Space&World

У SpaceX позавчора опублікували фотографії та відео, зроблені під час транспортування другого ступеню системи SpaceX Super Heavy Starship (блок Starship з індексом Ship 40) до Австралії. За останніми повідомленнями, буксирування здійснюється зі швидкістю 1-3 вузли (або ~2-5 км/год), в залежності від погодних умов. Photo, Video Credit: SpaceX

Компанія Rocket Lab USA, Inc. останнім часом настільки привчила всіх до регулярних запусків орбітальних ракет-носіїв Electron і суборбітальних HASTE (Hypersonic Accelerator Suborbital Test Electron), що пауза понад місяць уже сприймається як щось аномальне. Попередній запуск Electron бува здійснений з Нової Зеландії 26 червня - з радарним супутником StriX-8 японської компанії Synspective. На наступний довелося чекати майже півтора місяці - він був здійснений 6 серпня о 09:18 UTC (чи о 12:18 за київським часом) у Новій Зеландії з з Māhia Launch Spaceport. Корисним навантаженням вчергове став компактний радарний супутник - тепер уже QPS-SAR-13 від іншої японської компанії, iQPS (Institute for Q-shu Pioneers of Space, Inc.). Цей запуск був здійснений у рамках великої угоди з iQPS, яку недавно розширили з 11 до 17 запусків. Офіційно це був уже сьомий запуск у рамках цієї угоди - та восьмий на ракетах-носіях Electron. Отже, станом на 8 серпня Rocket Lab USA, Inc. здійснила вже 13 запусків - 10 орбітальних з Electron і 3 суборбітальних з HASTE. Рекордним поки що залишається 2025 рік, коли були здійснені 21 запуск - 18 орбітальних і 3 суборбітальних. Тобто залишилося приблизно 4,5 місяця, щоб спробувати перевершити це досягнення. Поки немає визначеності з подальшими запусками Electron - у найближчих планах вказані ще три запуски, але відсутні якісь точні терміни (більшість джерел вказують "не раніше серпня 2026 року"). До цього планового міні-переліку входять запуски двох японських радарних супутників (по одному від Synspective й iQPS) й експериментального апарату LOXSAT (з системою перекачування кріогенних рідин). Загалом з 25 травня 2017 року здійснені вже 92 запуски ракет-носіїв від Rocket Lab USA, Inc. - 83 орбітальних з Electron (з них успішними стали 79, або 95,18%) і 9 суборбітальних з HASTE (всі успішні). Photo Credits: Rocket Lab USA, Inc.

Розпочався черговий етап місії Starship flight test 13 - буксирування другого ступеню (Starship з індексом Ship 40) до Австралії. Вже 1-2 серпня почали з'являтися повідомлення, що буксир відкритого моря Normand Ranger вже наблизився до Starship і почав здійснювати маневри підходу. До речі, з'ясувалося, що протягом тижня після посадки в Індійський океан Starship постійно дрейфував і віддалився мінімум на 170 км від точки посадки. Сьогодні почалася активна публікація супутникових фотографій від Vantor Holdings, Inc. (у минулому компанія була більше відома під назвою Maxar Intelligence), на яких можна побачити процес буксирування Starship. Photo Credit: Vantor Holdings, Inc.

Статистика за січень-липень 2026 року Останнім часом активність з орбітальних запусків поступово стабілізувалася - у світі зазвичай здійснюють від 20 до 30 запусків щомісяця. Цього року були тільки два "виходи" поза межі цього діапазону - в лютому (18 запусків) та квітні (31 запуск). В липні здійснили 26 орбітальних запусків у світі - невелике падіння темпу в порівнянні з червнем, коли було 29 запусків. Але цей показник став новим рекордом для липня - попередній становив 24 запуски в 2025 році. Найбільша кількість запусків протягом місяця вчергове належала США - 14 запусків (з них 12 на SpaceX Falcon 9). Другу позицію традиційно утримує Китай з 9 запусками. У липні найбільш цікавими були два запуски - американської ракети-носія повітряного старту Pegasus XL (фінальний запуск в її історії) й індійської легкої ракети-носія Vikram-I (перший в історії Індії орбітальний запуск ракети, створеної приватною компанією). 1️⃣ 🇺🇸 США - 109 (108 успішних) 2️⃣ 🇨🇳 Китай - 53 (50) 3️⃣ рф - 10 (10) 4️⃣ 🇫🇷 Франція - 3 (3) 5️⃣ 🇯🇵 Японія - 2 (1) 6️⃣ 🇮🇳 Індія - 2 (1) 7️⃣ 🇮🇹 Італія - 1 (1) Надалі спостерігається невелике випередження торішнього рекордного графіку. Протягом семи місяців 2026 року були здійснені 180 орбітальних запусків, з них 174 успішних (96,67%) - в середньому 25,71 запуски щомісяця. Торік за аналогічний проміжок часу були здійснені 173 запуски, з них 165 успішних (95,38%). Тобто збільшення загальної кількості орбітальних запусків становило +4,05%. США лідирують за загальною кількістю запусків, але трохи відстають від свого торішнього темпу - 109 запусків проти 112 (падіння -2,68%). Але потрібно враховувати, що торік до орбітальної статистики заносили тестові запуски Starship за суборбітальними траєкторіями - зараз методика підрахунку змінилася. Якщо брати повноцінні орбітальні запуски, то США повторили свій торішній показник - по 109 запусків у 2025 і 2026 роках у період з січня по липень. Китай продовжує стрімко прискорюватися - в 2024 році він у січні-липні здійснив 33 запуски, в 2025 році за цей період часу було вже 42 запуски. А зараз цей показник становив уже 53 запуски - тобто в порівнянні з минулим роком прискорення становило аж +26,19%! Спільна частка США та Китаю у світі досі тримається на позначці 90% - вони спільно здійснили вже 162 запуски з 180 (якраз рівно 90,00%). Photo Credits: NASA/Ron Beard

