You Say Psychotrauma?

«Хороший русский» - лише хайп або майбутній постріл собі у ногу? Звідси це - не буває «хороших русских», бо всі вони хворі на вірус імперськості? Начебто той вірус знищується тільки разом із носієм… Це голос емоції ненависті. Емоція будь-яка - це хибний шлях для рішень. Хто міркує куди він призведе? Якщо трошки протверезити, то можна побачити, що будь які емоційні рішення, це шлях у нікуди. У емоційних рішеннях немає розвитку - подивіться на північно-східного сусіда, який через саме такі рішення робить собі тільки гірше. «Але ми ж не вони!» «Наші емоції - це не безглуздя!» «Ми ж ненавидемо, бо нам є за що!…» Так у нас є та стає дедалі більше привидів для ненависті… Але. Яка це нафіг свобода, коли не можемо навіть звільнитися від діктатури емоцій? Ненавість, як будь яка інша емоція має йти за руським кораблем. А щоб пояснити цю думку пропоную один цікавий приклад, який маркує відношення щодо схожого питання у США. У Германії за часів другої світової війни був видатний науковець Вернер Фон Браун - саме він був розробником ракет… якими за часів тієї війни бомбардували Лондон... Наприкінці війни він приклав певні зусилля щоб здатися у полон саме американцям - через знання їх здорового прогматизму на відміну від срср із його безглуздими репресіями. А що було далі? Так, американці не стали вимагати його фізичного знищення, замість того його прийняли, створили безпечні умови та надали можливість працювати саме у тій галузі де він був найкращім. А що далі? Саме Вернер Фон Браун очолив Місячну програму США «Аполон». А якщо б рішення йшло від емоцій «геть усіх клятих фашистів!», то привидів для гордощів у Сполучених Штатів могло би бути меньше. Тобто, якщо подивитися на стратегії сильніших, то виявляється природня позиція брати до своїх лав тих, хто зможе підсилити нас у майбутньому. Тому треба забирати із того лайна людей, які хочуть та можуть зробити щось значне, та корисне для нашої держави. Тим паче, що значна кількість потенційних вже сама поїхала звідси, та шукають своє найкраще місце у світі.

Зараз популярно говорити щось про меншовартість. Але хочу нагадати, що війна відбувається не тільки на полі бою, а це ще боротьба інтерпретацій. Від того яка інтерпретація переможе й залежить те, як ми будемо бачити світ, перемагати та як надалі будемо жити - "як ми яхту назвемо, так вона і попливе". Сама етимологія "меншовартості" як би натякає на якісь ринкові відносини: що можна поторгуватись - бо здається що, хтось комусь не доплатив, та хтось комусь винен, можна пред'являти комусь купони страждання через відсутність «більшовартості» та списувати будь які проблеми на її брак... Авжеж – за допомогою цієї категорії можна займатися такою вправою, як підіймати свою "вартість" (самотужки або із психологом), це ж звісно теж саме, що підіймати самооцінку. Але те що ця діяльність не має сенсу можна збагнути через питання - як це має допомогти у вирішенні справжніх проблем? Коли займаєшся меншовартістю, то це вирішує одну проблему - відволікає від справжніх проблем, це такий різновид прокрастинації. А чи є насправді проблема? Так. Але побачити її та насправді вирішити можна лише через іншу інтерпретацію. Ми дійсно можемо спостерігати час від часу брак впевненості. Тут правда постає питання, чому треба брак впевненості називати ще якимось іншим словом? На мою думку, саме щоб відволікти від справжньої проблеми. Бо навіть сам брак впевненості це ще не проблема, а - симптом. А пошук засобу як її підкачати - це не вирішення. Проблему варто шукати у тому, як ми прийшли до такого стану, за яких власних помилок, та ще за відсутності яких якостей певні події призвели до втрати впевненості. Тобто ми мали та маємо проблеми через якусь нерозвиненість… Так, так – нарцисування від того, що я звешнена ідеальна істота, а лише якесь зло мені перешкоджає, має йти лісом. У якому разі у нас є впевненість. Якщо є якісь надбання, досягнення. Але чи можна так щось та колись надбати, щоб назавжди мати впевненість? Ні не можна. Якщо триматися ідеї, що щось можна досягти та розслабився, відпочити на лаврах, то завжди знайдеться хтось більш злий та активний, хто розповість, що усі твої надбання належать йому або вони нічого не варті, тобто купити їх можна за нуль грошей, та ти ще залишишся винен. А проблема дискурсу меншовартості у тому, що впевненість якби сама стає якимось надбанням чи ресурсом, її треба знайти десь назовні. Але впевненість це процес, коли ти не зупиняєшся, навпаки ти знаходишся у безперервному зусиллі та кайфуєш від того, що ти діяч творець своєї впевненості. Бо впевненість існує тут і зараз, вона створюється тобою кожної миті. Близькі ідеї лунають частіше від військових але дещо вводять у розпач цивільних, що треба бути готовим до нескінченої війни. Але впевненість дійсно народжується від усвідомлення, що війна це невід’ємна частка життя, коли ти постійно готовий до цього. А якщо хтось постійно готовий до війни, то достатньо легко побачити що відбувається із вірогідністю, щоб хтось захотів підійти до такої людини чи спільноти людей, щоб принизити або щось відібрати. Та ще одне. Коли починається мова про меншовартість, то від неї один крок до ресентименту: злоби та обідки… і це програш. Бо це концентрація на ідентичності жертви. Задля перемоги та впевненості треба формувати у себе такий погляд: раніше ми мали виклики, з якими не впорались, та цей досвід ми можемо використати задля висновків, це саме наша відповідальність та нерозвиненість, а зараз, коли ситуація повторюється та ми маємо новий шанс, щоб пройти цю ситуацію гідно, усвідомив та виправив свої помилки, саме ми можемо розвинути у себе такі якості та погляд на світ, яких раніше не мали.

