Юлія Мусаковська. Вірші.

*** І ось ти стикаєшся з ворогом своїм лице в лице, в оливному саду, на піску, білішому за кістки твоїх померлих. Що скажеш йому? Надламаний горіх біля воріт росте, нові гілки випускає, немов багнети, що його перемелють. Донька твого ворога танцює під ніжним вивихом лози. Птахи повернулись відновлювати розорені гнізда. Сусід-кулеметник приїхав цілий — хіба здригається від грози і часом серед ночі кричить, як чайка, пронизливо. Коли свого ворога безпомилково у юрбі впізнаєш, поцілив би — та слів або куль не видобути зненацька. Повзуть блакитними поручнями пахощі бузини та яєчні, а поміж них іще один гострий запах — ненависті. Червона спека розпростує чіпкі клешні крабові, обмацує натільні хрести, а на них — столітня іржа. Донька твого ворога викидає ніжку дитинно, незграбно. Танцює, і очі — ягоди, з яких чавлять вино у пору врожаю. 2019 #БогСвободи

*** Нічого не трапиться. Не побіжиш за нею рипучими сходами вниз, не схопиш за руку на виході з підʼїзду, мов аркуш паперу, який вислизає на протязі. Такі безталанні сюжети не вимальовуються о темній порі, між розхитаних стін, під дахом, що ледве тримається, де отверезілі до хрусту в кістках екстерном утілюють задуми. Яким буде залишок часу? Здається, обачність — супутниця мирних шляхів. Цей вигин брови і надійно захований усміх, і звичка відповідати на все надто швидко, як бити у лоб. Доволі сумнівний магніт. Забудь, як вона шарудку розгортає цукерку, облизуючи заплямлені пальці, неначе школярка, допоки у вікна вривається пожежа заходу сонця, підпалює килим в кімнаті, де обриси інших — пунктир, що на контурних картах; папір загоряється. Бачиш, вона тікає: інстинкт самозбереження — бич для зухвалих рішень. Не побіжиш за нею, залишишся серед полумʼя. Нічого не трапиться. 24.06.2024

***  Не він — а те, що він змушує тебе відчувати.  Приходить: пусти мене у своє серце, у свій записник зелений,   у свої двадцять чотири години; знаю, в тебе там убивчі аргументи,  в'юнкі рослини, плазуни, вікно, з якого відкривається Небувалія.   Залиш це все до гірших часів, крихітко. Кришиться несвідоме,   ніколи більше твої слова не промовлятимуть з такою силою,  ніколи не будуть вечірні вогні розсипані так свавільно,  ніколи не вивітриться з твого волосся цей запах втоми.  Такі ми з тобою вигаслі й перегорілі, що лиш попіл і віск, —  у цих кольорах стаємо подібними, як близнята.  Насправді не ми, а ті, кого вже ніхто не впізнає,  звучали занадто голосно,   надто високо.  Ще звучать.  2016 #БогСвободи

6 червня — річниця підриву Каховської ГЕС російськими окупантами. *** Як тільки не називали: велика вода, стихійне лихо, всесвітній потоп — але ні до чого тут стихія чи воля божа. Ріка — поґвалтована, гнана чужинцями, накрила зелені поля, казкові діброви, білі хати з дивами всередині, вишневі сади біля них, картаті багатоповерхівки, все нажите і пережите, рибу, птаха і звіра, коника і бджолу. Жодного тобі ковчега — може, гумовий човен. Врятується не той, хто праведник, а той, по кого вчасно сягнуть рятувальники. Риба не врятується, звір не врятується. Лебеді і качки врятують себе самі. Господарі не покинуть корову, козу і півня. Може, врятується кошеня, що з останніх сил чіпляється за стіну потопленого будинку. Може, пес, що кілька діб ночує на вершечку даху, який ще видніється над водою. Мама з дітьми, які завмерли на горищі сусідського, вищого дому. Старий чоловік не врятується і в човні — ворог не спить. Старий врятує, закривши собою, жінку. Вкравши на лівому березі всі човни, як останнє зерно у тридцятих, ворог обстрілює евакуацію. Справа рук людських. Лихо сердець порожніх, як пробиті, здуті м’ячі. Називай на ім’я того, хто це вчинив. Ім’я йому легіон. Ім’я йому — ціла країна. Велика, фатальна пляма на карті світу. Називай її — ту, що хоче повторити. Називай, наче обеззброюєш. Наче встромляєш осиковий кілок — аби прив’язати човен. І ступити перший крок по воді. #каміння_і_цвяхи

