Мужні шмарклі

«Об’єктив війни» Запрошуємо на відкриття виставки від бійця 47-мої ОМБр! Вже цієї п’ятниці о 16:00 у нашому Центрі відбудеться відкриття експозиції «Об’єкти війни». Фотовиставка створена бійцем 47-мої ОМБр Олексієм Назаренком, який під час виконання завдань на лінії фронту фіксував події війни та побут своєї бригади на плівковий фотоапарат. Кожне фото – це окрема історія якою Олексій поділився у аудіозаписах та в яких розповідає про події, побратимів та посестер, з якими його познайомила війна. Виставка «Об’єктив війни» - це своєрідний фото та аудіо-щоденник повномасштабної війни, автор якого ділиться власним досвідом служби у війську, історіями підрозділу та особистими роздумами. «Виставка присвячується полеглим Героям нашої бригади, нашого батальйону. Пам’ятайте, цей список поповнюється кожен день новими іменами» – прокоментував виставку сам Олексій. Познайомитися з Олексієм, дізнатися більше про його досвід у війську, виклики та    братерство – можна під час відкриття виставки у п’ятницю. ·       28 червня, 16:00 ·       Цоколь Центру Шептицького ·       Вхід вільний.

Сьогодні у Львові відкривається виставка мого побратима. Якщо ви у Львові або у вас є там друзі, а вони точно там є, порадьте завітати. Мого побратима Активіста я вже згадував раніше, коли його на Громадському на ++подкаст запрошували. Він шниряв на запорізькому і авдіївському напрямках з плівковим фотоапаратом і документував людей, які, переважно, служили з ним разом. Вийшла чудова лампова фотоісторія про людей, які воюють. Чому на цю виставку варто сходити. Головне — вона не дуже велика, це важливо. Кожна світлина супроводжується розповіддю про людину на світлині і контекст фотографії. Поруч Стрійський парк, можна там погуляти і мекнути як до, так і після виставки. Я так розумію, що сьогодні і сам автор там буде. Це легко зрозуміти, якщо над усіма людьми стирчить якась голова, то це Активіст. 16:00 Львів, цоколь центру Шептицького Вхід вільний у змінному взутті

Зараз буду писати негативний відгук. Про книгу «Дисципліна — це свобода» Джоко Віллінка. Я не пишу відгуки або не висловлюю свою думку, коли мене не просили. Але ця книга не просто погана, а вона шкідлива і приторно відразлива. Заслуговує усіх поганих відгуків світу. Далі я буду настільки жовчним і токсичним, наскільки можу. Автор цього заслуговує повністю. Півень з Айдахо. В дитинстві/юності я грав в теніс. Як і в будь-якому виді спорту я бачив тих самих батьків. Вони подивились один п’ятисетовий матч гренд слему і тепер думають, що зрозуміли теніс і можуть підготувати кого завгодно з нуля до першої десятки світу. Особливо своє чадо. І от на одному з дитячих турнірів такий батько, коли його юний Сампрас незрозуміло і стрімко почав програвати, вигукнув фразу, яка потім у світі українського тенісу стала фігуральною, — «бий сильно і точно». Фразу «бий сильно і точно» можно зробити слоганом цієї книги. У автора вроджене відчуття дисципліни, можливо, сформоване в дуже юному віці батьками або середовищем. Разом з формуванням дисципліни в автора повністю вмерли будь які прояви інтелекту. Логічного і емоційного. А за відсутності останнього, він не зміг усвідомити, що люди трохи відрізняються, не всім однаково легко приймати рішення і змушувати себе щось робити. Йому це завжди було легко, а значить усім так само легко і якщо у когось не виходить, значить мало старається. Головне, що автору не вистачило розуму, щоб зрозуміти, що йому не вистачає розуму для написання книги. Півень з Айдахо подумав, якщо він привчив себе заправляти ліжко і підтягуватись кожний ранок та бризкати слюнями на піздюків, планувати та приймати участь у військових операціях з авіацією, Хаймарсами, тамагавками, блекджеком і шлюпками проти аборигенів, на раз давати команди «back up» та «lay down», коли у аборигена раптом з'явився рпг, яким воювали до різдва Христового, у вихідній формі хоронити раз на 100500 років інших військових тримаючи руку біля дійсно пустої голови, то щось він зрозумів і може розказати про важкі рішення і дисципліну. Насправді, навпаки. Вся писанина каже про те, що справжнього лайна він в житті ніколи не бачив. Йому не можливо вірити. Якби це була просто дуже погана книга, то я б нізащо про неї не писав отак різко. Таку книгу можна було б послухати/почитати, щоб зранку легше було вставати бігати. Але вона написана дуже самозакоханою людиною, що характерно при відсутності мізків. В книзі запропонована ідіотично проста ідея, якщо вам хочеться щоб щось зробилось, то треба щось робити, весь інший час воно, обмазане цнотливою олією, стояло голеньке перед дзеркалом, мацало себе в місцях сорому і розповідало яке воно піздате. Його самозакохана філософія розбивається одразу, якщо треба застосувати критичне мислення. Наприклад, щоб написати книгу. Якщо б він тренував професійних спортсменів, то вони б героїчно гинули, ще до початку змагань. Кому варто прочитати цю книгу — тому, хто хоче відчути екстракт гілті плежера, бо прочитання цієї книги дорівнює усім передачам на СТБ. Даю від себе оцінку — Паоло Коельо серед мотиваційної літератури. З радістю сказав би йому це в обличчя.

