Єременко

Ефіри у мене вже більше року - або глибоко ранкові, або глибоко вечірні, до 23:00 - третього не буває. Ранкові ефіри прекрасні своїм вайбом наштовхувати на глибокі роздуми і лаконічне використання матюків. Коли о 4:00 лунає будильник, я розплющую очі, кажу "б**ть!" і йду жить жизнь. Вечірні випуски прекрасні своїм рокерським фльором - я вертаюсь додому, як з гастролей, бо ще шараше ефірний адреналін, після якого годі заснути. Тоді я наливаю джин з тоніком і слухаю щось умовно глибоке з репертуару вітчизняних або закордонних виконавців. Співає Роза Лінн: - Snappin‘ 1, 2, where are you? І я додаю до джина більше тоніка - не розрахував. - You‘re still in my heart. Надпиваю. - Snappin 3, 4, don‘t need you here anymore. Додаю джина. У мене з розрахунками, якщо чесно, завжди було так собі. - Get out of my heart. Вслухаюсь у слова. - ‘Cause I might snap. І я клацаю.

Цього місяця я чотири рази приїздив у Кривий Ріг - діла, вапроси, всьо такоє. Кривий Ріг манить мене і відштовхує весь той час, що я живу в Києві. Це місто вже давно стало і лишається моєю глибокою раною - тут поховані мої батьки, які дуже рано пішли з життя. Тут спочиває моя бабуся, яка прожила довгу і цікаву історію - але, коли тебе втрачають люблячі люди, вони воліли б, аби ця історія тривала довше. Тут лежать друзі, товариші і колеги. Зрештою, на криворізьких кладовищах у мене нині більше дорогих серцю людей, аніж на Червоній, Східному і Заріку. Мені важко через це вертатися сюди - це так банально, але я хотів би з мамою на кухні не одну годину посидіти на різні теми, як про то співав Скрябін, а не везти їй хризантеми за 7-й кілометр і обіймати мармуровий надгробок. Таке. Скрябін, так то, завершив свій шлях недалеко від Кривого. Я любив його творчість, мав за честь попрацювати з ним і за радість - якось навіть мекнути. Кривий Ріг манить мене своїм дворовим вайбом - я мав свою пацанську юність з незаконним обігом металобрухту і пальонки, з розборками за гаражами, де я не завжди виходив переможцем, з поцілунками в парку на Социку, з першим сексом просто неба в районі поліклініки "Будівельник", з цигарками поштучно і вболіваннями за "Кривбас". У мене тут, слава Богу, лишаються рідні й друзі, але з кожним роком все менше й менше - хтось їде, хтось йде, хтось зникає. Я нині сиджу в поїзді, який везе мене назад в мій вже давно рідний Київ і думаю - Господи, а якщо у мене в цьому місці не лишиться жодної живої людини, заради якої я їхав би сюди на швидкому десятигодинному фірмовому поїзді "Криворіжжя"? Це все, певно, трохи скидається на аб'юзивні стосунки, а вони - як водиться - солодкі, гострі й гіркі водночас. А мені тепер не можна ані солодкого, ані гострого, ані гіркого - у мене на це алергія, як виявилося.

В 10-ту міську лікарню Кривого Рогу привезли призовників на медкомісію - тепер її проходять не в самому військоматі, а тут. Призовники йдуть коридором, де своєї черги чекають ті, хто прийшов сюди по своїх мирних хворобних справах. У жінок навертаються сльози: - Боже, мальчікі, це ж ви на войну? Бережіть себе, мальчікі хороші, бережіть, будь ласочка. І мальчікі берегтимуть.