Недавній випробувальний запуск системи SpaceX Super Heavy Starship (місія отримала позначення Starship flight test 13) насправді ще не завершився. Адже другий ступінь (власне Starship з індексом Ship 40) після посадки в Індійський океан не був зруйнований, як його попередники в минулих місіях. І це створило цікаву ситуацію. Раніше зазвичай все відбувалося наступним чином - Starship сідав на воду, падав на бік і вибухав, після чого його уламки швидко йшли на дно Індійського океану. Але зараз корабель не тільки м'яко сів на воду, а й мав м'яке падіння на бік без подальшого вибуху та залишився на плаву. Відповідно, миттєво виникло питання - що робити з цим велетенським "поплавцем"? Просто залишити неможливо - колосальний ризик потрапляння технологій в чужі руки. Інший варіант - замінувати Starship і ліквідувати його шляхом підриву. Але в SpaceX пішли найбільш раціональним шляхом - вирішили відбуксирувати Starship до Австралії, після чого морським транспортом відправити його до США. Очевидно, це найкраще рішення - адже другий ступінь, який після суборбітального польоту та посадки в океан залишився практично неушкодженим, стане грандіозним подарунком для конструкторів і інженерів. Все ж вцілілий космічний корабель неодмінно принесе не менше корисної інформації, ніж дані телеметрії. Очікується, що вже сьогодні чи завтра до Starship прибуде Normand Ranger, норвезький великий буксир великого моря, який розпочне процедуру буксирування космічного корабля до Західної Австралії. Photo Credit: SpaceX

Зараз спостерігається помітне пожвавлення навколо проєктів майбутніх нових ракет-носіїв від ArianeGroup. При цьому практично одночасно нагадали про себе два пов'язаних між собою проєкти. Першим з них є прототип-"стрибунець" Themis від основної компанії ArianeGroup - призначений для випробувань керованого ракетного ступеню з вертикальним зльотом і посадкою (аналог SpaceX Grasshopper, на якому в 2012-2013 роках відпрацьовували всі алгоритми для посадки майбутніх перших ступенів). Другим став проєкт легкої метаново-кисневої ракети-носія Maia (вантажність від 500 кг до 2500 кг, в залежності від режиму використання та конфігурації), яку розробляють в компанії MaiaSpace. Вона є окремим філіалом ArianeGroup, який був створений спеціально для розробки ракети-носія Maia. Обидві ці програми об'єднує не тільки належність до ArianeGroup, а й спільне використання нового двигуна - метаново-кисневого Prometheus (тяга до 100 тс). Пізніше цей двигун планується використати в майбутній Ariane Next - частково багаторазовій ракеті-носії, яка колись повинна замінити Ariane 6. Сьогодні в ArianeGroup офіційно повідомили, що минулого тижня на шведському полігоні Esrange Space Center здійснили генеральну репетицію передстартових процедур на прототипі Themis - процедури підготовки до запуску стартового комплексу та власне "стрибунця", заправляння паливних баків, імітація зворотного відліку. Під час цієї репетиції не заправляли Themis основними компонентами пального - тобто рідким метаном і рідким киснем. Замість цих компонентів "підвищеного ризику" використали рідкий азот, за допомогою якого в загальних рисах відтворили робочі температурні режими в прототипі та паливних магістралях (з температурами до -200°C). Поки залишається відкритим питання, коли відбудуться наступні етапи випробувань - спочатку заправляння компонентами пального (метан+кисень), а потім і власне тестові польоти (запуск двигуна Prometheus, вертикальний зліт і посадка, повітряні маневри і т.д.). В ArianeGroup поки що оголосили. що працюють над визначенням термінів наступних випробувань. Майже одночасно наспіло повідомлення від компанії MaiaSpace про зміну попередніх планів з випробувань майбутньої ракети-носія Maia (обладнана трьома двигунами Prometheus на першому ступеню й одним на другому ступеню). Перш за все, постійно переносяться терміни першого тестового запуску. Минулого літа планувалося, що тестовий запуск може бути в другій половині 2026 року. Цього року в лютому терміни запуску пересунули десь на квітень 2027 року. Зараз вже є нові попередні терміни - десь у другій половині 2027 року. Додатковою новиною стало повідомлення, що в MaiaSpace відмовилися від ідеї здійснити перший тестовий запуск у суборбітальному режимі (з апогеєм до 100 км). У компанії прийшли до висновку, що інтенсивні наземні випробування більшості елементів ракети-носія цілком здатні замінити суборбітальний запуск. Відповідно, очікується, що вже перший тестовий запуск Maia стане повноцінним орбітальним. Photo Credits: ArianeGroup

Просто цікаве відео від SpaceX (місія Starship flight test 13)

Нарешті відбувся черговий тестовий запуск системи SpaceX Super Heavy Starship, чи місія Starship flight test 13. Попередньо очікувалося, що запуск буде здійснений минулого тижня, але все було скасоване в нульовий момент відліку. Тоді система безпеки негайно вимкнула всі двигуни першого ступеню в момент їх запалювання, коли виявила, що чотири двигуни Raptor 3 не ввімкнулися. В ніч з 24 на 25 липня (точніше, 24 липня о 22:51 UTC або 25 липня о 01:51 за київським часом) зі стартового комплексу Starbase Pad 2 був здійснений вже тринадцятий запуск SpaceX Super Heavy Starship (і другий для ракети-носія в версії Block 3). Профіль польоту повністю повторював попередню місію Starship flight test 12 - запуск, повернення першого ступеню з подальшою посадкою в Мексиканську затоку, другий ступінь провадить операції з повторного запуску двигуна Raptor 3 Vac і "вивантаження" прототипів супутників Starlink V3 (тобто нового покоління), потім подальша керована посадка Starship в Індійський океан. Загальні попередні висновки - основні завдання Starship flight test 13 виконані практично повністю. Це власне запуск, розділення ступенів, повторне вмикання вакуумної версії двигуна Raptor 3, "вивантаження" корисного навантаження, кероване входження Starship в атмосферу та його контрольована посадка в Індійському океані (цього разу навіть без вибуху та руйнування другого ступеню). Але вчергове виникла та ж сама проблема, що й під час попередньої місії Starship flight test 12 - після розділення ступенів не вдалося належним чином посадити перший ступінь Super Heavy Block 3 у Мексиканську затоку. Як і минулого разу, виникли проблеми з повторним запалюванням маршових двигунів Raptor 3 - з 13 маневрових двигунів (3 у "внутрішньому" кільці та 10 у "середньому" кільці) ввімкнулися максимум 8. У підсумку, Super Heavy Block 3 хоч і вдалося пригальмувати, але цього все одно не вистачило - "контакт" з водами Мексиканської затоку був жорстким. Потрібно відзначити одну важливу деталь - у SpaceX максимально вдосконалили всі процеси з повернення другого ступеню (власне Starship) на Землю. Оптимізували тепловий захист й аеродинамічні елементи, за підсумками попередніх запусків визначили найкращу траєкторію входження в атмосферу, досягли максимальної точності з посадки другого ступеню в задані координати. Очікується, що це буде фінальний суборбітальний запуск SpaceX Super Heavy Starship. Наступна місія повинна стати повністю орбітальною - тобто з виведенням супутників Starlink на повноцінну навколоземну орбіту та спробою зробити повний виток корабля Starship навколо Землі та посадити його в місці запуску. Оптимістичний сценарій для наступної місії Starship flight test 14 - під час посадки другого ступеню спробувати підвести його до пускового комплексу та захопити його маніпуляторами Mechazilla (як це вже успішно робили в минулому з поверненням першого ступеню). Але цілком можливим є варіант, що спочатку все ж спробують посадити Starship у Мексиканську затоку (для остаточної перевірки ефективності цієї процедури). Окремим питанням залишаються проблеми з першим ступенем (чи Super Heavy). Тільки після усунення проблем з повторним запалюванням двигунів Raptor 3 можна буде готуватися до повноцінного повернення першого ступеню до точки запуску з подальшим захопленням Mechazilla. Тому можливий варіант, що профіль наступної місії буде виглядати наступним чином - виведення на навколоземну орбіту корабля Starship і супутників Starlink, посадка першого та другого ступенів у Мексиканську затоку. Photo, Video Credit: SpaceX, Scott Schlike, David Diebold, Gavin Richmond