Після того, як ми два прольота розпинались про Капрала, він досі не послухав етер. Для тих, хто не такий свинтус, як Капрал, ось посилання на етер. https://m.soundcloud.com/army_fm/vechrny-po-7-vyskovosluzhbovets-oleksandr-medvinskiy-v-gostyakh-9-kvtnya-2024

Привіт. Дуже раптом наступні дві години я буду в ефірі радіо ФМ з Сашою Положинським. Можна буде слухати на сайті радіо або в самому ефірі. Але попереджаю, в мене неприємний голос.

В Києві нас привезли на першу колію, тільки якоїсь урочистої музики бракувало. Прямо на колії вишикувались карети швидкої. Мене разом з документами передали екіпажу швидкої і відвезли в лікарню, яка спеціалізується на таких травмах, як в мене. А як же інакше, коли за тобою працюють бульдозери. В цій лікарні мене знову відвезли одразу на усілякі рентгени та поклали в операційну. Усі лікарі були досить молоді але дуже впевнені в собі. І вони засмутились, що уламок вже дістали, бо сподівались мати якусь розвагу нудним вечірнім чергуванням. Але поставили мені більш модні київські трубку і банку. При тому, що в Дніпрі мені сподобалось, але в Києві було краще в лікарні. Навіть якщо викинути про те, що тут усі мої поруч. Ліжко було краще, таке з пультом, як в американському кіні. Я був єдиним військовим з бойовим пораненням. І я помився нарешті. Я пробув в лікарні два тижні, як зняли трубку, почали періодично відпускати додому. Ну а далі почалась відпустка, яку я майже не відгуляв через навчання. Обідненько. Думав у Львів поїхати, може кудись в гори. Тинятись хотів, але то таке. Мені приємно згадувати медичну подорож. На усіх етапах я відчував і людську і професійну турботу. Взагалі не треба було думати про папірці, щось собі організовувати, про щось думати. Таке ставлення я очікую від цивільних, бо я постійно стикаюсь з повагою і шаною цивільних до військових. А от таке ставлення від військово-медичного персоналу мене приємно здивувало. Наче це частина військового механізму, але ставлення зовсім інше. Та й взагалі, медична частина військової машини, там де я з цим стикався, завжди була лояльна до бійців. Дуже часто на стабпункті медики розуміють, що вони можуть дати бійцю трохи перевести дух. І якщо боєць пройде індивідуальний емпіричний детектор медика, що він не косарь, а задовбаний боями військовий, медик може дати йому офіційно відгул на декілька днів, навіть якщо немає медичних підстав. Звичайно, багато чув і знаю особисто про різну хрінь, коли об’єктивно неспроможній людині ставлять клеймо, що він може приймати участь у бойових діях. Це жах. Мого Джордана, ампутанта без правої ноги, не можуть списати через те, що в нього не достатньо висока ампутація. От на 4см вище, то тоді зараховано. Теж брєд. Але знайте, що велика частина медичного процесу все ж таки гідно і зі здоровим глуздом підходить до своєї роботи. Зайчики.

Другий стабпункт був у Покровську. Він вже такий собі напівлікарня, бо там є палати і військові сидять у черзі на ВЛК (військово лікарська комісія). В Запоріжжі такого не було, там швидко щось робили з пораненим і відправляли далі. Спочатку мене ще раз оглянув лікар. Знову були задіяні магніт і спеціальний палець, але тут ще відправили на рентген. Рентген і показав, що в мене зламані два ребра і стерчить уламок в легені. Я шалено зрадів, в очах, як долари у дядьки скруджа, загорівся місяць, а може й більше, відпустки. Як побачили уламок, запросили мене в операційну. Поки я лежав на столі декілька різних лікарів підходили до мене, просили подихати, я дихав як кінь, вони уходили, щоб ше раз перевірити, чи не переплутали мене, бо аж занадто я добре дихав, як для уламка в легені. Коли вже остаточно перевірили, що уламок дійсно в мені, обкололи мене лідокаїном і почали різати. Досі не розумію, навіщо вони це робили, якщо вони не збирались діставати уламок. Можливо, щоб перевірити, чи не загрожує моєму подальшому стану. Коли я почав так серйозно крехтіти і ворочатись, то мені вкололи якусь наркоту, від якої менш боляче не стало, але стало значно веселіше, хоча й так настрій в мене був піднесений. Під приходом я почав мелити якусь фігню, запропонував хірургу зробити селфі. Через це або вже просто настав час, мені вкололи загальний наркоз, вставили трубку з банкою в легеню і відправили в палату відпочивати. Банка з якоюсь трохи жовтою рідиною, яка заходить прямо в середину легені, потрібна щоб легеня не схлопнулась. Чому мені одразу не зробили загальни наркоз, коли почали колупатись між ребрами, тому що є дуже суворі інструкції по застосуванню важких препаратів, щоб випадково не перекололи бійця і в нього не зупинилось серце. Коли я був в палаті і поки не заснув, відповів усім, кому міг, хто знав, що я поранений, написав Юлі, що мене будуть везти кудись далі. Юля вже чудово знала, куди мене будуть везти і що мене не можуть відвезти в Київ. Одразу, як я написав Юлі, що поранений, то в Києві запрацювали два потужних бульдозера: Юля і Ліля (сестра). Це такі люди, які піднімуть на ноги, всіх, хто сидить, усіх, хто на ногах змусять стрибати і Пентагон також просто про всяк випадок. Десь через чотири години мене розбудили, перетащили в карету швидкої і повезли в Дніпро. Поки везли мені прийшло повідомлення, що усі хлопці цілісількі вийшли і стало набагато легше стрибати з уламком і зламаними ребрами по кочкам. Оця клята дорога була найважчим етапом за все поранення. Особливо кайфово було стрибати в Дніпрі по бруківці. А мене ще добре покатали по Дніпру, бо спочатку не в ту лікарню завезли. Вже в тій лікарні я був близько 10 години вечора і одразу попросився в туалет. Стан був такий, що я впевнено міг пройти з візка три кроки до туалета. Три міцні бабці дуже турботливо наполягали піти зі мною в туалет, щоб тримати, але ну то вже занадто. Зрозумів, що мені стає краще, коли мені почало ставати ніяково, що мене возять у візку з розстібнутими штанами і без футболки по лікарні. Футболку зняли, щоб оглянути. Одразу після туалету мене відправили на рентген, КТ і ще якусь процедуру і нарешті відпустили в ліжечко. Зранку недовго після того, як я прокинувся, приїхала Юля і почалась медична рутина.Не через те, що Юля приїхала а просто так по графіку. Мені щось кололи, періодично возили дивитись. На другий день або третю ніч мене прооперували і дістали уламок. А на наступний день відправили в Київ на лікування. Про Київ домовились бульдозери, бо зазвичай військових везуть лікуватись на західну Україну, щоб не перевантажувати медичну інфраструктуру. Для логістики військових не в критичному стані існує спеціальний потяг. Це плацкарт облаштований під лежачих людей. Немає верхніх полиць, зручні матраци, постіль і військово-медичний персонал. Протягом поїздки пригощають смаколиками від волонтерів і сарделькою з гречкою від держави. Чай з цукром і лимоном в необмеженій кількості.

