#Повстанець_історія

"Ніякі Денікіни, Юденичі нам не страшні, бо їхні програми застаріли. Нам, більшовикам, страшний лише один лідер — Петлюра, програма якого небезпечна для нас. І до того часу, доки житиме Петлюра, доти не закінчиться рух повстань проти нас, ми не можемо чекати спокою на Півдні. Тому Петлюру необхідно вбити" - Володимир Ленін. 25 травня 1926 року в Парижі анархіст Самуїл Шварцбард, на замовлення Радянської Росії, застрелив Симона Петлюру. Шварцбард говорив, що приводом для вбивства стала помста за єврейські погроми, які нібито вчиняли українці за наказом Петлюри. Це була комуністична пропаганда проти Петлюри. Насправді погроми тоді вчиняла Червона Гвардія. Шварцбард був виправданий більшістю присяжних та уник покарання. #День_в_історії @strichka_ua

🤔🇺🇦https://youtu.be/AMhUiDVZ0pI

✊🇺🇦https://m.youtube.com/watch?v=mn-rh0Hx_3w&feature=share

24 травня 1882 року народився Кирило Стеценко — композитор, хоровий диригент і громадський діяч, протоієрей УАПЦ. Засновник Республіканської капели УНР. Батько композитора і скрипаля Вадима Стеценка. Дід скрипаля Кирила Вадимовича Стеценка. Народився у Квітках в багатодітній родині іконописця Григорія Михайловича Стеценка. Від батька Кирилу передалися здібності художника, а від матері, Марії Іванівни Стеценко, у дівоцтві Горянської, любов до музики. У 9-річному віці хлопець ознайомився з нотною грамотою та співом у хорі. Дядько по матері, Данило Горянський, випускник Київської духовної академії, помітив мистецькі здібності Кирила й допоміг вступити до бурси при Софіївському соборі та художньої школи М. І. Мурашка у 1892 році. Від 1897 року Кирило навчається в Київській духовній семінарії та працює помічником регента Михайлівського монастиря Івана Аполлонова. Монастир мав велику бібліотеку. Саме там майбутній композитор познайомився із вітчизняною хоровою класикою. Теорії співу і музики він вчився в духовній академії у професора співу Василя Петрушевського, а теорії і гармонії музики вчився у свого найближчого приятеля Сергія Тележинського. У 1899 Кирило Стеценко знайомиться з Миколою Лисенком та подорожує по Україні з його капелою як учасник хору та помічник диригента. Після закінчення 1903 духовної семінарії композитор працює вчителем музики і співу в Київській церковно-учительській школі. Через рік продовжує навчання у школі київського відділення Російського музичного товариства в класі Євгена Риба. А після відкриття музично-драматичної школи імені М. Лисенка переводиться в клас теорії та композиції до Григорія Любомирського. У 1907 Стеценка було заарештовано російсько-імперським окупаційним режимом за участь у підпільній громадській діяльності та переведено на роботу до Олександрівська-Грушевського. Втім, за сприяння друзів, незабаром він переїздить до Білої Церкви, де працює вчителем співу в місцевій гімназії. В цей час його увагу поглинає педагогічна діяльність. За його авторства з'являються шкільні пісенні збірки — «Луна», «Шкільний співаник» в 3-х частинах. Водночас розробляє педагогічну систему, метою котрої є поступове оволодіння музичною грамотою в комплексі з навичками сольного та хорового співу. Публікується в газеті «Рада», спільно з Олексою Коваленком організовує нотне видання «Кобза», співпрацює з журналом «Боян». У 1909 Кирило Стеценко повертається до Києва. В цей час композитор тісно пов'язаний з театральним життям міста. В полі його зору постановки труп Трохима Колесниченка та Миколи Садовського. Для колективів пише музику до спектаклів: «Бувальщина», «Сватання на Гончарівці» та інших. Відсутність постійного місця роботи змушують композитора 1910 переїхати до Тиврова, де він працює вчителем співів у місцевому духовному училищі. У містечку Стеценко пише кантати «Єднаймося», «Шевченкові», «Літургію св. Іоана Златоуста», хори, романси, обробки колядок та щедрівок. У Тиврові також знайомиться із Миколою Леонтовичем та Яковом Степовим. 26 жовтня (8 листопада за новим стилем) 1911 Кирило Григорович у справах прибув із Тиврова у губернське місто Кам'янець-Подільськ і поселився в готелі «Петербурзький». 4 (17) жовтня 1911 вчителя Тиврівського духовного училища, який закінчив курс духовної семінарії, Кирила Стеценка висвятили та призначили на місце священника до Хрестовоздвиженської церкви села Голово-Русави Ямпільського повіту Подільської губернії (нині північна частина села Олександрівка Томашпільського району Вінницької області). Від 1917 Кирило Стеценко працював у Києві в музичному відділі Міністерства Освіти УНР. За часів Української Держави працює в музичному відділі «Дніпросоюзу», котрий фінансував Симон Петлюра, де займається розробкою нових освітніх проектів, активною організаційною діяльністю, піклується про створення хорових колективів. Виступив засновником Народного хору, двох капел, на основі яких згодом виникла капела «Думка», Республіканської капели УНР. З червня 1919-го призначений урядом головноуповноваженим по організації музичних колективів держави.

