Cinema Plug

Півбіди, що Філліпс зняв погане кіно, але весь сеанс не залишала думка, скільки тепер людей, які уникають мюзикли (один з найкінематографічніших жанрів), завдяки йому тепер ще більше їх зненавидять. Пожартував на всі гроші, нічого не скажеш; якийсь рік сумних клоунів.

Татуйований Баррі Кіоґан і найрізноманітніші пташки, метелики, жаби та собачки у трейлері нового фільму Андреа Арнольд – ту, яку я ніколи подумки не перестану носити на руках ну хоча б за «Акваріум» та «Американську любку». Схоже на міцне соцреалістичне рукотискання, але їй можна – не все ж старому Лоучу віддуватися.

Вода – мокра, трава – зелена, а фотосети Самари Вівінг – як і раніше, один з кращих засобів проти осінньої меланхолії.

Здається, Перкінс вирішив розбавити фірмову меланхолію чорним гумором, що деконструює жанр, – одна зі складових його почерку, яку мало хто оцінив у його останньому фільмі; на мою думку, дуже круто. Ну й справді гарне кіно по Кінгу – якщо замислитись, завжди у дефіциті. Як і глядач, що йде не на авторське кіно, а на найстрашніший горор року/десятиліття/століття (потрібне підкреслити).

Ну і хочеться, звичайно, в черговий раз підняти келих за актрису Міліоті – з подібними починаннями Пінгвіна із серіалу «Пінгвін» у фіналі всі обговорюватимуть в останню чергу.

​​Окремо підкреслю акторські роботи. Насправді, Демі Мур пройшла тонким льодом примітивної емоційної маніпуляції – це і успішно експлуатована формула з переродженням актора/акторки, що пішла в тираж, і титанічні зусилля гримерів, і епатаж з 60-річною жінкою, що оголюється в кадрі. Але їй вдається наповнити не найоб'ємніший характер масою нюансів – зробивши її водночас зворушливою і безглуздою, відразливою та привабливою, смішною та вразливою: робота, яку, на мою думку, потрібно було відзначати в Каннах (втім, варто дочекатися «Емілію Перес»). Кволлі ж лише зміцнила свої позиції однієї з найталановитіших молодих акторок сучасного Голлівуду – просто в даному випадку її партія полягає у пластичному, а не драматичному малюнку ролі. Ну й Денніс Квейд несподівано прекрасний в карикатурному образі умовного Гарві Вайнштейна – окремий респект почуттю гумора Фаржі за те, що вона, адаптувавши естетику і логіку фільму під 80-ті, підібрала актора, що закріпив за собою саме в ті роки амплуа зразково позитивного героя. #TheSubstance