В загашніку в мене була ще одна тема. Тепер мене відпустили навчання і з’явився час пописати. В мене зараз є перспектива розкладати попрані речі, що є єдиною моєю домашньою відповідальність, або зробити щось цікаве, тому мій вибір очевидний. Останню тему з мого авдіївського вояжу я присвячую туру по стабпунктам і лікарням пораненого. Не стільки через рефлексію, скільчи через цікавість подивитися за ширму цього процесу і вам розповісти про нього. Мені було цікаво. До цього випадку я був в стабпункті 4-5 разів. Два рази через контузію, ще пару разів когось забирав звідти. А ще раз в день виходу з бою мене хлопці активно кликали в Запоріжжя тусити і ротний сказав по дорозі заїхати в стабпункт, щоб мені видали форму 100 і тоді вже можна їхати відпочивати. Форма 100 — це документ з описом травми або поранення, який видають в стабпункті. Тоді я вирішив сказати, що після виходу почував себе добре, потім трохи поспав і почала кружитись голова. Трохи так воно і було, збрехав я тільки в тому, що почував себе добре після виходу, тоді теж голова кружилась, але так постійно. Виявилось, що коли симптоми наступають через якийсь час, то це гірше, ніж одразу і мене хотіли покласти в лікарню. Пранк почав заходити занадто далеко, я попросив під мою відповідальність поставити мені крапельницю і відпустити. Проканало. Процес медичної логістики пораненого проходить декілька етапів. Перший етап — надання допомоги пораненому прямо на полі бою. На цьому етапі задача полягає в тому, щоб поранений міг дотягнути до першого стабпункта. Йому закупорюють усі дірки, або перев’язують турнікетами, якщо це кінцівка та зв’язують все, що може відламатись або відірватись під час евакуації. Другий етап опціональний. В Запоріжжі прямо біля лінії фронту черговала мобільна група медиків, яка приймала усіх поранених незалежно від підрозділу і відвозила на стабпункт. Вона ж могла зробити якіть більш серйозні медичні втручання. На Авдіївці з поля бою відвозили одразу в стабпункт. Третій етап — безпосередньо стабпункт. Це така лікарня на мінімалках, яка може провести операцію, якщо в цьому є термінова необхідність. Там, як правило, відрізають остаточно кінцівки, якщо шансів зберегти немає або, наприклад, реанімують. Після стабпункту пораненого везуть в найближчу обласну лікарню: Дніпро, Запоріжжя, найближче місто з повноцінною медичною інфраструктурою. Далі може бути ще один етап. Якщо поранення дуже серйозне або специфічне, часто це стосується мізків в спині або голові, то людину можуть евакуювати в будь яку точку України на гелікоптері в місце, де можуть щось зробити з цим специфічним пораненням. Наш медичний пікап віз мене в стабпункт. Мене везли, як зеленого, тобто легкопораненого, бо я нормально дихав і ніхто не думав, що в мене пробита легеня. в першому стабпункті мене завели в операційну, дорозрізали на мені речей на 18000грн. (куртка, легкий пуховік, фліска і термобілизна). Довго дивились і слухали, як я дихаю. Спеціальним магнітом впевнелись, що десь в мені дійсно є уламок. Спеціальним пальцем виміряли глибину поранення, шляхом засовування пальця в поранення до того, як він впреться. Обробили ногу, де черкнуло уламком. Видали волонтерську футболку замість розрізаних речей і відправили в ще один стабпункт. Так теж буває. Ще на цьому стабпункті я увімкнув телефон і написав Юлі. Спочатку написав, що вийшов. Потім написав, заплюснувши очі, що поранений. Дуже лячно було лящей за поранення отримати.

І окрема подяка інтерв'юеру — ведучому подкаста Сергію Гнезділову. Важливо робити татий контент.

