Cinema Plug

Акторська партія Елізабет Олсен у «Його трьох доньках» – ще одне нагадування про те, що в MCU всі ці роки живе велика драматична актриса. Зіграти складно артикульовану психологічну патологію на кінчиках пальців у найсолодшому торонтівському хіті, та ще періодично відсувати на задній план Ліонн та Кун, що теж всерйоз розійшлися, – це, ну, не просто робота, а справжнє покликання. Скоріше б подивитися на неї у майбутнього Солондза.

Не можу позбутися думки, що вийди «Газетяр» з тією ж Кідман та її грандіозною сценою безконтактного сексу в наш час, та ще й під егідою А24 – кіно чекало б прийом не сильно гірший, ніж у Babygirl . Кусаємо нігті в очікуванні неминучих нагород та номінацій.

Еґґерс цього разу має дуже круту рекламну кампанію – майже впевнений, що ми не побачимо обличчя Носферату до самої прем'єри фільму. Ну а про те, що перед нами, найімовірніше, головний горор 2024 року, знає кожен, хто уважно розглянув трейлер. Кричу від захоплення так само сильно, як та чайка з «Маяка». https://youtu.be/nulvWqYUM8k?si=m_MljywrbUqnhFiO

Моніці Беллуччі – 60 років. На мій погляд, вона один із небагатьох секс-символів, які приймають та осмислюють своє старіння з гідністю – як прототип того екранного образу, що ніколи не втратить своєї сили, переконливості, харизми та чарівності.

Вшануємо пам'ять грандіозного Кріса Крістоферсона його піснею в дуеті з Рітою Кулідж, разом з якою він утворив одну з найпрекрасніших та найталановитіших пар на музичній сцені двадцятого століття.

Понеділок завжди кращий, коли в ньому є Самара Вівінг.

​​Якщо не чекати від «Самотніх вовків» нічого феноменального, то можна отримати від побаченого певне задоволення – приблизно як від фастфуду на сніданок після спустошливо розгульної безсонної ночі. Не чергова експлуатація бойових пенсіонерів, а, скоріше візит до випускників старої школи, що не розгубили крутості: причому що Пітт, що Клуні входять у кадр, перебуваючи на такій стадії професійної безтурботності, що її можна сплутати з автопілотом – але такий, на жаль, запропонований матеріал. Вся лінія з краденими наркотиками та карикатурними албанцями – не другий, а навіть третій сорт за мірками будь-якого стримінгу, що поважає себе, але Джон Воттс, очевидно, розумів, з наскільки благородною фактурою працює, тому більшу частину часу знаходиться в становищі юного і обдовбаного від щастя кур'єра («Та не проститут він!»). Відмінне, до речі, доповнення до нещодавніх «Підбурювачів» від того ж Apple TV+ – та й фінальний кадр, який відсилає до іншого відомого бромансу, щоправда, відмінний; якщо буде сиквел, нехай, будь ласка, випишуть Содерберга. #Wolfs

«Балерина» виглядає симпатичніше, ніж я очікував. Тут явно не бракує концептуально абсурдного екшену, та й Лен Вайсман, якщо згадати дилогію «Інший світ», як ніхто інший вмів показати, наскільки красиво виглядає жінка та її великий пістолет. Плюс дозйомки, вочевиднь, дозволили докрутити проект до кондиції «Джон Уік 4.5», тому має сенс розраховувати на комбінований хореографічний кульбіт Рівза та де Армас.

У плані кінематографічного розмаху, на мою думку, трохи нагадує World War Z – тільки з великим людським серцем.