​​Чому «Субстанція» на даний момент головний фільм року? Напевно, були роботи і більш злагоджені, і розумніші, і витонченіші. Та й формула феміністського боді-горору вже була з успіхом апробована Джулією Дюкорно в «Титані», даремно що Фаржа протиставляє її християнській моралі запеклий нігілістичний спурт. Його сюжет запозичений з трешевого Rejuvenatrix (1988), його образність часто рве художню структуру на частини, не кажучи вже про те, що всі апостоли, які сформували стиль француженки – від Кубрика до Кроненберга, від Юзни до Де Пальми, від Лінча до Рефна, тощо – мислили і сміливіше, і ширше за пару десятків років до приходу нового божества. І потім, може хтось з вас уявити 50-річну актрису з фантастичною для своїх років зовнішністю та довгим списком регалій на чолі з «Оскаром», що залишилася без друзів та елементарної роботи? Що самотньо потягує у свій день народження похоронну Маргариту? Що веде телевізійну (!) передачу по аеробіці в епоху вірусного блогінгу та тік-току? Умовність не менш смілива, ніж сюжет, який припускає, що дві людини з хоча б мінімальною медійною вагою можуть спокійно зникати кожного другого тижня з поля зору численних колег та близьких. Однак «Субстанція» – не про зв'язковий наратив і струнку логіку; уявіть собі «Чорного лебедя», в якому допельгангер ще до вступних титрів зжер приму, або «Все про Єву», де головну героїню підмінили на Глорію Свенсон з так до речі знятого того ж року «Бульвару Сансет». Періодично з Каролі, яка начебто намагається тримати себе в рамках барокового постмодерністського формалізму, вилуплюється амбітна, наполеглива та сексуальна конкурентка, яка настільки розлючено бравує досконалістю свого тіла, що з нього ледь не випускається кінематографічний дух – але до того моменту у глядача вже не залишається сил, щоб чинити опір. Це водночас і гротескна, надмірна ілюстрація до дарденнівського «Ми – лише купка випорожнень життя»; і перекручена варіація на «Портрет Доріана Грея», що відзначає нудні психоаналітичні трактування про доктора Джекіла та містера Гайда; і репрезентація жіночих фобій у суто патріархальному світі шоу-бізнесу; і сатира на (в тому числі й фемінний) егоїстичний ген, що змушує людину оперувати поняттями з того самого Оскара Вайлда, коли нас цікавить або сліпуча краса, або патологічна потворність – пригадаємо, що лінію прогресивної косметичної медицини тут доповнює гомерична комедія про фатальні наслідки булімії. Ймовірно, Фаржа могла мати на увазі кон'юнктурний етичний маніфест, але в силу природного таланту, що дозволяє їй ліпити з сировини низьких жанрів дивовижних концептуальних големів, зняла велике та (без)страшне кіно про те, що людина так й не вигадала нічого страшнішого за власне відображення в дзеркалі; що, незважаючи на всі напластування вікових традицій, генетики та культури, для нас усіх, як і раніше, немає образу привабливішого за той, що знаходиться ззовні – і погляду гостріше того, що спрямований зовні. Людей, що вибігають із зали із затиснутими ротами, щиро шкода – але, на мою думку, заради подібних перформансів ми досі й продовжуємо ходити в кіно. #TheSubstance

Також ще один короткий переказ х/ф «Субстанція»:

А ще після «Субстанції» дуже важко стриматися і не виплюнути із себе глибоко істеричне МОЯ СЕКСУАЛЬНА ОРІЄНТАЦІЯ – МАРҐАРЕТ КВОЛЛІ. Її тіло, харизма, органіка, погляд та посмішка – чимала частина того енергетичного шторму, що перетворював кінотеатральне крісло на електричний стілець.

Короткий переказ х/ф «Субстанція» (за всіх стримувань і противаг – поки що головний кінотеатральний досвід поточного року).

До речі, схожа кінцівка була у «Проклятій Діві» з Сідні Свіні, тільки там автори мали дещо іншу мету, та й загалом це була чи не єдина хороша сцена у всьому фільмі. Якщо почати згадувати, скільки аудиторією за минулий рік пережито пришестя антихриста, можна скласти повноцінний топ, але люди, що не забувають про силу чорного гумору, для мене завжди поза конкуренцією.

​​Azrael, до якого у нас прикрутили підзаголовок «Світ тиші», непоганий одноразовий survival-атракціон. Тобто фільм чіпляє настільки, наскільки тільки може чіпляти кіно з закривавленою Самарою Вівінг у сеттингу «Дороги» та призабутого Stake Land (2010) – тільки замість мародерів і вампірів дівчина протистоїть табору язичників і нілмаршаллоподібним плотоїдним тварюкам. При цьому головна концептуальна фішка фільму – повне позбавлення від (відомих людству) діалогів: за їх відсутності з глядачем говорять кількома різновидами щільного контактного бою, серед яких знайшлося місце навіть для піжонського музикального довгого кадру. Дії, можливо, й не вистачає брутальності, а режисеру – мізків, щоб перенести сюжет у вимір лаконічного міфу, проте за Самару, що виразно сяє очима, можна багато пробачити, а ще тут настільки відбита кінцівка, що автори численних трилерів про одержимих, напевно, досі покусують хрестики від заздрощів. Словом, не найбезперспективніші 80 хвилин вашого життя. #Azrael

Чисто обличчя студії WB, коли дізналися, що Пон зняв кіно не заради нагород, а для душі.

Тим часом «Пінгвін» у третьому епізоді переконливо доводить, що будь-який гарний сюжет про чарівність зла – це водночас і його, зла, гранично відвертий, непривабливий портрет.