У Китаї триває процес активного просування різноманітних ракет-носіїв під прикриттям умовно приватних компаній. Недавно вчергове нагадала про себе компанія Orienspace Technology (Shandong) Co., Ltd, чия ракета-носій Gravity-1 (Yǐnlì-1, чи YL-1) ще у 2024 році отримала неофіційний титул найпотужнішої повністю твердопаливної ракети-носія. Gravity-1 запам'ятався не тільки своїми характеристиками (повна маса 405 т, сумарна стартова тяга першого ступеню та чотирьох бічних прискорювачів 600 тс, вантажність до 6,5 т на орбіту), а ще й своєю "кострубатою" зовнішністю. Коли співвідношення висоти до ширини ракети-носія становить приблизно 4:1, то вона більше нагадує якусь іграшкову ракету. Свого часу, коли з'явилися перші зображення прототипу Gravity-1, багато хто був впевнений, що це просто символічний макет. Недавно, 22 липня, зі спеціальної морської баржі-платформи в Жовтому морі був здійснений вже третій запуск Gravity-1, яка успішно вивела на орбіту дев'ять супутників. Попри неоковирний зовнішній вигляд ракети-носія, вона виявилася дійсно успішною - всі три запуски (11 січня 2024 року, 11 жовтня 2025 року, 22 липня 2026 року) стали вдалими. Після цього в компанії Orienspace оголосили, що цей недавній запуск Gravity-1 завершив випробувальний цикл, після чого починається період повноцінної комерційної експлуатації цієї ракети-носія. Вже є повідомлення, що до кінця третього кварталу (тобто протягом двох найближчих місяців) будуть здійснені ще два запуски Gravity-1. Одночасно активізувалися повідомлення, що Orienspace Technology (Shandong) Co., Ltd вже готується до фінальної стадії реалізації проєкту нової ракети-носія Gravity-2. Це вже зовсім інша концепція, який не має нічого спільного з Gravity-1 - це буде частково багаторазова ракета-носій з рідинно-ракетними двигунами, яка фактично виглядає як клон SpaceX Falcon 9 (навіть основні характеристики є подібними, на кшталт виведення до 21,5 т вантажів на орбіту). Трохи здивувала заява Orienspace Technology (Shandong) Co., Ltd., що перший тестовий запуск Gravity-2 буде здійснений вже в четвертому кварталі 2026 року. Подібні оцінки поки виглядають занадто оптимістичними - особливо враховуючи радикальний перехід від однієї концепції (велика повністю твердопаливна ракета-носій) до іншої (створення майже повної копії SpaceX Falcon 9). Photo, Video Credit: Twitter (CNSpaceflight)

Останнім часом експерименти з сервісного обслуговування супутників безпосередньо на орбітах поступово набирають обертів. Лише три тижні тому стартувала місія з порятунку космічної обсерваторії Neil Gehrels Swift Observatory, чию орбіту планується підняти мінімум на 150 км. А вже 21 липня о 21:15 UTC (чи 22 липня о 00:15 за київським часом) на Канавералі був здійснений запуск Falcon 9 Block 5 з космічним апаратом Mission Robotic Vehicle (MRV), розробленим компанією Northrop Grumman Corporation на замовлення Defense Advanced Research Projects Agency (DARPA). На цьому апараті розташована Robotic Servicing of Geosynchronous Satellites (RSGS), чи роботизована система обслуговування геостаціонарних супутників (з триметровою рукою-маніпулятором). Загальний принцип місії - апарат MRV з системою RSGS наблизиться до телекомунікаційного супутника на геостаціонарній орбіті та здійснить обстеження його систем. Після цього на корпусі цього супутника буде закріплений блок Mission Extension Pods (MEP). Фактично, це реактивний "ранець", який стане додатковою рушійною системою, яка продовжить термін служби супутника, а пізніше зможе відвести його на "орбіту захоронення". Цікаво, що нинішня місія MRV-1 буде багатокроковою. Адже планується, що апарат MRV повинен обладнати "ранцями" MEP три різних супутники на геостаціонарній орбіті. Тільки подорож до першого з цих трьох геостаціонарних супутників триватиме більше рік, а потім ще будуть "переміщення" до решти супутників. Тобто вся місія MRV-1 може тривати кілька років. Вже трапилися згадки, що в майбутньому термін функціонування на орбіті платформ MRV з системами RSGS може перевищувати 10 років. Платформа Mission Robotic Vehicle (MRV) є подальшим розвитком Mission Extension Vehicle (MEV) - проєкту, який розроблявся з 2011 року, а в 2018 році був придбаний Northrop Grumman Corporation. Принцип використання MEV виглядав наступним чином - апарат наближається до геостаціонарного супутника, стикується з ним і кілька років виконує функції додаткової рушійної системи. Були здійснені два запуски апаратів MEV. MEV-1 був запущений 9 жовтня 2019 року, після чого 25 лютого 2020 року успішно стикувався з супутником Intelsat 901 (запущеним ще в 2001 році). Ця операція дозволила продовжити термін життя Intelsat 901 ще на п'ять років. Після цього MEV-1 відбуксирував супутник-"клієнт" на орбіту захоронення, 9 квітня 2025 року відстикувався та вирушив до наступного геостаціонарного супутника - австралійського Optus D3, з яким успішно зістикувався 20 травня 2025 року. MEV-2 був запущений 15 серпня 2020 року, а 12 квітня 2021 року успішно зістикувався з супутником Intelsat 10-02 (запущений в червні 2004 року). Зараз обидва апарати, MEV-2 й Intelsat 10-02 все ще перебувають у зістикованому стані. Планувалося, що вони працюватимуть разом п'ять років (з розстикуванням у 2026 році), але в 2024 році вирішили збільшити цей термін до дев'яти років. Photo Credits: Isak Coveney, DAPRA, Northrop Grumman, SpaceX