Початок вересня пахне школою, а школа пахне чистими зошитами, нечитаними, свіжоотриманими підручниками, щойнозаточеними олівцями і відпочившими від дітей класами. Вчителі і вчительки пахнуть своїм вчительським літом - хтось пахне скадовським морем, бо свої педагогічні 56 днів відпустки працював у оздоровчому таборі. Хтось пахне морем Середземним - бо, крім вчительства, займається ще й своїм маленьким невчительським бізнесом. Однокласники і однокласниці пахнуть більш-менш однаково - Кривим Рогом або чимось що недалеко від нього. Максимум - Апостоловим. Для всіх, зрештою, початок вересня пахне майбутнім - за першим дзвінком настане День вчителя, за ним осінній ярмарок, а потім вже Новий Рік і Різдво. Між ними ще втуляться кавеени і містери та міссіси школи, вибори шкільного самоврядування, і - якщо в педагога-організатора стане сил - декілька шкільних дискотек. На шкільні дискотеки слід заявлятися відповідно віку. В п'ятому класі - без наплічників, демонструючи відірваність заходу від навчального процесу. В старших класах, навпаки, наплічники слід брати з собою, бо в них Шейк, Лонгер і презервативи на випадок першого підліткового сексу, який обов'язково не станеться. Після дискотеки бажано піти за школу і махатися з випадковими гостями - хлопцем однокласниці, братом однокласника, або з кимось з паралелі. На махачах треба виходити переможцем, але пошкодженим - як у фільмах, які показують в "Імперії кіно". Далі - необхідно зібратися у рандомному дворі і обговорювати: - те, що сталося; - те, що не сталося; - те, що могло би статися. Наприкінці - домовитися перетерти все завтра, але назавтра не перетерти. А потім прийти на ранок з величезним бланшем під оком, і робити вигляд, що так і треба - бо диктант з укрмови, лабораторка з фізики, і ще класуха попросила на шкільному подвір'ї поскубати амброзію.

Останній тиждень серпня чомусь пахне рідною домівкою і рідними кутами, що розкидані по всій Україні. Мій такий кут - в Одесі. Ні, я не їздив щосерпня в Одесу, але бувати там саме в цей час, вхопити останній шматок літа, вдихнути останнє літнє море - прерогатива обранців. І тих, у кого в Одесі живуть рідні. Інакше, пробачте, я не бачу сенсу туди їхати наприкінці серпня. Бо якщо у вас немає одеської цьоці зі своїм власним рецептом синеньких - що ви взагалі знаєте про щастя? З цьоцою треба зустрічатися обіймами і прихованими сльозами від довгої розлуки. Цьоці треба привозити ромашки і себе - бо цьоця любить ромашки і тебе. Цьоця натомість зварить кави і змусить їсти. Від їжі треба спочатку відмовлятися, а потім - вже за столом - причмокувати. Інакше не вийде - бо смачно. Цьоця вимагає попереднє замовлення: - Ікра з синеньких - то ясно! А шо ще? І, не отримавши тямущої відповіді, вона запече щось таке, від чого підніметься рівень холестерину і серотоніну. І, звісно, зробить ікру із синеньких. Синенькі, які більше відомі як баклажани, треба запікати, потім охолоджувати, потім блендерувати, а вже згодом додавати секретні інгредієнти, як то часник і любов. Мої смакові рецептори дуже чутливі до часника і любові. В Одесі обов'язково мають бути двоюрідні брати і сестра. Сестра має бути вимогливою назагал, і чутливою і вразливою в розмовах до п'ятої ранку. У сестри треба лишатися з ночівлею - щоб теревенити, а потім вирішити поїхати деінде, бажано ближче до моря. З братами до п'ятої ранку треба пити медовий віски, дивитися останні меми і генерувати жарти. У найстаршого має бути партнерка, яка робить найсмачнішу кондитерку в Одесі - бо тоді пощастить першим скуштувати те, до чого завтра вишикуватимуться черги. А потім слід йти невиспаними усім разом на Приморський бульвар і примовляти: - Яка ж краса! Я, одеській гість, все дивувався - мої рідні живуть в Одесі все життя, і все життя захоплюються нею. Але, уявіть - вони живуть все життя тут. І захоплюються.

Журнал "Burda" сезон серпень-вересень 1993 р.

А ось і аналітика під'їхала🤭

Так а з Валєрійой шо?