​​Нарешті додивився The Sympathizer. Якщо чесно, трохи змішані почуття. Перші три епізоди, з фірмовими для Пака фокусами в режисурі, круті – бадьорий асоціативний монтаж, хльосткі узагальнення, кадр підвищеної візуальної щільності (навіть за мірками HBO!), головний герой в ґрунтовних флешбеках не тільки розмиває власну ідентичність, але й, наприклад, злягається з кальмарами. Ще є класна сцена оргії одразу з чотирма Робертами Дауні-мол. – але це подвиг швидше не акторської, а організаційної частини. Далі у Пака естафету переймають Мейрелліш та один із міцних телевізійних ремісників, і градус напруги починає спадати – дається взнаки і відхід в антимілітаристський пафос, і лобова сатира (вся гілка з пародією на поств'єтнамський кінематограф особисто для мене пролетіла повз); кажуть, що першоджерело, удостоєне Пулітцера, значно краще, й в це чомусь охоче віриться. Але в будь-якому випадку – місцями дуже цікава штука, що репрезентує до пори екзотичну позицію в одному з найвідоміших військових конфліктів світової історії. Так, прийом, де тепер не в'єтнамці, а американці всі на одне (робертове дауні-мол.) обличчя, швидко приїдається, але антиколоніалістський меседж часто б'є в найнесподіваніші місця, поєднуючи національну трагедію (і комедію!) з персональною драмою людини, випатраної ідеологією. Телебачення цього року запам'ятають за іншими проектами, але тим, хто цікавиться темою, раджу придивитися до «Симпатика» уважніше. #TheSympathizer

На тлі новин про знахідки загублених творів Моцарта та Пікассо прямо мрію про те, щоб десь відшукали копію з довгого списку втрачених шедеврів німого кіно; типу, єдиний втрачений фільм Гічкока («Гірський орел»), або, ну не знаю, що-небудь з акторського репертуару Лона Чейні… З іншого боку – Моцарта та Пікассо теж вистачає з надлишком, і в такі моменти, звичайно, розумієш, що на карті світового мистецтва завжди з'являтимуться (і заповнюватимуться) нові білі плями, і навіть найповніша й насиченіша освіта так чи інакше складається у частково мозаїчну, фрагментарну картину світу. А портрет у Пікассо вийшов і справді чарівний; кажуть, що він присвятив його своїй коханці, і його відшукали там ж, в покинутій хаті на Капрі, але зуміли ідентифікувати справжність тільки зараз.

Ремейк датського Speak No Evil справді вийшов напрочуд беззлобним та дурним; навіть головний атракціон фільму, артист Макевой, здається, трохи збентежений стоєросовістю матеріалу. Що додатково смішно – в оригіналі режисер старанно (і, якщо чесно, не дуже успішно) наслідував Ханеке, а тут Воткінс знімає типово американську історію про подолання особистісної кризи через реакцію на агресивний зовнішній подразник. По суті, у головного героя настільки серйозні проблеми в ліжку з дружиною, що вона завела інтимне листування на боці, але замість того, щоб згорнути на територію «Солом'яних псів», автори знову стають на захист сімейних цінностей. Тобто єдина цікава думка фільму – що чужий публічний прояв щирих почуттів оголює лицемірство більшості пристойних шлюбів – обрубується, не отримавши розвитку. Ну, тепер американці хоч знатимуть, як грамотно відстоювати особисті кордони не лише з іноземцями, а й один з одним. #SpeakNoEvil

Чому б не закрити старий тиждень з Елізабет Олсен – і не почати з нею ж новий.

З глибоким сумом прочитав про те, що закінчилася ера друкованого Total Film. Звісно ж, журнал продовжить існувати й надалі у цифровому форматі, але цей факт як мінімум позбавить нас їхніх обкладинок, які швидко перетворилися на окремий вид видавничого мистецтва. Символічно, що їхній прощальний друкований випуск прикрасили персонажі, яких прийнято називати тими, що «йдуть на смерть» – хоч і TF приречений на вічне життя в серцях одразу кількох поколінь вдячних кіноманів.

Нехай ваша неділя буде такою ж прекрасною, як Адріа Архона на осінній сесії в Італії.