​​«Бітлджюс Бітлджюс» дійсно обернувся найкращим фільмом Бертона за останні 10-15 років; коли чортове колесо відмовляється заново перевинаходитись, цілком зійде збірка старих хітів. З Венеції багато хто писав, що це без п'яти хвилин мелодрама й що Тім, закохавшись у Моніку, змінив цинізм на гуманізм, однак сиквел мало в чому поступиться оригіналу по сатиричній лінії; під роздачу цього разу потрапляють і поп-арт, і teen-ідоли з мерзенними кучерями Джастіна Теру, і інфлюєнсери з їхньою вічною тягою по інкорпоруванню у своє середовище будь-якого, навіть найпохмурішого та ірраціонального дива (з того) світу. На Вайнону Райдер тепер дивишся, як на дивовижний артефакт з 80-х – і нехай зараз вона перетворилася на погану актрису, зате їй на зміну прийшла Дженна Ортега, особистість настільки бертонівська, що її хочеться негайно поєднати з Ікаботом Крейном або Едвардом Руки-ножиці. Ще у фільмі є дуже смішний Віллем Дефо в ролі поганого нарцисичного актора, що влаштувався після загибелі кимось на кшталт слідчого при потойбічному правлінні – образ, якщо задуматися, що складається в не менш дотепну репліку, ніж незграбні перформанси Кетрін О'Гари. Головний ж атракціон – Майкл Кітон, який в силу специфічного гриму не постарів ні на день; хтивий спритний трикстер, що перетворився з другорядного лиходія на чи не повноцінно позитивного персонажа: та спритність, з якої він зриває з корисливих чоловіків маски чуйних зітхань, вражає не менше, ніж Беллуччі в повній готичній викладці, що перебирає себе частинами під Bee Gees і висмоктує душі на зразок сексуально незадоволеного дементора. Повертаючись до мелодраматичних обертонів, можна з упевненістю сказати, що матримоніальна лихоманка, що просуває сюжет, – не романтичний жест, але фундамент для властивого режисеру макабричного екстравагантного фарсу. Відповідно до нього конфлікт поколінь долається на надприродних зусиллях з обох боків, перспектива відправитися до вівтаря отруює не гірше зміїної отрути, а зв'язати себе непорушними узами з мертвими – часом єдине логічне рішення, щоб убезпечитися від живих, що все більше нагадують зомбі. #BeetlejuiceBeetlejuice

Педро Альмодовару – 75. Художнику, який побудував кар'єру з деструктивних пристрастей, напрочуд тонкому лірику та непримиренно злому сатирику, геніальному, вражаюче темпераментному драматургу, що вміє з будь-якого бульварного водевілю збити присмак дешевого телевізійного мила. Завдяки йому Антоніо Бандерас та Пенелопа Крус перетворилися на по-справжньому серйозних акторів, а екранна репрезентація сильної, але вразливої ​​жінки стала однією з ключових тем авторського європейського кінематографу задовго до горезвісного порядку денного. Нещодавно Педро взяв головний приз у Венеції з англомовним дебютом, і зараз пишуть, що має хороші шанси на «Оскарі», з чим його заздалегідь можна лише підтримати – адже він один з небагатьох протягом довгих років умів виправити емоційне тло навіть найсумнішого конкурсу чи фестивалю.

Чисто я, коли дізнався, що готується нова екранізація «Буремного перевалу» з Марґо Роббі та Джейкобом Елорді – сучасними Барбі та Кеном у світі одного з найпохмуріших і найчуттєвіших сюжетів літератури високого романтизму. Проти Роббі нічого не маю, але що вони робитимуть з тим фактом, що режисер – жінка, яка зняла «Перспективну дівчину» та «Солтберн»? При таких вступних навіть немає значення, що Гіткліф з Елорді приблизно такий самий, як з Баррі Пеппера – Том Ріплі.

Чисто я, коли дізнався, що готується нова екранізація «Буремного перевалу» з Марґо Роббі та Джейкобом Елорді – сучасними Барбі та Кеном у світі одного з найпохмуріших і найчуттєвіших сюжетів літератури високого романтизму. Проти Роббі нічого не маю, але що вони робитимуть з тим фактом, що режисер – жінка, яка зняла «Перспективну дівчину» та «Солтберн»? При таких вступних навіть немає значення, що Гіткліф з Елорді приблизно такий самий, як з Баррі Пеппера – Том Ріплі.

Поки, якщо чесно, нагадує ситуацію з сиквелом «300 спартанців» – які, загалом, дорожчі й масштабніші за оригінал, але виглядають на його тлі як проект із розряду mildly entertaining. Що непогано само собою. Замість голої Єви Ґрін – Паскаль та Мескаль, замість специфічного снайдерівського почуття прекрасного – комп'ютерні кораблі та носороги на арені Колізею. Скотту, як язичницькому божеству, що побудував цілу епоху у світовому кінематографі, подібні витівки цілком дозволені. https://youtu.be/Ts0N8swyWFI?si=pCWob--Bub0Y4-ef

Поки, якщо чесно, нагадує ситуацію з сиквелом «300 спартанців» – які, загалом, дорожчі й масштабніші за оригінал, але виглядають на його тлі як проект із розряду mildly entertaining. Що непогано само собою. Замість голої Єви Ґрін – Паскаль та Мескаль, замість специфічного снайдерівського почуття прекрасного – комп'ютерні кораблі та носороги на арені Колізею. Скотту, як язичницькому божеству, що побудував цілу епоху у світовому кінематографі, подібні витівки цілком дозволені. https://youtu.be/Ts0N8swyWFI?si=pCWob--Bub0Y4-ef