На початку липня стартувала унікальна місія. По-перше, запуск був здійснений на ракеті-носії повітряного базування Northrop Grumman Pegasus XL - це був фінальний запуск в її історії, яка тривала з 1990 року. По-друге, це місія з порятунку обсерваторії Neil Gehrels Swift Observatory (назва Swift boost mission). Апарат Neil Gehrels Swift Observatory (спостереження за спалахами гама-випромінювань) повною масою 1470 кг був запущений 20 листопада 2004 року з Канавералу на ракеті-носії Delta II у конфігурації 7320-10C. Обсерваторія була виведена орбіту з нахилом 20.60° (перигей 585 км, апогей 604 км). Повноцінну роботу розпочала 1 лютого 2005 року і досі перебуває в робочому стані. Попередня програма досліджень була розрахована на 2 роки - всі планові терміни були перевищені в десять разів. З часом через опір у верхніх шарах атмосфери орбіта Neil Gehrels Swift Observatory поступово знижувалася (апарат не має власної рушійної системи). У першій половині 2026 року апарат перебував на орбіті 373*378 км, тобто вже втратив понад 200 км висоти. Ситуація погіршилася в 2024 році, коли через сонячний максимум прискорилося зниження орбіти. Очікувалося, що вже наприкінці 2026 року обсерваторія остаточно зійде з орбіти та згорить в атмосфері в неконтрольованому режимі, як це сталося в лютому 2024 року з апаратом ERS-2. У NASA почали реалізацію експерименту з порятунку Neil Gehrels Swift Observatory. Загальна концепція - запуск невеликого буксиру, який "причепиться" до обсерваторії, стабілізує її та поступово за допомогою іонних двигунів підійме орбіту десь на 150 км (приблизно до 525 км). За розрахунками, це може продовжити термін служби обсерваторії ще на 8-10 років. У порівнянні з багатьма програмами NASA темпи реалізації цієї місії вражають. У серпні 2025 року укладені контракти на розробку рятівного апарату з двома компаніями - Katalyst Space Technologies і Cambrian Works. У вересні 2025 року обраний виконавець цього замовлення - Katalyst Space Technologies з проєктом апарату LINK. В лютому 2026 року LINK був готовий, а в травні завершив наземні випробування. І вже 3 липня 2026 року був здійснений запуск на ракеті-носії Pegasus XL. За усіма показниками - темп реалізації цього проєкту просто неймовірний. LINK обладнаний трьома маніпуляторами, які повинні забезпечити надійне захоплення обсерваторії та кращий контроль під час орбітальних маневрів. Повна маса 425 кг, з них 60 кг припадають на запас ксенона для іонних двигунів - "буксир" майже в 3,5 рази легший за Neil Gehrels Swift Observatory. Попередній план місії - три-чотири тижні триватимуть два процеси паралельно (налагодження бортового обладнання та зустріч з обсерваторією), потім від одного до двох тижнів заберуть зближення, огляд і зістикування. У випадку успішного виконання цих операцій десь три місяці підуть на підйом орбіти цього тандему. Таким чином, на зістикування обох апаратів і початок підйому висоти орбіти треба очікувати в середині серпня. Часу обмаль, бо обсерваторія у жовтні чи листопаді може дійти до критичної висоти 300 км - у цьому випадку подальше зростання атмосферного опору може унеможливити процеси стикування та нівелює ефективність роботи іонних двигунів. Станом на 15 липня 2026 року в NASA повідомили, що процес впровадження в експлуатацію апарату LINK вже здійснений десь наполовину. Під час поточних операцій на орбіті вже розгорнули сонячні батареї, перевірили авіоніку та здійснили тестовий запуск одного з іонних двигунів. Паралельно здійснюються оновлення в програмному забезпеченні за результатами тестування робочих вузлів. Photo Credits: NASA, Northrop Grumman, Katalyst

Сьогодні сталася насправді історична подія в аерокосмічній промисловості Індії. 18 липня 2026 року о 06:00 UTC (або о 09:00 за київським часом) в Шрихарикоті з космодрому Satish Dhawan Space Centre був здійснений тестовий запуск легкої ракети-носія Vikram-1. Це перший в історії Індії орбітальний запуск ракети-носія, створеної приватною компанією - тобто Vikram-1 від компанії Skyroot Aerospace. Місія стала повністю успішною - всі ступені відпрацювали належним чином, розгінний блок (він же четвертий ступінь) з кількома експериментальними апаратами вийшов на планову орбіту висотою 450 км. Загальні параметри Vikram-1 - чотириступенева ракета-носій, висота до 24 м, розрахункова вантажність до 350 кг на орбіту. Три перших ступені є твердопаливними блоками - Kalam 1200 (тяга до 120 тс), Kalam 250 (тяга до 25 тс) і Kalam 100 (тяга до 10 тс). Четвертий ступінь є розгінним блоком, який обладнаний чотирма гідразиновими двигунами Raman-I (кожен тягою приблизно 85 кгс, сумарно до 340 кгс). Донедавна неофіційним лідером у гонитві за титул першої індійської приватної компанії, яка здійснить успішний орбітальний запуск, вважалася AgniKul Cosmos Private Limited з проєктом легкої ракети-носія Agnibaan. Особливо високо оцінювалися шанси AgniKul Cosmos Private Limited, коли компанія 30 травня 2024 року здійснила успішний тестовий запуск суборбітального прототипу Agnibaan SOrTeD (SubOrbital Technological Demonstrator). Але після цього запуску загальні процеси в AgniKul Cosmos Private Limited помітно пригальмували - схоже, одним з головних "каменів спотикання" стали тривалі спроби доведення рідинно-ракетних двигунів Agnilet до потрібних кондицій. Зараз можна засвідчити - переможцем у гонитві приватних аерокосмічних компаній Індії стала Skyroot Aerospace. Сьогоднішній тестовий запуск став повністю успішним - всі попередні завдання, покладені на ракету-носій Vikram-I, були виконані повністю. Згідно з попередніми графіками, наступний запуск від Skyroot Aerospace планується в першому кварталі 2027 року. Очікується, що це буде модифікована версія поточної ракети-носія Vikram-1, яка отримає позначення Vikram-1U. Її головна особливість - наявність додаткових невеликих твердопаливних бічних прискорювачів. Завдяки цьому "посиленню" розрахункова вантажність ракети-носія повинна збільшитися з 350 кг до 550 кг. Photo Credit: Skyroot Aerospace, ISRO

