Cinema Plug

​​Х/ф «Єретик» можна нескінченно критикувати за дуже багато речей. За те, що режисерський тандем Бека та Вудса у своєму прагненні взяти ортодоксальне вчення в іронічні лапки посилається на найпримітивніші (хоч і незаперечні) факти та докази, сьогодні придатні скоріше для доповідей на платформі TED; що його третій акт переносить сюжет із поля інтелектуального протистояння на територію вегетаріанського та примітивного слешера з парочкою обов'язкових маразматичних твістів; що, зрештою, найдотепніші діалоги про віру припали на перші три хвилини, коли дві гарненькі місіонерки обговорюють розмір контрацептивів і присутність святого духу в запоротому дублі з порно. Однак у фільмі ховається недурна історія про всезнайка, який так і не зміг пережити відсутність бога, його мовчання, що пригнічує допитливий розум. Здається, що це примітивна критика одержимих контролем релігійних інститутів, але ж єдиний, хто тут намагається все контролювати – це сам єретик, головний герой у бездоганному виконанні Г'ю Гранта; протиставляючи логіку марним забобонам, він намагається включити власну нігілістичну інтерпретацію реальності в обрядову систему, що задає тон моралі всьому, що відбувається. Тобто – будує нову релігійну доктрину. Весь жах у тому, що, як і будь-яка релігійна доктрина, вона функціонує рівно до того моменту, поки хтось не виявить її вразливість, почавши ставити незручні запитання – на які у християнського чи іудейського творця немає й не може бути відповідей. Ми думали, що в нас виплюнуть ще один фільм про кризу віри та роздутий авторитет церковної вертикалі влади, а показали притчу про незмінну згубність людських спроб пограти в бога, заповнити трансцендентну порожнечу концептом, по суті, не більш зримим, ніж згадуваний у кульмінації сон метелика. І повинен зізнатися, що виявити щось подібне в упаковці примітивного комерційного трилеру – не менш хвилююче, ніж викрити блискучими очима атеїста в типовій для католицизму твердолобості та обскурантизмі. #Heretic

​​«Конклав», на мою думку, страждає не стільки від денбраунівщини, скільки від кон'юнктури, яка випливає з жанрової специфіки, що підкріплює тему. Якщо в «На Західному фронті без змін» Бергер впарював глядачеві штампи патетичного військового кіно, то тут, проникнувши на папські вибори до Ватикану, більше проповідує, ніж оповідає. І його обтяжена образотворчою ажитацією режисура складається в повчання, що базується, як підкреслює в одній зі сцен (загалом чудово відігравший) Файнс, на впевненості. Фільму зі злої іронії долі гостро бракує сумніву, чи енергії невпевненості. Тому фінал і виглядає таким, ніби відвалився від сюжету, що веде конфлікт полярних політичних та ідеологічних конфесій по логічно обґрунтованій траєкторії драматургії. І якщо в «12 розгніваних чоловіках», на яких «Конклав» блюзнірсько рівняють, Люмет знімав про те, що через осуд інших ми так чи інакше говоримо про себе, то Бергер реагує на соціальні катаклізми, покладаючись на божественне диво. Враховуючи, до речі, що це саме диво цілком відповідає ліберальному порядку, що сформувався, цікаво, наскільки всім причетним пощастить на майбутньому «Оскарі». #Conclave