В останньому дописі я багато згадував Активіста. І після публікації одразу побачив його інтерв'ю в подкасті на Громадському. Активіст велетенських розмірів у висоту. Спочатку він служив в окремому кулеметному взводі, але перейшов до мене в піхоту. Цей перехід остаточно відбувся, коли ми були на останьому виході в лісі біля Роботино. Він був на позиції за нами і командування шукало людей на підсилення до штурмової групи. Інші хлопці з кулеметного взводу відморозились, а Активіст сказав, що готов. В цей момент я його перехопив, сказавши, що нам теж потрібні люди, після того як танк мінуснув по моралі декількох наших хлопців. Так почались його пригоди з піхотою офіційно, неофіційно він вже був з нами на виходах, можна сказати, як фрілансер. Активіст дуже мужній і шляхетний хлопець. З відчуттям гострої справедливості. Це інтерв'ю я наполегливо раджу подивитись. Не тільки, щоб я похизувався своїм побратимом, але, в першу чергу, тому що воно правдиве. Без героїчного пафосу, який нам намагаються часто натягнути в ЗМІ. От такі вони люди, які по шматкам діставали своїх побратимів. https://www.youtube.com/watch?v=DqFFgf9_1JI

Оцю штуку дістали з моєї легені. Не батарейку.

Я одразу почав аналізувати себе. Все рухається, свідомість чітка, сильно збите дихання. Я заспокоївся, подумав, що прилетіло в бокову плиту броніка і, в найгіршому випадку, зламані ребра, через що й збите дихання. Заліз до побратима в найближчий окоп. Він почав мене оглядати, розрізав одяг в місці удару, налихо на мені ще після ночі було багато речей, сумарно мене порізали на 17тис.грн. Побратим побачив, що в мене слід від входу уламка, але кровотечі не було, уламок запікся. Але я почав відчувати смак крові у роті, значить можуть бути пошкоджені внутрішні органи. Я вирішив, що треба евакуйовуватись самому, поки я відчуваю сили. Передав по рації, що я поранений, що старший Активіст, переживав, що через збите дихання я більше ричав, ніж говорив і може здатись, що я панікую. Врешті я зібрав речі, забув по традиції зброю (це моя фішка) і побіг в сторону точки евакуації, яка була в кінці посадки довжиною приблизно кілометр. Я передав, що буду приблизно за 20 хвилин, бо наврядчи я зможу швидко рухатись. Але завдяки адреналіну пробіг кілометр в броні і з повними магазинами за 7-10 хв. Поки я чекав евакуацію, то подумав, що я насправді легкопоранений, бо досі почуваю себе нормально і дихаю стабільно. Але сильно переживав за хлопців, які залишились. Вже на другому стабпункті, коли мене почали ретельно обстежувати, на рентгені побачили, що уламок зайшов в легеню по дорозі зломавши два ребра. Далі почалась медична подорож, про яку розкажу наступного разу. І того разу усі хлопці вийшли цілими.

Нам вдалось досить непогано орагнізуватись: ми розділились на пари, у всіх були якісні сектори, зони відповідальності, ми постійно робили невелике патрулювання, щоб зрозуміти чи ніхто не підкрадається. Головне, ми придумали просту але робочу систему оборони — приблизно кожні півгодини ми відкривали турбуючий (неактивний) вогонь в сектори і розуміли, чи ніхто не намагається підійти і де знаходиться ворог. Коли по нам відкривали вогонь у відповідь, ми по звуку розуміли де знаходиться ворог і туди могли працювати міномети або інші засоби вогневої підтримки. Так помалу організувалась непогана оборона, яка утримувала позиції протягом всього нашого виходу. Я навіть трохи увійшов в раж і почав блефувати. Ми знали, що наші рації слухають і я доповідав, що нові групи вже підійшли і ми починаємо просування. Ми навіть вогнем підтримували цей блеф. Не знаю, чи він працював але декілька годин зі сторони росіян було тихо. При цьому ми теж несли втрати, три або чотири людини загинули на другій і першій позиціях від мінометного обстрілу. Декілька людей загинуло зі сторони у хлопців з іншого батальйону. Над нами був якийсь ореол, чи то росіянам було незручно стріляти прямо по нам, чи то вони помилялись щодо нашої позиції, все пролітало трохи за нас. Вночі до нас прийшло підкріплення. На нашу позицію додалось четверо людей, ще п’ятеро на сусідню до іншого батальйона. Оборона посилювалась, час нашого виходу спливав кінця, ставало якось впевненіше. Ще й до всього попередники залишили багато води і їжі і я знайшов спальник — можна було прям міцно заснути, ми його передавали один одному як спальник миру. Прям комфорттаун якийсь. Трохи пізніше до нас намагалась підійти ворожа розвідка, я їх викупив в тепловізор, з їх сторони це було досить самонадіяно. Активіст, який був моєю двійкою так сильно заснув, що мені довелось самому відкривати вогонь по ним, так і Активіста розбудив, але стріляв не прицільно. Активіст спросоня випустив декілька черг кулемета і точки почали спочатку віддалятись, потім зникли, може і вбили когось з них, головне, що не підпустили. Наступний ранок йшов спокійно за штатним розкладом: трохи постріляли, трохи по нам постріляли, трохи попатрулювали, відпочиваємо. На сусідній позиції хлопець отримав легке поранення, йому заділо руку. Він у супроводі почав виходити на евакуацію. Тут до нас прибігає хлопець з супроводу, каже що по ним прилетів міномет, він був легко поранений, інший або загинув або дуже важкий. Активіст почав надавати допомогу пораненому. Я намагаюсь себе поставити на місце важкопораненого. Навіть, якщо це останні хвилини, або особливо, якщо це останні хвилини, напевно хочеться щоб хтось був поруч і дбав про тебе. Тому я вирішив збігати перевірити хлопця. Здається, його псевдо був Магазин. Я досить легко його знайшов, було очевидно, що це його останні хвилини. Він дуже сильно боровся і навіть ще відповідав на мої питання, явно бредив. Одної ноги не було, друга була розірвана і весіла на шкірі. Він був одною суцільною раною, важко уявити скільки в нього зайшло уламків. Я сильно розгубився, що з ним робити, потім побачив, що в нього немає турнікету на одній нозі і наклав йому. На другій нозі затянув турнікет ще сильніше. Зовсім поруч прилетів міномет, я аж впав але мене не заділо. Я вирішив, що треба спробувати його забрати, може я помилявся і при швидкій евакуації його б можна було врятувати. Я побіг за ношами біля наших позицій. Прибіг, почав їх шукати, почув прильот міномета і відчув сильний глухий удар в бік, який зніс мене з ніг.