Сьогодні в ніч з 16 на 17 липня очікувався черговий запуск системи SpaceX Super Heavy Starship, який отримав позначення Starship flight test 13 (політ за традиційною великою суборбітальною траєкторією, з приводненням другого ступеню в Індійському океані). Отже,погтрібно відзначити наступні важливі деталі. По-перше, це повинен бути тринадцятий тестовий запуск ракети-носія SpaceX Starship - очікується, що це фінальний суборбітальний запуск (всі наступні тестові запуски попередньо плануються вже з виходом на повноцінну навколоземну орбіту). По-друге. це другий запуск системи SpaceX Super Heavy Starship у новітній версії Block 3 (радикальне оновлення попередніх версій Block 1/2). Як відомо, попередня тестова місія Starship flight test 12 принесла неоднозначні результати. З одного боку, другий ступінь успішно виконав основну програму - вийшов на суборбітальну траєкторію, вивантажив 22 апарати (прототипи і макети супутників Starlink V3) і успішно здійснив посадку в задані координати в Індійському океані. З іншого боку, повністю провалилася спроба контрольованої посадки першого ступеню (блоку Super Heavy) в води Мексиканської затоки. Виникли серйозні проблеми з повторним вмиканням новітніх двигунів Raptor 3 - вдалося ввімкнути лише 5 двигунів з планових 13. У підсумку, не вдалося здійснити стабілізувати та взяти під контроль перший ступінь - отримали неконтрольоване падіння в Мексиканську затоку. Сьогоднішня місія Starship flight test 13 навіть не встигла стартувати належним чином. У момент запуску аварійна система негайно вимкнули всі двигуни першого ступеню - багато хто встиг помітити, що не ввімкнулися 4 двигуни з 33. Теоретично, можна було спробувати стартувати з 29 двигунами, але це втрата мінімум 10% сумарної тяги на самому старті - навіть за умови, що можна частково компенсувати втрату загальної тяги збільшенням тяги решти двигунів. Потрібно відзначити важливу деталь - які саме двигуни не ввімкнулися під час спроби запуску. Нагадаємо, що всі 33 двигуни блоку Super Heavy розташовані в трьох концентричних "кільцях" - 20 на зовнішньому периметрі (основні маршові двигуни), 10 у середньому "кільці" і 3 у малому внутрішньому "міні-кільці". Якраз саме ці 13 двигунів з середнього та внутрішнього "кілець" потрібні для здійснення маневрів з посадки першого ступеню. Як вже згадувалося вище, в попередній місії спроба посадки першого ступеню в Мексиканську затоку провалилися через проблеми з цими 13 двигунами - під час першої спроби перезапуску двигунів ввімкнулися тільки 5 з 13, а на фінальному відрізку "польоту" першого ступеню взагалі ввімкнувся лише один двигун. Під час сьогоднішньої скасованої спроби запуску багато хто звернув увагу на одну важливу деталь - всі чотири двигуни, які не ввімкнулися, розташовані саме в середньому "кільці" (складається з 10 двигунів). Тобто проблеми з цими двигунами на самому старті фактично гарантували невдачу під час спроби повернення та контрольованої посадки першого ступеню в Мексиканську затоку. Тепер будемо чекати на повідомлення від SpaceX - як про причини проблем з двигунами, так і про терміни наступної спроби запуску місії Starship flight test 13. Video Credits: SpaceX

Сьогодні, 10 липня в Китаї сталася важлива подія - перший запуск новітньої ракети-носія Chángzhēng-10B (чергового місцевого аналогу SpaceX Falcon 9) і перша успішна спроба повернення першого ступеню. Нова ракета-носій Chángzhēng-10B є глибокою модернізацією ракети-носія Chángzhēng-10А. Головна їх відмінність полягає в тому, що на Chángzhēng-10А обидва ступені використовують паливну пару гас-кисень. А от на Chángzhēng-10B використаний комбінований варіант - перший ступінь залишився практично незмінним (сім двигунів YF-100K, паливна пара гас-кисень), а от другий ступінь повністю оновлений (паливна пара метан-кисень, новий двигун YF-219 замість "гасового" YF-100M). Тільки за рахунок використання другого ступеню з паливною парою метан-кисень (яка забезпечує більший питомий імпульс) вдалося помітно підвищити розрахункову вантажність. Адже Chángzhēng-10А з обома "гасовими" ступенями повинна виводити до 14 т на орбіту, а модернізована Chángzhēng-10B з "метановим" другим ступенем має вантажність до 16 т. Головна особливість ракет-носіїв Chángzhēng-10А і Chángzhēng-10B полягає в тому, що їх перші ступені не обладнані посадковими опорами, як на SpaceX Falcon 9 або його китайських аналогах Zhūquè-3 і Chángzhēng-12A. Принцип повернення першого ступеню полягає в тому, що цей блок здійснює посадку в спеціальну каркасну конструкцію з натягнутими тросами, за які чіпляється висувними гаками і завершує процедуру приземлення в "підвішеному" стані. Тепер лишається дочекатися, коли Китаю нарешті вдасться здійснити "класичну" посадку від SpaceX Falcon 9 або Blue Origin New Glenn, коли першій ступінь сідає з розкритими посадковими опорами. Поки що в цій "номінації" основні сподівання покладаються на ракети-носії Zhūquè-3 і Chángzhēng-12A. Обидві в грудні 2025 року вже здійснили свої перші запуски (обидва визнані успішними), але спроби посадки перших ступенів були невдалими. Photo, Video Credits: Twitter (CNSpaceflight)

