Кафедра охорони праці та цивільної безпеки

Друзі! Початок! Перший день, після тривалого літа! Готуючись до занять з гігієни праці, натрапив на існування поняття як "тифозна Мері". Зацікавився. Можливо, ще комусь захочеться узнати історію жінки до якої прилипла це прізвисько. Отже, жила-була в Ірландії в XIX столітті дівчина, яку звали Мері Маллон. Швидше за все, вона вже народилася безсимптомним носієм тифу, тому що її мати хворіла під час вагітності, але питання залишається відкритим. У 15 років Мері поїхала в Америку, працювала служницею, а потім стала куховаркою. З 1900 по 1907 рік вона була куховаркою у восьми багатих сім'ях, у семи з них люди захворювали на тиф. Як тільки в будинку починали хворіти на тиф, вона йшла і нікому не повідомляла нове місце своєї роботи. Дивні захворювання в будинках багатих людей, де начебто би причин для тифу бути не повинно, насторожили лікарів. Стали вивчати труби, воду, вбиральні, але жодних слідів збудників хвороби не виявили. Після того, як в одній сім'ї, де працювала Мері, померла єдина дочка, вони попросили розібратися в цьому Джорджа Соупера, чиновника з управління охорони здоров'я Нью-Йорка. Той уважно вивчив ситуацію у всіх будинках, де за останні роки був тиф, і зрозумів, що скрізь працювала одна і та ірландська куховарка. Він знайшов Мері, спробував переконати її здати аналізи, але та мало не проткнула його виделкою. Довелося звернутися до поліції в 1907 році Мері Маллон заарештували п'ять поліцейських і знаменита доктор Джозефіна Бейкер, яка дуже багато зробила для поліпшення гігієни та охорони здоров'я в Нью-Йорку. Мері Маллон так чинила опір, що Бейкер довелося навіть сісти на неї, щоб та заспокоїлася. Її помістили в карантин у лікарню, спочатку взагалі не дозволяли вставати і регулярно брали аналізи проти її волі, оскільки вона відмовлялася визнавати себе хворою. У її жовчному міхурі виявили величезну кількість тифозних паличок і запропонували видалити міхур, але вона відмовилася. Саме в цей час про неї почали писати газети й дали прізвисько «Тифозна Мері». В кінці кінців через два роки і 11 місяців її відпустили, змусивши підписати зобов'язання, що вона не працюватиме куховаркою. Однак через кілька років Тифозна Мері знову стала під чужими іменами найматися кухаркою в готелі, на курорти, ресторани і всюди, де вона працювала, починався тиф. У 1915 році вона працювала в жіночій лікарні, де захворіли 25 чоловік і два з них померли. Знову покликали Соупера — і той виявив Мері серед куховарок. Вона знову спробувала втекти, але все-таки схопили і знову відправили в карантин. В карантині вона провела 23 РОКУ!!!!! Їй виділили маленький будиночок на території лікарні — і навіть з часом дозволили на день виїжджати в місто. Пізніше їй запропонували роботу в лікарняній лабораторії - вона мила пробірки, вела записи - схоже, що тепер нікого не заразила. Вона там же і померла у 69 років. Говорили, що нібито розтин виявило тифозні палички в її жовчному міхурі — але не зрозуміло, правда це чи просто чутки. Але ось питання — як ще можна було з нею вчинити? Вічне питання про співвідношення прав людини та суспільної безпеки... До цього випадку взагалі не знали про те, що існують безсимптомні носії і не розуміли, як з ними чинити. Втім, схоже, що й до сьогоднішнього дня не дуже розуміють...

