Права Молодь

Війна не виграється в білих рукавичках. На війні не буває хороших рішень. Є погані й ще гірші. На війні тобі потрібно брати людей і відправляти їх на позиції, де вони можуть загинути. І навіть якщо ти все зробив на сто відсотків правильно, усе продумав і передбачив, боєць усе одно може загинути. І таке, на жаль, трапляється дуже часто. Після цього тобі потрібно взяти іншого бійця, підготувати його та відправити на позицію, де він також може загинути. Або підготувати штурмовика, який штурмуватиме ворожу позицію. Або водія, який на швидкості 120 кілометрів за годину залетить на точку накопичення, щоб завезти батареї, дрони, боєкомплект або провести ротацію на позиціях. І дорогою він може загинути. Як би ти не планував, не обдумував і не готувався, усе може піти не за планом - і твої підлеглі загинуть. А наступного дня тобі доведеться виконувати ту саму роботу. Ті, хто був на війні, зрозуміють, як це - сотні разів прокручувати в голові події та думати, що можна було зробити краще. Це наша особиста відповідальність і наші особисті втрати, які продовжують жити в наших головах. Це зрозуміють ті, хто хоча б раз ніс відповідальність за когось на цій війні. На війні немає правильних рішень, коли всі варіанти погані. Важливо лише те, чи готовий ти взяти відповідальність на себе. З приходом у військо я зрозумів, що військова справа - це фах, у якому потрібно постійно розвиватися. А досвід, який ми отримуємо, часто оплачується чужими життями. На війні неможливо почати місію спочатку та пройти її за іншим сценарієм. А в таких умовах, у яких воюємо ми, до нас не воював ніхто. Також я зрозумів, що у війську існують зони відповідальності та компетентності. Військовий - це фахівець. Кожен напрям має свої складнощі. І що вище ти піднімаєшся у військовій ієрархії, то більшим має ставати обсяг твоїх знань, щоб ти міг ухвалювати ефективні рішення в цій війні. Часто ці рішення впливають на життя людей, які перебувають у твоєму підпорядкуванні. Але війна - це не гра, у якій можна заново пройти місію. І дуже прикро дивитися, як люди, які не мають жодного стосунку до війська, з такою легкістю дозволяють собі висловлюватися на адресу військових. Без будь-якого конструктиву та поваги. Про важливі й болючі теми говорити потрібно. Але завжди варто ставити собі просте запитання: «Наскільки мої знання та вміння дозволяють мені про це говорити? І що саме я можу зробити краще?» На жаль, багато хто з тих, хто зараз виходить на вулиці, ніколи не опиниться у війську - через тисячу причин, які вони самі назвуть. Особливо гидко, коли таке дозволяють собі відверті фріки, які розглядають усе це лише як чергову можливість «подвіжувати». У мене є десятки претензій до військового керівництва. Але я висловлюватиму їх тоді, коли це матиме конструктивний зміст, і в колі тих, хто має компетенцію та право це оцінювати. Бо, на жаль, тих, хто хоче критикувати, у нас багато. А тих, хто готовий щось змінювати, - обмаль. Особливо цинічно це виглядає, коли обливати брудом беруться ті, хто ще рік тому писав коментарі зі словами подяки. А сьогодні проклинає за «невдалі штурми», бо так сказав блогер чи блогерка, журналісти або інші люди, які не несуть жодної відповідальності за сказане й часто переслідують власні політичні амбіції. Сьогодні вони підносять військових на п’єдестал і кричать: «Слава!», а завтра будуть їх розпинати, бо війна - це завжди про ухвалення непопулярних рішень. І щоб ми перемогли окупантів, ці непопулярні рішення потрібно ухвалювати, а не загравати з «майбутніми виборцями». У перемоги багато батьків. Тільки поразка - сирота. Роман Безкостий, військовослужбовець