stavozero

гол до Києва доведе - Трент Александер-Арнольд біля кутового прапорця. Захисники «Ліверпуля» підтягуються в карний майданчик «Барселони». Це, можливо, не остання їхня надія на вихід у фінал, проте часу обмаль. Цікаво, що зараз відбувається в головах у… Трент швидко подає кутовий! ОРІҐІ-І-І-І-І! ДІВОК ОРІҐІ ЗАБИВАЄ ЧЕТВЕРТИЙ ГОЛ У ВОРОТА КАТАЛОНЦІВ! ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ НА ТРИБУНАХ! ЦЕ ОДНА З НАЙПАМ’ЯТНІШИХ НОЧЕЙ В ІСТОРІЇ СТАДІОНУ «ЕНФІЛД», Я ВАМ КЛЯНУСЬ! В цей момент я, не вірячи, що таке може відбуватися, закричав на весь салон татової машини. Англійський «Ліверпуль» зумів після поразки 0:3 від іспанської «Барселони» в першому матчі півфіналу Ліги Чемпіонів переломити хід протистояння і забити у матчі-відповіді вдома чотири м’ячі, не отримавши натомість у свої ворота жодного навіть писку в напрямку воріт, не кажучи про голи. Настільки м’якотілого виступу від гостей поля я, чесно кажучи, не бачив давно. Це був той злам, якого «Ліверпуль» хотів так, як хочуть води подорожні в пустелях. Зламом було для мене в той день і те, що я вперше в своєму житті їхав до Києва. Закінчувався третій курс університету, стався перший для мене похід на фестиваль «Ї», але я на ту мить далі Хмельницького на схід не їздив, побачивши натомість більшість заходу – рідна мені Тернопільщина і не менш близька Львівщина, здавалося, мали обмаль місць, яких я ще не бачив. А тепер – столиця. Місце, куди з’їжджається богема зі всієї держави, еліта, а також люди, для котрих книжка Валер’яна Підмогильного «Місто» є радше інструкцією, аніж фантастикою. Прибуваючи до двірця, мій настрій перетворювався із шокованого в задоволений із нотами суму. Суму за тим, що я через брак часу не зміг подивитися гри, яка гарантовано могла стати – і без сумніву стала – класикою футболу. Але задоволений, бо їхав я до Києва не просто так – мене відібрали тоді на «Семінар Творчої Молоді» від видавництва «Смолоскип», з’їзд молодих – і не дуже – митців у табір в Ірпені на п’ятиденний майстер-клас з анімації, прози, перформансу і короткометражок. І ще була також політична гра, де кожен із присутніх міг себе проявити в ролі парламентаря, спікера, міністра чи президента СТМ за певних обставин і умов. Тяжко сказати, наскільки тоді хвилюючою була мить далекого від дому від’їзду, адже я, буду відвертим, став закоренілим домосидом, що бажав лишатись у своєму місті, а якщо й їздити, то тільки в ті місця, де я вже був раніше проїздом чи на повноцінній основі. А тим паче зараз розумію, наскільки та пора була для мене унікальною. Не тільки через те, що робота зараз мене поглинула всеціло. Це також був останній адекватний рік для багатьох з нас, пора до коронавірусу та повномасштабного вторгнення, яку згадуєш з болем. Цього не повернути, як би не хотів. Часи змінюються, і правила гри із ними – теж. Починаєш більше цінувати смерть і сахатися любові. Розуміти, що який сенс із держави, коли її населення – інертне та байдуже і лиш шукає способів, як вижити. Про життя і мови не йде, хоч літо своїми променями лоскоче обличчя. Та в цих краях літо зазвичай є скороминущим. Тільки в рутині знаходиш розраду, до якої тепер доєднався футбол. Гра, яка колись вражала своєю надмірною динамічністю, тепер чимось схожа на щоденні клопоти. Гра, де дві імпотентні команди стараються не забивати голи, а зберігати ворота сухими. Бо, не дай Боже, пропустять, а потім що? Нестись із відчаю на чужі ворота і хапати контратаку за контратакою? Грати дмнамічно? Ні! Так грали наші батьки і діди! А грали вони так, бо грали задля емоцій і щастя, і ділились ними зі всіма навкруги, були такими ж людьми, як і ми. Могли після тренування чи матчу сходити в забігайлівку, і мало хто на вулиці помітить. Нині, на жаль, люди грають заради грошей. А гроші, як виявилось, люблять не тільки тишу, а й надійність перед своїми воротами. А соцмережі добили, знецінили сирі емоції, прибрали простоту та спокій із життя, зіпсували ефект неочікуваності. І такі моменти, як кутовий Трента, є тепер рідкісними проявами тих емоцій і щастя, від яких божеволіли фанати на трибунах. Часи змінюються, і правила гри із ними – теж. 21.06.24