Сьогодні величне свято - День знань! Тому дозвольте вас всіх привітати та побажати сили, терпіння й наснаги для досягнення ваших мрій. А також хочу подивитись однією мудрістю, яку свого часу своїм учням повідомив Будда. "Якось він сидів у лісі разом із ченцями.  Вони тільки завершили свою трапезу і збиралися почати розмову про Дхарму, як до них наблизився селянин і запитав: «О шановні, чи не бачили ви тут моїх корів?  Мав дванадцять корів, але вони розбіглися.  На довершення всіх моїх бід я засіяв п'ять акрів землі кунжутом, але цього року комахи винищили всі посіви.  Я не можу жити далі і думаю про те, що краще б мені померти». Будда відчув глибоке співчуття до селянина і сказав: «Друже мій, мені дуже шкода, але ми не бачили тут твоїх корів».  Коли ж селянин пішов, Будда обернувся до ченців і сказав: «Друзі мої, знаєте, чому ви щасливі?  У вас немає корів, яких ви могли б втратити, знання вас звільнили від подібних страждань". Наші «корови» це те за що ми постійно чіпляємось та тримаємось, боїмося втратити. Те, що ніяк не можемо відпустити. А знання, розуміння, самоусвідомлення робить нас вільними. Тому давайте разом навчатись, розвиватись, підтримуючи однин одного в скрутну хвилину. Всього вам найкращого в наступному навчальному році!  

Чи можливе життя без сенсу? Хтось каже, що ні. А з ось, посміхаючись із таких запитань, так і живе. Що кажуть фахівці. Звісно ж ні. Продовжуючи, що відсутність сенсу призводить до занепаду дітонародження, поширенні наркотиків, у байдужості до здоров'я, зростанні самогубств, злочинності, занепаді моралі, спалаху божевільних ідеологій, у розв'язанні воєн. Сенс існування не можна придумати чи довільно поставити. Його можна лише відкривати, критично перевіряючи та коригуючи. Сенс вимагає усвідомлення. Питання про сенс народжується від особливого подиву, подиву перед цілим, перед космосом, що раптом розкривається і представляє неосяжну красу. Це переживання нескінченної краси, мудрості, жаху і дива, що як це все навколо нас працює. Ось тут і виникає питання про сенс простого земного. Чи може цей стан, якщо виник, потім якось закриватися якимись простими відповідями. Мабуть, так. І якщо таке станеться, то це означає, що висоту, на якій людина колись була, нажаль втрачена.

Доброго дня друзі! Останнім часом зацікавився грецькою міфологією. Багато відповідей в ній можна знайти на виклики сьогодення. Для прикладу. Думаю, що ви знаєте міф про Орфея і Еврідіку. Нагадаю для тих хто підзабув. Орфей, надзвичайно обдарований музикант, глибоко закохався в Еврідіку. На жаль, Еврідіка померла після того, як її вкусила отруйна змія. Уражений горем Орфей, який вирішив повернути свою кохану, вирушив у глибини підземного світу. Своїми чарівними мелодіями Орфей пом’якшив серце Аїда правителя підземного світу, та домігся згоди на повернення Еврідіки до живого світу. Однак була поставлена ​​головна умова: Орфей не повинен озиратися, поки вони не досягнуть поверхні. Побоюючись, що втратив присутність Еврідіки, Орфей передчасно озирнувся назад. Здається сенс на поверхні щоб рухатись вперед прийми втрати та відпусти минуле. Але існують й інші тлумачення: в безпеці, наприклад, не можна надіятись на минулі заслуги. Може є ще думки?

Музей Ван Гога в Нідерландах опублікував нову анімацію картини "Вулиця". Ван Гог був завсідником ресторану зліва, а за другим залізничним мостом праворуч знаходився будинок його друга, листоноші Жозефа Рулена. Враховуючи, що дорогою їде потяг і купу людей на вулиці, це, мабуть, була галаслива частина міста. Чи можете ви уявити міські звуки, які оточували митця, поки він малював?

Скульптор з Італії створив своє "міні-містечко" в глиняному глечику. Виглядає приголомшливо. Але цей глечик гарно символізує безпеку праці. Чи не так?

Епоха створює особистість чи особистість у епоху? Наполеон створив відразу кілька епох. Звичайно, за словами Ґете, він отримав велику спадщину – Французьку революцію. Але спадщиною ще треба вміло розпорядитись. Той же Гете називав Наполеона "квінтесенцією людства". Що він мав на увазі? Що може стати джерелом нескінченної творчості? Що вона – вічне джерело і найбільше наших уявлень? Сьогодні 255 років від дня народження Наполеона Бонапарта. Всього 255...