❗️Росавіація опублікувала список пасажирів літака, що впав у Тверській області

Ніяк не вигадаю підпис до фото🤔

Пика в гармату🤭

Ходити нині на ринок саме задоволення – в критій його частині прохолода і телячий балик, а я з великою повагою ставлюся і до прохолоди, і до балика. Ажіотаж, однак, не в м’ясному відділі, а в овочевому – сьогодні там, окрім огірків по 10(!) гривень за кіло, можна отримати свіжий військовий прогноз від самої реалізаторки майже дармових овочів. Прогноз надається безкоштовно. За огірками і експертизою я підходжу на фразі: - … І до кінця года він должен вмерти! Ласий до дешевих польових культур і безкоштовних військових прогнозів люд затамовує подих і захоплено відкриває роти. Експертка вдоволено дивиться на свою аудиторію зверху вниз, бо за прилавком стоїть на декількох ящиках з-під бананів: - Значіт так, дєвочки і мальчіки - з понеділка начнуться очєнь сильні обстріли. Очєнь сильні! Хтось із тих, хто нахилився над ящиком з десятигривневим скарбом, відривається від своїх огіркових справ і тривожно уточнює: - А до когда вони будуть? Експертка, набурмосившись для солідності, каже: - До дваццать сідьмого августа. Вспомните мої слова! Мене вражає, що ніхто з присутніх не бере під сумнів все вищесказане, тому обережно, не видаючи себе, питаю: - Я ізвіняюсь – а скудова ви все це знаєте? Експертка зневажливо піднімає чорні, як серпнева полтавська ніч, брови і кидає в мене відповіддю, немов кісткою собаці: - Тю! Так я кажний день на картах розкладаю!

🥨 Продавчиня з прибудинкового магазину отоварює переді мною чоловіка невизначеного віку, роду діяльності, проте, і мені, і їй дуже знайомого стану - міцного алкогольного сп'яніння. Як тільки змучений "Нарзаном" покупець зачиняє за собою двері, героїня моїх постів береться за усну характеристику клієнта - вона це робить емоційно і творчо, як журі в талант-шоу: - Господиісусе, і приходять же всякі! Ну от хоча б цей пірсонаж - амбре вже з вулиці шараше, очі один одного нахєр посилають, а сіравно бутилку хоче! Я, сором'язливо складаючи пакунки в рюкзак, з обережною цікавістю питаю: - Це ж ви так і про мене наступному покупцеві щось розказуватимете? А вона, вже охолонувши, відповідає тихо і ніжно, як ведуча "Вечірньої казки": - Канєшно, сонечко. Можеш даже не сумніваться.

🤡 Якийсь просто феєричний круговорот задніх в природі - від головної захисниці ізбушек, кокошників і бобрів.

Ірина Борисівна Кіянчук - вчителька Криворізької гімназії #15, де я працював в студентські роки. Ірина Борисівна віддала школі понад 30 років. Сьогодні її вбили росіяни.

Шановне панство, дорога родино! Офіційно повідомляю, що ми з баром "Анжела" вступили в покашо незлочинну змову, і тепер даруємо малосольні огірки за донат на мавік хлопцям із 47 бригади. Огірки вашим покірним слугою власноруч куплені, викупані в чистій джерельній воді, ніжно розкладені в різнолітрові банки разом із лаврушкою, перцем, кропом і часником, присипані сіллю і закриті кришками. Приходьте в "Анжелу", донатьте, забирайте огірочки, але не забувайте повертати банки, паразіти! Нижче лишу посилання на збір - якщо їхати далеко, або ж просто не любите огірки❤️ https://send.monobank.ua/jar/9AGPNJrDMG

