LUTSENKO.TV

Пройшли три роки. Три роки тому десть о сьомій ранку я взяв три дрони, котрі облітав напередодні, і поїхав на позиції 72 бригади під Лютежем. Через нас відступала 80 бригада, від обох бригад я заразився діловим спокоєм; росіяни мене вразили хаотичністю навали – наступом це важко було назвати, радше безладним переміщенням. Роки пролетіли швидко, але не безболісно. Чим балі, тим більше потреби у змінах у країні. І мова зовсім не про те, що нам нав’язують вороги і «друзі» - мова про ті реформи, котрі за нас не придумає і не зробить ніхто. *** Найбільша проблема зараз – це ФАКТИЧНА відсутність покарання за ухилення від виконання свого обов’язку із захисту Батьківщини (ухилення+СЗЧ+дезертирство). Держава не виконує тут свою функцію, поклавши всю проблематику із залученням людей до війська на ТЦК. Треба було давно віддати від мало чисельного ДБР підслідність цих справ Нацполу, ввести адмінку за нетривале СЗЧ замість кримінальної відповідальності, створити спеціальні підрозділи, куди повертати втікачів і т.п. А загалом, все це тому, що суспільство якось змирилося з тим, що його верхи демонстративно не беруть участі у збройному захисті, що нормально примушувати служити вічно одних і «розуміти» тих, хто повтікали. Треба, врешті, якось, хоча б символічно розшаркуватися перед тими, хто сумлінно тягне лямку служби вже четвертий рік. Для цих «старослужбовців» можна було б подумати про право на більш тривалі відпустки, можливість змінювати тиловий і фронтовий режими служби за передбачуваним графіком, спрощений перехід між підрозділами, на символічну грошову премію. Відмінити необхідність проходити базову підготовку (а зараз це всеодно треба, хоч ти воював і 3 роки; наплювати, що досвіду у тебе більше, ніж у середнього інструктора на БЗВП). Право на носіння службового пістолету, нарешті. Ну придумати хоча б щось, якесь символічне «спасибі». Бо виглядає так, що над полегшенням долі СЗЧшників та преміюванням молодих контрактників державні мужі думають весь час. А якось вшанувати і заохотити свідомих громадян, добровольців, що 3 роки воюють – не виходить. *** Трохи дивно спостерігати, як привид скорого кінця війни терзає країну вже котрий рік. Як можна вірити, що війна ось-ось закінчиться?! І справа не тільки у ілюзіях, які щоразу розбиваються і причиняють біль. А в тому, що ми воюємо по правилах кількамісячної війни, або маленького, майже фонового конфлікту на кшталт АТО. Треба міняти правила життя і на фронті, і в тилу, бо вони елементарно не підходять для багаторічної війни. Треба їх розробляти. Програму реформ в армії та в тилу. І добиватися виконання. Питання до аудиторії – кого б ви порекомендували як авторитетів, до чиїх порад варто було б дослухатися в цьому? Хто здатен бути партнером у здійсненні реформ?

Ще одна мрія мого дитинства – довго тулитися до живого вогню – здійснюється у ці часи. У нашому будинку грубка – центральний елемент, навколо неї крутиться все. Я раніше не усвідомлював, що без грубки дім не матиме жодного сенсу, буде помиральним склепом. Я провів чимало часу в будівлях без опалення, і це була, мабуть, найбільша мука для мене під час війни. В силу своїх обов’язків, я мусив мало рухатися, сидіти, втупившись в екран. Ми воювали з ворогом, в той час як інший невблаганний ворог нас перемагав. Холодні навколишні стіни повільно розчленовували мою душу, виймали життя з мого тіла. З тих пір я міцно запам’ятав, що пекло – пече холодом, а не вогнем. Їжа, тепло і надія – це грубка. Дім – це машина для життя, і грубка, піч, камін – це двигун цієї машини, без якого вона не працюватиме. І старі будинки тепер у моїх очах виглядають встократ більш довершеними машинами, порівняно з немічними сучасними будівлями, мудро сконструйованими. Тепер я значно більше знаю, як виглядає щастя. Стіни без вогню, на штучному теплі – це радше неволя, а от живе полум’я робить будинок осередком щастя. Газ краще за електрику, вугілля – краще за газ, але дрова – понад усе, ніщо не зрівняється з дубом, березою чи смолистою сосною, коли вони, згоряючи, віддають накопичене сонце. Затишок від дров’яного вогню в зимню пору – невимовний. Запах, звук, світло і тепло – мабуть, вогонь є найближчим родичем душі у цьому світі. Життя – це вогонь, тільки трохи ніжніше.

