Пліхіна і набір слів

Ок, з українською розібралися. А як бути з англійською? Включатися в мовне середовище важко, коли ти, власне, у ньому не живеш. Доводиться занурюватися в нього штучно. Ну, наприклад тікток. Перелаштовуєшся на англомовну сторону приколів і вивчаєш сучасну сленгову англійську. Чого вартує лише being «delulu is actually the solulu», що по суті означає таке: єдине рішення більшості наших проблем — це маренням. Чи теорія «pink void», яка говорить про те, що діснеївські принцеси, на відміну від інших героїв, постійно стоять на тлі якоїсь рожевої чи блискучої порожнечі, а водночас інші герої завжди існують у реальному світі — вони там біля палацу чи у великому місті. Тобто жіночі персонажі — це щось вигадане й абстрактне. Ну й історію про Roman Empire трошки підтягнули (несподівана фігня). Репетитор (вау, яка порада, Женечко, оце так!). Але тут важливо знайти репетитора, який не вестиме тебе юнітами «Подорожі», а потім «Банк і банківська система», а одразу підлаштується під теми, які тебе цікавлять. Тобто ти не зубриш підручник, а йдеш за своїми «інтересами»: гардероб Гаррі Стайлса, розбір «Гордість та упередження», «skibidi toilets wtf». Ну, і вічна класика — підписка на пабліки про мову. Я читаю «5 слів англійською»: вони щодня дають 5 нових слів на вивчення, потім перевіряють і повторюють їх із тобою — працюють за гарвардською методикою засвоєння англійських слів. Підписуйтеся. Працює. Тож I know you can do it. Break a leg!

Коротше, я вирішила, що суржик — це ок. Страх суржику дуже довго зупиняв мене на шляху покращення розмовної української. Ну, знаєте, коли думаєш, що краще промовчати, ніж ляпнути щось у стилі: «Дохтар, я ще поживу трошки чи вже виходю на слідуючій зупинці?». Тому сидиш, стуливши пельку, як дівка на виданні, головою киваєш. Тричі в голові аналізуєш кожне слово, аби не обісратися. Чи треба казати, що стратегія провальна? «Замовчати» мовну проблему не вийде. Аби навчитися чисто розмовляти, треба 15 разів пропукатися суржиком, на 16-му помітити це, а тоді слідкувати за коректним вживанням того чи іншого слова. Тому, власне, суржик — це і є перший шлях до його викорінення, якщо ставитися до себе уважно. Тож позбавитися суржику можна простими кроками. Зануритися в мовне середовище. Багато розмовляти. Помилятися. Лупити себе долонькою по чолу: «Та йобанамать, яке ще «на кірточках», коли є «навпочіпки»? Читати. Виписувати слова, які не знаєш чи просто не використовуєш в активному словнику, і перечитувати їх періодично. Підписатися на тг-канал «Антисуржик» — тут щодня публікують найпоширеніші розмовні помилки і тримають наш лінгвістичний м’яз у тонусі. Найненапряжніше навчання. Тож нічого страшного в суржику нема, коли ти використовуєш його свідомо й задля стилістичного забарвлення. Бо суржику боятися — у калідор не ходити. Я себе цієї розкоші позбавляти не хочу.

У дитинстві в мене була приятелька, яка дуже любила себе. Конвенційно вона не була красунею — звичайна дівчинка. Низький зріст. Ріденьке волосся завжди цупко затягнуте в тоненькі косички. Широкі ясна, що оголювалися, коли вона голосно реготала. Пухкенькі щічки, поцятковані ластовинням, і ніжки «іксиком». Але вона вважала себе найгарнішим створінням за часи людства після Гвінет Пелтроу в «Закоханому Шекспірі». За її словами, у неї була закохана вся наша школа, враховуючи продавця цукрових малинок біля скверу неподалік. «А як тут не закохатися?» — казала вона, відстовбурчуючи стегно біля дзеркала в шкільному гардеробі. Я не сперечалася. Мене захоплював її апломб, тож я цілком вірила, що її може кохати кожен: від завгоспа до «пірата» з 11-А. Але насправді хлопцям подобалися не ми — Штепсель і Тарапунька з рюкзаками-крапельками. Їх цікавили інші дівчата — кирпаті, ніжні, з великими очима. Вони там усім гуртом за ними бігали й на знак компліменту малювали слово «хуй» на щоденниках із метеликами. Нас просто не помічали. Але по-справжньому мою приятельку кохав один тишко, який тягався за нею, наче тінь. Він дивився на неї поглядом дохлої макрелі й дарував їй кольорові ручки. Іноді красуня дозволяла йому йти позаду нас і тягнути її спортивну форму. Іноді — ні. Думаю, ці дні хлопчик не вечеряв: «Я не зголоднів, мамо. Буду в себе». А потім сталося ціле життя і моя приятелька справді відбулася як main character, тому що її самовпевненість не могла не зачаровувати. Ми не спілкувалися, але я слідкувала за її сторінками в соцмережах і бачила, що вона просто потопає в увазі. Шанувальники, сильні почуття, романи — ось це все «в особливо великих масштабах». Вона щасливо вийшла заміж і народила. І ось днями я побачила її сториз із якимось хлопцем. Вона написала: «Не бачилися 100 років! Дімка допоміг мені й дітям із переїздом». Придивляюся, а це «макрель»! Якби не очі, не впізнала б — гарний, високий, рівні й білі зуби. Думаю, ах ти ж лисиця мала. Пройшло сто років і декілька дітей, а ти й досі свою «кольорову ручку» їй пропонуєш. Може, я собі вигадала там якісь підтексти, але тепер уболіваю за їхні стосунки, як за свої. Нехай би вони після цієї сториз пішли в кав’ярню і, як у фіналі фільму «Сім’янин», довго-довго б розмовляли про своє минуле, яке вони чомусь провели нарізно. Він би сказав: «А пам’ятаєш, як поклав тобі перед Різдвом на стілець шоколадного Діда Мороза, а ти не помітила й сіла на нього?». А вона б відповіла: «Та канєшна, не пам’ятаю. Знаєш, скільки вас у мене тоді було?». Коли ти дуже себе любиш, інші роблять те саме – йдуть до тебе шляхом поваги, турботи і ніжності, бо він тобою чудово протоптаний. Роками йдуть заради того, аби наздогнати й нарешті почути: «Чого ти там копирсаєшся? Ану йди сюди».