stavozero - калейдоскоп vol.6 жанр: аудіокнига рік: 2024

Моя особиста п'ятірка улюблених авторів, яких я читаю в ТГ Хз, чи хтось подібним ділився, проте із думкою "why fucking not?" я вирішив розповісти про п'ятьох поетів, котрих я читаю в Телеграмі і котрих можу називати або повноцінно, або частково "телеграмними авторами". Я робив схожу підбірку в 2020 в Інстаграмі, де брав поетів, котрих читав і знаю особисто, зокрема наживо. Цього разу я дану опцію опущу, адже не зі всіма я бачився, але не відзначити їх не можу. дисклеймер 1: я вирішив не повторюватись, тому що я хотів взяти у перелік Ро Кузика, який вже був у мене в переліку з 2020. дисклеймер 2: це не є топ-5, це довільний перелік людей, чия поезія мені імпонує Отже, почну. 1. Ніла Ревчук Людина, завдяки якій поняття "акант" мені тепер не асоціюється із тернопільською меблевою фабрикою чи складовою борщу. Людина, котра стала для мене уособленням поняття "дреди". Та й загалом можна додати ще з десяток понять під Нілу, але на тому спинюсь. Тим паче, що мова також і про її вірші. А вони мені подобаються через свою медитативність - немов читаєш їх і тебе, нерухомого, несе крізь часопростори. Часом різке, часом плавне, заспокійливе - що й необхідно, коли формується гармонія. вірші для відзнаки: "син літнього сонця і чебрецю", "це вже не добрий день" 2. естер невінчаний Людина, завдяки якій я дізнався, як правильно вимовляти назву її рідного міста. Міста, котрого вже фактично нема. І це також людина, котру куди не ткни, не поведи, не підсунь, а вона все одно творитиме попри різного роду передумови - фотографія, шібарі, чеська, англійська, і, врешті-решт, вірші. Подобається мені її поезія своєю потоковістю (до цього я ще повернусь пізніше), в якій відчувається нота надії, що колись все буде інакше, і точно краще. вірші для відзнаки: "на самоті згасає свічка", "вони казали" 3. Мар'я Терція Якщо відносно Ревчук синонімічним стало поняття "дреди", то відносно Терції таким поняттям буде "слем". І це невипадково, адже як переможниця низки літературних слемів, Мар'я постійно показує високий рівень подачі, що, як на мене, є однією з ознак сильного поета. І цим її поезія мені й подобається. Також, знову ж таки, присутня потоковість, і в цьому аспекті тексти Терції - різкі і динамічні, через що ти до останнього будеш вичікувати фіналу. вірші для відзнаки: "тісний світ", "хороші новини" 4. Оля Новак Найбільш давнє знайомство зі всіх наявних тут авторів, адже коли починав активно писати, те ж робила і Оля. Пройшли все - від моєї нелюбові ребер у її віршах до (сподіваюсь) взаємної літературної поваги. Чим мені подобаються Олині вірші? Щонайменше тим, що вона прямо пише на теми, котрі майже ніхто в публічній площині в Україні не старається розголошувати. І тут треба віддавати належне, бо коли ти пишеш про наболіле і актуальне - це, звісно, чудово, але коли ти подаєш цим своєрідний приклад - то вже зовсім інший level. вірші для відзнаки: "маніфест", "тиха темна вода" 5. Саша Хопта Не збрешу, якщо скажу, що Саша для мене стала певного роду літературним відкриттям протягом минулого і цього року. І тому вважаю за честь її згадувати тут. І немалу роль тут також зіграли косплейні начитки XD Лесині вірші мені подобаються тим, що тут я немов проживаю із нею її минуле, сьогодення, майбутнє, а часом все разом і докупи. Також не соромиться говорити в них про наболіле, котре публічно в нашій державі, бува, згадувати не бажають. вірші для відзнаки: "чорноморська русалка", "Київ-Гречани"

