Єременко

У мене, малого, була фабрична сорочка чимось віддалено схожа на вишиванку. Її мені купила бабуся - де вона її знайшла в Кривому Розі часів 90-х для мене й досі лишається загадкою. Не завжди ми мали можливість носити на собі те, що носили наші предки - це забороняли, за це принижували, це могло стати приводом для переслідування. Коли нашим ворогам стало зрозуміло, що цей код не зламати - вони спробували примітизувати його до "віночків-барвіночків". І це в них теж не вийшло. Моя сьогоднішня стрічка буквально вишита вашими світлинами, і я додам до них і свою ниточку - хай в'ється поміж тих мільйонів вишиванок, які українці і українки вдягли сьогодні по всьому світові.

Зайшов у фейсбук Вийшов з фейсбука

а мене токошо в метро узнали кажуть - дякуємо вам за ваші розслідування, Денис ми вам всігда донатим на "Бігус. Інфо" подякував, потиснув руку, поїхав далі розслідувать

Пики у нас хароші получились, як стверджує Валентина Федосіївна

Взяти квиток на поїзд Київ-Кривий Ріг нині складніше, аніж на "Конотопську відьму". Я схопив останній - в СВ, але не той, що за всі гроші світу, а той, де на весь вагон дві розетки на 110 v. Заходжу в своє купе - там вже сидить симпатична женщіна, яка впевнено пахне коньяком Бучач три звізди. Поздоровкався, а вона каже: - Це, получається, ми з вами вдвойом їдем... Я кажу: - Ну, тут лише дві полки, так шо варіанти огранічені. А вона: - Ну, хіба шо когось рядом положать. І багатозначно підморгує.

Я приписаний до одного з криворізьких військоматів. З-поміж самих криворіжців про нього ходе дурна слава - це, кажуть, військоматні Бермуди, там люди пропадають в чергах. Я в цих Бермудах бултихаюся давно - цього разу доплив, але стопнувся перед 101-м кабінетом. 101-й кабінет тут - місце, де твоє питання вирішують хвилин за 5, але перед цим змушують довгі години простовбичити в черзі. Це вимушене стояння робить з людей звірів, тому перед 101-м кабінетом висить постійний крик - переважно бо хтось хоче пройти поза чергою. Я нікуди проходити не збираюсь, я все сприймаю як виклик долі, але все одно нариваюсь на колег по стовбиченню - шо ти стоїш біля самісіньких дверей? чи не хочеш проскочити просто так? Я набираю в груди повітря і відповідаю максимально неочікувано: - Не тикайте мені, будь ласка - я дітей з вами не хрестив. Черга притихується і йде на закрите обговорення моєї персони - хтось на курилку, а хтось просто тут, між військоматними стендами. Ця компанія, зрештою, рухається і через 3 години 40 хвилин я відкриваю заповітні двері. Там - сама люб'язність. - Сергію Юрійовичу, вітаю. Ваші документи? Ага, дякую. О! Телеведучий? Таких у нас не було. І додає: - Покашо.

😐

За час проживання в цій квартирі я застав двох голів ОСББ. Першим був Віктор Анатолійович - він завжди ходив у пінджаку і бруках, навіть в спеку, навіть винести сміття, навіть з пакетом з "Новуса". З Віктором Анатолійовичем я зарікся провадити діалоги, довші за вітання, бо тоді він казав: -Кстаті, ето самоє, нада, ето самоє, здать, ето самоє, на окна, ето самоє. Віктор Анатолійович при зустрічі завжди хмурив брови, погладжував живіт і гучно втягував шмарклі. Потім він плюнув (страшно уявити чим) на місто, район і підшефний будинок, і урвав десь на Полтавщину коптити сало, варити самогонку і взагалі горя не знати. На заміну Віктору Анатолійовичу прийшла Наталя Іванівна. Вона, на відміну від попередника, не хмурить брови, не погладжує живіт і не втягує шмарклі. Але провадити з нею діалоги теж не айс, бо Наталя Іванівна має талант такого чмиріння, яке потім виллється в мінімум 10 сеансів у психотерапевта. Я зарікся промовляти до неї щось довше за "Добрий день", але ж воно знаєте як буває. От, приміром, сьогодні ми з нею пересіклися на сходах, і Наталя Іванівна така: -Добрий день! -Добрий день! - відповідаю я і запинаю язика аж за спину, щоб не дай Бог. А вона: -Гарний сьогодні вигляд маєте! Я - дурне - не відчуваю підвоху, і відповідаю: -Дякую і навзаєм! І тут Наталя Іванівна така: -Ви правда дуже гарний вигляд маєте, Сірьожа. Не те, що вчора. А я вчора навіть з квартири не виходив.