Боже, бережи український сервіс. Заходиш у бар під домом. До тебе одразу підлітає доброзичлива людина, наливає тобі водичку з лимончиком і питає, чи все в тебе добре. Може, пересісти ближче до кондиціонера? Не заважає музика? «Хочеш, разом просто поплачемо?». Виявляється, що в закладі нова барна карта. Її складав їхній шеф-бартендер, який виграв 18 світових конкурсів, серед яких славнозвісний імені Петра Шнапса й Каміли Грапи. Коли конкурси закінчилися, створив свій — теж виграв, там було не складно. Його авторський коктейль «Моя ніжна знайдибіда» на джині розірвав усі світові фестивалі. Фінансування особливого не було, тож бармен власним коштом усюди брав участь. Налив свій кокт у термочашку й повіз її світом. До фестивалю в Марракеші перепливав Гібралтар, потім їхав віслюками, спав у бедуїнів. У Данії три дні їв лише хліб і щебінь, а перед конкурсом у Парижі спав із клошаром — він годував pain au chocolat і навчив носити «Diptyque» восени. Торговці на єгипетському ринку хотіли обміняти коктейль на килим — фігушкі. Бармен здужав усі перешкоди та всіх переміг. Повернувся додому, як Том Хенкс у «Вигнанці», — з ковтунами й трьома подарунковими пакунками. Коктейль дуже швидко набрав популярності й навіть посів восьме місце в рейтингу «Drinks International». І зараз його можна скуштувати за 160 гривень. Подаватиметься на крижаній скульптурі. І так у нас усюди. Ну, ви знаєте – люкс-сервіс за адекватні гроші. Банківську картку тобі можуть зробити зі скіном Супер Соника в заломленому кашкеті, перероблять, якщо жовтий не достатньо «жовтий». Привезуть через годинку. Ортодонт вийде на роботу у вихідний заради тебе, бо тобі всраться як хотілося нуги з пивом, тому пів щелепи відірвано з м’ясом. Привезуть костюм Влада Цепеша о 6 ранку, адже твоя синочка забула, що завтра в садочку костюмований захід «Персонаж, на якого схожа моя мама». Усе швидко, якісно, з турботою та боротьбою за клієнта. Просто кайф. Заходиш у бар у Європі. — Можна меню і мені? — А тобі — дві гімні.

Словосполучення «перевірений баєр» викликало в мене усмішку. Уявляла, як жінку садять за стіл, наводять на неї настільну лампу й кажуть: «Так, човнярко, кажи, де брала “гучі”?». Вона відповідає, що точно не пам’ятає. Може, десь в аутлеті італійському, на вулиці Чоколато Джелато — та що біля площі графа Лімончело. Її закидують питаннями: як відрізнити підробку «Kelly» від оригіналу, з яких брендів можна зібрати лук у стилі Лібераче і як стилізувати слово «туніка» з 2023 роком. Далі катування фотографіями чоловіків у шовкових костюмах «dior» і купальниками «old money» за 599 грн. Тест на колір і тканину: «Де андроїдний зелений гіпюр і ясно-брунатний креп-шифон?». І легеньке наостанок — добери лук, який гармонійно підійде як Адаму Сендлеру, так і Аманді Байнс у важкий період наркозалежності. Пройшла випробування — твій контакт мандрує жіночими роздягальнями в дорогих фітнес-клубах. Ти перевірений баєр. Але стало несмішно, коли я сама почала потребувати такого. Виявилося, що класних баєрів справді передають із рук у руці, тому що там є маса «нюансів». То довга й дорога доставка, то є ризик сторгувати кота в мішку, то п’яте, то десяте. Тому, любі друзі, «ось вам». Раджу перевіреного баєра Наталію @buyerrservice. Вона не просто купує і доставляє вам речі відомих марок, вона вишукає цікаві штуки в маловідомих у нас брендів, полює на круті знижки та має власні від бутиків, міксує цікавий люкс зі стильною «zara» і «asos». І, як кажуть, перевірені баєри, «все оригінал». Підписуйтеся на її телеграм-канал, аби не проґавити класні пропозиції і, власне, Наталію. Я світила їй лампою в обличчя — усе чисто.