Зауважив, що за 3 роки не зробив, здається, жодної покупки для себе. Більше того, з 2022 року особливо навіть не купляв тактичного спорядження чи одягу. От у вересні придбав нові тактичні штани, бо старі настільки потерті, що на них уже дірки. Вийшло, що поза речами безпосередньо для війни у мене немає потреб. Якщо б хтось запропонував мені щось подарувати не-воєнне, я б не мав, що сказати. Все життя, увесь інтерес мій зараз крутиться навколо кількох речей. І це – ніяк не мирна тематика. Гроші, звісно, дуже треба. І час. Потрібно дуже поспішати. Так, щоб випередити і противника, і загальний хід подій. І тому жодного бажання йти у відпустку за ці роки не з’явилося. По-перше, це відчуття часу, що спливає по-друге, я не уявляю, що там такого робити. *** Чи стає армія більш вправно і сильною впродовж цих років війни? Якщо подумати логічно, то не знаю. Більш мотивовані, що прийшли у перші місяці, і більш фахові, котрі воювали ще до великого вторгнення – їх стає все менше. Технології війни змінюються, тактика теж (не завжди). А от чи більше стає співвідношення боєздатних частин у нас до аналогічного показника у ворога? Росіяни сильні тим, що деякі з них готові сильно ризикувати. А щоб помирати, не особливо потрібне навчання. І таких серед них немало. Їх і не треба багато – достатньо кілька сотень на кожному напрямку. Недонавченість компенсовують ризиковістю.

Осінь видає небо уривками, шматками голубого. Я запримітив, що ніщо так не живить душу, як вільне від хмар, гарно просякнуте сонцем небо. Ми, люди, зазвичай не дивимося у цю блакить прямо. Але вона зазвичай, особливо влітку, коли день довгий, потрапляє нам у очі і годує нашу сутність. Звісно, пейзажі планети - степи, ліси, водні гладі - вони теж потрібні нам, але небо - це як хліб до страви. Це те, що оживляє і благословляє усю іншу поживу. В камері ізолятора і на війні я гостро відчував брак неба. Нині періодично дивлюся на нього спеціально, крізь хмари і повз сонце. Небо - зона без часу і простору, просто блакитна глибочінь; все моє життя під ним, усі місця, де я побував - під ним. *** В мене, за часи перебування на обох наших війнах - малій і великій - були різні командири. Але добрий командир чи ні, тут справа десята. Сам принцип - що твоєю долею стовідсотково, без якихось гальм і запобіжників, розпоряджається випадкова людина - може здатися жахливим. Мені - так точно це видається жахливим. Свого часу, коли я потрапив у полон до викрадачів у 2014-му році, я просив не вбивати мене зненацька. Бо знання про прийдешню свою долю дає крихітку влади над нею, навіть якщо доля погана. А тут, у війську, ти у руках чужої волі повністю, викрадений на термін без кінця і краю. Але, вчергове їдучи на зустріч з війною через похмурі промзони, я подумав: яким би лихим не був командир, він все ж не більш, ніж бліда подоба тих сил, котрі керують нашими долями від імені Всесвіту; і ці сили жоднісіньким чином не "добрі". *** Найдобріші командири мої вже загинули. Чотовий Береза, комбат Коханівський - усі вже на тому світі. Війна, за моїми спостереженнями, не надто любить добрих. Зайвість їх помітна звідусіль; звідусіль їх тиснуть видимі і невидимі обставини, що і призводить до фіналу - швидшого, ніж зазвичай.