Помпеях, на могилі одного бюрократа (представника правлячої еліти), розміщено дивовижний напис. Ви знаєте, що завдяки таким написам археологи та історики дізнаються багато нового про життя Стародавнього Риму. Зазвичай це короткий вислів, що виражає в одній лаконічній формулі життєве досягнення людини або її "послання" нащадкам. Так, у Некрополі під храмом апостола Петра в Римі, на одній із гробниць написано: тут лежить N., який за своє життя не посварився з жодною людиною. Про що говорить напис на могилі одного із жителів Помпеї? Про те, що під час тривалого голоду ця людина купувала зерно за високими цінами, а продавала за низькими. Тобто він займався бізнесом собі в мінус. І явно вважав це одним із найбільших досягнень свого життя. Навіщо я це пишу? Просто цікаво, як усвідомлення історичної та смислової дистанції допомагає краще розуміти минуле, та й сьогодення... Та ізавжди корисно повчитися у мудрих людей.

Чому в одних все виходить, навіть, наперекір всьому: відсутності достатнього фінансування, необхідної суспільної думки, компетентно персоналу, а в інших, маючи все - ні? Думаю, ви знайомі зі стареньким вже фільмом "Брудні танці". Задаюсь, питанням, чому його і зараз цікаво переглянути? Цей фільм досі вважається одним із «чудес» Голлівуду. Дешева мелодрама, якій давали лише тиждень на прокат у кінотеатрах, принесла творцям понад $170 млн. Автор ідеї Елінор Бергстин написала сценарій, ґрунтуючись на власній історії. В образі Бебі Бергстин зобразила себе, навіть подарувавши героїні своє власне прізвисько. Від сценарію відмовилися майже всі кіностудії. Згодою відповіла лише компанія Vestron, виділивши $4,5 млн. Коли знімали останній танець Патрік Суейзі невдало приземлився після стрибка зі сцени та пошкодив коліно, проте продовжував танцювати. Режисер не здогадуючись, що той ледве дихає від болю. А після зйомок красивої сцени з «підтримкою» в озері актриса потрапила до лікарні з гіпотермією – вода була крижаною.

Чому розпалась відома група, чому збанкрутіла компанія? Ці питання думаю є дуже важливі, особливо для майбутніх бізнесменів, які захочуть реалізувати свою ідею. І ось знову загадка. Чому відомий, талановитий, успішний бізнесмен, який зі звичайного інженера став віце-президентом "GM" і міг навіть стати її президентом, відкривши свою власну справу - збанкрутів буквально за сім років. Друзі мова йде про відомого розробника машини майбутнього, або як ще її називають машини часу - Джона Делореана. Він десятиліттями створював заслужену й успішну репутацію в автомобільному бізнесі. Коли він пішов з GMі ґрунтуючись на цій репутації, він зміг підібрати низку компаній і відомих знаменитостей, щоб інвестувати у свій стартап. Він також уклав угоду з британським урядом про виробництво автомобілів у Північній Ірландії, вважаючи, що його компанія зможе успішно розвиватись. Що ж трапилося? Авто, які потрапили до салонів - не відповідали заявленим характеристикам, коштували в двічі дорожче і не були економічними.

І знову про Бітлз. Раз за разом повертаюсь до історії відомої групи, щоб знайти причини її розпаду. Цікаво, що інша відома група Quееn, теж була на межі, але щось допомогли їм залишитись разом. Існують різні версії й думки чому зникла Бітлз. За однією з версій це сталось через захоплення Джоном своєю майбутньою дружиною Йоко Оно. Осліплений любов'ю музикант скрізь брав її з собою. І найдивніше — він наводив її на студію звукозапису «бітлів», хоча музиканти домовилися не запрошувати туди своїх дружин та дівчат. Вони одружились у 73 році. Але здається доля мов би говорила Джону - не одружуйся. Але чи чує когось людина, яка закохалась, чи працює в цей час розум. Вони прожили 8 років разом, доки музикант трагічно не загинув. Далі публіка зі співчуттям поглянула на сильну жінку, що вдовіла. Але навряд чи Йоко потребувала жалості. Вже через тиждень вона виставила на аукціон його листи та альбоми. А ще через півроку вийшла заміж за молодого угорського антиквара. Виникає питання, а чи кохала вона Джона Леннона?