Книга моїх невдач. Мрію прочитати книжку суперзірки чи якогось надуспішного підприємця, у якій жодного слова не буде про успіх. Лише про невдачі. Не про те, як він їх переживав чи розв’язувати проблеми, а от просто про факапи, що дали боляче по хребту. Спочатку автор розповідає про те, як двадцять років лежав на канапі. Нічого не робив, нічого не хотів — передивився тричі всі сезони «Клініки» і «Спільноти». Пукав і спав. Нагуляв жиру. Потім вирішив щось роботи. Почав, упіймав облизня. Пихкав, сопів, страждав — трошки пішло. Одного разу назвав керівника «гівножопом» і знову повернувся на канапу. Потім розпочав свій бізнес. Корчив із себе боса, але відчував себе як собака в човні. На корпоративі пожартував так, що звинуватили в расизмі й потягли до суду. Багато плакав і не міг секситися. Пив. Розійшовся з дружиною. Купив нащось тхора. Ухвалив неправильне рішення і рік рятував компанію через страшні збитки. Посрався з сином. І так усю книжку — про падіння, сором і розпач. Така Меттьюперрівщина, відверте оголення. Ти читаєш це й думаєш: «Вау, нормально ти лайна поїв і став такою величчю». І це надихає. Бо історії успіху — вони мармеладні та здебільшого індивідуальні. Що з них узяти? А ось історії невдач — близькі кожному. «У тебе теж таке було? Ок, тоді і я зможу». Пам’ятаєте, як у «Флібег»? — Знаєш, у чому ідея олівців із гумкою? — Трахати в дупу хом’ячків? — У тому, що люди роблять помилки. Усвідомлення цього робить нас стійкішими. А зізнання собі та іншим — хоробрішими.

Кожний розділ «Конотопської відьми» починається зі слів «смутний і невеселий». Розумію. Відчуття схожі. Іноді я почуваю себе шматком фаршу, який виклали в раковину розморожуватися і забули на 31 рік. А іноді нічого так: у фарш встромляють бенгальський вогник, і він радісно палає, освітлюючи внутрішню мряку. Однак час — мій помічник. Після горювання я знайшла для себе інструмент, який допомагає прийняти втрату. Я усвідомила, що батько завжди житиме в мені. На перший погляд, це звучить як пафосне лайно, що ніколи не перетинається з реальністю людини, яка виплакала останню воду з організму, тому почала ревіти кавуном і позавчорашнім келихом вина. Але «присутність батька» в мені я почала помічати в буденних справах. Ну, наприклад. Коли я підходжу до дзеркала, то бачу важкі навислі повіки. Коли я усміхаюся, вони збираються у м'який пельмень, що затуляє очі. Привіт, пап. Коли я мию посуд, я складаю ногу на ногу, як чапля. Так робив лише він. У мене величезна голова. Мама колись зізналася, що як була вагітна мною, оцінювала макітру тата й думала: «Мені пизда. Його дитинка розірве мене на 49 шматків». Вибач, ма. Жарти, байки, цитування кіно й книжок — туди. Вміння безсоромно демонструвати свої почуття. Бажання передивитися всі лайв-виступи AC DC після того, як хильнула. Вірність близьким. Лінь. «Хочеш прикол?». Прізвище. Незадоволене обличчя. Відчайдушність. Усе це — татові прояви, його гени й стиль. Тому тепер я маю проживати два життя й піклуватися про те, що він мені залишив. Прийняття цих рис не як даність, а як скарби, що закопала в мене людина, робить мене для себе ціннішою. Я маю бути собі другом, як товаришувала з татом. Думаю, йому би сподобалася ця ідея. Він би сказав: «Класно, людське дитинча! Працюй». Кожний розділ «Конотопської відьми» починається зі слів «смутний і невеселий». Але далі там ціла історія. Тож писатиму її.

