Cinema Plug

​​Третій «Жахаючий» місцями прикольний, але це все ще ніби категорія direct-to-video – до того ж досить монотонний його різновид. Щодо членоушкоджень та міфологічного розмаху це безперечно великий крок назад, картинка стала виглядати дорожче хіба що по розкиду локацій (вибух у супермаркеті – катастрофа), та й сюжетна лінія відверто самоповторна по відношенню до сиквелу. Можна, звичайно, напхати в сюжет відсилань до кубриківського «Сяйва» і (один раз) смішно пожартувати про Джека-різника, можна на якийсь час змусити гуляти сплеттер під ручку зі слешером (хоча в плані сексу це, як і раніше, дивовижно пуританське кіно), можна перетворити фінальну третину на натуралістичний кемп із християнськими конотаціями, але проблема в тому, що Леоне як автор залишається майстром епізоду, але не повного метру. Тому йому завжди вдаються епізоди з випадковими жертвами і неминуче підводить почуття міри, коли доходить до головних героїв; процес для нього завжди важливіший за результат, і людина явно продовжуватиме сміятися над власними жартами до тих пір, поки люди продовжують заглядати йому в рот. А враховуючи, що вже анонсовано четверту та п'яту частину – нас цілком може очікувати ренесанс колись ганебного жанру «тортурного порно». #Terrifier3

На третьому «Веномі» остаточно переконався, що в сезоні заданий якийсь дивний тренд псувати і без того не найкраще кіно несподівано крінжовим мюзиклом разом із стомлюючим жалісним фіналом.

Ще дуже смішно цілий день читати про легітимацію авторського дискурсу Тодда Філліпса лише на тій підставі, що його похвалив Квентін Тарантіно. Тим часом Квентін, крім «Божевілля на двох», що колись хвалив «Поле битви – Земля», «Спіді-гонщика» та «Самотнього рейнджера»:

Вважаю своїм обов'язком попередити, що після шостого епізоду «Пінгвіна» у вас може прокинутися різке бажання напитися пива навіть якщо ви раніше ніколи до нього не торкалися. Буде чим втопити смуток від того, що відбувається в сюжеті, який з усією очевидністю готує головного героя до нового витку нігілістичного відчаю.

Якщо ваш Хелловін не схожий на це, навіть не намагайтеся мене запрошувати.

Другий «Жахаючий» і справді кращий за перший. Там клоун Арт раптово обзавівся подружкою, вочевидь змальованою з Гарлі Квінн, плюс вони обидва в якомусь сенсі є проєкцією дитячих страхів двох головних героїв, рішучої сестри та її маленького заляканого брата, що перетворює сюжет на подобу епічного інфернального фентезі. Єдине – безкомпромісність режисерського методу навіть з бюджетом в чверть мільйона доларів продовжує віддавати дешевою експлуатацією, й це при тому, що в подібному сеттингу як би сам собою напрошується прийом з усвідомленою естетизацією насильства, хоч і частково все це компенсується на рідкість збоченим гумором (див. фінальний епізод з пологами). А ось 138 хвилин хронометражу – це недозволено багато, навіть якби цей слешер знімав молодий Карпентер; кажуть, триквел обійшовся вчетверо дорожче і йде відчутно коротше. Наступного тижня варто, мабуть, знайти мужність, щоб перевірити. #Terrifier2

«Дикий робот», до речі, проти всіх очікувань теж залишив розчарованим та роздратованим; анімація дійсно першокласна, і я розумію важливість меседжу проти ксенофобії в будь-якому з її проявів, але взагалі-то скільки можна експлуатувати цю формулу, коли немає жодної оригінальної ідеї або хочаб малого припадку концептуальної фантазії. Писати про те, що мультфільм по-дорослому розумний лише на тій залізобетонній основі, що автори провели пунктирний екскурс у світ тварин, в якому, як відомо, виживає найсильніший, на мою думку, просто безглуздо. Вже явно не з таким життєрадісним фіналом за застарілою сценаристською методичкою – і це через вісім років після «Зверополіса»! Начебто прослухав чергову повчальну байку з вуст робота з недокрученим ШІ; вибачайте, сьогодні багато лаюся на загальних улюбленців. #TheWildRobot

