Cinema Plug

​​«Другий акт» виявився напрочуд своєчасним і дотепним висловлюванням про стосунки актора та сучасності – де перші змушені уявляти себе музикантами, що гинуть на «Титаніку», а друга як би обрушується на них айсбергом гнітючої технологічної перспективи. Проте талант тієї чи іншої творчої одиниці та його персональний бекграунд у рамках новітньої етичної парадигми практично невіддільні один від одного, тому Дюп'є, замість того, щоб вдаватися до есхатології, весь перший акт лише голосно сміється. При цьому основою для цього абсурдистського анекдоту послужила, я впевнений, поширена помилка про те, ніби ШІ зуміє генерувати образи справжнього мистецтва не гірше за саму людину. Дюп'є ж один із небагатьох сьогодні пам'ятає і розуміє, що це неможливо (й ніколи не стане можливим) без свободи волі – і, розкрутивши другий акт, раптово виявляє у фарсі матеріал для трагедії, а під масками могутніх та пихатих небожителів – розгублених, пригнічених людей, які сумніваються. Не знімай він так часто – і подібними фільмами відкриття можна було б закрити безліч кон'юнктурних тем більшості фестивалів. #Ledeuxiemeacte

Вийшов трейлер серіалу, де зірка серіалу Fallout Елла Пернелл підсідає на голку задерикуватого членоушкодження – і це вкотре підтверджує мою теорію про те, що люди з такими очима просто зобов'язані хоча б раз зіграти маніяка.

Постер «Носферату» як спосіб пережити ще один легкий ендорфіновий шторм.

Подумав тут, що Blink Twice міг би бути непоганим фільмом, виведи вони на перший план персонажа (перегравшої тут усіх без винятку) Адрії Архони. Варто було лише розгорнути сюжет у бік конфлікту егоцентричного, але прирученого мільярдера та темпераментної сильної жінки у тілі секс-бомби. Тільки вибухала б вона зовсім не в тому сенсі, в якому цього від неї чекають оточуючі чоловіки – див. хоча б концепт з вінгардовського You're Next. А так у фінальній третині напруга обрубується тим, що кожен з почту антагоніста виявляється безпорадним матусиним синком, а в кожній із жертв раптово прокидається фурія, що мирно дрімала до того. Цікаво, до речі, що Архона зіграє головну роль у майбутньому екшені Вінгарда – особисто я дуже чекаю.

Подивився Cuckoo (краса!) і повинен відзначити, що йде дуже непоганий рік для артиста Стівенса. «Ґодзілла та Конг», «Ебіґейл», й ось «Зозуля» – і в кожному зі складів він був кращим з непристойно великим відривом. Де головні ролі? Бажано з ухилом у негативну харизму.

Є підозра, що саме ці хлопці розіпнуть нагородний сезон.

Тепер зрозуміло, що замість високолобої наукової фантастики, на яку, вочевидь, розраховували хлопці з Warner., ми отримаємо зухвало неформатну комедію положень – а з почуттям гумору, як ми пам'ятаємо ще за корейським періодом, у Пона все в повному порядку. Дайте двасімнадцять.

Забув, до речі, за всі ці роки, що «Бітлджюс» – про дивну і дивакувату пару, якій випадок підкинув не менш дивну і дивакувату дитину. Тобто Бертон вже тоді знущався над літургічним «смерть не розлучить вас», усуваючи класові та фізіологічні перепони з життєстверджуючою посмішкою заможного трикстера. З огляду на фінал, де чи не всі основні дійові особи ведуть примирливий хоровод, можна сказати, що в той момент режисер виступав швидше ще не сатириком, а гуманістом – тому досить хаотичний на рівні структури концепт й виріс у великий касовий хіт. Покохав тепер це кіно ще більше.

Хочеться написати, що Ребекка послужить головною окрасою вашого вівторка, але так можна написати про будь-який день, годину або хвилину, в які ви лицезрієте Ребекку.

