націонал-меланхолізм

Раніше нападник на словацького премʼєр-міністра Роберта Фіцо Юрай Чінтула став автором поетичної збірки «Сон бунтаря». Також його перу належить роман «Послання жертви». Пишуть, що він міг належати до проросійського воєнізованого угруповання. Якщо ж слідство зʼясує, що Юрай Чінтула діяв із власних мотивів, вважаймо, що він спробував повернути мистецтву його наступальну функцію. У наш час давно перестали боятися письменників — а даремно!

Щоб не довелося писати про «фортецю» Часів Яр, треба допомагати військовим прямо зараз. Збираємо на пікап для 78 ДШВ. На сьогодні зібрали 1/5 від необхідної суми. Ціль: 260 000.00 ₴ 🔗 Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/9v47jjnm8D 💳 Номер картки банки: 5375 4112 1555 9662 За найбільший донат подаруємо ексклюзивний примірник книги, яка тільки готується до друку — «Люди, боги, звірі» Фердинанда Антонія Оссендовського. Донати, лайки, репости, допоміжні банки вітаються.

Бездарно припадає пилом чудова ідея для колаборації. Культовий костюм «Жінки зі сталі» від Тьєрі Мюглера могла б одягати не Зендея, а котрась із азовських дружин. 💁🏼‍♀️ Thierry Mugler fall 1995 / haute couture

Ерманно Ольмі творець зовсім не подібного жанру, але зміг зробити візуальне підношення імені славетного воїна дійсно достойним. Художня, але обережна розповідь про сутність Джованні Медичі демонструє відомий вже архетип. Архетип того кого ви можете також зустріти поруч з собою, не очікуючи побачити схожі риси з історичною персоналією, але розуміючи що пов'язує їх — природа дієвої сили, за якою ідуть інші, не цураючись вогню що виходить за накреслені суспільством рамки. Для опису війни режисерові не потрібна кров. Страждання походять в мовчазному випробовуванні фону будь-якої війни: від холоду, голоду до ваги зброї та обладунків, які доводиться витримувати переходячи крижану річку. Демонструється вже згадана криза цінностей які раніше були рушійними; особиста хоробрість чи майстерність стратега вже не так враховуються і немає більше рукопашних боїв, де перемагає найсміливіший і найбільш витривалий. Тепер смерть приходить здалеку й не залишає порятунку: прогрес технічних можливостей, вміння користуватися цією новою зброєю і, насамперед, наявність грошей на придбання потужної та дорогої артилерії — ось що вирішує хід війни нової епохи. Але Ольмі виголошує головне призначення, вибір головного героя: Джованні в першу чергу солдат, і тому він відмовляється бути знаряддям в руках політики — усіх цих інтриг і грошового мірила. Незважаючи на обман і зраду, він вирішує зустріти свою долю та свідомо йде в останній бій, хоч і розуміє наслідки. Вагомим є те, що режисер не виражає співчуття персонажу на смертному одрі — його не більше, аніж в сцені співчуття до замерзлих солдат, котрі спалюють розп’яття заради того щоб зігрітися. Тому спонукаю вас подивитись Il mestiere delle armi (2001), намилуватись чудовим почерком творця, операторською роботою Фабіо Ольмі і загалом гідним висвітленням у художній інтерпретації біографії славетного Giovanni delle Bande Nere.

​​В новому фільмі Алекс Ґарленд продовжує свої постгуманістичні студії. Проте в «Повстанні штатів» фокус зміщується з холодних загальних планів на ближні, а тематика з зосереджується на такому людському відчуженні. Неочікувана кіноескапада від Ґарленда після останніх його науково-фантастичних експериментів. Більше роуд-муві, ніж бойовик чи антиутопія. Візуальна оповідь націлена шокувати глядача, про що попереджає рейтинг. Проте для наших широт у фільмі немає ніякого направду чутливого контенту. Тортури? Масові поховання? Вбивства цивільних? Так це ж було вже! Там, де західний глядач здригнеться, в українського глядача навряд узагалі сіпнеться око. Це кіно адресоване людям із підвищеною чутливістю до сцен насилля, а отже — не для нас із вами. Особливо сумнівно в картині виглядають сцени бойових дій, що відверто далекі від реальності сучасної війни: починаючи з відсутності елементу радіоелектронної боротьби, закінчуючи винятково безглуздим штурмом урядового кварталу, хаотичним застосуванням усіх засобів вогневого ураження. Від того ще сумніше читати західну критику, яка хвалить кіно за уважну роботу з деталізацією. Деякі персонажі картини просто вчать нас любити свою долю, бо вимушені померти за сценарієм. У той час як у нас розгортається дискусія з подачі інструктора з такмеду, що поранення сонної артерії та яремної вени з обох боків шиї не обов'язково смертельне за належної та своєчасної допомоги, один із персонажів стрічки просто повільно стікає кров'ю. Тим паче гротескними виглядають подальші сцени переживань і страждань інших персонажів, які навіть не спробували йому допомогти. Що далі герої заглиблюються у вир історії, зближуючись за сюжетом, то все більш віддаляються вони одне від одного емоційно. Лише той, хто досягає найбільшого відчуження, зможе здійнятися до вершин соціальної ієрархії. Той, хто переступить труп друга й кумира, може зайняти його місце. Хто повірить у себе більше, ніж у будь-кого. Проте якщо розглядати сукупність візуального гротеску як прийом, то режисеру вдалося зняти політичну сатиру, зобразивши громадянську війну в її первозданному сенсі — суспільне квіпрокво. У світлі масової тривоги та поглиблення розколу в американському суспільстві, переоцінці світового лідерства та турбулентності напередодні президентських виборів, ця картина могла би стати пересторогою. Але перед чим? Можливо, запізно шукати консенсус, коли в руках у противника вже націлена проти тебе зброя. Або те, що втекти від політики неможливо (на майбутнє вважатиму хрестоматійною сцену з містечком, що живе поза політикою), — можна тільки віддати власну долю в чужі руки. Або те, що медіа-реальність — це вкорінена в корисливості сфера, в якій неможлива об'єктивність. Усе одно історію, називаючи це громадянською війною, напишуть уже переможці.