Мені запам’яталось два моменти на шляху до воз’єднання з усіма групами. По залізній дорозі періодично їздила пуста вугільна тачанка. Дуже інфернально. Мабуть, десь сидів старий скажений дід без одного ока і зі слиною, яка текла по бороді, запускав ті тачанки сміючись по злому і дуже голосно. І мій любчик комбат, який на мої питання про обстановку і як нам краще просуватись, відповідав, щоб ми виходили із оперативної обстановки, допомагав, одним словом.  Де ми знайшли останню другу групу, ми організували першу точку оборони, там можна було досить тихо ходити до точок, з яких відносно комфортно проглядалась залізна дорога. Другу точку ми організували десь в 200м від першої точки в сторону до станції, де мала бути основна позиціяі, на тропі, через яку раніше ходили наші війська. Там теж було багато місця для спостереження за залізною дорогою і ми залишили там протитанкістів, щоб не досвідчена і не підготовлена група була між краще підготовленими з обох сторін. Далі ми невеликою групою пішли на ключову третю точку. І вперлись в проблему. Останні 150-200м були з настільки густим лісом, що нам там навіть нірок, щоб туди забігти і сховатись не було. І чим ближче ми підходили до необхідної точки, тим сильніше працювали ворожа артилерія і міномети. Ще одного з моєї групи легко поранило по дорозі, вже мінус два. Був вечір і врешті ми вирішили заходити туди зранку у супроводі дронів. Я доповів про це на штаб і ми відійшли до першої точки, щоб переночувати. Пізно ввечері і вночі творилась якась дивна дивина з боку станції. Декілька разів там був дуже активний вогонь і навіть заїзджала ворожа техніка і, чомусь, від'їжджала. Взагалі було не зрозуміло, що там коїться. Також вночі по рації я чув, як заводили групи нашого підрозділу, але інших батальйонів. Це додавало оптимізму. Вночі навіть в усіх додаткових речах, які я взяв собою разом з легким пуховиком, було дуже холодно, поспати нормально не вдалось. Ранок, я забрав свою групу, взяв ще людину з другої групи, бо нас було зовсім мало, щоб намагатись зайняти ключову позицію, попросив дрон для супроводу і ми пішли на точку, де коїлись дива. Як не дивно, але пройшли ми туди спокійно, там взагалі нікого не було, були тільки невеликі окопи і багато розкиданих речей. Місце виглядало, ніби його швидко кинули. Але при цьому не було слідів якогось бою: куп гільз, шматків медикаментів або порізаних речей поранених, тіл загиблих. Ми зайняли окопи, трохи розвідали обстановку навколо нас, увійшли у взаємодію з групами нашого підрозділу і стали в оборону. Поки ми займали позиції мені по нозі прилетів уламок міномета. Легко царапнув. Але кров потекла нормально, решту часу я пафосно ходив з штаниною і чоботом в крові. Вже згодом в Києві в мене знайшли поруч внозі невеличкий уламок, діставати його немає сенсу, він залишиться, щоб мої діти у дворі могли казати іншим дітям, що у їх баті уламок в нозі. Ми знаходились на невеличкій галявині з високими деревами і навколо нас був густий молодий ліс, дуже поганий огляд, втім як завжди.  Пройшло приблизно півгодини з того моменту, як ми зайняли позиції і почався штурм росіян. Спочатку стало трохи стрьомно, десь були пробігаючі тіла ворогів, але після таких декількох акцій без успіхів для росіян я заспокоївся. Виглядало так, що їм на цій ділянці буде дуже важко просунутись, бо шляхи ми перекриваємо, тихо не підійдеш, технікою проїхати через залізну дорогу важко. Як там опинився вночі ворожий БТР мені не зрозуміло. Ще протягом декількох годин ми донесли набоїв з заначки і тоді стало зовсім спокійно. А зовсім-зовсім спокійно мені стало, коли Активіст полагодив кулемет, який залишили наші попередники і до нього було багато набоїв.