​​Почав наздоганяти куароновський Disclaimer, поки не дуже зрозуміло, чим він його спочатку планував витягнути. Дельбоннель та Любецкі безумовні генії, але перші три епізоди начебто розігрується драма біля кухонної раковини; при цьому Бланшетт (на даному етапі) нічого грати, Коен – єдиний по-справжньому цікавий персонаж, та й, вибачте, забагато пишномовних зіставлень і псевдоінтелектуального кокетства, посиленого мірно закадровим голосом. Взяти хоча б сцену в ресторані, де Куарон вирішив викрутити ручку еротичної напруги на максимум; начебто й абсолютно розкішна Лейла Джордж (якій потрібно лише красиво виглядати в кадрі), і дотепна, нехай і дещо надлишкова, фантазія про сосок Кайлі Міноуг – але реакції молодого артиста Патріджа у відповідь нівелюють розпусту жахливою, нестерпною фальшю. Сподіваюся, що у фіналі буде твіст про те, що ми весь цей час дивилися на події через спотворену оптику матері, яка вирішила помститися розпусниці бездарно написаним белетристичним сюжетом. #Disclaimer

​​Єдиний помітний серіал цього року, про який я досі нічого не писав – це Fallout. Рідкісний випадок, коли, маючи ігровий бекграунд за плечима, залишався ризик виступити з ангажованою думкою, але навіть зараз, через майже півроку після прем'єри, хочеться підкреслити, що це справді великий кінематографічний успіх і один із найяскравіших розділів сучасного телебачення. На відміну від творців The Last of Us, автори знайшли яйця для того, щоб написати оригінальну історію, і зберігся такт, щоб з любов'ю відновити антураж її матеріальної структури. Враховуючи амбіції, що простягаються на кілька сезонів вперед, деякі лінії виглядають дещо відвалившимися від основного сюжету, але це компенсується жвавими гумором та фантазією. А по суті це класичний наратив про людину, що (пере)відкриває світ; особистість, чий характер загартовується в опадах не загального ядерного, а персонального метафізичного апокаліпсису. По арці Люсі це секрет з минулого її батька, у Максимуса – суперечність із кодексом обожнюваного ним Братства Сталі, ну а Купер Говард, втративши людську зовнішність, ніяк не може повірити, наскільки легко його могла втратити внутрішньо керівна верхівка Vault-Tec. Аарон Мотен – за темпераментом другий Боєга – насилу витягує персонажа, але на першому плані переважно Пернелл, Гоггінс та недооцінений Аріас – і ось на них одяг постпостакаліптичного світу сидить як влитий; екшен дається в гомеопатичних дозах, але сцени, скажімо, з опроміненим ведмедем або заковтом дають зрозуміти, на що Amazon витратив бюджет – адже попереду ще (вже анонсовані) Кігті смерті! Напевно, словосполучення «найкраща екранізація комп'ютерної гри» зобов'язує надто багато, але безглуздо заперечувати, що у цього – поки що просто відмінного! – серіалу є всі вступні, щоб згодом стати визначним. #Fallout

Не є членом фан-клубу «Інтерстеллара», але хочу зазначити, що за минулі 10 років скучив за космогонією порівнянних амбіцій та масштабу. І щоб обов'язково з криками про нову «Космічну одіссею 2001 року» з одного боку та найтемніший бік Голлівуду з іншого – так, давайте визнаємо, вміє лише Нолан. Цікавий був, звичайно, час.

Минуло 10 років, а момент, в якому Джон навмисно залишає Теона Грейджоя живим, щоб зіграти з ним у фатальні кішки-мишки – досі у моїх персональних фаворитах сучасного ізводу жанру. З того часу багато хто навчився стріляти ще точніше, але ніхто не цілився настільки ж красиво.

Естетика агонізуючого внутрішнього світу поета у «Колірі граната». Все-таки Параджанов був унікальним творцем, який міг перекодувати будь-яку культуру під свій образотворчий почерк.

Також надолужив х/ф «Усмішка» – не очікуючи, звичайно, що одна з найяскравіших касових сенсацій останніх років виявиться настільки лінивим та тупим епігоном дійсно видатного у своєму жанрі It Follows, де замість сексу переносником прокляття є суїцид. Приблизно те ж саме можна сказати про різницю художніх потенціалів цих двох фільмів.