Пффф

Два роки тому в цей час я подзвонив шеф-редактору "Вікон" з питанням - чи є необхідність у моєму виході на роботу зараз, а не 7 березня, як ми домовлялися? За декілька днів до цього я написав заяву на звільнення з "Ранку з Україною", де мав допрацювати до 4 березня. "Ранок" тоді не вийшов в ефір, я дивився у вікно кухні за тим, як сусіди вантажать валізи у багажники машин, і їдуть-їдуть-їдуть. Двір майже спорожнів - на стоянці лишилося усього декілька машин. А я заварив собі кави і чомусь поставив прання. За декілька годин вже вмикався в ефір "Вікон" із залізничного вокзалу, звідки намагалися евакуюватися з Києва тисячі і тисячі людей. Два роки минуло, хотілося б написати щось глибше за ці сухі й сумбурні спогади, але слова поламаними буквами розкидалися по різних куточках свідомості - не зберу їх, не складу зараз. Хай полежать трохи. І фото ці хай тут лежать - такі ж сумбурні, такі ж розкидані по закутках пам'яті - на згадку самому собі про те, що можу бути сильнішим, аніж про себе думаю.

Продавчиня з прибудинкового магазину завжди ділилася легким напівхабальним вайбом. Я вловлював його не так, як міг би - спішиш, забігаєш то за хлібом, то за стіками, розсіяно дякуєш і біжиш собі далі. У неї завзятий норов, у неї душа навстіж, а я - Сєрьога. Нас із продавчинею з прибудинкового магазину завжди розділяв прилавок, бо щось усіх нас завжди розділяє. А цього разу вона вимірює кроки не за робочим місцем, а з покупцевого боку. Ходить, поправляє чипси, витирає серветкою і так вже мільйон разів витерту вітрину. Не сипе жартами, не пліткує, не дає непроханих порад. Каже лише: - А син мій у військо пішов. Я не шукаю, як це зі мною буває, влучного часу і приводу, а говорю одразу: - Можна вас обійняти? І ми обіймаємося.

Коли вибухи лунають в містах країни-терориста, тамтешні чати розриваються сльозливими коментарями місцевих - "за що це нам?" Причинно-наслідкові зв'язки там геть не працюють - для цього потрібні мінімальні інтелектуальні і емоційні здібності, а з ними на болотах ще гірше, аніж з курячими яйцями. Однак зерно цих їхніх здивувань не лише в цьому. Малєнькім людям геть невтямки чого це українці захищаються, а тим паче - дають здачі. Бо там так не прийнято. Там прийнято вдвадцятьох тікати від двох росгвардійців. Там прийнято натовпом мовчки дивитися, як купка вертухаїв пакують в автозак пенсіонерку. Там прийнято покірно спостерігати за тим, як перешивається конституція, як дерибаняться нафто-газові надприбутки, як країна самоізолюється, як її керівництво косплеїть найкривавіші ідеології. Війну називати не війною, а абревіатурою з трьох літер, пишатися тим, що за все життя ніде не виїздили зі свого Голодранська, і виправдовувати власну громадянську пасивність ефемерною неоднозначністю усього, що відбувається за межами бараку. Цю свою поведінку вони намагаються екстраполювати на весь навколишній світ, але нічого не виходить, бо це радше скидається на діалог пласкоземельника з науковцем. Бо цивілізований світ живе за правилами, де війною називають війну, а не мир. Свободою - свободу, а не рабство. І де незнання ніколи не буде силою.

Дуже показовий цей беззмістовний набір лайки від колишнього президента РФ. В медицині є такий термін - копролалія. Це хворобливий, іноді непереборний потяг до цинічної та нецензурної лайки без жодної причини. Міністр закордонних справ цієї - кхе-кхе - країни Лавров дозволяє собі вголос матюкнутися на міжнародній зустрічі. Одне з облич кремлівської пропаганди - Соловйов - у своїх стримах так і взагалі обходиться без цензурних слів, віддаючи перевагу матюкам, які в російській мові фіксовані переважно на різноманітних, часто геть не скрепних, формах сексуального контакту. Схоже, українські біолабораторії таки працюють і розпиляють над Москвою невидимий вірус матючиння. Сила ураження - колосальна. Антидот - граньонка сивухи натщесерце. Машка Захарова так врятувалася.

