журнал "Українки"

Зібрали навіть приклади нудних поєднань і в декотрих впізнали себе А ще розвідали секрет, де має закінчуватися спідниця, щоб ноги виглядали худішими. https://ukrainky.com.ua/spidnyczya-plisse-z-chym-nosyty/

«Я доула смерті. Я дуже-дуже люблю те, чим займаюся, люблю життя. Я вважаю, що своєю роботою даю місце для життя, бо коли ми говоримо про втрати й смерть, знімаємо табу з важких тем, то вивільняємо ресурси для того, щоб жити краще». Так починається наша розмова з Дарією Бондар, доулою смерті або «доулою завершення життя». Цю професію сформувала американка Діанна Кокран, колишня медсестра, ще у 2005 році. Професія поки що не офіційна, але затребувана і важлива, особливо в наш час війни. У чому полягає робота доули, як нею стають, чому вона потрібна не лише тим, хто проживає останні дні, а й тим, хто проживає втрату близького, як правильно ставитися до смерті, з чим приходять до доули чоловіки, а з чим – жінки, чому військовим корисна техніка «сповивання» і як підтримати чоловіка-військового, який щодня бачить смерть, врешті – як навчитися жити після онкології у 25 років – усе це в нашому ексклюзивному інтерв'ю Дарії Бондар. https://ukrainky.com.ua/dariya-bondar-ya-doula-smerti-i-ya-obozhnyuyu-svoyu-robotu/

На старті нового робочого тижня зичимо кожній україночці бути серед своїх❤️

▪ Три питання, дівчата. Лише два питання, які – сподіваємося – допоможуть «відпустити». Людей. Ситуації. Неприємності. Розчарування. Ці три питання не зітруть перелічене з пам'яті, але принаймні зменшать його вагу, важливість, важкість, зв'язок. Отож, три питання. 👉 Чи буде ця проблема важливою для вас через 5 років? 👉 Уявіть, що увечері ви вилітаєте у Ріо-де-Жанейро (чи у будь-яке омріяне місце). Візьмете цю проблему з собою? 👉 Чи думали б ви про цю проблему, якби вона сталася 24 лютого 2022 року? Три ні? Тоді встали, випили кавусі, написали подрузі, що увечері чекаєте її на вечерю відзначити ваше звільнення від «ментального зв'язку з усіляким непотрібом». 📸 картина «Дівчина з палітрою та пензлем. Портрет Іванни Московки», 🖋 Віктор Зарецький, (1925-1990) український модерніст, чоловік Алли Горської.

Цій світлині близько 130 років, зроблена вона на хуторі Львівка під Черніговом між 1896 і 1909 роками. Фото виставив на своїй сторінці Maksim Blakitny, а привернув увагу своїм цікавим аналізом – Микола Бандрівський, голова археологічної комісії у Наукове товариство імені Шевченка у Європі, заввідділом Інституту релігієзнавства у Львівському Музеї історії релігії. «Чоловічий погляд мимоволі одразу-ж фокусується на її тонкій талії, перетягнутій поясом, потім наші очі підіймаються до її напрочуд миловидного обличчя і вже опісля своїм поглядом схоплюємо оту її, просто фантастичну, сукню, – пише у своєму дописі пан Микола, і ми з ним повністю погоджуємося і роздивляємося вбрання цієї красуні на гойдалці аж під збільшеним зумом. Бо сукня дійсно особлива. «Оті вишиті квіти на рукавах і мережаний поділ внизу сукні та разки коралів на шиї чи не найкраще передають той момент, коли, здавалось би типове національне вбрання переходить (поки ще несміливо) до європейського стилю. Тобто тоді, коли сукня чи блузка не перевантажені вишиваним декором, а у чомусь вже наслідують лаконічний стиль салонових суконь того часу», – аналізує Микола Бандрівський і додає, що цю фотографію взято з фотоальбому полковника В. Годунова, а фотоальбом нині знаходиться в росії. На превеликий жаль. Це вже додаємо ми.