Вчора отримали подвійну історичну подію - 3 липня о 08:36 UTC (чи о 11:36 за київським часом) над Тихим океаном біля Маршаллових островів був здійснений успішний запуск ракети-носія повітряного базування Pegasus XL з космічним апаратом LINK, призначеним для порятунку космічної обсерваторії Neil Gehrels Swift Observatory. Ракета-носій була запущена з борту модернізованого літака Lockheed L-1011 TriStar, який отримав власне ім'я Stargazer. Це сталося неподалік від атолу Кваджалейн, де розташований американський полігон Ronald Reagan Space and Missile Test Range. Ця місія має офіційну назву Swift reboost mission - її метою є зістикування апарату LINK з обсерваторією Neil Gehrels Swift Observatory, з подальшими маневрами для підвищення поточної орбіти апарату Swift. Більш детальний розгляд цієї місії заслуговує на окрему публікацію, яка повинна з'явитися на нашому каналі найближчим часом. Це основна особливість місії Swift reboost mission. Інший цікавий факт - це фінальний запуск твердопаливної ракети-носія Pegasus XL, який поставив крапку в майже сорокарічній історії цієї ракети (найбільш успішного прикладу концепції повітряного запуску орбітальних ракет-носіїв). Вперше запуск ракети-носія Pegasus (ще у версії Standard, довжиною 16,9м і повною масою 18,5 т) був здійснений 5 квітня 1990 року з борту стратегічного бомбардувальника Boeing B-52 Stratofortress. Цей проєкт стрімко модернізувався, внаслідок чого з'явилися два радикальних оновлення. По-перше, штатним носієм став колишній пасажирський літак Lockheed L-1011 TriStar, який після глибокої модернізації отримав власне ім'я Stargazer. По-друге, з'явилася оновлена версія ракети-носія - Pegasus XL (довжина 17,6с, повна маса 23,13 т). Її максимальна вантажність становила до 450 кг на орбіту. Ця нова зв'язка (тобто Stargazer і Pegasus XL) вперше працювала разом 27 червня 1994 року, коли був здійснений запуск з експериментальним апаратом STEP-1. Тоді місія завершилася невдачею, бо ракета-носій втратила керування вже через 35 секунд після запуску та була знищена з міркувань безпеки. Загалом у період з 1990 по 2026 роки були здійснені 46 запусків ракет-носіїв сімейства Pegasus у трьох конфігураціях - Standard, XL i перехідний Hybrid (в основі лежить Standard, але з елементами аеродинаміки від XL). З них 41 стали повністю успішними (включаючи вчорашній фінальний), 2 визнані частково успішними (супутники були виведені на нижчі орбіти, ніж заплановані) і 3 завершилися невдачами. Варто відзначити. що всі невдалі та частково успішні запуски мали місце на початковій стадії програми Pegasus у 1990-1996 роках. Після цього була серія з 32 поспіль успішних запусків, включаючи вчорашній. Ще одна статистична деталь - 6 запусків були здійснені з Boeing B-52 Stratofortress (1990-1994 роки), решта 40 з Lockheed L-1011 TriStar Stargazer (1994-2026). Photo Credits: NASA, Northrop Grumman

Сьогодні, 2 липня о 04:24 UTC (чи о 07:24 за київським часом) на Канавералі зі стартового комплексу SLC-41 був здійснений вже четвертий цього року запуск ракети-носія Atlas V з апаратами системи супутникового інтернету Amazon Leo (колишня Kuiper Systems LLC). Ця подія, попри певну рутинність, стала однією з центральних. Адже це був дев'ятий і фінальний запуск супутників Amazon Leo, запланований на ракетах-носіях Atlas. Тепер компанії Amazon найближчим часом може розраховувати тільки на запуски своїх супутників виключно на ракетах-носіях Ariane 6 (у рамках контракту на 18 запусків, з них вже здійснені 3) і SpaceX Falcon 9 (додатковий контракт на 10 запусків). Можливо, до кінця року вдасться повернути до експлуатації Vulcan Centaur, який останнім часом мав проблеми з новими твердопаливними прискорювачами GEM-63XL. Що стосується запусків супутників Amazon Leo на "власній" ракеті-носії Blue Origin New Glenn, то це питання відкладене мінімум до кінця року - поки не завершиться відбудова та повернення до експлуатації стартового комплексу LC-36 на Канавералі, зруйнованого вибухом під час вогньових випробувань New Glenn 28 травня. Що стосується ракет-носіїв Atlas V, то в компанії ULA (United Launch Alliance, LLC) залишилися ще шість екземплярів, які зарезервовані за NASA. Раніше всі шість ракет-носіїв були зарезервовані для запусків багатостраждального корабля Boeing CST-100 Starliner. Зараз NASA трохи змінила умови замовлення - контракт на чотири запуски Starliner плюс два запуски в резерві. Однак проєкт Boeing CST-100 Starliner постійно стикається з численними проблемами та відтермінуваннями - невідомо навіть, коли буде здійснений перший з цих планових запусків (безпілотна місія Boeing Starliner-1). Враховуючи, що у 2030 році Міжнародну космічну станцію планується звести з орбіти, є чимало сумнівів, що до того часу встигнуть реалізувати навіть чотири запуски Boeing CST-100 Starliner (не кажучи вже про шість). Тому цілком можливий наступний варіант - частину запусків Boeing CST-100 Starliner просто скасують. А ті ракети-носії Atlas V або заберуть собі US Space Force (для своїх завдань), або їх спробує викупити Amazon для подальших запусків супутників Amazon Leo. Photo Credits: Manuel Mazzanti (Exploración Espacial), David Diebold (Space Scout)