Третій день народження на великій війні. Тим, хто хоче мені побажати удачі - побажайте її у боротьбі з недосконалістю державно-військової системи. Будь хто, хто стикався з армійською бюрократією, знає, який це лютий демон. Немає в мене зараз ворога сильнішого, переможу його - переможемо і росіян. За минулий рік я розминувся з 4 ракетами. Цей показник вдвічі більший, ніж попередній. Але бюрократизм - шкідливіше і небезпечніше. *** Війна - природнє для мене середовище і я з неї не повернуся, мабуть, ніколи. Якщо і залишу війну - то кудись далі, туди, де стихії настільки ж сильні й ставки такі ж високі. *** А ще війна потребує багато, багато, багато грошей. Нашому підрозділу їх дуже треба. Карта для допомоги 5375414135465390 Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/63uSknv4fL

Нещодавно один мій колега вразив мене. Говорячи про найтяжчі речі на війні, про приниження від «вищестоячих» він згадував значно більше, ніж про втрачених друзів і навіть власну дитину (!), котра загинула на війні. Так, він казав, що його ухилянтська більшість радо кинула у «тюрму для героїв». Без прав, без можливості оскаржити злочинні накази і беззаконні розпорядження, чи навіть просто відповісти на образи і приниження у свій бік. І той начальник, котрий при всіх на нього безпідставно кричав — тими начальницькими устами ображала і принижувала беззахисного героя більшість, правляча більшість нашого суспільства. І я тепер думаю: цей мільйон солдатів — не знаю, чи пробачать вони усім іншим? Їх, меншість, кинули самих воювати, а більшість — або втекли, або пішли жити таке життя, котре огидне і в мирний час, не кажучи вже про нинішній. І навіть пояснити свою образу — навряд чи цей мільйон зможе. Бо той, хто не ходив туди, не знає, що таке воно там. Питання навіть не в тому, що не всі зрозуміють, що таке жити рік суцільно у одному дні, поза часом. Втома, холод, спека, кров, смерть, страх, відступ, щодня на 100, на 200 метрів. Похорони, - тих, з ким дружив, а гірше — тих, з ким не встиг помиритися. Але, виявляється є ще гірші речі, геть незрозумілі цивільним. *** Я знаю, я не маю сумнівів, я відчуваю, що цей мільйон сумлінних переможе росіян — але чи не стане назавжди між ними і рештою українців образа? Чому так багато друзів моїх кажуть, що поїдуть з країни, коли знищать ворога?

Найстрашніше, що практично всі ми з цим змирилися — що багаті і впливові уникають участі у війні, а бідні мають нести весь тягар. Я, принаймні, не бачу особливого спротиву у суспільстві такому статусу-кво на публічному рівні. Єдине, що відбувається — то менш захищені верстви тихо кивають п’ятами, перепливають Тису чи просто ідуть додому в СЗЧ, при цьому голосно не вимагають від правлячого класу бодай вдавати жертовність та служіння. Більше того, якщо про таке я згадую, то стикаюся з звинуваченнями у «популізмі» в гіршому випадку, в кращому — з тезою «так було завжди, це природній порядок речей». Але це НЕ Є природній порядок! Навпаки, складно уявити собі щось більш неприроднє. Коли більш спритні, здібні, освічені, популярні насправді використовують свої оці сильні сторони для того, щоб бути від війни подалі, щоб слати замість себе у пекло окопів когось менш обдарованого. Але ж так не було завжди! Завжди було навпаки. Просто відбулася певна деградація. Ще на початку минулого століття члени монарших родин ризикували загинути на фронті або працювали у госпіталях, при потребі — на простих посадах. Навіть про імітацію зараз здебільшого не переймаються. Злочинний, неприродній і програшний порядок речей вважається природнім і раціональним. Справжня жертовність не цінується, бо в ній не вбачається потреби, бо це — нібито примха, фантазія і «популізм», а не віками вивірений алгоритм боротьби. Тому нечисленних лідерів, хто самовіддано працює і здійснює подвиги, з легкістю мішають з лайном — з багатими та високопоставленими ухилянтами. З цієї фундаментальної аморальності випливає усе інше: і рабська безправність солдата, і необмежена тиранія дурнів на керівних посадах, і повна відстороненність у тилу навіть тих, хто за посадою мав би працювати з повною віддачею на забезпечення фронту (не кажчи вже про усіх інших); і виправдання ухилянтів і утікачів. Все це зло, рясно посіяне, проростає зараз провалами фронтів, втратами людей, за що ще ніхто до сих пір не відповів. Бо це ж не злочин, а «природній порядок», бо «коли ж було по-іншому?».