*** Віко, ми й незчулися, як дерева розквітли. Містом течуть декадентські парфуми млості. Гілля розхристане випромінює світло; може, це знову мені здалося. Вдягнена в чорне, зі спини аж надто схожа, у трамваї білявка з довгим волоссям: я надіслала фото нашій спільній подрузі. Як би хотілося, щоб не здалося. Йду Театральною. Обіцяю собі не плакати. Бачиш, ми стали, ким треба. Що сталося з нами? Памʼять лежить обдертим рудим собакою біля Гарнізонного храму. Кожна мить видається миттю до вибуху. Більше нема і не буде старого світу, час засівати цю землю камінням новим. Мабуть, ми все зламали, Віко. Музика прокидання, дзвінка й непрохана котиться здалеку, ляпасом хлюпає в лиця. Хоч і не віриться й не легшає анітрохи, сталося те, що сталося. Але ми не здалися. 2024

*** День народження стає днем загибелі друга. Вірші-обітниці змінюються некрологами. Камінням і цвяхами знову вбивають. Бачиш, вони розіпʼяли собаку. Залишились тільки лапи, прибиті до драбини. Шерсть і кров. Шлунок, набитий щебенем. Він же не міг себе захистити. Чи це не гріх, який волає до неба? Небо мовчить. Горло моє стискається, стає шийкою пляшки, надто вузьким місцем, в якому застрягають слова. Але язик мій — ґнотик у коктейлі молотова. Що буде, коли спалахне? Зайди подумки в покинуту оселю нашої любові, роззирнись, що там. Куди повернуті сухі голови квітів, як лежать риби в акваріумі. Розкажи, намалюй на сітківці ока червоним і чорним, аби памʼятати з фотографічною точністю. Щоб у всіх поки що безпечних містах завжди бачити обриси свого скаліченого дому і вертатися до нього, нехай наосліп, нехай пішки, порожнем, довгою дорогою мовчання. 2024 #каміння_і_цвяхи

*** Вирушаєш — і під шкірою землі вже пульсують фіалки. Тільки ж наче була весела новина, та ж ось наші серця розбиті, мов кулі, скляні подарункові, в них так смішно сипався сніг на вцілілі дахи будинків, від найменшого руху. Відпливаєш — а в опері грає симфонічний оркестр, усіма горлами інструментів втримує музику щастя, яке вже минуло, музику, яка не повториться більше наживо. Крапки з кінців речень розсипаються, наче дрібний гравій на тротуар, залитий ожеледдю — дзеркало, із якого дивишся на мене, з докором і любовʼю; до тебе пустили дітей і не зупиняли, тепер вони ридають обабіч твого човна. І ти вже не чуєш, не в змозі витерти їхні сльози, дочитати на ніч історію, в якій все закінчиться добре. Все буде: запах води і лісу й найхимерніші з хмар. Відпускаєш берег нехотячи — а ми, що не вберегли, тебе ніколи не зможемо. 22.01.2024

*** Що ми знали по цю любов, якою вона була? Як подарована карта ворожих розташувань. Як вербова сопілка, що викликає зграю птахів з кулеметними стрічками на місці крил. Як долоні титана, м’якші за персиковий цвіт. Неможливість, яка трапляється раз в ніколи й ніде. Тут стояла, закривала собою від осколків і куль. З по-дитячому яблучними щоками, рожевий налив. Вся земля під її нігтями, з неї би посадити сад. Всі дрібненькі зморшки: мов розкреслені патичком чи потріскалося, коли з вибухом впав в окоп. Так говорить, мов поміж словами котить м’яча і зненацька пасує, тоді продовжує, з ким і де, за яку соломинку тримався, з чиїх грудей вилітали ці промені, блискавки, ці таємні ключі. Із твоїх, любове, сплетена сітка мого нічного сну. 29.12.2023

(не)різдвяний вірш *** в мені більше нічого не залишилося ти вивів плід з лона мого як Мойсей із пустелі дав мені в руки віжки мішок і шило іди собі світ за очі як дорога постелить іду обабіч дороги стоять усі невідомі ніхто не впізнає мене вулицями в місті моєму дивляться навстіж наскрізь тут біля мого дому ніхто не впізнає мене — і це взаємно беру собі тільки те що завжди хотіла погляди кинуті як дрібні камінці під ноги музику вітру в крихкому глекові тіла згорток під серцем все моє вже зі мною яблуко від плоті моєї як його відпустити падати котитися в трави гострі високі янголи благаю не покидайте пости доки крізь отвір не висиплеться пісок за будь-якого повороту доріг і подій під небом із червонястим блиском сатину залишиться безумовне і неподільне жінка з її дитиною (з книжки «Полювання на тишу», 2014)

