Храм поезії (🖤)

🩶 *в наявності немає

У людської любові, кажуть, виправдання нема. Верне серпень до берега і намацує землю веслом. Все як є залиша, зобов’язання з себе зніма. Не зронивши ні слова. Не людина, а равлик, що дім свій на спині несе. Всі такі ми тепер, кого вирвало з дому війною. Кожен постріл, за милі, влучає в самісіньке серце. Це насправді з тобою. Буде вересень довгим і жовтень потягне за ним. Але наші історії розпочалися у лютому. І не стишити біль, і не стримати спогадів дим. Просто мусимо бути. У людської любові, кажуть, виправдання нема. Ми в бажанні вернутись додому лишаємось дітьми. І оця надміцна пуповина до смерті трима. Правди нікуди діти. Марко Терен

🌸🌸🌸

Фантасмагорія уїдлива ніч розтирає свідомість умілими пальцями, щоб згарбати запах німотного спокою, як на сторінках каталогу. під затхлим диваном сховалась старезна коробка, закраплена болем загуби. сім споминів фатуму в ній витанцьовують, мов навіжені у посивілих кімнатах хлипких [боже]вілень. промені розмислів тягнуться в морок пакунку жахіть. шість надокучливих митей буремного сну скатували ілюзію жданої втечі. на черзі вже сьома примара пекельного кола. тік-так тік-так тік-так тік-так тік-так тік-так тік-так не обертайся. тікай.

Збір на магній. коли жарт зайшов занадто далеко Нещодавно був мій 26-тий день народження і поки Всесвіт перевіряє, скільки я ще витримаю і йобає шахєдами, але поки мимо–я перевірю, скільки коштує спокій у таблетках. 4874100030063864 https://send.monobank.ua/jar/9rFPRwjZ85 Якщо маєте бажання допомогти моїй нервовій системі протриматися ще трохи, то буду дуже вдячна✍️

Ніч — мерехтіння передзаписаних кадрів. Розтворись у очах моїх на каву та липовий мед. *Обійми, спалах* Розлетися на тисячі відблисків дзеркала часу, як вмієш, як буває щоразу в обіймах моїх. дивовижне створіння господнє, моя кохана. *Обійми, спалах* Повторити би дні, де мов діти, балділи під музику хлопів, обпалених сонцем, мов спаяні часом платівки старих програвачів. *Обійми, спалах* Чи лавочки парку вечірнього, де ховалися у власному Раю від дощу та хижих поглядів наших дитячих, і все ж не смішних, ворогів. *Обійми, спалах* Де тверда, мов каміння, Мівіна здавалась смачніше делікатесів, які від нас були навіть далі, ніж боги Олімпу від нашого дому. *Обійми, спалах* Нові простирадла біліють саванами духів, мов пам'ять про першу любов, як в старих італійських картинах по ТВ. *Обійми, спалах* Кава гірчить аж занадто, та більше за неї — надприродня потреба усього навколо завадити навіть останніми хвилинами обіймів поласувати. *Обійми, спалах* У кожному із моментів розривалася на сотні клаптиків, нібито ти не людина, а просто живий феєрверк, кохання моє останнє. *Обійми, спалах* @dmYmast #дим

.--. .-. -.-- .---. ...- -.. ...- .- .--- * люба м., сподіваюся, вдома не страшно і світло. я пишу з найчорнішої втоми / западини світу. заміряю, як тисне за бортом, і тихо сивію. запитати б у дзеркала: «хто ти?» мовчить – проржавіле. розпливаються плями некрозу – на склі та обличчі. запускаю в них пальці. морозить. не боляче. звично. відмиваю жахи до прозоро-стерильного скрипу. люба м., я в безодні безмовності скнію і хрипну. вони знають: я тут. сапрофіти роздряпують корпус. кожним шумом до суті прошита, здригаюсь і корчусь. але згодом тут можна прижитись – із комплексом жертви: «я мале непомітне людисько. тому і не зжерли.» люба м., тут відразливо гарно. озера і гори. і здається, що бог із туману до мене говорить. я зриваюсь на голос, мов сарна, по скелях відвісних. та коли відключаю VR, у каюті затісно. наутилус заглох. ані руху. дурію. бо дика.  бо у мене складаються руки, а в тебе – будинки. бо в обох переривчасто гуркає в надрах та зовні. і морзянка скрегоче розлуками / зернами солі. доки хтось до ядра прогорів, бо синам іще рано, в мене множаться клони-вугрі та келоїдні шрами. доки юні відходять у рід, аби сонце не згасло, я знаходжу задирки і ріжу щипцями до м’яса. люба м., не хвилюйся. це відкуп малою ціною. я тепер прокидаюся рідко. безпам'ятство гоїть. я тепер прикидаюся свідком на лаві підсудних. бо інакше мій вирок «нізвідки, ніде і усюди». я так довго лежала, полігши у битві з собою, що найбільше бажання – обійми, що будять без болю. люба м., приїжджай. обіцяю тебе дочекатись. це послання – межа / закодовані координати. ____ *приїжджай