Давайте спробуємо знайти відповідь на питання: "За яких умов працівник травмується?" Відповідь потрібна для розуміння оцінки професійних ризиків. Звісно, працівник травмується через наявність небезпек на робочому місці, але в більшості випадків небезпеки є лише одним із елементів такої собі формули небезпека+взаємодія+каталізатор = інцидент. де небезпека - потенційно згубне фізичне явище (за визначенням ООН), яке може завдати шкоди; взаємодія - сумісна дія суб'єкта з об'єктом при якій результат дії одного з них може призвести до небезпечного стану; каталізатор - певне явище, що приводить в рух подію. Ця формула зазвичай називається "контекстом" - тобто існуванням певної сукупності обставин, які діють на суб'єкт. Отже, неможливо отримати травму, якщо не існує всіх трьох наведених елементів. Щоб захистити працівників від травм, фахівці з безпеки, як правило, зосереджуються або на усуненні небезпеки, або на усуненні взаємодії. Каталізатор важко передбачити. Давайте розглянемо приклад. Скажіть:"Чи безпечно управляти авто в умовах обмеженої видимості?", "Чи безпечно керувати авто в негоду?", "Чи безпечно управляти автомобілем при втомі?" Погодтесь, що всі відповіді контекстуальні. Для більшості, щоб правдиво відповісти, потрібна додаткова інформація. А сама відповідь ймовірно буде починатися зі слів "це залежить". Умови, від яких залежить ситуація, дозволяють визначити ризик інциденту, це сутність контексту. Отже, для оцінки ризику, однієї індентифікації небезпек не достатньо потрібно оцінити умови і головне встановити каталізатор, який не завжди лежить тільки у фізичній площині.

Доброго дня. Як ви відноситься до задач на логіку? Спробуйте вирішити. Шкільний клас складається з слухняних та неслухняних дівчаток, а також слухняних та неслухняних хлопчиків. Відомо, що кількість слухняних дівчаток дорівнює числу неслухняних хлопчиків. Кого в класі більше: хлопчиків чи слухняних дітей?

Доброго вечора. Питання, чому Аліса пригнала в кролячу нору? Це ж небезпечно! Скільки з нас, дійсно наважаться стрибнути у невідомість? Звісно знайдуться такі. Але знайдуться й ті, що відмовляться, й ті, що може зроблять цей урок, після ретельної, оцінки ризиків. До якої групи відносить ви? Перш, ніж дати відповідь, давайте представимо відчуття Аліси, людини, яка падає, падає так довго, що може поміркувати про життя. Пам'ятаєте, "коти їдять комах, а комахи їдять котів..." Хм, нісенітниця. Падаючи, у невідоме, думаєш, про якусь нісенітницю. Ні, щоб думати про важливе, про.... Питання, а що для нас важливе? Як заробити? Як відпочити? Як досягти? Будь-ласка, скажіть своє. Наприклад, я б подумав, що ж змусило мене стрибнути в оту нору. Можна відмовитись від раціональних думок і залишити позаду все, що знаєш. Падаючи, Аліса виявила, що усі її знання омана. Постає питання, а що реальність. Чому я маю ризикувати? Ближче до землі. Чи не подібні ми Алісі, коли порушуємо правила безпеки. І час є подумати, адже травма настає не відразу, навіть іноді здається, що ми робимо правильно, порушуючи правила, швидше виконуючи роботу. Але все одно - колись прийдеться досягнути дна ями. А потім, виникне питання. І навіть висновки. Але ж знайдуться і ті, хто захоче гострих відчуттів...