Сьогодні День памʼяті захисників Україні. Тепер це день і нашої сімʼї. ⠀ Ну жаль, цей рік не став наш із татовим. Ця клята війна забрала його. ⠀ І мені здається, найстрашніше, що може бути зараз для мене, — це забути. Забути людину: риси обличчя, жарти, зморшки в куточках очей і силу вчинків. Тому тут я зафіксую деякі останні репліки мого тата, які хочу зберегти, бо вони дуже його характеризують. Різні — смішні, сумні й теплі для мене. ⠀ «Дивися, це Мурка. Але ми з побратимами називаємо її «підарасіна», бо заважає. Але я тобі не казав, я батько». ⠀ — Хочеш прикол? — Ні. — Але послухати доведеться. Це називається виховання. ⠀ «Учора вбили хлопця, який покінчив підора, що закидував мене гранатами. Мені дуже погано». ⠀ — Памʼятаєш, Панда Кунг-Фу, коли вкрала печиво, сказала Майстру Шифу: «Мавпі ні слова»? — Ну. — Тепер це наш шифр, коли побачиш мене з коньяком. Мавпі ні слова. — Мамі? — Я так і сказав. ⠀ «У нас на вечерю були: картопляне пюре, сосиски, сало копчене, сало солоне, домашня ковбаса (3 різновиди), гриби, пироги з капустою, пироги з яблуками та гусак. Якби ще не війна». ⠀ — Ти що, пʼяний? — Намовляєте ви на нашу родину, це гріх. ⠀ «Тільки-но відійшли від сраки. А тут — срака». ⠀ — У вас зʼявилися на фронті «леопарди»? — Я не бачив. — А куди ж вони тоді їдуть? — Мабуть, до зоопарку. ⠀ «Мені 36383 років. Я старий, як черепаха. Але гарний, як Аполлон». ⠀ «Соняшник ніхто не збирає ж тут, де бойові дії, то пацюки такі пачки собі наїли — любо-дорого. Узяти тобі одного?». ⠀ «Заради тебе й мами я живу». ⠀ Я памʼятатиму, обіцяю. Ми памʼятатимемо всіх.

Чому «10 із 10» обурюють. Насправді більшості людей чхати на іншу більшість людей. І це дуже здорова позиція. Нас і правда не мають обходити сексуальні вподобання людей, з якими ми не плануємо спати. Та хоч ходи на побачення з лисими кротами та вечеряй із ними капустянками. Твоє діло — що не зробиш, аби картопля вродила. Тому, власне, висловлювання про «10 із 10» мали би пройти повз вуха, як баляндраси чужих людей. Але тут же справа в іншому. Більшість людей усе життя «тикають». «Схудни», «зроби цицьки», «витягни цицьки, це old fashioned», «не хрюкай, коли смієшся», «купи сумку», «подаруй квартиру», «їж більше овочів», «не стрижи волосся — гарне», «пострижи волосся — буде гарно», «качайся, а то як дівка», «заробляй більше». Ти слухаєш це й слухаєш, іноді навіть невербально — навкруги тебе наче всі показилися і влупили 7 кіло капусти у власному Ламборгіні. Воно давить. І тобі тошно. Усе, чого ти потребуєш — спокою. Просто від’їбіться, христа нашого заради. Ти не хочеш, аби жінка з нікнеймом «saint Svitlana user1738292» вчила тебе пісє-грамоті. Твоє тіло, твоє життя, твоя здібність заробляти й бажання витрачати — не паркан, на якому можна залишити послання цвяхом та сечею. Можливо, ти й так хочеш жерти ту всрату моркву частіше, але не виходить. Ну не лізе. Хочеться хліба із соняшниковою олійкою й сіллю. Хочеться вирішити самостійно, що хочеться. А іноді хочеться просто щось хотіти. І ось уже зроблено все, аби жити в спокої. У тебе є теплі до тебе люди й кордони, за які ти пускаєш лише собаку й фільми з Ченнінгом Татумом. Усі тобі: «дякую-будь ласка-гарного дня-чи дозволите-ми поважаємо вашу думку». До тебе толерантні та люб’язні. Ніхто й слова тобі не каже, коли ти показуєш своє колінце з пухнастим білим волоссям: «Диви, Борис Джонсон!» Ну реально Борис, шо. Ти, срака, бився чи билася за це святе життя без осуду! Ми так за свій клан в GTA не махалися, як за можливість жити без оцінювальних суджень. Але тут повз тебе лунає тихий-тихий шепіт: «А мені не подобається таке коліно». Казали не про твоє, але в тебе біль за кожне. Ти відчуваєш усі коліна. Перед очима летять картинки, як чужим колінам кажуть, що вони жирні чи схожі на обличчя дітей. Ти бачиш, які ці коліна в зеленці й чуєш, як їх сварять, бо вони прикріплені до «леді», ну як так можна. Ти чуєш, що активним колінам радять вгамуватися, а спокійним – порухатися. А вони просто коліна! Суглоби! У тебе в голові починає вирувати калейдоскоп із коментарів людей, які дозволяли собі образи й лукізм. І ти просто вибухаєш. Ти ревеш, як ведмедиця, дітлахів якої хочуть поцупити в бродячий цирк. Там уже пофіг, хто кому й про що сказав. Ти готова чи готовий убити за всі коліна світу. Подумки твоя, створена власноруч поліція не-вашого-волохатого-собачого-діло виїхала на виклик. І це абсолютно нормальна реакція, бо негативна оцінка твоєї природності — страшний тригер. Спочатку тобі все життя талдичать, що твоє тіло відстій, якщо ти його просто береш і приймаєш його натуральним, а потім ображаються, чого ти така зла чи злий. Та просто я з «прівєтом». Не хочеться бути 10/10. Хочеться просто бути. Можна нарешті?