Цукеркове покриття Стікає патока по схилах пагорбів. Думки розпатлані лоскочуть сон. І десь над Альпами стосунки лагодять Із перепадами низин-висот. Літак долатиме місцини латані, Тобі ж по клаптиках зшивати суть. Події патові поміж цукатами. У горескрапленнях їх пронесу. Цукерки глянцеві смачні з дистанції, Та поміж пальцями сліди брудні. А в пам'ять вп'ялися жахи ристалища Поміж зів'ялого букету днів. Ти їх напружено пилком притрушуєш, Та мало зрушення у точці сил. Бо дронів скупчення бере в заручники, Де б попід грушею ти не присів. У вись пірнаючи з ілюмінатора, Шукаєш напрямок подальших дій. Допоки в натовпі, себе минатимеш І часоатоми. І що тоді? Хмарки кошлатяться. Зібрати б шпателем Та понад ватрою їх припекти. Під зоревартою пісні лунатимуть Із квітів-пагонів, і крон-хустин. Рокам грильяжності та навантаження Додасть меланжевий рядок завдань. Та нерозважливо тонути заживо, Із цим не в'яжеться легка хода. Стікає патока по схилах пагорбів. За досконалістю — біг-марафон. Для когось лагідний, для інших пагубний, Та шлях ускладнює свій Матергорн. * Матергорн - гора в Альпах, зображена на упаковці Toblerone, відома ідеальною формою піраміди. @literospletinnia #цюрих

Він приходить до неї втомлений і сумний, Не знімає взуття, радіє, що ще живий. Дивиться важко, наче боїться розгледіти, Мов би знає, що більше немає часу в них, немає племені. Полум‘я згасає в її очах, але він встигає запалити від нього цигарку. Він би так і просидів тут з нею, на кухні до ранку, Але на нього чекають генерали чужих безсоннь. Він виходить на ґанок і точно не знає чи повернеться знов. Вона проводжає його мовчки, поглядом, без нарікань і сліз. Вони всі закінчились коли він вперше сказав: «молись!» І вона молилась, але Бог не чув або не хотів. І вона рахувала мертвих, так само, як і живих. Її очі стали криницями, висохлими, без дна. Її руки покриті шрамами, вона їх сама нанесла. Він цілує її волосся, цілує її чоло... Там де було раніше серце все згоріло і відгуло. Аліна Воловичева

Любив мене, брехав мені... Навіщо? Ловив в пітьмі мої останні кроки. Чи, може, так жартує Той, Хто вище? Та це звучить занадто вже жорстоко. Чи, може, світ нещадний до вразливих, А я у ньому — мовчазна примара? Тут замість сонця вічно йтимуть зливи, А мрії трансформуються в кошмари. Любив мене? Брехав мені? Не знаю. Усе переплелось в клубок безладдя. Тепер в думках лиш спокою шукаю. Твоє є ім'я звучить, немов прокляття. 04.07.2026 © Валерія Кропівна #авторськийвірш #ВалеріяКропівна

Дід говорив,  Що "любов" зрозуміли неправильно:  Їй би рости,  Тліти вигином, стогоном в спальні,  Викрадати, стирати, окрилювать стоптані душі.  Ти все стерпиш, хай важко,  ти стерпиш,  ти виносиш,  мусиш. Був правий,  Коли вчив відчувати пальцями  Гул кораблів,  Що приносить нам шепіт кварцовий,  Розтираючи з моря достиглі зелені камені,  Коли тихо казав,  Що щасливі з любові зварені.  Місяць — повенем. Зачарований. Ніби пестощі з нього зідрані,  Ніби збирані зорі любощів,  Поцілунки палкі за вушками.  Тебе б вицідить, згущити, викрити,  спробувать, випити,  Зцілувати твій подих, бажання, зітхання, втопитися википом,  Стати сіллю, водою, слиною твоєї в'язкості,  Бути завжди з тобою, Тобою Хай буде важко, втім Дід казав що так треба, послухай, довірся, повір, я Візьму лиш неспокій, Тремтіння солодкого тіла @shukayshmatochkamy #небажана

Порепаний óстов, Спросонку непрóсті Обачно чикрижать meridiem ante. «Покинь соромоту Поранніх прононсів» — Кухонні пророки мудрують лукаво. Стелити несила Щоденні молитви Незвиклим до суті commédia dell'árte. Інкогніто лінгви У вуха потрібні Долинуть уривки чужих отченашів. Січень-лютий 2026

Ті слова, що в глибинах народжені рибами, Залишають наживки з гачків язика під лускою. Мов у дзеркалі недоомріяне зчитую, Недовиловлене, недовимолене. Не з тобою. Я селюся у мушлях замріяних равликів, Плину голосом звуків знеструмлених за течією. Бачиш, зливою в серці спричинено паводок. Саме тими словами і мовою саме тією. Не замовчуй. Мовчи у розплавлених вигуках. Піднебінними веслами човен виштовхуй на берег. І пісок у долонях просіявши, вислухай. Як востаннє, як вкотре, як завжди, по колу, як вперше. @sarahwatsonrhymes #оксана_мовчан

