не чутно болю, серед зради втрачаєш віру. Горобиної ночі морок заступає вогнем заграва. Залишися зі мною поруч, доки повністю не розтане порцелянова оболонка міцно стиснутої моретти. Я кричатиму довго, вголос, доки слово поволі терпне та стікає водою в ноги, притуляється до коліна. Дочекайся, безмовний голем перетвориться на людину. Він так довго дивився мовчки, доки поруч стріляли й падали. Скліли вічно розкриті очі, надривалося тіло саднами. Невідчутними, неминучими, запікалась червона глина, неспроможна боліти, скучити, відчувати. Бо хтось повинен зберігати німотний спокій надрізати собою хвилі. Та чекати на перші сполохи благословення, зливи. @snigpoetry #мері

Восени повітря стає таким особливо прозорим, що однаково легко пропускає крізь себе і сонце, і смуток. А думки — мов міський виноград, дивні, терпкі, достиглі. Хочеться читати книжки із жовтими сторінками, несподівані повідомлення і багато поезії. Хочеться бути вдома і водночас летіти світ поза очі. Хочеться бути зі своїми. Хочеться бути собою. Хочеться бути з тобою. Хочеться будувати плани і купувати квитки на потяги і літаки. Хочеться сливового пирога і малюнків на каві. Хочеться дивитися на сонце крізь листя каштанів. Хочеться дивитися на тебе. Хочеться вберегти набуту літню легкість. Хочеться вмикати важку музику. Хочеться творити. Хочеться боронити своє. Хочеться обійматися. І прокидатись в обіймах. Обирати довгі сукні і писати довгі тексти. Купувати паперові журнали, бігти щодуху, зупинитись на мить і підійняти з асфальту лискучий нагрітий сонцем перший каштан. Покласти його до кишені. Повернути назад. Між опалого листя, на зелену траву, як прикрасу, оздобу, як цінність. Нехай лежить на своєму місці, нехай тримає цю осінь красивою Нехай цієї осені все стане на свої місця. Нехай цієї осені відчиняться всі брами, сходи і дороги. Нехай всі вікна залишатимуться цілими. Нехай всі серця загояться #Скетчбук

Медузка Дезіре У темряві вод, між холодних потоків Медуза жила на ім'я Дезірé. Кружляли довкола акули та скати, Їй страшно бувало посеред чужих. Коли піднімалась до стелі морської, Де змінює світло напрочуд усіх, Уже не здригалося тільце від руху, Бо видно: це зграйка малесеньких риб. Вона сумувала: "Де сили б такої Могутньої взяти, де промінь знайти? В незвіданих товщах цікавого скільки! Та лячно крізь морок розгледіти шлях." Та якось до місця, яке все іскрилось, Її принесла уночі течія. "Невже так буває? Вогні серед моря?" І щось увімкнулось в той час в Дезіре. Маленька медуза відкрила й у себе Властивість до сяйва, Коли є жага. P.S. Ім'я медузки обрано не випадково, бо desire - бажати з англійської мови. Хотілося б, щоб вірш спонукав дітей дізнаватися більше про люмінесцентних підводних жителів. #котолиси, #дітям

у незапам'ятні часи, коли Земля була тисячами островів, а всі чоловіки були рибалками, і риби було у синьому морі сила-силенна – на небі було два місяці. після заходу сонця, коли сон сходив до малюків, з'являлися місяці. і наче синє осоння спадало на море та острови, і людство все любилося, і риба вся у той час плюхалась, і ловлення було заборонено. та із самого дна солоного піднімалися перші створіння морські, і кожному роду природа дарувала перлини. навколо краси цієї два місяці по колу оберталися. але з часом люди почали оминати традиції, нехтувати звичаями: виловлювати заради задоволення у час недозволений рибин дивовижних, м'якунів небачених. і трапилось неминуче. у відчаї один із місяців не витримав і розсипався на сонмища зоряниць, і впав зорепадом у море. так народилися перші морські зірки. і другий місяць покотився, і половину себе по всьому небозводу опрокинув зорями далекими. і відтоді вони, наче відображення морських зірок у небі, мерехтять та непомітно пливуть, а люди з того часу бачать тільки одну сторону місяця. p.s. автор картинки Мемотворець 21.07.2025, ЮІ #котолиси2 #неримовані