Cinematic parallels. TENET, 2020 dir. Christopher Nolan

Насправді темряви не існує, адже навіть чорнота є лише прояв світла. Все, що нагорі, направду, те і знизу. Світ приймає світло божественного, а земля тягнеться до неба. Чоловіче запліднює жіноче. Народжується світ. Книжку Марсіліо Фічіно можна було б на манір Мішіми назвати "Сонце і ртуть". Під однієї обкладинкою зібрано два трактати мага і священника Марсіліо Фічіно і один трактат, який може не належати філософові. Перші два – "Про Сонце" і "Про світло" розповідають нам про пізнання Сонця і світла, про їхні прояви, еманації. Про те, що все є лише проявом божественного. Фічіно пише довгого красивого вірша, але не варт думати, що його захоплює лише примат естетичного. Зовсім ні. Для Фічіно дуже важить апологія і традиційна спадковість тих знань, які він несе. Будучи неоплатоником, Фічіно зводить в один корпус християнські (себто, авжеж, семітські) концепції і старе європейське язичництво (себто індоєвропейську протокультуру). І саме цим Марсіліо підводить основу від те, що невдовзі стане інтегральним традиціоналізмом (що там якихось 400 років?), об'єднавши найкраще від спадку християнства і далеких відлунь язичницького співу. І, можливо, таку велику задачу сам Фічіно собі не ставив, а втім таки досяг її. Третій трактат, "Про алхімічне мистецтво", належить, скорше за все, не руці мага. Він подає алегоричну інструкцію (радше корпус порад) щодо створення, а вірніш осягнення Каменя Філософів. В тексті левова частка приділена алегоріям залежності божественного і земного, чоловічого і жіночого, активного і пасивного, гарячого і вологого. Але тут проступають певні самозапереченя, які і доводять, що автором була, ймовірно, інша людина. А втім, можливо, ми маємо справу з шифром чи пак просто змінами світогляду. Факти губляться в часові. Фічіно геніальний автор, повний поетичних метафор, але читання його не для слабкодухів. Тексти ці написано складно (і не дивно – 15-16 століття), вони шифровані (і не дивно – інквізиція), в них проступають натяки на погляди автора (віра в переродження), численні посилання на єврейських (Рамбам), перських (Ямвліх), арабських, ясна річ, грецьких авторів (першочергово, авжеж, Платона). Книжки Фічіно, зібрані під однією обкладинкою за прекрасного перекладу Віталія Щепанського і вмілої редактури Анни Врядник, стають іще однією сходинкою від становлення до буття.

20 Days in Mariupol, 2023 dir. Mstyslav Chernov

Український фільм уперше завоював «Оскар». «20 днів у Маріуполі» переміг у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм». Останні журналісти в заблокованому місті, що стали свідками воєнних злочинів, отримали змогу показати документальні кадри на весь світ. Режисер Мстислав Чернов на врученні зі сцени згадав про українських заручників у російських вʼязницях: «Напевно я буду першим режисером на цій сцені, який би хотів не робити цей фільм. Я хотів би мати змогу обміняти це на те, щоб Росія ніколи не нападала на Україну, ніколи не окуповувала наші міста; щоб росіяни не вбивали десятки тисяч моїх співгромадян України. Я б віддав це, аби вони звільнили всіх заручників, солдатів, які захищали нашу землю, цивільних, які в їхніх тюрмах.

Знаєте хто ще перепливав крижану Тису? Юрій Горліс-Горський. Але не тікаючи від виру історії, а якраз прямуючи до Карпатської України.