​​З великим натхненням йшов на сиквел найулюбленішого «Гладіатора» – тому головним сюжетним твістом особисто для мене став той факт, що це один з найгірших фільмів у кар'єрі грандіозного (сера!) діда. Можна було скільки завгодно під'юджувати Скотта за невідповідність історичним реаліям, лаяти за зневажливе ставлення до ним ж створених художніх канонів, рвати на голові волосся від зухвалих експериментів з кінематографічним наративом – але він завжди інтуїтивно відчував жанр, його стиль, фактуру, та й, зрештою, внутрішню філософію. У другому «Гладіаторі» відсутнє дотримання елементарних жанрових конвенцій – адже режисер вперше спробував двічі увійти в ту ж річку, необачно провалившись у згубні стіксові води. Фактично це авторемейк, де труп головного героя виявляється об'ємнішим і живішим за ідейних спадкоємців його непростої справи зі звільнення Риму; де замість зітканого із протиріч антагоніста – дует карикатурних чи не до мультиплікаційних значень персонажів; де компʼютерні бабуїни, акули та носоріг усуху програли переважно рукотворним батальним сценам чвертьстолітньої давнини. Враховуючи, що оригінал ще й наочно ілюстрував відносини між аудиторією та постачальником хліба та видовищ, сиквел міг стати очищеним від умовностей амфітеатром звіриної жорстокості, проте проблема в тому, що Скотт під 90 років втратив і молодецьке завзяття – а тому не може розігнати динаміку, навіть коли стикає лобом у лоб (відверто загублених) Паскаля та Мескаля і виводить на арену Колізею циклопічні кораблі. Щось починає блимати, коли до кадру входить Вашингтон і разом з імперією підминає під себе весь перший план – але це матеріал максимум на непогану короткометражку, а решту часу ми змушені спостерігати за 250-мільйонною екранізацією популярного мему про чоловіків та їхні нескінченні думи про Стародавній Рим; було б не так сумно, запиши Рідлі на (черговий) дует цитованих тут Аврелія та Вергілія хіп-хоп аранжування. #GladiatorII

Ще одне не відкриття навіть, а нагадування – наскільки змінюється внутрішня енергетика Селени Гомес за наявності відповідного матеріалу та талановитого автора. У ній тут стільки темпераменту та пристрасті, що хочеться побажати дівчині якнайбільше ролей, що зривають з неї наліт напомадженої диснеївської принцеси.

​​Всі лаються на «Емілію Перес» – а мені, нехай і з застереженнями, сподобалося. Музичні номери із Зої Салданою дарують актрисі головний перформанс у її кар'єрі – і мова не про репризи про вагінопластику, а корупціонерів, що уткнулися в її вагіну; пафос цілком у дусі самого режисера, який на час перейняв естафетну палицю у життєлюбного іспанця Альмодовора. При цьому мені абсолютно зрозуміла колективна каннська гілка за жіночу роль, адже у Селени Гомес та трансгендера Карли Ґаскон виявляється стільки внутрішнього надлому, драйву та вогню, що вони витягують навіть найплакатніші та найпровальніші в плані драматургії епізоди. Та й образ голови мексиканського картелю, що хвацько витанцював траєкторію з перетворення ультрамачиста-людожера в лагідну сучасну святу – цілком собі дотепна та своєчасна метаморфоза, що влучно сканує сучасний європейський клімат і розкриває (черговий) патріархальний кризис, що давно назрів. Інше питання, що навряд чи хтось запам'ятає тексти самих пісень, і хотілося трохи тоншого підходу в класовому питанні, та й двох з лишком годин для подібного фривольного атракціону – все-таки забагато, але було б дивно, пройди для 70-річного Одіяра настільки радикальна зміна іміджу без єдиного сучка й задоринки. #EmiliaPerez

Якийсь суцільний рік комедій, знятих як трагедія. З урахуванням Мескаля та Паскаля це персональне «Божевілля на двох» сера діда.