УРОКИ ВІД АЛІСИ В КРАЇНІ ЧУДЕС. Нам є чому повчиться у Льюїса Керролла. Наприклад, головне не мета, а шлях. Також, важливо вирішити, куди ви хочете йти. Це видно з діалогу Аліси і Кота. "- Скажіть, будь ласка, куди мені звідси йти? - А куди ти хочеш потрапити? - відповів Кіт. - Мені все одно... - сказала Аліса. - Тоді все одно куди і йти, - відмітив Кіт. Чи є у вас мета? Якщо ви точно знаєте, чого саме ви хочете досягти, вам легше буде вибрати шлях. Якщо ви не знаєте куди йти, ви так і будете блукати колами. Нажаль, а можливо, навпаки, гарно, що ні хто крім вас не може знати, який шлях вам підійде. Зробіть цей вибір самі. При цьому важливо не витрачати сили даремно. "Чи знаєш, доводиться бігти з усіх ніг, щоб тільки залишитися на тому ж місці!" ~ Червона королева. Королева права, іноді люди докладають величезні зусилля лише для того, щоб не дозволити своєму житті змінитися. Це відбувається, тому що ми занадто швидко до всього звикаємо і починаємо боятися що-небудь міняти. Але задумайтесь на хвилину - чи все вам подобається у вашому житті? Не спадало вам коли-небудь в голову, що ви витрачаєте занадто багато часу і сил для того, щоб утриматися на звичному і зручному вам місці? Може, якщо ви щось зміните, ваше життя стане краще і набагато простіше?

Хочу поділитись враженнями від книги спогадів Тома Фелтона, який грав Драко Малфоя у всіх «Гаррі Поттерах». Ну, здавалося б, які можуть бути спогади у людини, якій ще сорока немає? Однак Фелтон написав дуже добру, іноді смішну, й повну самоіронії книгу. Він з такою любов'ю пише про свою сім'ю, про трьох старших братів, які йому постійно дошкуляли, про маму, яка в усьому його підтримувала, про дідуся, який навчив його глузливої усмішки. А ще розповідає про дітей/підлітків, що знімалися у фільмах. Одним із найближчих людей для Тома Фелтона стала Емма Вотсон, яка зіграла Герміону, яка вічно перебувала в протистоянні з Драко Малфоєм. Колись, на самому початку зйомок, вона була закохана в Тома, але з того часу багато років вони найближчі друзі, і пишуть один про одного з неймовірною ніжністю і повагою. Фелтон страшенно смішно розповідає про те, як це знімати фільм, в якому бере участь цілий натовп дітей, які, водночас є найбільшими зірками британського кіно і театру. Він абсолютно сміливо описує, як на знімальному майданчику намагалися зберігати порядок серед дітей, що хихикали і постійно крутилися, а ще — як це, опинитися в одному кадрі з Аланом Рікманом або Меггі Сміт. А Руперт Грінт, який зіграв Рона, виявляється, на свої гонорари купив автофургончик з морозивом, роз'їжджав по англійських містечках і селищах і роздавав дітям морозиво. І ще одна річ — всьому приходить кінець, і зйомки «Гаррі Поттерів» теж підійшли до кінця. Як жити далі? І тут теж Том Фелтон з величезною щирістю розповідає про те, як він опинився в Голлівуді, як насолоджувався славою, багатством і світським життям, поки, нарешті, не усвідомив, що його місце зовсім не тут. Він чесно описує свою боротьбу з алкоголізмом і депресією, свою втечу з реабілітаційного центру, життя на березі океану та багато інших дивовижних подій. Ця книга - зі щасливим кінцем. Вона, як я розумію, і написана для того, щоб розповісти, як хлопчик, якому три старші брати ніколи не дозволяли взяти в руки телевізійний пульт, зумів пройти через безліч неймовірних поворотів у своєму житті, через вогонь, воду і мідні труби, і, нарешті знайшов себе. Приємно і те, що він не пішов по стопах своїх друзів і не взяв участі в травлі Джоан Роулінг. У книжці він пише про неї з повагою, а в своїх інтерв'ю говорив про те, як багато щастя і радості приносять книги Роулінг її читачам. Проста думка, але вона дорогого коштує. Читаєш — і розумієш, що все в житті може бути, але головне бути людиною.