Нова пісня “Мертвого Півня” на знайомий вам вірш: https://youtu.be/c4CRhmqScEw?si=7eplz9DIpSWVNaxL

*** Час має тіло танцівника: він вислизає назустріч вітру, коли намагаюсь його торкнутися. Так прагну його. Але в нас не складалось любові: я надто довго ним нехтувала, не помічала і пролітала наскрізь, не даючи прийняти себе в обійми. Ось він, стрімкий і жаданий, мститься мені за недбалість. Думала: час буде завжди зі мною, в нас так багато всього попереду. Час танцює, красивий, як бог, рвучко застромлює в небо руки, як виноградні лози, руки, які вже звикли до зброї. Танцює, зникаючи в темряві на струнких механічних ногах. 15.11.2023

*** Коли він говорить, навіть стіни обертаються до нього всіма обличчями портретів, у столів і стільців підгинаються ноги – вони стають перед ним навколішки, мов коні чи олені. Ми притримуємо серця, щоб стрімко не вилітали з грудей. Він розщіпає тісний комірець сорочки і випускає нескінченну історію. Ось за його плечима з’являються суворі, усміхнені, прямолінійні, дивакуваті, прості і не дуже. Ті, що ходять важкими шляхами любові з баулом за плечима й автоматом напереваги. Один із них постійно потрапляє в халепу, інший вірить у пласку землю, той рубає правду в лице всім чинам, а цей віддає все своє товаришам без останку. В приміщенні стає людно, безпечно, тепло від їхнього дихання. Думаю: як же не хочеться його відпускати. Але він мусить іти. Обертаю його слова тричі навколо запʼястя, останні два стискаю в долоні – до кривавого сліду. Вдома не можу відірватись від сина з так само коротко стриженою головою. 09.11.2023

Сьогодні падав саме такий. І я ще встигаю з цим віршем. *** Сніг. Люди виносять чистити килими, позбуваються нарешті цноти і зайвини. В ці холодні дні, довгі, як білі дими, все стає на свої місця, покружлявши в повітрі. Втім, а що нам лишається в такий снігопад: перечікувати, озираючись знов назад, споглядати дива й не знати, як називати зірку бліду, з якої ще світло не витекло. З неї все почалося — щойно з'явилась, туди відчайдухи ходили шукати власні сліди, поверталися, шаленоокі й задивнені. Кожен, хто в них впізнав себе, був спасенний. Тільки забув про це. Стежка замерзла на скло. Озеро тягне вище до неба гладке чоло. Пси нюшать коло воріт, їм ввижаються лови. У нутрощах дому — китовому череві — тепло й темно. Рік за поріг виносять, як зношене взуття, снігопадіння довкіл очищує до нестями. Чиста сторінка — ніщо інше, як білий стяг, змовкни, не рухайся — хай говорять синці і садна. Боже, чогось забарилась твоя сигнальна ракета. Горлом іде відчуття народження, гостре й гірке. Це сніжинка, метальна зірка, це сюрикен застрягає в кошлатому комірі і не тане. #БогСвободи

*** А ми ще триваємо, ще чіпляємося за життя, як пізні квіти у жовтні, що вперто не відцвітають: червоні, рожеві та жовті. Палкі, безтямні. З камінними стеблами й пелюстками зі сталі. Приймімо — це вічна робота: рости і цвісти, сплітатись гілками колючими у негоду, лягати у ґрунт, щоб оновлювалися світи, щоб легше наступним було робити роботу. І сходити знову — чи зійдемо, хто б сказав? По вірі воздаться, тут сумніву бути не може. А сіль на пелюстці — то моря тонка сльоза. Такі тонкосльозі зробилися, боже-боже. Оплакати любих — не вистачить ста морів. Триматись корінням землі й світити щосили нам слід. Як троянди і мальви із тих країв, де квітнуть аж до зими. Неминуче красиві. 23.10.2023

*** На четвертий день нарешті дійшла до моря. Сахалась чайок, наче птахів Хічкока — реальність буває куди жахливіша. Що ти маєш для мене, море, чим мене подивуєш? Гладенькими камінцями, білими баранцями хвиль, качками, які рибалять при березі в погідний день? Спокійний — яких не буває вдома. Ці пряничні хатки з присмаком гіркоти: зірвані трояндові, шипшинові голови, листки, притиснуті до бруку важкою рукою дощу, розбита яблучна плоть. Та що ви знаєте про проминання? Про те, як цвинтар поглинає село, закінчується рід, як смертю смерть привертають і відвертають. Як прокидатися в ранок, знову не дораховуючись живих. Птахи кричать — немов оплакують найдорожчих. Ні, цей крик взагалі ні на що не схожий. Прориває тонку ширму, на якій намальовані море, чайки, задбані давні руїни, червоні дахи — з протилежного боку, з боку реальності. 12.10.2023