​​«Коли ми стрибаємо в невідомість, то доводимо, що вільні» – промовляє головний герой «Мегалополіса», з ходу вичленувавши творчий метод 85-річного Ф. Ф. Копполи; це стрибок униз головою, за яким заворожено стежиш хоча б тому, що у всіх інших для такого не вистачило б ні яєць, ні, чого вже там, унікального, ні на що не схожого уявлення про внутрішню свободу художника. Це химерний, претензійний, перевантажений фільм із набором пафосних цитат і менторських сентенцій, але й це – ще не до кінця освоєна технологія, мегалон, винайдений режисером не стільки в ім'я кінематографу, скільки всього людства; дивно таке писати про автора «Апокаліпсису сьогодні» та «Хрещеного батька», але, здається, за неминучим заходом цивілізації він уперше бачить світанок всеосяжного утопічного благополуччя. Десь між викладом теорії струн і апелюванням до Марка Аврелія ми дізнаємося, що час – це не більше, ніж крива між минулим і сьогоденням (!): для Копполи, що колись тяжів до важких модерністських конструкцій, ця крива немов вивернута простором назовні, підвищуючи міру ентропії до неадекватних для звичних глядацькому оку (та й вуху) значень. Тут уживаються кемп з сидячою на обличчі Шайї ЛаБафа Обрі Плазою та мелодраматична байка про велике кохання (Наталі Еммануель!) й особисті жертви заради світлого майбутнього, критика фашизму і охлократії та по-давньогрецьки ґрунтовні оди в ім'я меритократичного аристократизму, рукотворні декорації та відливаючий дешевою позолотою CGI; втілити проект подібних амбіцій – подвиг не менший, ніж архітектурний тріумф Цезаря Каталіни, просто не зовсім з галузі кіно, в рамках якого метру вже давно стало тісно. По-хорошому Копполі варто вручити всі можливі професійні антипремії – але й спеціально для нього ввести щось на зразок Нобелівської за відвагу. #Megalopolis

Новий сезон «Вбивств в одній будівлі» дещо розчарував по розвитку детективної лінії – особистість та мотивація вбивці програє попереднім, та й відгалуження з таємним клубом усередині «Арконії» дещо знижує консистентність раніше трохи щільнішого тексту. Але чарівності трійці та їх зоряних дублерів чинити опір не було ніяких сил, лінія з Сазз і непередбачуваною траєкторією в сценарії її життя – блиск, та й загалом тут стільки сінефільських відсилань та нещадно бичуючих індустрію панчлайнів, що півгодини пролітали як три хвилини. Враховуючи обжиту фактуру й густо розрослий усередині сюжету кінематографічний всесвіт (є яскравий вихід однієї з головних героїнь першого сезону), творці можуть займатися приблизно тим самим ще десять років – і навряд чи хтось виступить проти; я – точно ні. #OnlyMurdersintheBuilding

​​Ще подивився «Іншу людину», де Себастіан Стен грає не сильно приємнішого персонажа, ніж молодий Дональд Трамп. Спочатку мені здавалося, що це маскулінна варіація на «Субстанцію», але тут прямолінійність автора тим більше очевидна, чим заплутанішим стає сюжет: у версії режисера Шімберга знаменитий пасаж Оскара Вайльда, мабуть, звучав би як «людей приваблює або сліпуча внутрішня краса, або відштовхує патологічна ж внутрішня потворність». Ну і по лінії чорного гумору хотілося, звичайно, щоб подібний сюжет реалізував хтось на кшталт Чарлі Кауфмана – скажімо, театральна п'єса (судячи з усього, жахлива), яку ставить колишня сусідка (а за сумісництвом любовний інтерес) головного героя, припускає масу протиріч і підтекстів, але режисер із горем навпіл витягує лише той сумний факт, що порожня зсередини людина не в змозі наповнити навіть власне театральне альтер его. Актори, щоправда, відіграють максимум із запропонованих обставин, хоча Стен і тут далеко не король вечірки – ну, хоча б радісно за Адама Пірсона (реального актора з нейрофіброматозом з «Опинись у моїй шкірі») та Ренате Реінсве («Найгірша людина у світі»); з останньою є в міру кумедна сцена сексу, коли головний герой не може її задовільнити, начепивши на себе своє фізіологічно втрачене «я». У форматі в міру повчального бородатого анекдоту – сумнівно, але окей, проте не коли у автора непослідовних відступів аж на півтори години. #ADifferentMan

Більше частин тіла батьку об'єктивації в ще одній варіації на «Велику красу» Паоло Соррентіно у виконанні самого Паоло Соррентіно! Не знаю, наскільки це, кхм, хороше кіно, але через нього, напевно, дуже добре запускатися з кар'єрою гарним артисткам-початківцям.