По-йоговски 💪🏻

Можно пойти от обратного и сместить свободу в прошлое. Что очень легко. Стоит только помыслить ее, как нечто уже достигнутое или же по умолчанию нам присущее. Если свобода уже состоялась, то внимание отвлекается от созидания. Ведь в прошлом есть более простая псевдо-деятельность, с поправкой на изначальную энергетичность свободы, это - гордиться собой. А чтобы гордость и ее мумифицированный объект не подвергалась эрозии, появляется еще одна активность - спекулировать на интерпретациях прошлого и давать по рогам тем, кто сомневается. Не сложно заметить, что подобной гордостью больно государство, напавшее на нас. Они отвлеклись от конструктивной активности, улучшающей жизнь граждан, и застряли на идее своего былого "величия"… Пафос по поводу прошлого, даже самый маленький и даже по поводу самого свежего прошлого, говорит о том, что движение остановилось. А если взгляд задержался на прошлом чуть дольше - что началось разложение. Противостоит тлену только одно - жизнь, которая всегда деятельна и активна, а это значит, что - сопряжена с усилием. И это усилие подсвечивает, еще одну смысловую плоскость, где живет свобода. Продолжение следует…

Ценность, за которую мы сражаемся - свобода. Она воспета в нашем гимне и зажигает сердца украинцев. Но метафоры, пусть и самые вдохновляющие - штука зыбкая. Для победы нужно постоянно подбрасывать дровишки в топку размышлений. Свобода - некая абстракция, которую нельзя потрогать и показать на нее пальцем, коренится в языке в виде символа - слова, которое может незаметно менять свой смысл: разменивая благородную ярость на перетягивание одеяла. И фокусы со смыслом постоянно выполняются ловкими руками тех, кто заинтересован в ослаблении и обуздании боевого духа. Потому сверяем себя: на ту ли свободу продолжаем ориентироваться? Для этого нам нужны измеримые координаты, через которые проходят смыслы присущие свободе. Первая мерность - время. В нашем гимне "…душу й тіло ми положим за нашу свободу…" - выражается намерение, декларируется воля текущего момента, которая настраивает нас на дальнейшую активность. То есть желанная свобода создается в настоящем времени и стремится в будущее.

Почему народ, в сознании которого прописано «Кто с мечом к нам придёт, от меча и погибнет!» полагается на то, что в обратную сторону это не сработает? Такие они ментальные противоречия подкрепляемые только тем, что с ними Пох…

Плюс к выводам, которые можно сделать уже сейчас: следует тотчас же посылать вслед за русским военным кораблем всех тех, кто пытается навязать роль жертвы - в любом виде и под любым соусом, будь то мифическое спасение страдающих русскоязычных граждан или подаваемая с гиперопекой культура ресентимента - по сути нытья по мнимым поводам типа абьюза и прочего. А в силу того, что кроме личных интересов, у зрелой личности есть еще и бОльшая идентичность, отвечающая на вопрос, на чьей я стороне, то нужно посылать куда и русский военный корабль тех, кто слезливо навязывает роль жертвы нашей идентичности, как украинцев. Украина - не жертва. Наше государство - это субъект, который отстаивает свои интересы. И отстаивает без нытья, а весело и на драйве!