Статистика за січень-червень 2026 року Надійшов час підбивати підсумки першого півріччя 2026 року - чи є якісь зміни в динаміці орбітальних запусків? Особливо на тлі недавнього помітного спаду активності в травні, коли протягом місця були здійснені 22 запуски замість вже звичних щомісячних 25-30 запусків. Червень приніс набагато кращі показники - протягом першого місяця літа у світі були здійснені 29 орбітальних запусків. Цей показник став новим рекордом для червня - попереднє досягнення було здобуте торік і становило 25 запусків. Традиційно найвищі показники мають США, які здійснили 17 орбітальних запусків (58,62%). Найцікавіше, що до орбітальних запусків зарахували загадкову місію Curveball з суборбітальною ракетою-носієм HASTE, яка була здійснена 11 червня - тоді після начебто суборбітального запуску ступінь ракети та корисне навантаження раптом виявили на навколоземній орбіті. Другу позицію не менш традиційно посідає Китай, який у червні здійснив 10 запусків і повторив свій рекорд. 1️⃣ 🇺🇸 США - 95 (94 успішних) 2️⃣ 🇨🇳 Китай - 44 (41) 3️⃣ рф - 8 (8) 4️⃣ 🇫🇷 Франція - 3 (3) 5️⃣ 🇯🇵 Японія - 2 (1) 6️⃣ 🇮🇳 Індія - 1 (0) 7️⃣ 🇮🇹 Італія - 1 (1) Загальна статистика за рік надалі поступово покращується в порівнянні з торішніми показниками - у першому півріччі 2026 року були здійснені 154 орбітальних запуски, з них 148 успішних (96,10%). Торік було 149 запусків, з них 142 успішних (95,30%). США лідирують за загальною кількістю запусків у 2026 році - вони здійснили вже 95 орбітальних запусків (61,68% від загальної кількості у світі). Але їх відносні показники знизилася - торік було 99 запусків зі 149 у світі (тобто частка становила 66,44%). Продовжує прискорюватися Китай, який у 2026 році здійснив уже 44 запуски. Це помітно перевершує торішні показники "Піднебесної", коли були здійснені 36 запусків - тобто приріст становив аж 22,22%. Загалом, насправді серйозна спроба Китаю нарешті досягти запланованої позначки в 100 запусків за рік. Спільна частка США та Китаю у світі знову подолала позначку 90% - дві країни разом здійснили 139 запусків зі 154 у всьому світі (90,26%). Торік вони у першому півріччі спільно здійснили 135 запусків зі 149 у світі (90,60%). Компанія SpaceX у червні прискорилася та здійснила 14 запусків (48,28% від усіх запусків у світі), всі з Falcon 9. Таким чином, у січні-червні 2026 року SpaceX здійснила вже 77 запусків - 76 з Falcon 9 і один з Falcon Heavy (рівно 50% від кількості запусків у світі). Загальний темп компанії все ще трохи нижчий у порівнянні з минулим роком - 77 запусків ракет-носіїв сімейства Falcon проти торішніх 81 (зниження -4,94%). Але потрібно враховувати, що торік SpaceX активно використовувала всі три своїх стартових комплекси - LC-39A i SLC‑40 на Канавералі та SLC‑4E у Ванденбергу. А в 2026 році все робоче навантаження припадає виключно на SLC‑40 і SLC‑4E (тільки один запуск Falcon Heavy на LC-39A). Photo Credits: SpaceX

Серед низки рутинних запусків SpaceX Falcon 9 Block 5 у червні (головним чином, з супутниками Starlink плюс комерційні й урядові замовлення) мало не загубився один експериментальний запуск. Він був здійснений 23 червня з Канавералу та мав позначення місії Starfall Demo. Це був прототип майбутньої орбітальної капсули Space Starfall, яка б могла виводити різноманітне корисне навантаження й експериментальне обладнання на навколоземну орбіту, а потім повертати їх на Землю. Як відомо, в останні роки з'являється все більше різноманітних проєктів орбітальних капсул, які могли б після виконання місії на орбіті повертати корисне навантаження на Землю. Тобто формується ціла галузь зі створення космічних апаратів, за допомогою яких можна було б проводити на орбіті різноманітні дослідження або налагоджувати окремі виробничі процеси в умовах мікрогравітації (наприклад, синтезування кристалів). Поки що найбільших успіхів у цьому напрямі досягла компанія Varda Space Industries, Inc, яка створила орбітальний апарат серії Winnebago - повна маса 300 кг, маса капсули 90 кг, маса корисного навантаження до 30-50 кг. У період с червня 2023 року по березень-квітень 2026 року були запущені вже шість Winnebago (з позначеннями від W-1 до W-6) - всі вони були успішно повернуті на Землю. Зараз у цьому напрямі вирушила компанія SpaceX, яка працює над проєктом власної орбітальної капсули Starfall. Але в SpaceX пішли власним шляхом - замість більш-менш традиційної форми "конус/фара з тепловим щитом" була запропонована концепція великого диску. Загальні параметри наступні - діаметр 3,1 м, висота 0,75 м, маса капсули 2100 кг, маса корисного навантаження до 1000 кг, повна стартова маса капсули з навантаженням до 3100 кг. Розмір вантажного відсіку - 2,5*1,5*0,5 м, тобто його об'єм десь 1,85-1,88 куб.м. Стосовно недавньої місії Starfall Demo, особливих подробиць про її перебіг не надто багато - компанія SpaceX лише підтвердила успішне проведення випробувань. Наприклад, відомо, що цей прототип Starfall не мав повноцінної рушійної системи з рідинно-реактивними двигунами для орбітальних маневрів - всі корекції траєкторії здійснюються тільки за допомогою стисненого азоту. Відповідно, прототип Starfall Demo не відправляли в самостійний політ на орбіту - він був зафіксований на другому ступеню ракети-носія Falcon 9. Розділення відбувалося тільки в момент зведення другого ступеню з орбіти - тобто Starfall Demo просто стабілізували перед входженням в атмосферу. В загальних рисах, місія тривала кілька годин і виглядала наступним чином. Запуск ракети-носія 23 червня о 10:53 UTC на орбіту з нахилом 40,3° з параметрами 250*900 км. Вже о 11:41 другий ступінь здійснив маневр переходу на орбіту 900*900км і з нахилом 52°. О 13:22 почався маневр зведення другого ступеню з орбіти та відділення капсули Starfall. І вже о 14:08 почався процес входження капсули в атмосферу. Відомо, що капсула здійснила приводнення за допомогою парашутної системи в Тихому океані приблизно в 1300 км від узбережжя Каліфорнії. В інтернеті вже з'явилися фотографії від служб берегової охорони, на яких можна побачити на борту корабля накриту чохлом капсулу. Виходячи з параметрів капсули Starfall, можна припустити, що в майбутньому SpaceX готова здійснювати запуски з кількома апаратами одночасно. Загальний принцип простий - чотири-п'ять Starfall складаються "стосом" під обтічником, сумарна маса до 15 т (що цілком відповідає поточній вантажності Falcon 9). Скоріш за все, робочі капсули Starfall будуть обладнані повноцінною рушійною системою, яка забезпечить максимальну орбітальну маневреність та можливість їх перебування на орбіті протягом тривалого часу. Photo Credits: SpaceX, Magnus B - Space Coast West