1 серпня стартує навчання нової групи! Запрошую вас. Розбиратимемося, як створювати «живі» тексти, що хочеться дочитати до останнього пуку. Писатимемо смішні та проникливі речі. Надихну вас працювати й писати з великою радістю. Я дещо змінила концепцію практичних завдань — і тепер вони будуть індивідуальні для кожного та кожної з вас, з урахуванням ваших цілей і смаків. Також можна буде за бажанням ділитися своїми текстами з групою та обговорювати їх. Уся інфа на сайті. Там і відгуки першої групи (привіт, мої любі, шо ви?). Хто пропустив минулий курс, чекаю на вас дуже ❤️ www.plikhina.com Записатися можна тут: @plikhinasupport

Я та сама людина, яка кожну тривогу ходить в укриття. Так, я існую. Чого ходжу? Бо, по-перше, хочу, аби запит «дзизкуча балалайка налякала своїм розміром дівчину в трусах» має і надалі вести на дешеве російське порно, а не на мій некролог. А по-друге, я сцикло. Після оголошення ще з заплющеними очима я хапаю паспорт і маску для сну, іду до машини на паркінгу. Нещодавно зрозуміла: якщо ракета влупить у мою квартиру, виявиться, що я врятувала лише маску для сну за 35 гривень і свою можливість виїхати за кордон. Виходить, найбільше в житті я ціную сон і «Тоблерон» із дьюті-фрі. У нашому будинку ще є кілька сімей, які так само, як і ми з хлопцем, завжди спускаються в укриття. Звичайно, ми вже вивчили одне одного й вітаємося в ліфтах. Між собою ми їм усім дали позивні. Є Мерседесята — подружжя з собачкою, яке сидить у білому S-класі. Є Родина — дві маленькі дівчинки та їхні батьки. Карасьє — жінка, яка знається на всьому в цьому житті, але в першу нашу зустріч вона втирала нам про рецепти прикорму карасів, то так і запамʼяталася. І Тіктокерка з Маман — підліток і, власне, жінка, з якої ця юнка колись вилізла, аби через 15 років заволати, як віслюк: «Ма, зачини двері». Коли хтось із «комплекту» не спускається в укриття, нам тривожно. А раптом проспали? А чи не сталося щось? Коли немає Родини, хлопець питає: «Де наші діти?». Іноді ці питання спросоння ставлять мене в глухий кут. Якщо це запрошення на секс, то давай, канєшна, але якщо ти вирішив планувати майбутнє під «кинджалами», то я би дочекалася бодай відбою. Коли нема Тіктокерки, я уявляю, як вона у своїй кімнаті сидить, навіть не дихає, аби Маман не прокинулась і не потягла її в підвал. Я так робила в дитинстві — не погнали спати після 22:00, просто втискайся в диван, тебе й надалі не помічатимуть. А якщо на тєліку секс, просто вдавай, що відволіклася на візерунок килима. Це ж цікавіше за пісюн. Але Мерседесятами ми переймаємося найбільше. Вони завжди спускаються, завжди. Одразу після оголошення тривоги. Коли їх нема, щоразу у своїй голові я перебираю, що могло завадити їм вийти. Інфаркт? Суїцидальна стадія «та їбись воно все в рота»? Собака зжерла губку для посуду і покарана стоїть перемиває весь посуд лапою, а вони її чекають? Одного разу я вже заснула в машині. І тут відчуваю, мене розбурхує хлопець, схопивши за руку. — Прийшли, усе! — Хто? Ракети пройшли? Можна підійматись у квартиру? — Мерси. Мерси прийшли. Можна спати. — Так я й так спала. — Але тепер спи зі спокійним відчуттям, що Мерседеси під боком. Спати зі спокійним відчуттям Мерседесів під боком — це взагалі центральна фраза моєї дошки бажань, але якось воно криво збулося. Мовчу вже про бажання «нових вражень» і «чогось едакого». — А Карасьє є? — питаю. — Є Карасьє. Єдине комʼюніті світу, де ви одне одному раді й не дуже одночасно. Приєднуйтесь — у нас кислі харі.

Мама сказала, що вирушає в Донецьку область по ковдру. Липень. 32 градуси. Я спочатку навіть не в'їхала, що вона взагалі мені талдичить. «Ну, з'їжджу в нашу квартиру по ковдру. Там залишилася велика, добра така. Заберу». Липень. 32 градуси. Ковдра. Прифронтове місто. Просто цікаво, за яких обставин ця ідея спала їй на думку. Лежала вона у квартирі, до спітнілої спини приклеювалася шерсть кішки — і тут: «Йобана бобана. У Селидове ж пухова ковдра! А я тут! Поїду потягом, який зараз їде 18 годин». Ну це вкрай неможлива ситуація, навіть для моєї мами, яка на 5 рік після установки кондиціонера спитала, що значить сніжинка на пульті керування. Кажу, зізнавайся, чого їдеш насправді. Яка ковдра?! Що ти мені вішаєш. Стиснула губи, мовчить. Мружиться, як пес зі смачною крадіжкою. Я вже подумала, що, мабуть, їде забирати якусь напівдохлу курку з морозилки, тому боїться мені зізнатися. — Мені Гаррі Гаррісона віддати треба. Липень. 32 градуси. Ковдра. Прифронтове місто. У цій послідовності не вистачало, звичайно, лише Гаррі Гаррісона. Виявилося, вона ще до 24 лютого взяла в міській бібліотеці книжку. Десь у травні минулого року їй подзвонили й спитали: «Де?» Війна війною, а книжечку, будьте ласкаві. Мама була не в місті, тому відморозилася. Але йшов час і скалка під назвою «сором» розколупувала в ній рану дедалі більше й більше. Просто уявіть, які між ма й бібліотекою інтимні та довгі стосунки, що їй незручно так вчиняти — не віддавати стареньку, потерту книжку через війну. «Любіть її во врем'я люте» просто. — Можна я напишу цю історію? — питаю її. — Так. Але про ковдру не кажи. Добре.