​​«Пінгвін», на мою думку, дуже милий. Ніякий не «Сопрано» у всесвіті DC (втім, цей ярлик ще довго вішатимуть на будь-яку історію про гангстерів від HBO), а, скоріше, коміксоїдний та гіпермаскулінний блатний романс у дусі «Обличчя зі шрамом» – ну, власне, на обличчі (і тілі) Освальда якраз є належні нагоді мітки. Фаррелл, до речі, без дурнів великий розумник – і перетворює фізичну нестачу персонажа на частину сентиментальної чарівності: він тут, наприклад, не тільки розправляється з конкурентами в черзі до ієрархічного пирога, а й бере шефство над делінквентним хлопчиком, зворушливо доглядає матусю («Ти у мене бик!» мотивуючи голосить вона) і заворожено захоплюється хрестоматійною сценою з «Гільди» по телевізору. Тим часом бетменіана, як і було обіцяно, відступає на другий план, й основний конфлікт розгортається між Озом та психованною фальконівською донькою, що відкинулася з Аркхему (друга велика розумниця проекту – Крістін Міліоті); лінія, як, принаймні, здається зараз, набагато людяніша і дотепніша, ніж клішовані сутички Вейна зі зграєю закомплексованих фриків. Якщо згодом не розміняться на фансервіс – готовий підняти обидва свої пінгвін плавці вгору. #ThePenguin

​​«Пінгвін», на мою думку, дуже милий. Ніякий не «Сопрано» у всесвіті DC (втім, цей ярлик ще довго вішатимуть на будь-яку історію про гангстерів від HBO), а, скоріше, коміксоїдний та гіпермаскулінний блатний романс у дусі «Обличчя зі шрамом» – ну, власне, на обличчі (і тілі) Освальда якраз є належні нагоді мітки. Фаррелл, до речі, без дурнів великий розумник – і перетворює фізичну нестачу персонажа на частину сентиментальної чарівності: він тут, наприклад, не тільки розправляється з конкурентами в черзі до ієрархічного пирога, а й бере шефство над делінквентним хлопчиком, зворушливо доглядає матусю («Ти у мене бик!» мотивуючи голосить вона) і заворожено захоплюється хрестоматійною сценою з «Гільди» по телевізору. Тим часом бетменіана, як і було обіцяно, відступає на другий план, й основний конфлікт розгортається між Озом та психованною фальконівською донькою, що відкинулася з Аркхему (друга велика розумниця проекту – Крістін Міліоті); лінія, як, принаймні, здається зараз, набагато людяніша і дотепніша, ніж клішовані сутички Вейна зі зграєю закомплексованих фриків. Якщо згодом не розміняться на фансервіс – готовий підняти обидва свої пінгвін плавці вгору. #ThePenguin

Софі Лорен - 90. Не віриться, що ми досі дихаємо одним повітрям з одним із найяскравіших символів Золотого віку Голлівуду.

Софі Лорен - 90. Не віриться, що ми досі дихаємо одним повітрям з одним із найяскравіших символів Золотого віку Голлівуду.

​​«Другий акт» виявився напрочуд своєчасним і дотепним висловлюванням про стосунки актора та сучасності – де перші змушені уявляти себе музикантами, що гинуть на «Титаніку», а друга як би обрушується на них айсбергом гнітючої технологічної перспективи. Проте талант тієї чи іншої творчої одиниці та його персональний бекграунд у рамках новітньої етичної парадигми практично невіддільні один від одного, тому Дюп'є, замість того, щоб вдаватися до есхатології, весь перший акт лише голосно сміється. При цьому основою для цього абсурдистського анекдоту послужила, я впевнений, поширена помилка про те, ніби ШІ зуміє генерувати образи справжнього мистецтва не гірше за саму людину. Дюп'є ж один із небагатьох сьогодні пам'ятає і розуміє, що це неможливо (й ніколи не стане можливим) без свободи волі – і, розкрутивши другий акт, раптово виявляє у фарсі матеріал для трагедії, а під масками могутніх та пихатих небожителів – розгублених, пригнічених людей, які сумніваються. Не знімай він так часто – і подібними фільмами відкриття можна було б закрити безліч кон'юнктурних тем більшості фестивалів. #Ledeuxiemeacte