Про війну, кохання і… волейбол, який поєднав цю чудову пару. Це Каріна і Сергій – офіцерська родина, про яку розповіла Служба зв’язків з громадськістю 22-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Каріна – невгамовна цокотуха, завжди усміхнена, у будь-якому колективі – як промінчик сонця. Сергій – стриманий, ба, буває суворий, з ошатною густою бородою. Цьогоріч пара святкує невеличкий, можна сказати, перший і серйозний ювілей створення молодої сім’ї. Обоє – випускники ХНУПС імені Івана Кожедуба, щоправда, різних років. Доля звела їх випадково. Як розповідає маленька і тендітна Каріна, всьому виною – волейбол. - Так, він, волейбол, – сміється. – Справа у тому, що ми разом ходили на університетські тренування. Нам обом подобається цей вид спорту. І не думайте, що маленькі на зріст не вміють гарно гатити м’ячі! Там і познайомились ближче. А далі, як кажуть у нас, пішло-поїхало. Довгий час молодій сім’ї довелося бути далеко один від одного: Сергій служив в одній частині, дружина Каріна – у іншій. Коли у подружжя народилася донька, молода мама залишалась з нею. - Коли почалось широкомасштабне вторгнення, я перебував на Луганському напрямку, дружина була вдома з малою. Але дочекалась, коли доньку вже можна лишити з бабусею і, попри мої відмовляння, таки відновилась на службі. Є у молодих офіцерів найзаповітніша мрія – вигнати окупантів з України, та, зібравшись нарешті за великим сімейним столом у повному складі, промовити один-одному: «Нарешті ми разом!». Зичимо цього і подружжю Сергія та Каріни, й усім українським родинам.

Знайомтеся, це Лисиця, Ляля, Комерсант – дівочий розрахунок мінометної батареї 241 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Героїчне тріо, яке нищать ворога не відстаючи від хлопців! Про них розповіла Служба зв’язків з громадськістю бригади і завітала до дівчат у гості просто на передову. Як їм воюється з 82 мінометом, як вони прийшли у військо, про що мріють і з ким їхні думки завжди – переказуємо у нашій статті за посиланням: https://ukrainky.com.ua/lysyczya-lyalya-komersant-divochyj-rozrahunok-minometnoyi-batareyi/

Їхні жінки в критичних ситуаціях хапають у маркетах цукор і б'ються за прокладки. Наші – рятують картини. Поки не знаємо, хто ця кияночка, але дуже нею пишаємося – після вчорашнього ранкового обстрілу столиці вона рятувала картини. Не важливо, свої чи з Академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М. Бойчука, в будівлю якої влучив ворог. Важливо, що вона рятувала мистецтво, культуру – те, що важливіше за «цукор». Фото: Суспільне

Після її смерті 21 березня 1942 року румунська влада, яка панувала у Чернівцях, заборонила некролог українською мовою та промови над її могилою. Воєнна жандармерія взагалі планувала її судити і навіть встановлювала нагляд за проукраїнську діяльність і протест проти насильницької румунізації, але не встигла. Її, Ольги Кобилянської, не стало… Навряд чи вона – визнана письменниця, авторка творів, які ледь увійшли в перший дев’ятитомник, приятелька, подруга, соратниця видатних людей того часу, донька урядовця зі шляхетського роду, який мав власний герб, могла собі уявити, що закінчуватиме життя у скруті, у найманих помешканнях, позбавлена роботи й кола спілкування після захоплення румунськими військами у 1918 році Північної Буковини. Але вона не здавалася. Не підпорядковувалася нав'язуваним правилам, підтримувала зв’язки з українськими літераторами, які у вирі історії опинилися в різних куточках пошматованих українських земель. Вона навіть примудрялася друкувати в перекладах свої окремі твори. Можливо, у ці важкі останні роки життя вона рятувалася спогадами... Згадувала своє насичене, непересічне життя... Як ніколи не йшла «звичайною дорогою дівчат». Як ретельно від усіх приховувала свої перші літературні спроби, бо вважала їх чимось майже гріховним. Як осміліла з першим серйозним коханням у 17 – до урядника Альфонса Кучинського. Як спрагло, таємничо, витончено писала у щоденнику свої перші відверті записи. Як писала «Гортенза» – свій перший автобіографічний нарис. Точно згадувала, як у 32 безтямно й нероздільно покохала Осипа Маковея, чекала десять років на його взаємність, навіть сама освідчилася і ледь пережила його «відповідь» – одруження з іншою, молодшою, багатшою. Як не переставала кохати й потому. І як у день його похорону блукала в горах і плакала… Як революційно, як для жінки того часу, писала – феміністично, чуттєво, відверто. Про себе, про тодішнє жіноцтво. Писала німецькою, а потім перекладала українською. Як тепло й щиро їй було поруч з Лесею, кращою подругою майже 15 років. Як важко сприйняла свій частковий параліч після застуди, але не скорилася, працювала, писала, творила і все ж досягла ще при житті заслуженої літературної слави. Як у 56 написала заповіт: «Будьте здорові і згадуйте мене. Я ніколи не була щаслива. Найкращі хвилини були в мене, коли я писала і закінчувала мої твори. До так званої «слави» була я в глибині душі холодна. Любила я мої мрії, гори, зірками засіяне небо, іноді – рівнини, осінь і свого Небесного суддю»… Їй було що згадати. Їй було з чим залишити цей світ. Згадуємо вас, пані Кобилянська, і ми. Часто і сьогодні теж. Зокрема, й у нашій статті про "таємниці" вашого життя, які не розповідають на шкільних уроках: https://ukrainky.com.ua/tayemnyczi-kobylyanskoyi-pro-shho-ne-rozpovidayut-na-urokah/ Ілюстрація: «Ольга Кобилянська», художниця Марія Крутоголова (ArtStorePro)