​​Можете кинути в мене камінь – чи збити на машині? вирізати печінку? накачати снодійним та зґвалтувати? – але «Види милосердя» мені сподобалися навіть трохи більше Poor Things. Я тоді писав, що Лантімос, при безперечно віртуозному володінні формою дещо «опопсів» та став нудним – отож тут грек, об'єднавшись зі старим сценаристом Філіпу, спробував відкотитися до того психоемоційного стану, за який його вперше полюбили за межами Європи. Тобто знову перетворився на злого, холодного і єхидного вівісектора понівечених людей-маріонеток. Десь вийшло переконливо, десь – не дуже. Усі три новели об'єднує диспропорція у відносинах слуги та господаря, кохаючого та коханого, підлеглого та домінанта (потрібне підкреслити): таким чином, у першому розділі ми спостерігаємо, як головним героєм спритно маніпулює начальник, у другому стаємо свідком макабричної сімейної кризи, а у третьому справа доходить до заплутаних відносин людини та перверсивного релігійного культу. Насправді, звісно, Лантімос уникає радикальної недомовленості своїх старих (і кращих) фільмів, нерідко підмінюючи театр абсурду амфітеатром жорстокості, й цього разу в драматичних колізіях і перипетіях без особливих зусиль розбереться навіть неофіт, спантеличено мацаючий потилицю на «Лобстері». Напевно, тому, що тепер усі соціальні конструкти, вбудовані у вимір античного міфу, пропонують нам не стільки питання, скільки у міру дидактичні вигуки на тему загальної некомунікабельності та численних взаємних оман. Наскільки жахливий душевний конформізм у стосунках боса та офісного клерка? Огидна нездатність чоловіка прийняти зміни у вигляді дружини, яка колись ним обожнювалася? Шалене бажання замкнути вічне життя в клітку і вручити ключ натовпу лицемірних девіантних фанатиків? При цьому грек залишається великим майстром темпу, протягом трьох годин незмінно підтримуючи аудиторію в тонусі – і я в останню чергу кажу про канібалізм, собак з антропоморфним мисленням та груповий секс за участю Джессі Племенса, Марґарет Кволлі та Емми Стоун. Секрет Лантімоса – у незмінно сардонічній усмішці, що вивертає звичні для нас жанри, ситуації та архетипи: тому, напевно, у нього відіграють свої найефектніші ролі найкращі американські актори сучасності, відкрито знущаючись з усталених культурних архетипів та кліше. Словом – людина хоч і перекваліфікувалася з провокатора до менторів, її, як і раніше, хочеться вислухати; нехай часом особисто мені і не вистачає тих самих ножиць на тривожній відстані від власних очей. #KindsofKindness

За підсумком перегляду третього епізоду нових «Вбивств в одній будівлі» вважаю за необхідне сказати, що один із головних секс-символів мого дитинства Єва Лонгорія («Відчайдушні домогосподарки»!) – все ще вогонь!

Виявляється, «жінку в біді» з «Ребел-Риджу» зіграла Анна-Софія Робб – та мила дівчинка, що розбивала школярам серця через відомий сюжетний поворот (злочинно недооціненого) х/ф «Міст у Терабітію». Гатчерсон, який зіграв із нею в дуеті, хоча б вирвався у зірки другого ешелону, а її кар'єра практично моментально забуксувала. Дякую Netflix за несподіваний привіт з дитинства.