​​Диригував хором під час урочистостей з нагоди проголошення Акту Злуки ЗУНР і УНР — були виконані «Молитва за Україну», «Вічний революціонер» та інші твори. В цей час зростає творча активність композитора. Він пише кантату «У неділеньку святую», музику до поеми «Гайдамаки», велику кількість хорів та романсів. 1920 Кирило Стеценко здійснює подорож по Україні з Другою мандрівною капелою. Гастролі тривали з 8 вересня по 10 листопада і були дуже нелегкими в силу нестабільної ситуації в країні, однак Стеценко, за свідченнями Тичини, зберігав спокій і підтримував дух капели: «Під откос, так під откос — і там співать будем». Повернувшись, він застає ліквідованою музично-хорову секцію московсько-більшовицькими окупантами. Легалізуватися та влаштуватися офіційно вдалося лиш Першій мандрівній капелі Нестора Городовенка. Змушений дбати про матеріальне забезпечення сім'ї, композитор переїжджає до Веприка, де отримує парафію. У жовтні 1921 брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію УАПЦ. Організовує сільський хор та виступає з ним по селах Київщини. Останньою значною стала робота композитора над оперою «Іфіґенія в Тавриді» за однойменною драмою Лесі Українки. Навесні 1922, коли в країні лютували епідемії, у Веприк прийшов тиф. Причащаючи хворого селянина, Стеценко захворів. Не здужавши подолати хворобу, помер 29 квітня 1922 в розквіті творчих сил. На батьківщині композитора в селі Квітки та у селі Веприк, де він похований, діють меморіальні музеї (див. Меморіальний музей К. Г. Стеценка у Квітках, Меморіальний музей К. Г. Стеценка у Веприку). У кількох містах України, у тому числі у Києві та Львові, його іменем названо вулиці.

​​Криї́вка — військово-оборонна й господарська споруда Української повстанської армії, розташована під землею. Найбільше поширення набула під час війни з каральними органами СРСР. Інженерні відділи УПА спроєктували понад десять тисяч криївок для автомобільної техніки, гармат, мінометів, стрілецької зброї, боєприпасів, друкарень, швейних цехів, шпиталів Українського Червоного Хреста й родин вищого командування УПА. Також використовувалися як продовольча база для порятунку цивільного населення України під час комуністичного Голодомору 1946—1947 років. Історія : Уперше криївки почали використовувати у визвольному русі 1917-1920-х років. Тоді підземні схрони будували учасники антибільшовицького руху спротиву. Місцем розташування криївок були ліси Наддніпрянщини та Полісся. Функціональне призначення таких споруд переважно зводилося до переховування повстанців у холодну пору року, особливо в час, коли випадав сніг і вистежити повстанську групу можна було за відбитками на снігу *На фото низче схема криївки, виявленої радянськими каральними органами 23 листопада 1953 р. @povstanez_Histori - відкриваємо невідомі факти нашої історії

​​23 травня – День Героїв України! День Героїв або Свято Героїв — щорічне свято в Україні, встановлене на честь українських вояків — борців за волю України, передовсім, лицарів Київської Русі, козаків Гетьманської Доби, січових стрільців та вояків Армії УНР, УПА та діячів ОУН. В нинішній політичній ситуації це свято – не лише данина пам’яті героям минувшини, а й день шани героїв новітніх, які сьогодні віддають свої життя за соборність та незалежність нашої Батьківщини. Цей день є символом незборимості української нації. Ми, українці, зобов’язані скинути полуду з очей та вклонитись пам’яті істинних героїв – дружинників Святослава Хороброго, звитяжних запорожців, гайдамаків Гонти та Залізняка, юних крутянців, відчайдушних холодноярців, Січових Стрільців, вояків УПА та ще багатьох тих, хто віддав життя за Україну. Маємо пом’янути їх душі та взяти за взірець їхнє самовіддане служіння в ім’я Вітчизни. Слава Україні! Героям слава! Ідея Свята Героїв виникла у середовищі українських націоналістів. Уперше офіційно воно було запроваджене постановою ІІ Великого Збору ОУН, який відбувся у квітні 1941 року в Кракові: «Обов’язуючі організаційні свята є: свято соборності 22 січня, свято Героїв революції дня 23-го травня і День боротьби 31 серпня». Дата 23 травня була вибрана не випадково. У травні за суперечливих обставин загинув ідеолог українського самостійництва Микола Міхновський. 23 та 25 травня були вбиті лідери українського визвольного руху Євген Коновалець та Симон Петлюра. Свято Героїв під час Другої світової війни та після її завершення відзначали учасники визвольного руху.