У тьоті Алли є відповіді на всі питання. Мабуть, у кожного в житті є тьотя, яка пояснює вам життя, бо вона його вже пройшла тричі та виграла головного боса. Біля неї багато чоловіків. Вона завжди в кредитах, але вони гасяться без її участі. У неї є кришталева вазочка для прикрас, аптекарська шафа, яку вона перла з Франції, «бо в нас таких не роблять» і шкіра, пропахла морем, сигаретами та сандаловим парфумом. Завжди одним і тим самим. Ти забуваєш назву й ніколи не перепитуєш, бо це в її розумінні «соромно». «Може, ще спитаєш, хто такий Джо Кокер, страмота?» Вона постійно роздає тобі поради. Моя Алла рекомендувала мені ніколи не бігати за чоловіками. Годувати всіх вуличних котів. І купити червоний гаманець. Саме червоний, бо він притягує гроші. Останню пораду я нещодавно пригадала (не працювати ж, правильно?). Хай гроші там самі розберуться, як їм до мене йти. І знайшла купу класних шкіряних гаманців у харківського бренду Bagtone. Подивіться. Цей червоний узагалі пісня. Бренд створений у 2016 році, якість чудова, а на сайті зручно роздивлятися всі моделі та швидко придбати вподобані. Не впевнена, що ця вся магія з кольором працює (червоні труси на люстру я так ніколи й не вішала), але червоний гаманець насправді дуже тішить око. Класна дрібничка. І забути десь його складніше. Тому раджу! Ваша умовна Алла пишатиметься вами.

Нещодавно моя знайома попросила репостнути збір секс-шопу на лопати. Ще раз. Український секс-шоп вирішив зібрали гроші на лопати, якими військові зможуть викопувати окопи – укриття від обстрілів на передовій. У якому сюрреалістичному кіно це могло зустрітися? Секс-шоп, війна і «банка». Це наче добірка слів з вправи на прокачку уяви: тобі дають дивні й непов'язані між собою терміни, а ти маєш їх поєднати в одній історії. Типу пюпітр, мангуст, очікування. Сон Далі якийсь. Але захоплення в цій історії надто більше, ніж подиву. Ви можете собі уявити, скільки умовних «ні» могли зустріти на своєму шляху організатори збору? Нащо нам це робити, ми ж продаємо пісюни? Ніхто не буде донатити секс-шопу. Люди на дрони вже не кидають, а ви – «лопати». Куди нам. Наша аудиторія цього не зрозуміє. Може просто віддамо відсоток прибутку, ніж ось це все? Але вони просто сіли й такі: «Та похуй! На передовій потрібні лопати – робимо». Аптеки збирають на котів у притулках. Блогери розігрують на аукціонах свої речі, аби зібрати гроші у фонди. Перукарні ставлять баночки, куди можна кинути донат на підтримку постраждалих. У мене в ЖК діти продають лимонад, аби зібрати на «Мавік». Інакше бути зараз не може, думаю я. А потім відкриваю ТікТок і там у людей питають, як вони наближають нашу перемогу. І всі такі: «Емммм..» Ані слова про крихітний донатик. Я розумію, що це відяшку просто нарізали, але ж було з чого нарізати. Коли я раніше чула фразу «Найстрашніше – то байдужість», я думала, що це про хлопців. Але ні. Це про твоє серце і позицію «так а шо я?». Чи те, чи інше. Якщо серце вшили – діятимеш. Репостимеш збори. Кидатимеш гривні леву, який злякався вибуху і від страху зламав собі ніс. Збиратимеш на лопати, сидячи на складі гумових вагін. Бо у тебе серце. І якщо їм не користуватися, воно відключиться, як акумулятор залишеної машини.

Деякі черги непохитні за будь-яких обставин: черга до крутого психотерапевта, черга LV і черга на рекламну інтеграцію до івано-франківських блогерів. І, якщо останні дві проблеми мене обходять, то перша нещодавно дала ляпаса. Я шукала собі спеціаліста за рекомендаціями друзів. 5 з 5 психотерапевтів сказали мені, що вони повністю заброньовані для особистої терапії, тому я можу просто піти погуляти вулицею «for my stupid fucking mental health». Я спитала, чому так і як бути, свою знайому психотерапевтку Юлю. Вона вже 7 років практикує. Юля відповіла. «З хорошим спеціалістом клієнти роками. Бо він завжди сам розвивається, навчається, міняє своє життя. Йому завжди є, що дати. Буває, хтось завершує терапію, і одразу повертається хтось зі старих клієнтів, тому місце займається швидко. Але коли терапевт розвивається, він скорочує особисті часи терапії й робить якісь проєкти, щоб допомагати більшій кількості людей». Власне тому Юля створила створила «Клуб вільних людей», у якому можна досліджувати себе через інтенсиви (про впевненість у собі, роботу зі зміною мислення, любов до себе). А також веде телеграм-канал «Хроніки психотерапевта», який допомагає трошки краще себе розуміти та стати емоційно стабільнішою людиною. Юля пише, як повернути контакт із собою, як прийняти й полюбити себе, вийти з емоційних гойдалок, розвинути здорову самооцінку. Це не замінить терапію, але читати, поки «стоїш» у черзі до свого спеціаліста, цікаво. Підписуйтесь. Диплом у людини є.