​​А от «Ребел-Ридж» для мене склався лише наполовину. Зрозуміла ідея Солньє інтегрувати матерію слоубернера (до чого суто ритмічно він завжди тяжів) у простір жвавого екшен-трилеру, ніби взаємно їх деконструювавши, проте товариш почав видихатися вже до кінця першої години, коли попереду залишилося найважливіше. Його багато необачно порівнюють із Залером, але той вміє завдавати біль завдяки щільним адреналіновим виплесканням у потрібних місцях, по-новому розкриваючи маскулінні жанри через екзистенційний конфлікт; у Солньє ж залишається лише жанр, робота з його фактурою та нашими очікуваннями, яку він, через зрозумілі амбіції, не завжди тягне. Сам сюжет начебто уникає стежок відвертого експлуатейшену – колишній морпіх протистоїть беззаконню корумпованої поліції в маленькому містечку – але щоб переосмислити колізію системи та індивіда, потрібна або мускулатура, як у Маккензі (див. Hell or High Water), або мізки, як у Шерідана (читай практично будь-який з його сценаріїв). Про що, власне, кіно? Про те, що з вищезгаданою системою й боротися потрібно системно; звідси і прокльовується енергія невпевненості в кількох персонажах другого плану, поступово виштовхуючи їх на роздоріжжя. Однак для Солньє, перш ніж видихнути, необхідно набрати в щоки якнайбільше повітря – і, наприклад, загальмувати пружину сапенсу блоком з пафосними сентенціями про несправедливість цивільно-правових відносин: зрозуміла фішка зі свідомим дистанціюванням від атрибутики бойовика (жодного трупа!), але в плані інтелектуального напруження кіно у фінальній (і найважливішій) третині відчувається дещо перетриманим. Але! Так і підмиває побажати великих кар'єрних успіхів Аарону П'єрру; трюк з відсутністю експозиції та гег про Серпіко – блиск; Та й знайомство Дона Джонсона з новими дивовижними абревіатурами просто має увійти до суто найефектніших сцен поточного року. Та й взагалі, хочеться, незважаючи на все перераховане вище, більше вдумливих досліджень про американський фронтир. #RebelRidge

Не знаю, кому як, а для мене кіно, що нагадує «Спадкоємців» у ретро-естетиці, поки що виглядає ще одним проектом мрії. До того ж Кендалл Рой грає не лоха, як у серіалі, а впливового патріарха, що натаскує президентів, – тобто чисту копію свого тата.

Якось Девід Фінчер придумав репліку для сценарію свого найскандальнішого фільму, де спітніла і ще не охолола Гелена Бонем Картер, лежачи поряд з Бредом Піттом, кидає йому посткоїтальне «Я хочу від тебе аборт!». Студя Fox просить – ні, благає! – замінити Фінчера репліку. Фінчер погоджується, але за умови, що новий рядок ніхто не заперечуватиме. Коли студія чує «Мене так з початкових класів не трахали!», вони все розуміють як про саме кіно, так й про метод Фінчера. Тим фільмом був «Бійцівський клуб» і йому сьогодні виповнилося 25 років.

Якось Девід Фінчер придумав репліку для сценарію свого найскандальнішого фільму, де спітніла і ще не охолола Гелена Бонем Картер, лежачи поряд з Бредом Піттом, кидає йому посткоїтальне «Я хочу від тебе аборт!». Студя Fox просить – ні, благає! – замінити Фінчера репліку. Фінчер погоджується, але за умови, що новий рядок ніхто не заперечуватиме. Коли студія чує «Мене так з початкових класів не трахали!», вони все розуміють як про саме кіно, так й про метод Фінчера. Тим фільмом був «Бійцівський клуб» і йому сьогодні виповнилося 25 років.