день д Вечірні балкони притягують. Зокрема після виснажливого робочого дня, коли бажаєш забути про те, що віддаєш людям. Хочеться натомість приймати красу для себе. Заходи сонця, сутінкові квартали міських околиць, гамір дітвори, що поступово згасає. Зрештою - тиша назовні у всіх її проявах. Потреба відчувати через доторки до середовища, а не клавіатури. Хоча визнаю - я із технологіями прожив все своє свідоме життя, починаючи з пелюшок, коли, чалапаючи по хаті з невисокою швидкістю, не розумів, що не можна без дозволу торкатись хімічних тазіків для проявки фотографій. А там, бач, і перший комп'ютер, на ту пору спільний для всіх. Перші, кнопкові телефони, часто в спадок від тата чи мами, здебільшого Нокіа, котрими можна було трощити горіхи чи бити комарів - без шкоди пристрою і з вірогідною шкодою своїм частинам тіла. Перший досвід з інтернетом, сидіння у "ВКонтакте", коли це ще було популярно і російська ще не так сильно вкурвлювала. Перший смартфон, який я купив лише на другому курсі університету. Бездротові навушники на третьому курсі, і тоді же - особистий мініатюрний ноутбук. Вживаний фотоапарат на п'ятому курсі, який досі красиво знимкує попри зламаний автофокус. І зараз, після трьох побитих телефонів, двох зіпсованих ноутбуків і одного застарілого роутера - не факт, чи знаю когось, хто не міняв роутер одинадцять років - я закріпився з тим обладнанням, яким радий користуватись, коли роблю роботу чи організовую відпочинок. Комусь може здатись дивним і показовим факт наявності в мене кнопкового телефона ще на першому курсі університету, коли половина моїх однокласників уже гуляла з айфонами найновіших моделей. Це може говорити про статус особи, і дехто зараз, переконаний, насолоджується цим, будь людина в Україні чи поза нею. З роками, щоправда, на собі зрозумів, що техніку треба не тільки берегти, а й купляти не найбільш хайпову, а найбільш надійну, яка тобі прослужить доволі довго. Звідти сформувалась концепція дарувати на дні народження не завжди дороге, але надійне та якісне. На мою думку, практичний подарунок прослужить довше, аніж тимчасовий підсолоджувач на кшталт квітів, цукерок чи будь-чого із цієї категорії. А в сучасному, інформаційному світі надійна техніка - один із найкращих внесків в людську ефективність. Від використання техніки збільшується і обсяг спожитої інформації, проте менше в ній відчуваєш раптовості, а більше розуміння, що все наближається до свого логічного висновку. Інсайди стали невід'ємною частиною новинного потоку, і вони з часом почали призводити до того, що слово "інтрига" зводиться тільки до приватної площини. Наприклад, я часто читаю новини від футбольного журналіста Фабріціо Романо. За кілька років користування соцмережами, насамперед Х, він виробив репутацію особи, крізь яку проходять найсвіжіші факти, а вже звідти вони надходять до загалу. З одного боку, це добре для тих, хто хоче найпершими дізнатись новину, а потім, вдаючи із себе інсайдерів незгірш, передавати новину, що з кожною ланкою велетенської "сарафанної крони" стає менш вражаючою. З іншого боку, проте, часом ця ж новина у скупченні з похідними від неї втрачає інтерес у загалу, і згодом сприймається як буденність, а якщо це ще й якась трансферна сага, то допоки не оголоситься ключове "here we go", суспільство перемкнеться на інші звістки. Згадується нещодавнє завершення трирічної трансферної саги між мадридським Реалом, паризьким ПСЖ і Кіліаном Мбаппе, гравцем парижан, як предметом суперечок двох клубів. Вже з початку обговорень очікувалось, що француз перейде в Реал рано чи пізно. Питання було - коли. Тим не менш, в контексті чинної російсько-української війни розумієш, що шокова складова новин все ж зберігається. І в цьому простежується ще певна різниця між інфопростором держав у стані війни і держав у стані глибокого занепокоєння чи сплячки. Хочеться після такого відчувати щось поза середовищем, що поглинає тебе з екрану 24/7. І для цього є природа - міська, позаміська. У відносній тиші подекуди чується галас дітвори, котрій скоро лягати спати, аби прокинутись ув оновленій державі. 06.06.24

Не повірите, але знову написалась проза. Я раніше вас недооцінив, тому цього разу підвищу планку: набираєте під цим дописом 25 "❤️" - одразу викладаю оповідку на канал.

калейдоскоп VI 15.06

зуб мудрості то наче відчувати щоночі зашитий у шкіру камінь, який, мов мале кенгуреня, годую — слизом і крихтами їжі, не прибраними до і після сну, або ж поливаю алкоголем — а там, диви, і картопля вродить, гнила під корінь, надщерблена, що потім тиждень і більше нічого до рота брати не хочеш зберігається надія, що без сонця чи будь-якої іншої подоби світла не буде куди проростати — більше того, аби можна було вирвати плід — щоб врешті настала тиша, самопожирання припинило бути єдиним ідеологічним культом, а спирання на стіну не було спричинене болем, від якого вовком хочеться вити на хмари — в цих краях місяць давно став небажаним гостем, що окреслює потенційні так звані "військові об'єкти", і йому довіряти дорівнює довіряти ворогу але краще вже дожити до наступної ночі, коли артилерія відпрацює по яснах, а вирву, що там утвориться, можна буде засипати згодом землею, щоб більше нічого там не росло — ні бараболі, ні каменів, ні трухлявих пнів епохи палеоліту а тим часом дивлюсь в ніщо — місто поглинула чорна діра 03.06.24

Я буду в антології "Кримський інжир"!