ІІІ Залишила мені любові в непрочитаному повідомленні дрібку, таку солону. Мушу розтягувати аж до наступної зустрічі, де не пройдемо одна крізь одну, шурхотячи шлейфами спогадів: сміху, турбот, одкровень, безкінечних дискусій і суперечок. Хто розпочне знову цю розмову, обірвану на пів подиху, як павутина шовку на колючім кущі? /я так любила тебе а ти будеш за мною плакати коли я помру/ Птаху плачу тріпотливу в грудях ношу. Мокрі кросівки у цвинтарних бур'янах. Ти обіцяла сестрою не називати — зайва патетика. Там, вже на іншому, безсловесному березі будемо обійматися досхочу. серпень 2023

ІІ Білява дівчина сяйнула у натовпі біля костелу єзуїтів — так схожа на тебе, ніби ти прийшла на власний похорон. От зараз підійдеш і запитаєш іронічно: Не зрозуміла, чого це ви зібрались тут без мене? Сказали б — я би теж принесла квіти. І взагалі це я завжди ходила в чорних сукнях. Ходила по гарячих вуглинах босоніж, підстрибом, широким кроком, на руках. У кожного лишила щось в кишені: усмішку чи сльозу, пелюстку, шип закамʼянілий, вогняну кулю, пірʼїну, з якої виростає птах. Так, я жива. Це все була велика містифікація. Не плачте, любі, але, прошу вас, не розходьтеся. липень 2023

*** Все закінчується. В районі закрилась маленька пекарня. Пережила ковід і блекаути, потім щось поламалося. Я питаю себе: чи встигла ти дізнатись і засмутитись? Ми заходили разом, купували завжди однакове. Ти казала насмішкувато: ти ж краще знаєш. Але в іншому ніколи мене не слухала. Ось на місці пекарні — безлика нова їдальня. А на місці твоєму не буде нікого іншого. Залишається тільки твоя від’ємна присутність — зараз вийдеш з-за рогу, махнеш золотистим прапором — тут у парку на лавці, де запускали пальці в майбутнє, тут, де ти об бордюр спіткнулась на переході. Бо ж завжди кудись поспішала, завжди летіла, наче все знала наперед — всюди себе залишила. 1.08.2023

*** Продавчиня квітів слухає Службу Божу по радіо у крамниці, куди я ходжу купувати троянди чи хризантеми. Парне число. Вам яку повʼязати стрічку — чорну чи жовто-блакитну? На цьому питанні я завжди зависаю. На волосині. Від того, щоб розридатися. Колись купували тут квіти на весілля, хрестини і дні народження. Тепер білі, парне число, для тих, які йдуть передчасно. Смерть приходить по них не з власної волі. Так ніби їй приставляли дуло до скроні, мучили її рідних в неї на очах, терзали її дитину. Як би інакше вона могла таких світлих, таких вогнистих забрати? Цього разу в крамниці довго роздивляюся каланхое: чи виживе в темному місці? Проповідь закінчується. Відчиняються двері. - Як ваші справи? - Дякувати Богу. Все було б добре, якби не війна. 31.07.2023

Аїді Ібішевіч Не бачилися чверть століття. І цілу вічність проговорили по війну. Три і пів року в облозі. Півтора під ракетами і шахедами. Діти — два струмки голосів, що неминуче сплітаються в один, як наші досвіди. Позаду мружаться будинки, покусані шрапнеллю. Це було давно. Місто твого дитинства, скривавлене, вистояло на перебитих ногах. З навіки врослими у шкіру трояндами, рясними білими шипами надгробків, дірками, тріщинами, запаяними сонцем. З несамовитою жагою свята. Ви це переживете, — кажеш ти. — Життя триватиме. Все буде, хоча й по-іншому. Вода біжить під міст, брунатна, каламутна — то серце міста помпує кров, і розбрідаються думки, мов кошенята. Онде петляє по даху маленький чорний бог тут-і-тепер. Переживемо, але не всі, не всі. Ми обіймемось — до побачення. “You’re still alive, she says. Do I deserve to be?” І впʼяте, перед сном, звучить чи до молитви заклик чи до надії. Сараєво, червень 2023