Касетний боєприпас розкривається над сусідньою посадкою. Небо - в спалахах, потім із гори донизу повільно рухаться чорні груші; землю засіюють різного розміру уламки. Касетний боєприпас, що направлений на мене особисто, запрограмований ворогом на мою смерть, дає помилку, влучає мимо, в сусідню посадку, де ми були щойно — що може бути ніжніше, ніж оцей рух, яким доля розвела мене з ним? Поки чорні груші прямують додолу, поки ще осколки в повітрі, весь світ уповільнюється, я чую, як на секунду відступають металеві жорна, що перемелюють безжально моє життя. Добра рука несе мене, безмірно малого, через прірву; в променях сяйва я мружуся, мов кошеня на сонці, я довірливо труся своєю котячою головою об цю руку, бо не знаю іншої мови. Уламки ріжуть зелень посадки, роблять родючому чорнозему боляче своїми гострими краями, а я застиг у уповільненому світі, і з моїх очей течуть сльози, бо ця ж небесна рука забирає моїх друзів, яких я, виявляється, так любив і недолюбив. Одного за одним. Хвиля ракетного вибуху пестить мене по щоках; касетні боєприпаси летять повз по суворо визначених траекторіях, їх дорога тисячу разів вивірена і затверджена у найвищих інстанціях. Десять років перед цим вибухом пішов перший друг. Я тоді упав горілиць і дивився на небо, старався зрозуміти. З тих пір навколо мене ставало більше порожнечі, а що є ця порожнеча без друзів, як не смерть? *** Нарешті усі касетні груші осідають на землю, вітер відносить дим і я йду купатися в море, змивати з подряпин свою солону кров такою ж солоною водою. Мої рухи у воді звичні — так, ніби й не було цих трьох років, ніби вчора я купався тут же, в нічній воді, перемішаній із зорями і сріблом. В далечині сходить місяць, в товщі води пливуть риби, з моїх підводних рук обриваються планктонні іскри. Я вдихаю море, стараюся ним надихатися чи то на наступні три роки, чи то на вічність.

Україна перетворюється в Іспанію. Інше повітря тепер панує над нашим грунтом; інші, гарячіші вітри дмуть. Небесні світила дивляться на нашу землю під іншим кутом і звертаються новим іменем. Африка тепер не у дитячих казках, а поруч, пече і скрипить піском на зубах наших солдатів. Нові вітри неминуче породять нові соки у грунті, у рослинах і у наших тілах; з нових соків виростуть нові думки і нові пісні. Спогади про дуже давні часи раптового з'являться у наших головах; майбутнє переповнить несподіваною новизною все навколо. Ми почуємо про нашестя нових рослин, тварин, а також геть нових істот. Причинні шептатимуть, що на наших лугах і болотах оселилися нові, прибулі з далеких космосів духи. По-новому, іншою ходою ми підступатимемо до наших жінок; в їх голосах з'явиться бринкий тембр пустелі. Водовороти на небі і на морі закрутяться швидше. Зелений слиз вже котиться крізь наші русла, душить все живе. Або зірвемо греблі з наших рік і випросимо пробачення, або станемо пустелею.