​​У зв'язку з провалом другого «Джокера», мабуть, найцікавішим залишається той факт, що додатковий шар концептуальності накладає реакція глядачів – в діапазоні від бурхливого обурення до неприхованого захоплення зухвалим генієм Тодда Філліпса, який продемонстрував зацікавленій аудиторії середній палець. Перші схильні бачити в режисері надламану, але сповнену стоїчної шляхетності фігуру Артура Флека – правдоруба, за допомогою запрограмованих очікувань натовпу, що влучно виявляє її вади. Відповідно до цього трактування спритний мейнстримник середньої руки перетворюється на трагічну фігуру Станчика з відомої картини Яна Матейка, а кожен його провал по естетичній частині відображений в ідеології дотепного та злісного метакоментаря, відповідно до якого радикальний ескапістський міф з першої частини раптом мутує в епітафію по народному (анти)героєві, хитре глузування над розбіжністю гіпертрофованої фантазії та приземленої дійсності, що навмисно переводить перегляд у болісну двогодинну агонію. Другі резонно критикують кіно за квіткий ритм, середньої руки музичні номери, дуболомний сценарій, що паразитує на знахідках п'ятирічної давнини, і той факт, що нам спробували впарити сумнівний популістський тейк у форматі вимучено знятої судової драми. Фенікс грає нерозбавлену, дрімучу депресію, у Леді Ґаґи (здібної, хто б сперечався, актриси) – півтори сцени, гідні її таланту, а про ефектність 200-мільйонного блокбастера багато говорить той факт, що замість образотворчих рішень все частіше обговорюють сцену незграбного двохвилинного сексу. Божевілля на два табори? Спланована акція на кшталт самого Джокера? На мій погляд, причина провалу набагато прозаїчніша, і Філліпс просто забув приказку про ношу по собі, щоб не падати при ходьбі. Якщо минулого разу він склав свій антисистемний маніфест з «Таксиста» та «Короля комедії», вилучивши і багаторазово ескалувавши для дохідливості внутрішній надлам їхніх ліричних персонажів, то зараз зняв фактуру з «Чикаго» та «Пролітаючи над гніздом зозулі» – не будучи при цьому ні хоч скільки небудь талановитим хореографом, ні висококласним драматургом, що вміє підвести електрику до вибагливої ​​фабули замкнутих просторів. Це, безумовно, великий виклик і сміливе рішення – проте, що обернулося катастрофічним провалом, й лінія захисту про навмисний епатаж і грандіозний розіграш лише додатково посилює становище божевільного, який раптом опинився на лаві підсудних; йому, тверезо оцінюючи ситуацію, напевно, можна поспівчувати, але продовжувати вірити на слово – все одно що замість нейролептиків прописати курс міжреберних уколів заточкою. #JokerFolieaDeux

Півтори хвилини з, очевидно, наймасштабнішого фільму цього року. Вгадується вже фірмове для Корбета зчленування надзвичайно високого польоту думки та її архітектурно розгонистого втілення на плівці. Благаю бога кінематографа, щоб він дав мені подивитися ці 215 хвилин на великому екрані.

Півтори хвилини з, очевидно, наймасштабнішого фільму цього року. Вгадується вже фірмове для Корбета зчленування надзвичайно високого польоту думки та її архітектурно розгонистого втілення на плівці. Благаю бога кінематографа, щоб він дав мені подивитися ці 215 хвилин на великому екрані. https://youtu.be/6d7yU379Ur0?si=HqcMJIG8oyyUBa2c

Зазнав неймовірно кріпове відчуття під час перегляду першого Terrifier. Це коли дорослим і, так би мовити, навченим сумним життєвим досвідом переглядаєш горор, який глибоко травмував тебе в дитинстві, й розчаровуючи цокаєш язиком – тільки в даному випадку ніякої травми з дитинства, зрозуміло, не було. Ну і людей, що розриваються уздовж довгої осі, підсвічували набагато бадьоріше у х/ф «Кістяний томагавк», що вийшов за рік до цього.

Наздоганяю четвертий сезон «Вбивств в одній будівлі», і хочу сказати, що телебачення варто було винаходити лише заради однієї сцени, в якій 75-річна Меріл Стріп із непідробним азартом вступає у тривалу фізичну конфронтацію з Меліссою Маккарті. #OnlyMurdersintheBuilding

Бейтман, діставай свою сокиру, це стає справді нестерпно.

П'ятниця вечір vs субота ранок.