Є нова ідея. Коли вас завалюють незручними або нецікавими запитаннями на зразок таких: «Чого ти не схуднеш?», «Коли одружитеся?», «На роботу взагалі плануєш влаштуватися?» — відповідаємо: «Ідуть певні процеси». Обов'язково з загадковим виразом обличчя Буданова. Для більшої впевненості можна взяти в руки жабу.

У єдиний сонячний день у Карпатах я піднялася до басейну. Він увесь був обліплений дітьми. Зазичай люди влаштовуються ближченько до водички, але тут дорослі заходили за зону дитячого ураження. Сигнал був зрозумілий: малі верещать. Я прийшла вже в пекуче сонце, тому всі лежаки були зайняті й мені дістався перший ряд. Те саме місце, яке рясно поливається бризками води з басейну й холодним просеко, яке тепленькі відпочивальники несуть із бару на гальорку з хіхіканням. Але вибору не було, тож я прилягла на партер і почала спостерігати за малими. Ті горлали. Спочатку я не розуміла, що відбувається, і чула лише крик, не розбираючи слів. Але потім до мене дійшло — дітлахи грали в «Я українець». Правила були простенькі: усім треба було пірнути, швидко вистрибнути з води та крикнути «я українець». Хто зробив це останнім, той росіянин, який і дістає надувним фламінго по макітрі. Тому діти стрибали, хором вигукували, а потім ще декілька хвилин розбиралася, хто зволікав і програв. І так по 5 заходів із маленькими перервами на розмови про політику. Звичайне українське дитинство — вгамселив друга надувним фламінго, обговорив Саакашвілі й допомогу від Данії, захотів пісяти. У якийсь момент до басейну підбігла, як виявилось, мама білявої дівчинки й вибухнула: — Я сказала негайно вилізай із води! Ти зараз згориш і змерзнеш. Погодьтеся, «ти згориш і змерзнеш» — це дуже материнська фраза. Мала з надутими губами вийшла, її загорнули в рушник по самісенький ніс. Поки жінка побігла по крем, дівчинка сіла на краєчок мого лежака й пильно оглянула мене. «Мабуть, — подумала я, — перевіряє, чи не росіянка». Вона дивилася, дивилася, провела пальчиком по обгортці крижки, яку я відклала на сумку, а потім сказала: — А ви знаєте, що Китай допомагає росії? — Справді? — Ви що?! Шкода, що все так. Діти живуть війною і грають у війну. Але як круто, що їм уже сьогодні не байдуже. Могли ж просто пісок їсти наввипередки, а ні. У них порядок денний. Вони виростуть і обов’язково пам’ятатимуть, як, замість обговорювати «Барбі» з Марго Роббі, вони грали в «Я українець». І будуть нести цей спогад через усе життя. Через своїх дітей. Через покоління – я вірю. — А нам хто допомагає? — питаю я малу. — Раян Рейнольдс, — відповідає.

Якщо зібрати все моє волосся, що валяється у квартирі, можна зібрати Чубаку. Власну голову лаяти за це я не можу. У неї стрес. Вухами вона чує вибухи, очима — читає новини, а ротом у неї «все ригає» від росії. Наслідок? Відпадає навіть те, що до голови було міцно прикручене від народження. З волоссям мені генетично пощастило, але зараз воно сиплеться. Мені почало здаватися, що якщо цьому не протидіяти, від нервів випадуть і зуби. Дві щелепи з усією брекет-системою я просто покладу на тумбу біля ліжка й милуватимуся цим символом колишньої заможності. З одного боку, зручно — можна вирівняти все дистанційно, а потім поставити в рота на будівельний клей. З іншого — цей тренд переганяє час. Зараз усі ще носять зуби, консерватори. Аби все ж таки якось зібрати тіло докупи, я вирішила рятуватися. Перший помічник у цій справі — колаген. А саме морський Колаген від Perla Helsa. Це мій улюбленець, який давно допомагає в кризові моменти перетворити огра на Фіону (хоча мені вкрай симпатичні ці обидвоє). Зазвичай приймаю курсом три місяці й на виході знову маю міцні нігті, пухнасту макітру й осяйну шкіру. Кайф? Ну. До того ж цей б’юті-ритуал узагалі ненапряжний: додала колаген у водичку, розмішала й погнала. А я люблю ненапряжні корисні звички, що не потребують від тебе повної перебудови звичного ритму життя, та щоб ще й 20 кілометрів легкої пробіжки з елементами інсульту. Біохакінг — батько. Вірю, що піклування про своє фізичне здоров’я працює заспокійливо й для ментального. Чубаки підуть — я знаю. «Два-три» місяці — і все.