УВАГА, РЯТУЄМО ФАХІВЦІВ! За останні кілька тижнів усі інженери, котрі працюють на мій підрозділ, отримали повістки. Практично у всіх моїх колег з підрозділів БПЛА, котрі працюють з розробками і виробництвом, аналогічна ситуація, високотехнологічні виробничі потужності перетворюють у піхоту. Я знаю випадок, коли, приміром, технічного директора (!) українського представництва всесвітньо відомої компанії відправляють в ДШВ. Я знаю чимало інших подібних випадків. Ми як частина Сил опору намагаємося покращувати політику залучення кадрів у ЗСУ. Ми маємо для цього деякі можливості. Нам потрібні усі, дотичні до виробництва дронів та супутнього обладнання, професії. Список нижче — це зокрема і наприклад, а не вичерпний. - Інженер-конструктор- знання технології виробництва матеріалів, досвід впровадження технологій в виробничий процес. - Формовщик- дотримання технології виробництва, використання матриць, виготовлення матеріалів ( досвід в автотюнінгу - перевага) карбонові бампери , капоти майже не відрізняються від крила. - Звʼязок- базове розуміння високочастотного обладнання. - Програміст С++, базове розуміння прошивки Ardupulot буде плюсом. - Python розробник І ще два застереження. Перше. Безпечну роботу не пропонуємо. У ворога є засоби, котрими він б’є на сотні кілометрів, і на ті ж сотні км веде розвідку. Ми пропонуємо роботу цікаву і складну. Друге. На жаль, ми не всесильні у бюрократичному просторі. Але будемо намагатися. Нам дещо вдається. Тож якщо ви відчуваєте, що підходите — маякуйте в особисті. Буду слідкувати за повідомленнями. PS Хто не може бути бійцем, але може допомагати на інших умовах «поза» ЗСУ — теж цікаво. PPS Хто не може допомогти особисто, допомагайте за реквізитами в фб-профілі)) PPS море для ілюстрації виключно!;)

На асфальті середмістя з кожним роком все більше стільців. Юні обличчя виносять скляні меблі і скляний посуд з квітами на тротуар; в боротьбі за своє щастя будують на вулицях ці тендітні, кульбабкові барикади. А на висоті невпинно дмуть вітри; а варто якомусь вітру випадково помилитися висотою - знесе це все. Які ж вони тендітні, щоразу думаю я. В Сільпо між освітлених полиць - одні лиш молоді, одні лиш красиві люди; де діли своїх старих і дітей? Мені од тої краси тривожно за кожного з них, бо тоді смерть їх буде ще більш трагічною; молодість і уквітчаність буде обтяжуючою обставиною. Вони такі незахищені від трагізму, знову думаю; не те що я. Смерть, ймовірно, до сих пір оминала мене - чому? Може, бо я трохи теж смерть? Може, бо я трохи зріднився з потойбіччям, бо я чую звідти музику і радію їй? А вони, уквітчані молодістю й красою, люди навколо, вони як на пляжі, вони ніби голі посеред невидимих лез. Які ж вони сміливі, знову думаю я. Такими тендітними вийти на боротьбу за своє щастя, посеред вітрів; зайняти місце за скляними барикадами, як місце навідника в БМП. Вони, ці киці-навідниці і котики-наводники, покоління кав'ярень скляної хвилі - вони, мабуть, і не уявляють, як жорстоко боролися ми за своє щастя, як вбивали і гинули самі, але все ж відступили з цих вулиць, нині їхніх. Які тоді шанси у цієї вічної малечі? *** Я ховаю свій погляд, бо боюся, що ним здує ці кульбабки. Я вдаю з себе сліпого, обманюю їх, дивлюся кудись повз, а сам ніжно, ласкавою думкою торкаюся їх пуху, згадую звук скрипки і ним огортаю їх.

Повільно їду крізь натовп швидких і цивільних машин, на яких люди приїхали розбирати завали. Люди виходять з авітвок і йдуть працювати, вивантажують пачки з пляшками з водою; швидкі носяться проспектом, сонце горить у небі, земля палає гнівом. Крізь цей натовп я везу крила для літака — відремонтовані після випробувань. Це, мабуть, найкраще, що я можу зробити: везти повз це лихо крила, два шматка з карбоном і пластиком. Везти крила, надію на відплату, повз розбомблені міста, підірвані греблі і спалені поля з хлібом. Мої пташки, скоріш уже злетіть за своїм призначенням! У кузнях ми куємо вам найкраще пір’я, вістря ваші ми вмочуємо, як в отруту, в горе цієї землі. Пір’я то легке, як повітря, але в ньому — весь наш гнів, весь наш заклик до творця простору і часу, всі наші скарги до небес на порушений закон. Святі землі цієї, ви пили соки з цих вишень, на зорепадах цих зростали ваші сильні душі, з садів і річок цих малих зріла ваша праведність; нині ви, вознесені, сидите коло вищого престолу — згадайте нас, згляньтеся над болями нашими! Наша кров кричить до вас, безкарне зло роздирає небозвід, землю судомить від мерзенних злодійств.