Думаю, що написати про останній крайній вихід. Для мене він не несе якоїсь особливої цінності і спогадів. Можливо це тому, що після попередніх подій я перестав відчувати підрозділ своїм. Люди ще були своїми, а підрозділ, як організм виштовхував мене назовні. Можливо, тому що я був дуже виснаженим вже на самому початку. Протягом цього виходу в мене був дивно спокійний стан попри те, що загинуло і було поранено досить багато людей, іноді трохи веселий, пару разів я зірвався і накричав на командування по рації. До цього такого не було, але самі винні. Хоча, нажаль, дісталось гарному офіцеру зі штаба.  Нас було дуже багато новеньких, від комбата я взагалі не спостерігав бажання нам допомагати, через це було дуже багато сумбуру і хаосу. Доводилось пояснювати прості речі і відповідати на прості запитання: де готувати позиції, коли відкривати вогонь тощо. Не скажу, що мене це сильно турбувало, більше мене турбував настрій багатьох з нас просто перечекати цей вихід і спробувати нікуди не вляпатись. Зазвичай, такі настрої призводять до втрат. А ще противник міг просунутись поруч з нами, поки ми тихо сиділи і виходити вже довелось би через позиції противника. Така собі ідея.  Моя група прибула першою. Нас довезли до села, з іншої частини якої починався невеличкий ліс вздовж залізної дороги, де нам і треба було стати в оборону. З іншої сторони залізної дороги вже були позиції росіян. Безпосередньо наша зона відповідальності була біля місця, де раніше була станція, а зараз декілька розвалених будинків. До цього міста вела пряма посадка поруч із селом. Ми мали дочекатись інші групи і почати рух до необхідної точки. По рації я почув, що їх повезли зовсім іншим шляхом, бо їм надали провідника з іншого підрозділу, а він, як виявилось, був готов довести тільки до місця, далеко від необхідного нам, далі він не знав дороги. Стало зрозуміло, що допоки люди дійдуть до необхідної точки і прийдуть забрати нас, пройде дуже багато часу. Загалом, завжди все йде не за планом, але в цей раз все занадто сильно йшло не за планом.  На початку села ми зустріли мінометний розрахунок дружнього підрозділу. Чи то на щастя, чи то навпаки. Бо вони нас почали лякати, що на точці, куди нам треба вийти вже зайняли позиції росіяни. Але звідти постійно доносилась стрілкотня, значить там ще були наші сили, або по посадці, або прямо на точці. В нашій групі було шість людей, чотири з яких мали бойовий досвід, це більше за всіх з усіх наших трьох груп. Першому з нас пощастило дуже швидко, йому в дупу прилетів уламок міномета, ще коли ми були біля мінометників. Він з посмішкою на обличчі і уламком у сраці залишився чекати евакуацію. Отака сиволічна селяві, отримати мінометом біля мінометників. Напевно, краще біля РСЗВшників не тусуватись. Ми вирішили, що будемо дуже довго чекати на провідника, бо інші групи десь ще ходили-гуляли, шукали як вийти на точку. Щоб не вриватись одразу в незрозумілий бій, ми вирішили зайти в ліс біля дороги по сусідній посадці. Крюк приблизно два кілометра. Ми йшли разом з набоями, тому просувались дуже повільно. Ще й по дорозі зустрічали різні дружні підрозділи і намагались дізнатись оперативну ситуацію. Усі ці підрозділи просто сиділи в окопах і мало розуміли, що навколо них відбувається. Ми знайшли ділянку, де від посадки до лісу найменша дистанція, залишили додаткові набої, бо далі ми мали просуватись в бойовому порядку і побігли як антелопи в броніках і екіпі до лісу.  Ліс був дуже густий. Просуватись всередині лісу до нашої точки було неможливо не те, щоб тихо, а просто рухатись. Довелось йти з зовнішньої сторони вздовж ліса на радість ворожій аеророзвідці. Ми, звичайно, намагались сховатись, коли чули дрон, але навряд чи це постійно виходило. Трохи пройшовши, ми почули по рації, що третя група недалеко, заховались в лісі і відправили провідників зустріти їх. Третя група була найслабша, вона складалась переважно з протитанкістів, тому з ними доводилось поратись додатково. Ми забрали їх і нарешті зустрілись з другою, яку завезли до чорта на роги і ми довго шукали один одного.

Так от, коли ми зібрали всю нашу роту для мотиватора він розкрився повністю. Одразу, як впав занавес він почав волати «хто піде зі мною захищати Батьківщину?». От прям з ним. Краще все це уявляти в декоративному стилі, як знімає Уес Андерсон. Він покричав з десяток фраз на кшталт захищати батьківщину і як він сильно воював свого часу, ще додав щоб усі хто не готові писали рапорт про відмову. Мотиваційний спіч повпливав так сильно на людей, що нових охочих врешті решт з’явилось аж ноль. Хтось зміг відбрехатись хворобою, хтось таки написав рапорт. Мотиватор нам реально допоміг, замість того, щоб тим декільком людям поспати хоча б пару годин перед бойовим виходом, ми слухали імпровізаційний виступ дуже невмілого актора. Впевнений, що ви розумієте, але уточню, що цього персонажа ми і близько на бойовому виході не побачили. Перед тим, як ми роз’їхалися збирати речі і виїзжати на задачу я трохи поговорив з хлопцями, які разом зі мною виходили, про те наша мала кількість навіть на краще — будемо більш мобільними. Ми роз’їхалися, мені довелось взяти чужу зброю, бо моя була брудна, я не встиг її почистити і я міг отримати клін. Наколядував ще додаткових магазинів, щоб бути зовсім альфою, взяв гранат, скільки залізло в розгрузку і рюкзак, сів в пікап з хлопцями і поїхав не спавши добу, як і усі інші, на виконання задачі. По дорозі зрозумів, що забув зброю, забрав і знову поїхав на виконання задачі. Ми зібрались на точці перед стартом, звідки наші групи мали закидувати неподалік точки розгортання. З батальйону нас зібралось у два рази менше, ніж було необхідно. Крім нас чотирьох з бойовим досвідом, по батальйону було ще один або два з бойовим досвідом. Ціла група складалась з хлопців з приданих підрозділів, серед яких не було людей з піхотною підготовкою. Не було жодного кулеметника і один гранатометник. Мало бути весело. План ми узгоджували на колінках прямо перед виходом під крики по рації зі штабу, що нам треба пришвидшитись. На цей момент мені було вже абсолютно все одно, що мені кричать з рації. І от ми в посадці біля розбитого села, звуки артилерії, мінометів, пролітаючих дронів, стрілкотні, але жодних звуків «мотиваторів» і інших покемонів. Найкращий момент за весь час під Авдіївкою.