4149 6293 5817 0009

У моєї колеги, режисерки "Вікон" Олени Сінкевич новий рік почався з втрати усього майна - квартири, машини. Усе вигоріло вщент через ракетну атаку терористичної Росії. Олена зі своїм чоловіком дивом врятувалися. Знаю, що за ці майже два роки фінансові можливості кардинально змінилися. Знаю, що, попри це, ви донатите, допомагаєте і самі збираєте гроші і на потреби армії, і постраждалим. Тому прошу вас про допомогу Олениній родині. (для вашої зручності посилання на карту Олени лишаю в наступному дописі)

Отак сидиш в какошніку, брюкву в хліборізку закидаєш, зубоскалиш з "массового налёта "Гераний" на Украину", а тут вдруг внізапно раз! - і "террористический удар по Белгороду". І, главне шо, атаки по цивільних об'єктах в Україні, смерті українців, травмованих українців можна списати на українців же, на українське ж ППО - глядач російського телевізора не вибагливий, і не такі щі хлібав. А в Бєлгороді не спишеш - Путін казав же, што в федерації все работа штатно, отлічно, феєрично, лудше всіх. І мучайся тепер. А спереді ще новий год, Попову нада абонемент в лепрозорій переоформить, "шуба" потекла, свекруха приїхала з Тамбова.

Брехунець на бабусиному столі відраховує час до старту програми - звук, який не сплутає з якимось іншим той чи та, чиє дитинство минуло в 90-х. Ми з братом і сестрою вертаємось з вулиці - там хоч і -15, але ми розпашіли від катання на санках і валянні в снігу. Бабуся запекла рибний пиріг. До того вона збігала на базар за дрібними живими карасиками, замісила тісто, нагріла духовку. В цьому пирозі я найбільше люблю не рибу, а ту частину тіста, де запіклася цибуля. Ця частина пахне річкою і приємно хрумтить на зубах. В кімнаті стоїть прикрашена штучна ялинка з 70-х років, і окремо - обов'язково - гілочка живої. На них висять старі ялинкові прикраси, дощик і цукерки "Дюшес". Останні можна втіхушку смикати - ніхто не помітить, бо якимось дивом дивним вони щоранку вертаються на свої місця. Бабуся зтягує з нас комбінезони - вони вкрилися льодовою коркою на колінах, ліктях і особливо на дупках. Кататися з гірки, знаєте, веселіше отак, а не на санках. Рибний пиріг слід запивати консервованим компотом з трилітрового бутилька. В компоті плавають порічка і полуниця - це усім нам такий привіт з літньої дачі в передРіздво. Після вечері треба влягатися спати - за бабусею вервечкою ходить її кіт Том, він тулиться до нас наче невимушено, але ми з братом і сестрою знаємо, що ця хитра руда жопа пасе нас і наш сон. Він потім посеред ночі прокинеться і піде до бабусі: -Ірино Семенівно, за усіма прослідкував, усі сплять - дозвольте і мені на бокову. А зранку прокинешся - Різдво. Ввечері прийдуть бабусині подруги-сусідки і почнуться посиденьки. Хтось принесе голубці, хтось підчеревину, а бабуся наробить салатів і точно запече ще один пиріг. Цього разу з грибами. Будуть плітки, життєві історії, сміх і пісні. Ми з братом і сестрою перезиратимемось за столом - як водиться малим у дорослих компаніях. До вечора ще купа часу - а під ялинкою вже чекають три пакунка. В целофанових кульочках - цукерки, яблука, мандарини і жменя волоських горіхів. Горіхи в шкаралупі - ми беремо малесенький молоточок, аби дістатися їхньої середини. У нас канікули, нам років по 8 - максимум 9. Всі рідні живі і здорові. Жива бабуся, живі мама з татом. В брехунці співають колядок. Томка скрутився бубликом на старій табуретці, вкритій вишитою підкладкою. В бабусиній квартирі стоїть непробивний аромат випічки і абрикосового варення. В телевізорі показують щось новорічне, у вікні показується зима. Лунає вхідний дзвінок - виявляється, це наші батьки приїхали відсвяткувати Різдво всі разом. І здається, що так буде завжди.

У мене на руках Яринка. Їй трохи більше місяця. Вона - донька моїх друзів. За цей місяць із гаком вона з батьками вже декілька разів ночувала у сховищі. Життя Яринки, як і більшості українців, нині захищає ЗСУ. Цим постом я нагадую про наш з артем збір для одного з підрозділів ТрО, який зараз тримає фронт на Донеччині. До 200 000 гривень нам лишилося зібрати усього лише 7 000. Піднажмемо? https://send.monobank.ua/jar/82CFG73mf?fbclid=PAAaZXBALjqkqfZ56HBxOBRTclEF14yagBwfXeFFjlRL6TnLqD0qmaNxOXXbQ

це треба до кінця дивитися, якшо шо

Котани і котесси, а зайдіть будь ласка от сюди: https://www.instagram.com/p/CzyusPmict9/?igshid=MzRlODBiNWFlZA== бо там пропозиція, від якої неможливо відмовитись😏