Води Дніпра, зазвичай дзеркальні, наїжачилися: у місто приїхав ворог, обговорювати умови нашої поразки. Мою війну розторговують; я це відчуваю по вібраціях власної непотрібності, котрі наростають, я це відчуваю по зненацьких цивільних бажаннях: купити квартиру на Подолі чи човна. Щось у мені знає більше про майбутнє, ніж я. Мало що залежить від нас. Ми, живі, тут і мертві наші брати на тому світі — ми переглядаємся розгублено. Великі стерна небесних тіл скриплять і повертаються, що їм наші життя і смерті? Водами Дніпра іде дрібне тремтіння, дощ то падає, то не падає з неба, ворог стомився і не стомився, а я бачу, що уже не встигну довоювати свою війну; прозора субстанція сковує рухи. Київ, величезна моя машина часу, на кожному кроці мене небезпечна щільність спогадів; чорні води Дніпра і чорні води небес на краю комендантської ночі. Яка була тут попередній раз 80 років тому. Самокатники завмирають у русі, як пам’ятники, і цим подобаються: ось мчить пам’ятник закоханій парі, ось їде скульптура батька з дитиною. Я йду точно тими ж доріжками, котрими ходив десятки років тому, слухаю ті ж ноти, і порівнюю: виявляється, раніше певним нотам було легше підкинути мою душу у політ; зараз моя душа важча, ось і весь підсумок. Війна ніколи не закінчиться; тим більше не закінчиться, якщо ми її виграємо. За півгодини дванадцята ночі. Пара повертається з Труханового, до свого мотоцикла, вони радісні і бадьорі. Спочатку сідає за кермо він; вона ходить навколо у шоломі навколо; стрункі голі ноги світяться у темряві; потім теж сідає на залізного звіра. Попереду мотоцикла спалахує жовта пляма від фари, мотоцикл і пляма стартують, зливаються у єдине, розганяються і щезають на швидкості за вигином Дніпра.

Могилянка все така ж на вигляд, але всередині трохи чужа. Чи думали ми тоді, що майбутні ночі стануть жаркішими, що по вулицях буде нескінченна карусель з самокатів, що кав'ярні захоплять тротуари, а соціальні мережі боротимуться з потворними новобудовами? Я ходжу навколо нашого Гостиного двору, і вже не бачу нас у ньому. Наша боротьба, наша росплескана коло нього кров давно щезли. Ось тут був заїзд у Двір, тут ми відбивали штурм тітушок, Андрій Іванович відмовився стрибати до мене в машину, набіглі спортсмени збили його з ніг і втоптували у сніг, а там стояла машина з беркутами, котрі байдуже на це дивилися. Я їм потім пообіцяв вкинути гранату в їх лендкрузер. Я тепер грішний, бо так і не спромігся виконати свою обіцянку. Хто тепер, крім мене, знає про цей подвиг Андрія Івановича? Кому розказати про те, яким вмить суворим і прекрасним стало тоді його обличчя - справжнього воїна? Хто пам'ятатиме про це, проходячи повз Двір, коли не стане і мене? А скільки ще таких історій я можу розказати, стоячи на кожному з кутів Подолу, верхнього міста, лівого і правого берегів? Моє життя тече надто швидко, я не встигаю розказати про всіх, кого я бачив і кого я хотів би трошки надовше залишити на цьому світі. Страшний, страшний на мені цей тягар нерозказаного. А моє волосся стає сивим так стрімко, а на руках вже по-старечому здуваються вени, час невмолимо летить. Скільки ще війни воювати, коли про це все писати? Ми ходимо містами, де минуле кричить до нас, не в силах бути почутим. Одиниці з нас мають оосбливий нерв, щоб прийняти бодай тисячну долю децибел того крику? Наші міста заросли джунглями часу. Те, що сталося тут колись, всі видатні доблесті і всі великі ницості, все це таке тепер недоступне. Ми, попри те, що кожного дня ступаємо тут, від нього далекі. Ми у містах-мільйонниках так само несвідомі щастя і горя попередників, як і ті дикі звірі, що зараз ходять у містах мезоамерики, зарослих тропічним лісом.