​​«Чужий: Ромул» – ймовірно, саме той перезапуск, про який мріяли продюсери, але, на мій погляд, один із найнепереконливіших (персональних) виступів ксеноморфа. Навіть найбільш обурливі жести Рідлі Скотта зберігали цінність завдяки своєму внутрішньому змісту – і не важливо, був це богоборчий трактат або неквапливе міркування про парадокси свободи волі в упаковці безглуздого і галасливого сай-фай-слешеру. Альварес, навпаки, не має ідей – лише спроба зіграти на чужих: антагоніст з першого фільму, екшен-сегмент і клаустрофобія – від Фінчера з Кемероном, весь фінальний відрізок – хаотичний набір з образів та ідей «Воскресіння» та «Прометея». Проблема в тому, що на рівні структури концепт передбачувано нанизаний на найуспішніший у касовому плані альваресівський сюжет з «Не дихай» – тому провокаційні питання та дискомфортна атмосфера старих і нових частин у уругвайця були редуковані до кондиції нехай і добре збитого, але одноразового атракціону. При цьому серед головних героїв співчуваєш лише збудованому на кількох сентиментальних кліше дуету Кейлі Спейні (ні, і близько не нова Сігурні Вівер) та Девіда Джонссона Фрея, самі Чужі вперше деградували до покірних мішеней у тирі, не кажучи вже про те, що від горрору залишилася хіба що примітивна фізіологія – нетактовно проломлена грудна клітина замість тяжкого очікування. Раніше «Чужий» міг бути дивно змонтованим, відверто невиразним, великоваговим та претензійним кіно – але діалог з ним незмінно хвилював, збивав з пантелику, приголомшував; у «Ромула» ж, навпаки, немає проблем із дрібною моторикою – але зустріч із ним зачіпає не сильно більше, ніж застаріла директива з вуст бракованого синтетика. #AlienRomulus

​​Втім, ворони мене все ніяк не відпускають – Ш’ямалан ось зняв напрочуд неосудне кіно, в якому одну з головних героїнь усі називають «Леді Рейвен». Мова, ясна річ, про «Западню»: у режисера, як і раніше, все добре з кінобукварем саспенсу, але з роками він перетворився на Гічкока з мізками як у устриці – це коли в кривляння дорослого, що блазнує, здатна повірити (і то далеко не найбільш тямуща) дитина. Весь перший відрізок – бенефіс Гартнетта, який явно відривається на повну котушку за роки вимушеного простою. Хто б міг подумати, що в актора, про якого весь світ знає, що він лохонувся з пропозицією зіграти Людину-павука, настільки потужна негативна харизма. Але якщо згадана частина просто грішить найрізноманітнішими натяжками та припущеннями – що трапилося з камерами та охоронцями? скільки разів головному герою може повезти з десяти (десять!)? який ідіот міг санкціонувати таку поліцейську операцію? – то ближче до кульмінації ми з'їжджаємо у х/ф «Явище», мінус винахідливі смерті та атмосфера. Коли в дію повноцінно включається ще одна з доньок Ш‘ямалана – гарна співачка, яка співає про фаустівського тільця (!) – коли спливає лінія, яка нескромно пародує «Мовчання ягнят», коли, зрештою, автор тягне з рукава свій останній козир («Ах, любий, ти так чарівно брехав!»), «Западня» жваво нагадує, чому індієць колись прославився як унікальний горормейкер, на фільмах якого можна подавитися від незапланованого оповідачем сміху. Дякую, але цього сезону я голосую за довгі ноги. #Trap

​​Ніколи не фанатів ні від «Вартових Галактики», ні від «Загону самогубців», але в процесі перегляду «Бордерлендза» до обох перейнявся глибокою повагою. Все-таки можна звинувачувати Голлівуд у всіх смертних гріхах, але коли вони витягують з рівняння авторське его, – нехай навіть автор, як той же Ганн, інколи й має звички несмішно жартувати і не вчасно намотувати на кулак шмарклі, – то навіть перевірені формули множать всі їх зусилля на нуль. Це треш, з якого відкачали все божевілля (бідний Рот), екшен-комедія, де два найдотепніших гега присвячені «сцякосранську» та випорожненню робота (бідний Міллер?), екранізація комп'ютерної гри, яка напевно програє кат-сценам цієї ж самої гри. Кейт Бланшетт була і залишається сучасною богинею екрану, але подібний матеріал не зуміла б витягти навіть Кетрін Гепберн. У дуплеті з «Вороном» маємо медіум, яким легко можна катувати людей; похмілля, як кажуть у подібних випадках, буде вічним. #Borderlands

Судячи з перших відгуків про другого «Джокера», сьогоднішній портрет середньостатистичного критика на венеціанському кінофестивалі виглядає якось так.