Дуже радий, що Нолан знову звернувся до Паттінсона хоча б з тієї простої причини, що саме він колись став серцем – та й взагалі єдиним живим органом – фільму «Тенет». Нехай, будь ласка, знову якнайбільше жартує.

Не втомлююся відчувати пекучий трепет перед прекрасним.

Дуже сподіваюся, що поява перших офіційних кадрів фільму Havoc означає, що він справді існує, і Netflix останні чотири роки не просто так морочив усім нам голову.

Для тих, хто хоче подивитися справді визначне кіно зі схожим вирішенням конфлікту учня та вчителя, раджу згадати «Пророка» нині каннського лауреата Жака Одіяра. Там приблизно про те саме, тільки без історичного бекграунду, на три години хронометражу і в рамках фабули тюремної драми, найкращої, мабуть, у двадцять першому столітті. До речі, кіно про Трампа від Одіяра я б теж подивився; судячи з сюжету «Емілії Перес», у нього могла вийти по-справжньому бронебійна сатира.

​​Був дещо збентежений драматургічною неспроможністю х/ф «Учень. Історія Трампа», що оповідає про те, як вірус зла перебрався з одного організму, старого та хворого, в інший, молодий та (для наочності) зовні модифікований. Сама концепція, як і будь-яка інша, не погана чи добра сама по собі, але незрозуміло, чому раптом у фінальному акті Алі Аббасі дозволяє собі відверто моралізаторський тон? Мало того, що це позбавляє характер молодого Трампа неоднозначності, так ще й закликає співчувати адвокату диявола лише на тій залізобетонній основі, що диявол ще гірше (див. сцену з 24-каратними запонками). При цьому за Себастіана Стена майже всю роботу виконує (безперечно, вражаючий) грим, у Бакалової та Стронга вже точно були більш вражаючі виходи, та й загалом це висловлювання на тій ідеологічній трибуні, що відкидає будь-яку естетику; щоб це стало схоже на справжнє кіно, мало просто стилізувати картинку під телевізійний ефір 70-х. Обмаль нам було пʼятдесяти відтінків помаранчевого самого Трампа, так вони ще й вирішили втопити його в каламутному океані сенсаційної жовтизни; все ще сподіваюсь, що ми коли-небудь побачимо на подібному матеріалі чисту комедію. #TheApprentice

А тим часом Самара бажає вам усім розривної суботи – не нудьгуйте.

​​«Пінгвін», звичайно, починався цікаво, але в другій половині серіал покотився в похмурий оммаж «Білій гарячці» (1949), ще одне (нехай і розігране як по нотах) становлення антигероя; навіть фінальний емоційний перекид з Віком за логікою речей мав відбутися не в останній, а першій серії – але тоді це вже був би не «Oz vs решта світу», а «В'язниця Oz» (хто дивився її великий пілот – зрозуміє, про що мова). Однак для мене серіал запам'ятається як ефектний оріджин Софії Фальконе – героїні із внутрішнім надломом Джокера та бравурною божевільністю Гарлі Квінн. Вона єдина тут не тягне ні на повноцінного героя, ні на лиходія – що цілком природно для живої та, очевидно, смертельно втомленої від божевілля навколишнього світу людини, яка побажала в помсту перетворити його на порохову бочку. Сподіваюся, її вибухова хвиля зігріватиме й (здається, неминучий?) другий сезон – інакше нашому чарівному пінгвіну так і не вдасться злетіти. #ThePenguin

Ну і взагалі, хто б міг припустити, що у жовтневому забігу на найефектнішу усмішку переможе продовження прохідного горору з набором джампскейрів замість притягнутої естетичної претензії.

Шкода, звичайно, що не всі сиквели вміють настільки додавати в якості. Після сеансу наново переосмислив собі поняття «усмішка до вух»; раджу цього разу таки навідатися в мультиплекси.