План більш-менш спрацював, ми приблизно зрозуміли кількість людей і приїхали на нову нараду, де мали узгодити остаточний план. На самій нараді ми намагались внести корективи, щоб зробити задачу більш реалістичною: пропонували розгорнути оборону в посадках навколо залізної дороги, виявляти ворога за рахунок постійного спостереження і давити вогнем зв’язуючі їх просування. А у разі стику з значно переважаючими силами ми б могли відходити на інші позиції в посадці і продовжувати бій, це називається маневрена оборона. Пропозиція не проконала, тому що ми б не змогли завадити ворогу спокійно пересуватись уздовж залізної дороги. Ну а розгорнутись впритул з ворогом, так щоб наші вогневі засоби (арта, міномети, гранатомети тощо) не могли працювати по ворогу, тому що ми поруч знаходимось, ну то таке вже. І як ви розумієте, якщо б ми увійшли стик в стик з переважаючим противником, то відійти або змінити позицію ми б вже не змогли. Ой, ще забув про один маленький нюанс, на цей момент хлопців з досвідом в нас залишилось четверо разом зі мною, усі інші війну поки бачили тільки по тєлєку і серед них було багато хлопців, яких ми не брали на виходи раніше, тому що вони об’єктивно не стягують по фізичній і бойовій підготовці. На цій останній нараді був, з того моменту, мій улюблений персонаж нашої бригади, один з офіцерів штабу бригади. На усі мої доводи він відповідав, що треба мотивувати і працювати з людьми. Мабуть настільки вправний командир, що від його мотивації підвищується рівень підготовки піхоти і як бонус знижується вік, очищається кров і проходить геморой. Я навіть не витримав і почав його трохи провокувати, говорячи, що він з нами на вихід не йде, щоб такі пропозиції робити. Він на цю провокацію, на диво для мене, легко повівся і сказав, що піде з нами на вихід. Хоча і журналу обліку мишей було зрозуміло, що це не правда. Мені сподобалась його лінія поведінки, тому що на наступних виходах і дебатах з ним я міг апелювати до того, що вже бачив, як він з нами на вихід пішов. Не отримавши ніяких змін ми поїхали до нашої роти ощасливлювати хлопців деталями. Задачу ми доводили в тому самому руслі, як і писали повідомлення — як вона є насправді і сказали, що ми не будемо осуджувати тих, хто відмовиться. Пан офіцер-мотиватор мабуть нас би відшмагав за таке. Ми розповіли так натхненно, що відмовились усі. Я для себе вирішив, що піду в будь якому випадку і факт, що усі відмовилися мене втішив, тому що я тоді ні за кого окрім себе не буду відповідати. Додатково ми розповіли нашу версію плана з маневреною обороною і на цей план зголосилося декілька людей. Ротний доповів кількість готових комбату і нас усіх покликали на нову нараду. Двісті дев'яносто восьма нарада була вже глибоко вночі. На неї ми приїхали, коли комбриг мотивуючи кричав на командирів підрозділів, у яких люди відмовились йти. За спиною комбрига стояв комбат і хопався за голову з виглядом обличчя, як у розбещеної дитини, якій купили не настільки правильний Лего, як вона розраховувала, дуже гидка картина. Серед крику комбрига я запам’ятав фразу, про те, що відмова людей це не його, а наші разом проблеми. Тут я не погоджуюсь, тому що проблема відмови людей це суто проблема командування. Дивно розраховувати на лояльних бійців, коли їх постійно намахують. Коли наш ротний доповів, що у нас теж люди не готові, то комбриг не витримав і доручив тому самому офіцеру-мотиватору їхати розбиратись з нами. Комбриг дуже мудра прозорлива людина, він знав, що я буду писати допис про ці події і дозволив мені краще розкрити персонаж офіцера-мотиватора (далі просто мотиватор). На останок комбриг наїхав ще й на мене, мол нафіга я приїхав, коли звали тільки командирів рот. Але в мене був козир в тому, що я йду з піхотою. Він трохи здивувався і запитав «справді?», явно не очікуючи, потиснув мені руку і відпустив. Приколько я отримав уточнення плану задачі.