Що може одна людина? А все. Без перебільшення. Раніше писав про людину, яка зруйнувала самотужки гору. А зараз, хочу сказати про дівчину, яка сама відстояла цілий ліс в Каліфорнії. 10 грудня 1997 року 23-річна Джулія Хілл залізла на дерево, яке стало її новим будинком, що знаходився за 50 метрів висоти і провела там два роки, поки її вимоги не задовольнили. Що тільки вона не пережила, і поліцейські гвинтокрили, й наймані вишивали й природні катаклізми, палаюче сонце і проливні зливи. Нічого її не зламало, поки компанія Pacific Lumber не відмовилась від нової ініціативи суцільної вирубки, яка мала значно скоротити кількість дерев у легендарному лісі. Під бензопилу потрапляло і Червоне Дерево, також відоме як Секвойя, яке сягало висоти понад 60 метрів і мало вік понад 500 років. Однак Джулія врятувала це дерево, використовуючи його як свій будинок протягом 738 днів.

Давайте розглянемо ще одну дилему. Дилема дикобразів. Можливо комусь відома? Усе життя ми шукаємо рівновагу між особистим і соціальним життям, піклуванням про себе й про інших, сексуальною інтимністю та простором для себе. Це завдання, над яким людина працює постійно, і в його складності говорить книга «Дикобрази Шопенгауера» американської психоаналітикині Дебори Анни Луепніц. Вона оголює дилему сучасних партнерських стосунків, пошуку рівноваги між близькістю та розлукою, постійного балансування між фантазіями, соціальними вимогами чи тенденціями і реальними потребами й бажаннями обох партнерів.Так, що таке дилема дикобразів. Це коли група дикобразів, яка блукає холодного зимового дня. Аби не замерзнути, тварини гуртуються. Втім, як тільки вони опиняються так близько, що можуть притулитися одне до одного, то починають колотися голками. Вони розбігаються, щоб уникнути болю, але при цьому втрачають переваги близькості й знову починають тремтіти на холоді. Тож дикобрази ще раз згуртовуються, і весь цикл повторюється. Вони намагаються знайти комфортну дистанцію, компроміс між болісними дотиками й холодом.

Давайте розглянемо ще одну дилему. Дилема дикобразів. Можливо комусь відома? Усе життя ми шукаємо рівновагу між особистим і соціальним життям, піклуванням про себе й про інших, сексуальною інтимністю та простором для себе. Це завдання, над яким людина працює постійно, і в його складності говорить книга «Дикобрази Шопенгауера» американської психоаналітикині Дебори Анни Луепніц. Вона оголює дилему сучасних партнерських стосунків, пошуку рівноваги між близькістю та розлукою, постійного балансування між фантазіями, соціальними вимогами чи тенденціями і реальними потребами й бажаннями обох партнерів.Так, що таке дилема дикобразів. Це коли група дикобразів, яка блукає холодного зимового дня. Аби не замерзнути, тварини гуртуються. Втім, як тільки вони опиняються так близько, що можуть притулитися одне до одного, то починають колотися голками. Вони розбігаються, щоб уникнути болю, але при цьому втрачають переваги близькості й знову починають тремтіти на холоді. Тож дикобрази ще раз згуртовуються, і весь цикл повторюється. Вони намагаються знайти комфортну дистанцію, компроміс між болісними дотиками й холодом.

Рішення - іноді це дуже складно, особливо з моральною складовою. Філіппа Фут сформував у далекому 1967 році задачу, яку назвали проблема вагонетки. Пропоную і вам долучитись до пошуку рішення. "Вагонетка відірвалась від потяга і мчить з гірки по залізничній колії. На її шляху знаходяться п'ятеро людей, які щось ремонтують вагонетка мчить просто на них. Але у вас є можливість їх врятувати переключивши стрілку на іншу колію. Однак, і на іншій колії працює одна людина. У Вас немає можливості повідомити про небезпеку. І залишається всього два варіанти: (1) Нічого не робити, і вагонетка вб'є п'ятьох на основній колії. (2) Натиснути на стрілку, і вагонетка піде по бічній колії, і вб'є одну людину. Який вибір правильний?