бібліотека думок 🧿

ніхто не лайкає ☹️

записала цей вірш собі в нотатки як «колись допишу бо хуйня поки», але так і не дописала —————————————— ви п'єте каву в закладі вранці, або читаєте книжку, наносите помаду; а хтось віддає наказ новобранцю: узнати всю правду. ви йдете з закладу, робите справи побутові, або відкладаєте книжку, змиваєте помаду. лінолеум легко відмивається від залишків крові, а провітрювання приведе запах до ладу. ———————————— #poetry 19.08. про окупацію, про тисячі таких підвалів, про людей, які ніколи не зможуть вже дочекатися повернення, в яких забрали цю можливість підпис майже такий самий, як і до минулого вірша: донатьте на ЗСУ

«школа» кросівки ступають по майже стертій бруківці, цегляний фасад гарної будівлі, яку зараз ледь впізнати за силуетом на старій фотоплівці, здається, тримається лише завдяки спогадам про чарівне місто: як і більшість мешканців, він давно вже втомився. золоті промені, падаючи на кожну рану, яку старанно накрили святковою скатертиною, зігрівають душу населення, що все ще чекає. чекає вже довго, але не зупиниться. ось тут, де першого вересня діти завжди співали рідний гімн та посміхалися, сьогодні за нього можуть вбити безжалісно. стара будівля тепер має інший вигляд та назву, але цілий десяток років тому, на мапі, вона зображена саме такою, як її треба згадати. цього першого вересня, як і багато років поспіль, на стрічках та плакатах буде інша мова, інший прапор, інша дата. але цегляна кладка з малюнками, дитячими жартами, зізнанням у коханні варта того, аби про неї згадати такою, якою як її знали десять років тому. ————————————————— 21.07.2023 #poetry пс: це про мою школу. навряд чи цього року я зможу побачити, як над нею майорить рідний стяг першого вересня. це було моєю мрією останні дев'ять років. але не складаємо руки та допомагаємо ЗСУ!

вірші та відгуки продовжать своє існування! ~ канал не буде існувати як раніше, з фактами про літературу та іншим; я вигоріла до цього і, як висновок, довгий час збирала усе у своїй голові до купи я залишу тут більше своїх думок: у вигляді поезії чи прози

«безкінечне питання» Як це, коли тебе кохає поетеса, а почуттів мірилом є стовбчики віршованого тексту? Як це, коли пам'ять про тебе навіки це літери на старому папері; так само, як залишаться в пам'яті поцілунки у вечірньому сквері. Як це, коли поміж довгих строк і рим ти завжди бачиш свій портрет і спогадів відблиски? Як це — чути, як поетеса ніжно шепоче на вухо поезію-інтим і відчувати, що в твоїх руках її серце Як це, коли тебе кохає поетеса? Не важливо, чи ти так само прошепочеш відповідь свою, чи будеш кричати її, йдучи по П'ятій авеню . Не важливо, скільки ти перейдеш пристойності меж; просто щиро скажи, що так само кохаєш. ———————————————— #poetry 23.06

минулого літа я читала по 6-7 книжок на місяць, а зараз читаю дуже повільно. зате сплела силянку та ґердан! прочитала «в пошуках аляски» та «асистент», вони чекають свого часу на рецензію не знаю, що продовжувати публікувати на цьому каналі, треба розвивати тікток і вибирати, чи я буду викладати лише вірші (до чого тягне), чи щось інше наразі читаю «досить Катрін» Джона Ґріна. обожнюю цього автора, кожен раз, читаючи його книжки — наче повертаєшся додому ——————————————— ★ що читаєте зараз?

збір закрито, усім дякую 🤍 обіцяний віршик публікую;

чому лише вчора вони гуляли улюбленим містом, а сьогодні шукають куди все своє життя скласти? чому їх минуле, розтрощене терористом, має вміститись у дві сумки-баласти? чому лише вчора вони планували майбутнє, а сьогодні кайданами до могили прикуті? чому то був останній їх сонячний ранок? чому не станцюють вони ніколи свій випускний танок? ——————————————— 08.06 #poetry

давайте ви закинете скільки зможете — 2/5/10/20 — на збір (відправлю у коментарі), а я опублікую новий вірш?)🇺🇦🤍

прокидатися і йти далі, не дивлячись на біль і знов засинати — чи це те, про що, ще маленька, але, божевіль розумна, зелено ока дівчинка, мріяла? ні. сидячі в темній порожній кімнаті, вона, тепер, завжди плаче одна-одненька. чи зі сльозами на щоках вона хотіла згадувати, від буденності втомлена, як жилося їй вдома? ні, її зелені очі блищали при згадці рідного міста, а серце завжди все швидше билось. і хай, насправді, зараз це серце обливається кров'ю, і хай тепер її зелені очі здаються дірою пустою. завжди в неї є омріяне щастя — хто б, як і коли на нею б не знущався. і вона до нього дотягнеться, як не сьогодні, то завтра! ———————————————— 03.06 #poetry