19 травня відійшов у вічність Євген Кавич – дивізійник української дивізії СС. У боях під Бродами попав у полон. Згодом був засуджений на 25 років перебування у таборах, проте повернувся до дому у 1958. «Що спонукало мене йти воювати? То був такий період... як романтика. Нас виховували у читальнях «Просвіти» на традиціях Січових Стрільців, і хоча в ґімназії було заборонено займатися політикою, вигянали студентів, але все одно у нас все «Бушувало». Можна було дістати будь-яку літературу: і бандерівську, і мельниківську, і гетьманську.» Євген Кавич – присутній!

​​20 травня Україна відзначає день вишиванки. Всесвітній день вишиванки — міжнародне свято, яке покликане зберегти споконвічні народні традиції створення та носіння етнічного вишитого українського одягу. Дата проведення — щороку в третій четвер травня.

​​Решта напису відломана, і з другого боку читається: «Eorum per misericordiam Dei requiescant in pace» (Нехай з Божої милосердности їх (душі) спочивають у спокої). Утім Філіпп Делорм спростовує цю думку. Він пише, що, по-перше, на надгробку відсутнє слово «regis» — «короля», а стиль різьблення ближчий до XIV століття. Під час лівацької революції цей надгробок зник. Напевно, невдовзі після 1075-го Анна померла. Щороку 5 вересня у заснованому нею монастирі у місті Санлісі (курортне містечко за 40 км від Парижа) відправляється богослужіння за її душу, цей день вважається днем її смерті. Збереглися фрескове зображення Анни в Софійському соборі у Києві та пізніше скульптурне — на порталі церкви святого Вінсента в містечку Санлісі. У містечку є її могила, а також пам'ятник, подарований Україною в 2005-му (на постері). Анна Ярославна — героїня декількох історичних романів українських, французьких та інших письменників Існує легенда, що на Реймському Євангелії слов'янською мовою, яке, Анна Ярославна привезла з собою з Києва, до лівацької революції 1793 присягали на вірність французькі королі. Офіційних джерел, які б підтверджували це, не існує. У 1065 Анна Ярославна заснувала монастир Святого Вікентія, в Санлісі поблизу Парижа. У монастирі у XVII столітті було встановлено пам'ятник де вона тримає мініатюрну модель заснованої нею монастиря в руці. Напис на пам'ятнику був «Анна руська, королева Франції» (фр. «Anne de Russu, reine de France»). 29 вересня 1996 за запитом української громади Франції та за сприяння тодішнього посла України у Франції Юрія Кочубея оригінальний напис під статуєю змінили на «Анна Київська, королева Франції» (фр. «Anne de Kiev Reine de France»). Офіціна церемонія відкриття нового підпису відбувалася у присутності тодішнього посла України у Франції Юрія Кочубея та місцевих французьких можновладців. У червні 2005 у Санлісі встановили пам'ятник королеві Анні, який створив Валентин Зноба у співавторстві із Миколою Знобою. Цей пам'ятник Україна подарувала Франції. На відкритті був присутній тодішній президент України Віктор Ющенко. У листопаді 2016 року в Києві відкрито пам'ятник Анні Ярославні-дитині авторства скульптора Констянтина Скритуцького. У серпні 2017 в Києві відкрито пам'ятник Анні Ярославні. Цей пам'ятник — копія французького монументу, встановленого 2005 році в Санлісі авторства Валентина Зноби. Копію створив син скульптора Микола Зноба. 2 жовтня 2018 в Тулузі (Франція) також відкрито пам'ятник Анні. У жовтні 2019 року пам'ятник Анні, в рамках проєкту «Шлях Королеви», відкрили у місті Арлон, Бельгія. Проєкт покликаний відтворити мандрівку майбутньої королеви від Києва до Парижа. 19 листопада 2019 пам'ятник юній Анні Київській установили на території палацу Вєльопольських (пол. Pałac Wielopolskich) у Кракові. Скульптура є реплікою пам'ятника, встановленного в Києві 2016.