Пʼятдесята паралель Східної Європи. Приблизно 400 тисяч років тому. Неандерталець Инґолко виходить на полювання. Його здобич — альманах харківської андеграундної слемерської поезії. Це один із моментів історії харківського андеграунду 🦣 Альманах спокійно пасеться в тіні дерева. Він навіть не підозрює, що його час настав… Встигніть замовити альманах і собі, поки Инґолко не вполював усіх. Вартість примірника — 600 грн. Частина коштів піде на покриття витрат на друк, а решту ми передамо Силам оборони України. Будь альфою свого племені — замов альманах від LitSlamUA 🍗🥩🪨

#в_наявності

*** «Фіксуй простір!» — кажу малому, а сама сповиваю повітря в чорні грудки і скручую власну тінь в позицію ембріона Іноді здається, від нас лишилася тільки тінь зализана безсоромними рожевими півоніями, які підступно змінюють колір на чорний…

Слухай повітря. Не чуєш? Ракета летить зі швидкістю звуку. Стрімко, що навіть не встигнеш збагнути, Як життя обернеться в муку. Слухай. Мов звір, настороживши вуха. Місто затихло. Чекає удару. Лиш три хвилини є до підльоту... Серце завмерло. Працюють лиш вуха. Чуєш? Хвилі вже котяться містом. Облизують стіни, стукають в вікна. Чуєш...Впадеш на підлогу, Обіймами міцно притиснеш ти доню. Грім гуркотить від удару прильоту. Ти ще жива?.. Дякуй хлопцям за долю. Чуєш? Людмила Крохмалюк

Кажуть, дочки України синьокосі і золотоокі; кажуть, вони вмиваються снігом уранці і до нестерпності щирі. Кажуть, сини України народжуються у вишиванці; кажуть, у них й під сорочкою візерунки на шкірі. Кажуть, синів і дочок України ніхто не приймає, і ті ховають волосся кольору неба і очі кольору пшениці, здирають візерунки зі шкіри і не співають. Тільки говорять. Тільки мовами чужинців. Що би не говорили, але де б ти не був, всюди будеш чужим, крім землі, що живила корені; крім тієї землі, де під ноги Ісусу стелять вербу замість пальмових гілок; де всі вільні і зморені. Неважливо, як далеко тебе зане‌сло на цей раз. Всі шукають, де глибше, а тобі уже дуже глибо‌ко. Попливем проти течії, туди, до витоків і подивимось, скільки нас, синьокосих, золотооких. @buryanpoetry #хопта

«В світі і правда нема недоречних зим, і якщо схоче, то кожен матиме дім» (с) Катерина Бабкіна

Птаходім — це збірка пані Олександри Хопти, поетки родом з Вінниці. І за сумісництвом моєю улюбленої поетки з Оленою Галунець. Центральною частиною, віссю, деревом Ігдрасіль збірки є — Дім. Він працює на декількох рівнях, як дім, який був у дитинстві, місцем народження та становлення власного Я. Та дім який шукаєш та набуваєш у процесі життя. Книга є інтимною, автобіографічною, наскільки це можливо. Вона про людей, які були з нами, які пішли або підуть. Які залишили слід й завдяки, яким ми є тими якими є. Відчувається, що тут на сторінках збірки заховалася пані Катерина, яка вплинула на написання цієї збірки. Птаходім дуже світлий, прекрасний, добрий. Він наповнений сфокусованим світлом, який відбивається з рядочків збірки на читача. Книга викликає світлий сум та щем. Працює на емпатійному рівні. Розрізає серце навпіл, щоб залишити жаринку тепла. Це зразкова поезія, наскільки доречно використовувати — це слово. Тексти глибокі, технічні, пропрацьовані, живі, органічні. Та що там — вони довершені. Недаремно їх писала програмістка. Відчувається точність, перфекціонізм, математика. Але залишається жива органічність. Поезія — дихає. У Саші може здатися, що начебто її поезія проста та зрозуміла, але — це оманливий прийом. Її поезія складна, глибока та працює на багатьох рівнях, такий собі макрокосм. Любов до Космосу, є важливою частиною збірки. І останнє, що я можу зазначати, що її тексти глибоко емоційні та емпатійні. Вони концентровані любов'ю, теплом, сумом, всім світлим та добрим, її поезія нагадує АСМР. І підсумку зазначу, що її поезія терапевтична. замовити збірку

Знай, ти — цінна і досконала, як квінтесенція літа в дівчинці, яка носить смішну панамочку, і сережки-черешні дібрані.

* дивитись уважно на форзацах сторінок, є позначка, де можна перейти за посиланням та почути голос вірша та побачити перфоменс та перевтілення і виокремлю три вірші: якби я була Прю Ми як два насторожені їжаки князі живуть на Золотих

…І краса сліпить очі, як відблиск з поверхні ріки. І краса тебе ранить, як лезо ножа. І ти думаєш чим же я заслужив стільки див, стільки добрих людей, і такий світлий жаль. І за тих, хто, як я, попри шкіру тонку не лякається гострого, і за те, що я дихаю і живу — тобі дякую, Господи.