У 20 років батьки благали нас заощаджувати гроші. Тепер ми благаємо їх цього не робити. Ні одна святкова зустріч із родиною не минала без лекції на тему «Як збивати копійку, аби через 79 років купити собі затишне житло в центрі Накраюсвітницька». Дід бурчав, що я тринькаю гроші, яких, власне, у мене не було. «Заощаджуй. Відкладай. Не витрачай. Збирай. Нащо ти купила собі кеди? У мене ж є гумові калоші. Чого ти так дивишся?» А якось бабуся мені вручила парасольку, яку я їй подарувала на День народження, аби років через 10 я собі не купувала нову. Так раціональніше. Усе це мало зворотну дію. Я витрачала. І досі не вмію заощаджувати. Тепер я вмовляю не економити маму. «Витрачай. Купуй. Візьми дорожче». Вона крутить носом – вона знає, де на районі дешевший горох і сир. За спіральною логікою наші діти теж будуть нас пресувати. Екологічні, раціональні, з позицією свідомого споживання, вони соромитимуться нашої зверхності. Приїжджаєш ти з батьківських зборів, а воно тобі: «На чому ти їздила до школи? Кажи! Ні-і-і. Скажи, що ні. Скажи, що не S-класі своєму бензиновому. Яке позорисько. Вічно ти мене ганьбиш! В однокласників усі батьки пішки чи на самокатах, одні ми, як жлоби. Ти думаєш про планету чи лише про себе?!» «Ввечері прийде мій хлопець. Якщо ти замовиш нам їжу з ресторану, я закричу». «Ти де була? Що ти мені брешеш, по очах бачу — шопилася. Вивертай сумку, показуй. Це що, га? Бірки зрізала? У тебе повна шафа. Поплічниця корпорацій». «Який мак, мамо? У нас є мак удома». «Нащо ти купила собі кеди? У прадіда є гумові калоші». Вони будуть вважати нас старомодними й вульгарними. А ми їх — невдячними піздюками, які не розуміють, що сон на широкому комфортному ліжку в провітрюваному приміщенні з величезними вікнами — це базова потреба людей, які спали на підлозі та в машинах. Не примха, не «дурня», не «марнотратство». Необхідність. «Хочу горох ось цей і ось тут. Так, за 350 гривень». Це ти не собі говориш — тим, хто хотів позбавити всього доброго: світла, країни, черешні, людей. — Ти куди? — спитаємо дитинча. — Бабусі банки віднесу, — відповість. — Підвезти? — О боже. — О боже.

​Запрошую на мій курс письменницької майстерності! Півтора року тому я зробила свій перший курс, який згадую чи не щодня. Це був унікальний для мене досвід. Я зібрала банду з 50 талановитих ентузіастів, щоб два тижні жити письменництвом. Ми вчилися, багато-багато писали, тринділи про книжки, авторів, мову, самовдосконалення, хейт, вподобайки, страхи й мат у дописах, що може прочитати мама чи прискіплива колега. Сміялися і плакали. Два тижні я жила лише текстами своїх учнів. Корегувала. Редагувала. Розбирала з ними їхні сильні та слабкі сторони. Досі ми на зв’язку: вони діляться своїми творчими перемогами, наполегливістю у своїх бажаннях чи просто знову просять доступ до курсу, аби передивитись уроки. Для мене це цінно. Дякую вам, мої❤️ А зараз я запускаю другий курс. Він на 70 відсотків відрізняється від першого, бо змінилась і я. Усі ми змінилися. Уже пів року я активно вивчаю українську мову (у всіх сенсах), і всі мої відкриття я відобразила в уроках. Цей курс глибший і ґрунтовніший. У центрі — мова. Її сила, і як її опанувати, не скривдивши. У курсі достобіса практики, вправ і джерел, які допоможуть вам удосконалити свою навичку письменництва. Будуть лекції, які я готувала місяцями, бо хотіла додати ще й ще. Буде практика. Ми писатимемо ще більше, ніж із моїми першими, бо їм було замало😅 Кожен ваш текст я пропрацьовуватиму разом із вами. Навчу вас знаходити свою письменницьку унікальність, а ще аудиторію, якій ви потрібні. Ви почнете створювати цілісні історії, які викликатимуть емоції. Ми станемо крутою командою. Цей курс про дослідження: себе, мови, своїх відчуттів, які стають літерами й відгукуються в інших. Він про силу слова, талант, які можна відрити в собі з працею та наполегливістю. Він про те, як лікуватися й лікувати словом. Він про те, як словом битися. Ми з командою дуже старалися, аби зробити круту програму й на два тижні вирвати вас у творче ком’юніті, де ви станете кращими. Дякую за вашу підтримку. Чекаю вас сильно❤️ Старт: 8 травня www.plikhina.com Записатися можна тут: @plikhinasupport