Привіт. Тижнева (або більше) відсутність на цей раз пов’язана не з глибокою прокрастинацією, а з навчанням, яке в мене більш-менш раптово почалось. Це навчання потрібно мені для того, щоб перевестись в інший підрозділ і займає багато сил, ще й поранення дається в знаки. Але сьогодні не про перевод. Сьогодні моя улюблена рубрика — ниття про незгоди ЗСУ і людей, які там працюють. Епізод, про який піде мова, з моральної точки зору став для мене найважчим за усі бойові дії. Напевно, ви не здивуєтесь, якщо пережив я його не в бою, а з улюбленим командуванням. Таким нікчемним і приниженим, як після цієї історії, я себе не відчував плюс-мінус ніколи і в тексті я цього передати не зможу. Цей епізод закінчується в селі, куди нас довіз пікап на мій крайній бойовий вихід. В кінці цього епізода я почував себе абсолютно щасливим і спокійним. Прилітаючі мінометні постріли і шалена стрілкотня в точці, куди нам треба вийти ніяк не впливали на мій приємний стан. За добу до кінця цього епізода ми з командиром роти і Капралом їхали на нараду, яку збирав новий комбат. Теми наради, як напередодні бізнес-зустрічей пишуть кваліфіковані менеджери, звичайно ніхто не зазначає. Вона була досить формальною, комбат дав нам невелику кількість задач, поділився враженнями з останнього виходу і сказав, що ми виходимо на відновлення. Після останніх втрат було досить логічно, тому що воювати вже не було ким, хіба що декількома новенькими, в яких ще навіть не була пристріляна зброя. На цьому ми роз’їхалися. По дорозі назад ми зупинилися в містечку, щоб поїсти щось нормальне окрім напівфабрикатної магазинної їжі, де нам і прийшло повідомлення, що нас кличуть назад, тепер вже на нараду з командиром бригади. Я думав, що комбриг хоче порефлексувати на тему втрат з попереднього виходу, але нахіба я про таке думав, зовсім не розумію. Нарада з комбригом почалась логічно. Але він був в дуже збудженому стані, ніби він вже не може попісяти другу добу. Тут я прошу вас звернути увагу на слова, які він нам сказав. А сказав він, що на даний момент у нас N втрат загиблими в бригаді. А в іншій бригаді, яка тут воює поруч з нами, втрат Nх7, а ще в іншій бригаді, яка теж воює поруч з нами, втрат Nх8або9. З пацансько-офіцерського це звучало так, що от є бригади, які достойно воюють, що і відображає рівень втрат. А ми воюємо недостойно, бо графік втрат ми недоганяємо, йому іншим офіцерам в очі дивитись соромно. Як перекласти на логіку цей меседж, невідомо. Про що нам говорить ця інформація? Зараз, коли з унітазу моєї свідомості вспливає цей момент, я б запитав, як нам трактувати цю інформацію? Чому він не говорить про бригади, які несуть набагато менші втрати, ніж наші? Взагалі, як це розуміти? Нам треба терміново почати гинути, щоб виконати KPI, бо скоро кінець року і новорічні бонуси? Найгірше, що я і усі інші навколо мене понурили голови і уважно слухали. А після цієї мотиваційної промови нам поставили бойову задачу. Задача виглядала дуже небезпечно. Нам треба було розгорнути оборону з західної сторони залізної дороги впритул до неї, де зі східної сторони впритул почали розташовуватись росіяни в переважаючій кількості. Надати інформацію про готовність людей треба було через дві години після наради. То вже було трохи до вечора після обіду. Часу збирати усю роту і розповідати задачу було дуже мало. Тому ми, в першу чергу, написали в ротному чаті про те, що нам поставили бойову задачу, про те що вона небезпечна, про те що ми зрозуміємо, якщо хтось відмовиться і про те що у разі відмови можуть бути наслідки у вигляді розборок з ВСП та загрозу карної справи про відмову від виконання. І попросили писати мені в особисті усіх, хто не готов. В другу чергу ми перерахували цілу піхоту нашої роти разом зі мною, щоб скласти потенційний список. Ми розраховували, що до початку нової наради нам відпишуться усі неготові хлопці і ми будемо розуміти, скільки нас реально готових йти на виконання задачі.

І от вам моральна задачка з зірочкою. Чи можна не довести до нас план наступу ворога, щоб уникнути ризику відмови і точно виконати план? Якщо зараз тверезо дивитись на цю подію, то в цей день ми втратили декілька штурмових груп, а противник втратив приблизно батальйон техніки і особового складу. Шалений успіх. Як часто кажуть голови в погонах по тєлєку «на війні без втрат не буває». Мабуть, когось похвалили. Коли я був в Німеччині на американській базі на навчаннях, ми просили, щоб американські офіцери нас навчали своїм процедурам планування. Цікаво, що в них немає обов’язкових артефактів, які мають бути частиною наказу на виконання задачі, у них багато цікавих інструментів, але вони можуть ставити задачу (віддавати наказ) так, як зручно їм і їх особовому складу. Ми, прибічники статуту і сатани, дивувались, як тоді вони розбираються, якщо були проблеми при виконанні задачі, як вони шукають винних. На що американський офіцер сказав «ми довіряємо один одному». Чи можемо ми довіряти командирам після цієї задачі? В мене відповідь така. Якщо ти імбіцил з зірочками і можеш тільки погрожувати, залякувати, принижувати і робити важливий єбальник, то тобі нічого не залишається, окрім як брехати направо і наліво, щоб люди хоч якось виконували твої задачі. Якщо ти кваліфікований професіонал, то ти вмієш правильно працювати з людьми і знаєш, щоб створити сильний колектив, який швидко і якісно буде виконувати твої накази, то ти побудуєш комунікацію всередині на правді, якою б вона не була. В кінці цього дописа я хочу написати про Андрія, його псевдо Дрин. Він з цієї задачі не вийшов і з цього моменту став епіцентром моїх думок. Він мій улюбленець. Йому 23 або 24 роки, коли мене не було, він без мого призначення, органічно виконував обов’язки командира взводу. Вправний і трохи нахабний малий, який швидко розбирався з будь якою зброєю. Колись я пожартував, що він єдина людина в моєму взводі, за кого я б віддав заміж свою дочку (якщо б вона в мене була). І правда б віддав. Напевно з білбордів і передач ви уявляєте штурмовиків, як дебелих бородатих мужиків з татуюваннями. Мені буде приємно, якщо образ штурмовика у вас буде пов’язаний з айтішніком, в якого ще часто вилазять прищі, з трохи дурнуватим виразом обличчя і ще дурнуватішим сміхом. Спробую написати щось ще через декілька днів