🌱 Світло незабутим нащадкам 🌱 Виходить перший із тіні – долоні з долину розміром, такий простий ростом з гору, мохова борода, кремезні плечі, зиркає з-під соснових брів, ніби створив мій світ, і тепер слідкує: – А чим ти жив? Воду лив де сухо? Молився від рання небу? Слухав поранене серце? Виходить друга із хати, крита хата драницею, обличчя – брунатне сушене яблуко, спина – покручена яблуня, несе в оберемку зелені груші, жовту пшеницю, блакитні сливи, сині зливи, усіляке щастя: – Бери та йди до землі, дитино викохана, земля покаже. Виходить третій – ой, матінко! – із землі виходить малюк, худий і змарнілий, дивиться очницями, несе листик капусти: – Бери сі, ділюся, тільки не їж його, тільки не ріж мене, лиш пам'ятай, де лежимо вже майже сто років. Виходить стрункий, однострій – модна «угорка», планшет, галіфе, цигаркою зорі запалює, воронами розлітається, сміється гучно: - Поліг, як жив – швидко, червоне світання застав, проспав чумну заграву коричневу! За мене випий наливки з дощу й талого снігу, та не захлеснися – крижана водиця. Виходить остання – просила пам'ятати її молодою, білява, ніби німкеня, сіроока, як фінка, вся – українка, красива – плакати хочеться, проте сміюся. – Співай, онуче, як разом співали, співай до останнього подиху, та й потім продовжуй, лірнику майбутніх часів, незабутий нащадку світла. @worldscrossroads #alldoroga

▪️"777"▪️ В'яжучий присмак по краплі розв'язує губи, кріплене послаблює пута, накинуті тижнем; настояна осінь голубить, я відпускаю мовчання, відразу та грубість, як падає перша сокира на плаху — я набираю колишню. Тиша у трубці ув'язнює саваном спокій: колишня, як відьма — СУкубКА принадна. Натхненню підвладні висоти, страху нема, у балкона перила широкі, як падає друга сокира на плаху — я затягну серенаду. Сили любові змиваються по водостічній, покрóви спадають і пристрасть, як блискавка, тане: портвейн заливав мені вічі — вийшла в халатику бабця, прямо із Середньовіччя. Як падає третя сокира на плаху — "втоплюсь" у мілкому фонтані. 14 листопада 2023 Copyright: Чурков Максим & Лисичка #винонадихає #літературне_горнило п.с. вірш на поетичний марафон #винонадихає 🍷😌

в тебе був секс в туалеті закладу, секс в парку, секс у подруги вдома, поки та спала, секс в поліцейському відділку, секс у стосунках, секс з людиною, яку ти знаєш від сили декілька годин. ти цілувалась з представником гомосексуальної орієнтації, цілувалась з представниками своєї статі, і з тими, і з іншими на танцмайданчику, під час сету якогось класного діджея. відправляла нюдси в інтернеті малознайомим людям, отримувала від них нюдси навзаєм, використовувала секс-іграшки, навчилась мастурбувати, дивилась порно різних жанрів, навіть дивилась порно з партнером, використовувала віск, наручники, здається, тебе також звʼязували. ти відчувала себе бажаною, пристрасною та красивою, проте хоч раз, під час процесу «тіло до тіла» ти відчувала себе по-справжньому коханою? – б.

Учишся рахувати — спочатку до десяти, потім далі. Перші засвоєні числа — як перші кроки в життя дорослого світу. Три, п’ять, сім, одинадцять. Пальців на руках уже замало, аби показати всі вивчені. Батьки тішаться. Ти ростеш. Ти ростеш. І знову учишся рахувати — спочатку до десяти, потім далі. Троє, п’ятеро, семеро, дев’ятеро. Рятувальники витягли з-під завалів шістнадцять тіл. До ранку кількість загиблих зросла до двадцяти восьми. Збиваєшся в підрахунках, бо за кожною цифрою бачиш людину. Кількість загиблих — як свідчення того, що твої дитячі знання більше не працюють. Дорослий світ — як вимога вміння рахувати тіла. Кожна ніч — як генератор випадкових чисел. Таня Власова #Таняпише

Відштовхнувшись від сонця, зриваюсь розпеченим колом, Пропускаю крізь себе мільярди життів та смертей, Повстаю з попелища облич намальовано-кволих, Загартований спалахом зір, що здобув Прометей. Відштовхнувшись від сонця кометою – першим драконом, Повертаюсь в минуле, де мужність – найвища із рис,  Де троянська стріла, серед тисяч ворожих навколо, Повінчала навіки імення: Ахілл і Паріс. Відштовхнувшись від сонця, Гераклом крокую на розстань, Загорнувши повір'я і віру у справжню мету, Може дійсних героїв достатньо запрошував простір, Непомітно на стежку "життя" теслярем заверну. Відштовхнувшись від сонця, край неба тримаю Атлантом, І біжу по воді, щоб дістатись до твого човна. Ні химери, ні змії, що потайки лізуть під лати, Не проникнуть у серце – його зберігає Одна. 12.05.2024, ЮІ