Г - гостинність 😊

✏️ З-поміж усіх можливих варіантів Коля обрав народитися на Червоній. Це такий район в Кривому Розі, де металургійні запахи змішуються з хлібобулочними, бо обидва підприємства розділяють лише трамвайна лінія, дорога і ряд однакових п'ятиповерхівок. Аби остаточно звести з розуму місцевих жителів різномаїттям ароматів і звуків, між п'ятиповерхівок тулився ще й залізничний вокзал, куди вранці прибували електрички з навколишніх сіл. В електричках приїздили селяни і селянки з товаром закусочного характеру - кров'янкою, салом, копченими і натертими часником свинячими вухами, квашеними огірками в великих пластикових відрах з-під майонезу. Ми, як трохи підростем, дивуватимемось з Колею з літражів цих з-підмайонезних відер, намагатимемось вгадати, за яких обставин лозуватці чи гречаноподівці обзавелися цією специфічною тарою, і вирішимо, що таку кількість майонезу вони закуповують для підпільного виготовлення в промислових масштабах "шуби" і "олів'є". Дитяча фантазія здатна сама ставити запитання і самостійно знаходити відповіді на них. Але це буде потім, а поки Колю з пологового привезуть в одну з п'ятиповерхівок, а мене, за декілька місяців опісля - в сусідню двоповерхівку. Наші батьки дружитимуть і не лишать нам із Миколою вибору затоваришуватись хоча б в дитячому садочку, бо мами, теревенячи про своє у місцевому сквері, гойдатимуть нас у однакових, зроблених ще за "совків", візочках. Щоправда, Коліна мама досить швидко втомиться від материнства, і на наступний день після синового триріччя лишить його на чоловіка і десь поїде. Спочатку всі казатимуть, що в Італію, але потім хтось побачить її в Кременчузі. Колін батько спершу ходитиме як лопатою прибитий, потім оговтуватиметься, а згодом так міцно візьметься за облаштування особистого життя, що друг стане мені названим братом, бо буватиме у нас вдома частіше, аніж у себе, і відверто дратуватиме тим, що грає в приставку краще за мене. Ми досить швидко зрозуміємо всі принади життя біля хлібозаводу - на його територію можна було лазити через шпарину в заборі і цупити тістечка і свіжі, ще гарячі, рогалики. Потім ми так само зрозуміємо всі зиски життя біля металургійного комбінату - крім того, що там взагалі не було ніякого забору, на комбінаті можна було збирати металобрухт, який повипадав з вагонів, здавати його на точці, і на виручені гроші купувати поштучно цигарки "Вінстон", картриджи для приставки і фішки з героями "Мортал Комбат". У нас буде чимала компанія - і всі в ній, як заведено, настільки відчайдушні і причмелені в дворових справах, наскільки чемні і слухняні вдома. Ви й самі, можливо, були частиною такої компанії - яка, як один бджолиний організм, живе на енергії від пошуку і знаходження пригод, харчується бурхливою підлітковою фантазією і юнацьким максималізмом, втрапляє і виплутується з історій, за які батьків могли би викликати до дитячої кімнати міліції, і яка накопичує свої маленькі секрети, що зберігаються краще, аніж батьківський коньяк в серванті. Проте наша компанія має одну велику і чорну таємницю, що замішана на таких складних обставинах, матеріях, збігах і вчинках, і яка так сильно і безповоротно позначилася на життях утаємничених, що настав час про це розповісти. * Мені насправді дуже втішно читати ваші коментарі під своїми постами із закликами робити щось більше за дописи в Фейсбуці. Сподіваюсь, ці заклики згодом конвертуються у ваш похід до книжкового, бо цим постом я даю зрозуміти, що таки почав❤️ Міг би, звісно, просто повідомити - "пишу книгу". Але лишимо короткі форми для справжніх письменників і легенд про Гемінґвея😉

Вражає і смішить те, що в наших північно-східних сусідах так міцно живе віра - Америка хоче їх загарбати. Найбільше чомусь ця перспектива лякає мужиків з мімікою дикого кабана і тьоток в халатах фабрики "Большевичка". Знаєте, у мене був сусід з нетронутим інтелектом обличчям і феноменальною здібністю - не митися декілька днів поспіль навіть в +30. Він був глибоко переконаний, що всі жінки навколо його хочуть, і вголос повідомляв про це за найменшої нагоди. Он, каже, мала пройшла і так на мене подивилася, що точно видно - хоче. Он, каже, жінка аж озирнулася - теж хоче. Направду, складно було не озирнутися - не кожного дня зустрінеш такий концентрований запах поту. Але ж - красота в глазах смотрящєго. Сусід бачив у дзеркалі альфа-самця, а квасні тьотки з мужиками бачать бездонні поклади корисних копалин в своїй країні, від яких їм жодних користі і зиску. І насправді найкоштовніше, що вони колись мали в житті - чайний гриб на підвіконні, халати з "Большевички" і віру в те, що комусь усе це всралося.