Щось ми, дівчата, погано «чаруємо» останнім часом. А сьогодні увесь день – магічний! День весняного рівнодення! Його астрономічно-природне значення можете загуглити – хто забув уроки природознавства за 6 клас. А от його магічну силу запам’ятовуйте і негайно втілюйте. Сам момент рівнодення був о 5 ранку. Ми його благополучно проспали😉 Гурині, астрологині та інші майстрині з читання зірок радять і цей момент, і увесь день провести «на високих вібраціях». Високі вібрації – це не про нас, земних жінок, які вже зранку гори звертають, але методичний план чарування на день цілком згодиться. Отож… ▪️ Сьогодні складаємо «запити» на майбутнє – все, чого хочеться: щоб 1/6 суші за нашим кордоном розчинилася, щоб еф-16 нарешті закрили наше небо, а петріотів нарешті було стільки, щоб затулити всю двітисячікілометрову лінію нашого кордону з запорєбріком. Ну і трошки для себе загадаємо: щоб з'явилися додаткові гроші собі на масаж, бо спину вже ломить від усієї напруги, щоб улітку – на море у наш Крим, і заради такої події щоб трошки все-таки встигнути схуднути. Небесні сили почують і допоможуть здійснити. Принаймні, в це вірили наші пращури😉 ⠀ ▪️ Сьогодні «покращуємо карму»: рівнодення здавна сприймали ще як час виправлення помилок добрими справами і примиренням. Нагримали вчора на маму за прогулянки під час повітряної тривоги – заїдьте до неї в гості і проведіть разом час. Ну і Свєтці-сусідці подаруйте пачку солі – напозичали ж невдячно вже кілограм. ⠀ ▪️ Сьогодні знаходимо підказки і рішення. Якщо мучило якесь питання, не давав спати якийсь клопіт чи сумнів, то в язичницьку давнину в рівнодення йшли до віщуна, якогось всесильного дуба або в сакральне місце і розповідали все як є. Сеанс психотерапії по-сучасному. Якщо дуба поруч нема, можна поговорити сама з собою: ви ж для себе – найближча людина, кращий персональний психотерапевт! Ще чотири важливі речі, які сьогодні треба зробити закреслено начарувати (і одну річ – перед сном) – читайте у нашій статті: https://ukrainky.com.ua/den-vesnyanogo-rivnodennya-shho-robyty-a-vid-chogo-vidmovytys/ Ілюстрація, створена дизайнеркою, письменницею Ольгою Навроцькою за допомогою ШІ. Теж трошки магія😉

Представництво українок у журі міжнародних кінофестивалів поповнюється: Оксана Забужко – в журі Берлінале, тепер Ірина Бардакова – в журі європейського кінофестивалю FIFF. https://ukrainky.com.ua/ukrayinska-aktorka-iryna-bardakova-bude-v-zhuri-yevropejskogo-kinofestyvalyu-fiff/

Знову тішимося. Не просто видимості, а затребуваності зрілих жінок. Цього разу легендарна Ізабелла Росселліні на обкладинці іспанського ELLE та у великому інтерв'ю. Без прикрас. Без фільтрів та фальші. Така як є у свій 71 рік. Розкішна. Харизматична. Як мільйони зрілих жінок. Уявімо, дівчата, що ми готуємо друкований номер "Українок", кого б з українських пані, скажімо, віку 55+ ви хотіли б побачити на обкладинці? Наталка Сумська, раз... Продовжуйте у коментарях - підказуйте нам, думки ж матеріальні😉

Шість! Шість українок сьогодні отримали Шевченківську премію. Цього року жінки серед лавреаток переважають чоловіків. https://ukrainky.com.ua/shevchenkivsku-premiyu-u-2024-roczi-otrymaly-6-zhinok/

Стан постійної втоми лікарі називають «астенія» і дають рекомендації, як його долати… https://ukrainky.com.ua/postijna-vtoma-brak-syl-i-vysoka-tryvozhnist-shho-robyty/