*** Хвилі котяться, піняться, граються, В насолоду поринути звуть. Зграя бризків здіймається. Зграя ця Тане сіллю, торкаючись вуст. Хвилі ринуть стіною незламною, Не вгамуються грізні ніяк, А на березі дівчинка з мамою Робить вежі з піску і гілля. Стяг на башті – то хустка і палиця. Замість рову є в ямочці "став". Плескіт хвилі – і вмить розсипаються На крихтини піщані міста. Чайки скиглять відьомською мовою. Плаче гірко маленька навзрид. Море мовчки цей кадр зафільмовує, Море – свідок: на все воно зрить. *** Хвилі бавляться, з реготом плескають На розпечені сонцем піски. Бриз до скроні торкається лескотом, Ніби милий, що серцю близький. Тій, хто вчора була ще дитиною, Вже шістнадцять. Наївна, та й що? Наче ягоди влітку, достигнула Ніжність перша й настигла, як шторм. З морем мрійниця ділиться пошепки: "Не втечу вже, та й нащо, коли Увірвався до серця непрошений Погляд глибший від інших глибин? Невзаємне у грудях щось тьохкає. Часто душу вже відчай темнить". Море знає: "Дурна, бо закохана". В моря вдосталь чужих таємниць. *** Хвилі ваблять безоднею чорною, Наче кличуть: "Не бійся, тони! Шлях твій втрати одвічно очолюють. Має ж бути й рятунок від них". Вже не дівчинка-підліток – дівчина Зазирає у прірву морську. Крок один – і ніким не помічена Може швидко позбутися скрут. Завмирає, тамуючи дихання. Йти вперед? Відступати назад? Та зненацька сміється: "Це ж дико як... Ладна вмерти. Якби ж то ти знав". Геть, до міста, крокуючи похапцем, Вже гадає: "Загибель – табу". Море шле навздогінці* їй оплески, Море любить сильніших від бур. *** Хвилі, сонце вітаючи вранішнє, Сонні й теплі не знають негод. Море цілить серця, що від ран іще Час від часу поболюють знов. Ліків різних удосталь у долі є. Море радить: "Втомився – зажди! Ті, хто шквалами сильними стомлені, Врешті скажуть спасибі за штиль". Пляж промінням ласкавим осяяний. Увімкнувши в навушниках блюз, Жінка море тривожить зізнаннями: "Я безсила, бо знову люблю. Знати б тільки: ця ніжність небачена – Пара крил чи підступна печаль?" Море плюскає, кажучи начебто: "Це тобі хай показує час..." ©Марія Чекарьова літо 2022, літо 2023 * – навздогін

Німфа (Вірш написаний на марафон) Роздягаю тебе так нечемно, немов мандаринку, Розтікаєшся соком, коли декламую сонети. Якщо тіло коханої - храм, щойно служба минеться, Завітаю до нього, у край насолоди порину. Розчиняюсь в тобі, ніби цукор в гарячому лате, Розпускаєш волосся – блукаю в тропічних ліанах. Незнайомі палкі почуття вже нуртують вулканом – Я заради цих губ ладен все перешкоди здолати. Розфарбуєш все тіло у колір своєї помади, Розгадаю тебе, ніби ребус, і вивчу напам’ять Кожен вигин, западинку, потім пройдуся степами. Все дозволено зараз, тож нумо кордони ламати. Розквітаєш у мене в обіймах - тендітна волошка, Розважаюсь з тобою і знаю : до цього не жив я. Приманила солодким нектаром до себе, мов бджілку. Прошепочеш ім’я - моє тіло охопиться дрожем. Розцілую ще раз після того, як ти охолонеш, Роздивлюся : лежиш біля мене, як німфа, розкута. Не насичусь тобою ніколи, бо завжди бракує. Я життя залюбки би провів у твоєму полоні. синьоока #синьоока #інтимнірядки

Наче й не шкода що літо плине і закотитися хоче в осінь, після прильоту пахне полином — вічним дитинством, що не збулося Не озираючись на пожежі, їде тролейбус чужим маршрутом, щось проминаючи позамежне, щось проминаючи призабуте Міста задимленого секрети — тиха й гірка дощова присутність, квіти, задивлені у портрети, діти, задивлені у майбутнє Запам'ятовуй, мале й невчасне серце, що грудка печалі й злості — все, що навряд чи колись погасне все, що ще зробить цей світ дорослим Сум невиразно, ледве помітно тане, згортаючись за плечима В місто заходить вечірнє світло світло в якому ми всі розчинимось Єлизавета Жарікова #єлизавета_жарікова

Актуальні можливості для поетів і прозаїків: 🖇 "Вогонь ватри". Поетичний конкурс на тему осені. Дедлайн 22 вересня. 🖇 "Ребелія". Поетичний конкурс. Завдання конкурсу — написати історичний вірш: на тему — історія України. Дедлайн 2 жовтня. 🖇 "Котолиси. 2 сезон". Конкурс дитячої поезії. 📢 Набір творів у новий випуск літературного журналу «Легіт»: поезія та звуки. Набір до 16 вересня. 🎒 Так ніхто не писав оголошує набір у четвертий випуск! Дедлайн подачі творів: 23 вересня. 🖇 "Віршопліткарка". Найкращий поетичний канал. "відео яке потребує вашої реакції" збір який потребує твого донату