Червень став одним з найбільш активних місяців для Rocket Lab USA, Inc. цього року - протягом 15 днів компанія здійснила три запуски, два орбітальних з Electron і один суборбітальний з HASTE (Hypersonic Accelerator Suborbital Test Electron). Схожий спалах активності був у березні 2026 року, коли були здійснені три запуски Electron. Вчора, 26 червня о 17:43 UTC (чи о 20:43 за київським часом) у Новій Зеландії з з Māhia Launch Spaceport був здійснений черговий запуск ракети-носія Electron з радарним супутником StriX японської компанії Synspective (апарат отримав позначення StriX-8). То вже був невеликий ювілей у співпраці між Rocket Lab USA, Inc. і Synspective - десятий запуск апаратів StriX у рамках великої угоди на 26 запусків. Загалом, інтенсивність запусків Rocket Lab USA, Inc. з ракетами-носіями Electron у першу чергу залежить від здатності клієнтів швидко модернізувати та виробляти нові супутники. Що й демонструє приклад співпраці з Synspective. Спочатку були запуски двох прототипів - StriX-α (15 грудня 2020 року) і StriX-β (28 лютого 2022 року). Після цього пішли запуски власне серійних апаратів StriX, починаючи від StriX-1 (запущений 15 вересня 2022 року). Після цього була наступні показники активності - в 2023 році не було жодного запуску StriX, в 2024 році запустили 3 апарати StriX, у 2025 році тільки 1 апарат. А зараз, у першій половині 2026 року, вже встигли здійснити три запуски радарних супутників StriX. Загалом, у період з січня по червень 2026 року Rocket Lab USA, Inc. здійснила вже 12 запусків - 9 орбітальних з Electron і 3 суборбітальних з HASTE. Для порівняння, торішній рекорд Rocket Lab USA, Inc. становив 21 запуск - 18 орбітальних і 3 суборбітальних. Сумарні показники Rocket Lab USA, Inc. з ракетами-носіями Electron i HASTE наступні - у період з 25 травня 2017 року по 26 червня 2026 року здійснені 91 запуск (з них 82 орбітальних і 9 суборбітальних). Всі суборбітальні запуски HASTE стали успішними, а з 82 орбітальних запусків Electron результативними стали 78 (чи 95,12%). Є досить висока ймовірність, що до кінця 2026 року Rocket Lab USA, Inc. зможе дійти до загальної кількості в 100 запусків у своїй історії. Photo, video Credits: Rocket Lab USA, Inc., Synspective

Цікаво, що Rocket Lab USA, Inc. у червні здійснила два запуски з максимальним рівнем секретності. Спочатку 11 червня був дуже загадковий запуск в Уоллопсі суборбітальної ракети-носія HASTE (Hypersonic Accelerator Suborbital Test Electron) з місією Curveball, за підсумками якої невідоме корисне навантаження нібито раптом вивели на навколоземну орбіту - можливо, навіть на один неповний виток. А вже за тиждень історія практично повторилася - тільки вже в Новій Зеландії, де 19 червня з Māhia Launch Spaceport був здійснений запуск ракети-носія Electron з космічним апаратом VICTUS HAZE Puma на замовлення US Space Force. тут потрібно визначити мінімум дві цікаві деталі. По-перше, приблизно в ці терміни (орієнтовно 17 червня) попередньо планувався практично штатний запуск чергового радарного супутника StriX на замовлення японської компанії Synspective. Але його практично в останню мить відтермінували з формулюванням "для детальнішої перевірки обладнання". І досить несподівано вже 19 червня був здійснений запуск на замовлення US Space Force. По-друге, інформація про цей запуск з'явилася вже десь 21-22 червня, тобто зі запізненням мінімум дві доби. Теж цікавий індикатор рівня секретності. Втім, після підтвердження цього запуску досить несподівано стала з'являтися чимала кількість додаткової інформації. Перш за все, цей запуск був здійснений у рамках програми Tactically Responsive Space (TacRS), яка передбачає максимально швидку підготовку та монтаж комічного апарату на ракеті-носії з подальшим запуском. Свого часу рекорд зі швидкісного запуску належав компанії Firefly Aerospace, яка 15 вересня 2023 року здійснила терміновий запуск експериментального супутника VICTUS NOX в рамках місії Tactically Responsive Space-3 (TacRS-3). Тоді від отримання директиви з US Space Force до запуску апарату пройшли приблизно 27 годин. Зараз володарем нового рекорду стала Rocket Lab USA, Inc., яка 19 червня 2026 року успішно запустила VICTUS HAZE Puma в рамках місії Tactically Responsive Space-4 (TacRS-4). При цьому від моменту отримання директиви до власне запуску минули тільки 16 годин 42 хвилини - тобто попередній рекорд був перевершений на 10 годин! Досить цікавою була інформація про апарат VICTUS HAZE Puma - він побудований на базі маневреної орбітальної платформи Pioneer від компанії Rocket Lab USA, Inc. (глибока модернізація розгінного блоку Photon). Це вже другий апарат у рамках двопускової місії VICTUS HAZE, запущений на орбіту - першим став Jackal-0004 компанії True Anomaly, який паралельно має назву VICTUS HAZE Jackal (запущений 3 травня 2026 року на SpaceX Falcon 9 у рамках райдшерінгової місії). Запланована взаємодія на орбіті обох апаратів VICTUS HAZE - орбітальні маневри, зближення та віддалення супутників. Photo Credits: Rocket Lab USA, Inc.