Вітер Бронзи

Спогади сотника артилерії Григорія Рогозного про останній бій Білинського з яничарами Котовського в ході Другого Зимового Походу. Так пішов творець морської піхоти УНР: "Настало пекло. Це вже не був бій маневрової війни. Це була різня. Пощади не було. Повстанці, опинившись у цьому колі смерті, билися по-геройськи… Поранений лейтенант Білінський, колишній міністр морських справ України, з воза розстрілявши з браунінга кількох червоноармійців, останню кулю пускає собі."

Морський міністр УНР М. І. Білинський і С. O. Шрамченко (у формі 1-го Гуцульского полку морської піхоти, 1919 р.) Віват, адмірале!

Морський міністр УНР М. І. Білинський і С. O. Шрамченко (у формі 1-го Гуцульского полку морської піхоти, 1919 р.) Віват, адмірале!

Переклад пісні "Quand Je Bois Du Vin" групи Peste Noire з альбому "La Chaise-Dyable" 2015 року *** Коли я п'ю вино Коли я п'ю вино Друже, все крутиться Тож тепер я п’ю день і ніч Тож давай співати та пити Їсти і сміятися Давай воювати з цією пляшкою Коли я п'ю вино Друже, час вертається Так, печаль обіймає не сильно І радість рветься назовні З Анжу і Арбуа Та, що спустить всіх нас На землю Коли я п'ю вино Друже, у мене печінка провертається Тож ця пляшка оголосила мені війну І моя блювота виривається На ваш дерев'яний стіл Та, яку твоя мати прибере Коли я п'ю вино Друже, час вертається До тих часів, коли Франція була прекрасною Я пам'ятаю Все було не так Все було не так Все було не так Все було не так Не було цих мерзотників Друже, час вертається Не можу дочекатися, коли вони повернуться До своїх кліток Потягом Чортові козли І бабуїни І втопляться в своїх СНІДових рідинах Коли ми п'ємо вино Друже, час вертається Ми добре пам'ятаємо Часи, коли наші брати Були горді У прицілі снайпера Вони не боялися Втратити голови Але в реальності Це було ніщо Коли ми п'ємо вино Друже, час вертається Ми добре пам'ятаємо Час, коли наші брати Були горді Як лорди Вони не боялися Щоб вишикуватися Навіть всімох Проти двадцяти

Дмитро Яворницький та археологічні розкопки на Запоріжжі Шкода що совками це все було знищено

«Гайдамацкій курень смерті» або офіційно Гайдамацький курінь було сформовано в 1917 р. в місті Одеса. Курінь був створений виключно на добровольчих зачатках з числа військових та офіцерів російської імператорської армії , зараз в глорифікаторів трохи підгорить бо фундаментом військ майбутнього відродження України були вчорашні вояки рос.імп.армії що не забули власне коріння та не являлись зрадниками нац інтересам за замовченням. Оскільки Гайдамацький курінь формально належав до складу російської армії, його вояки мали носити погони. Але вони скористалися «богданівськими» (за назвою полку ім. Б.Хмельницького) взірцем: рядові гайдамаки жовтим трафаретом наносили на погони літери: «Г.К.», а офіцери мали погони срібні, з синіми кантами та просвітом, із золотими зірочками та вишитим золотими натками вензелем «Г.К.» На зразок з «ескадронами смерті» війни 1812 року та «батальліонами смерті» які були сформовані на завершальному етапі Першої світової таку ж приставку обрали собі ударні частини Гайдамаків що будучі нерегулярними формуваннями першими приймали бої з червоними Так наприклад першими входили з союзними військами в Миколаїв

В Криму знищили памʼятку Херсонес -Таврійський Хочу нищити росію, стерти з лиця землі Робити те що неосовок робить з культурою світового значення, вщент стираючи все що було до них Херсонес-Таврійськиє є спадщиною ЮНЕСКО , але «сила» міжнародних організацій імпотентна як і у випадку інших організацій

Ви ж розумієте чому Північне Причорноморʼя настільки «босе» на архітектурні памʼятки, фортеці ітп!? Стиралось все під нуль де Очаків? Де Тягін? Де Кизикермен та Кінбурн? Де памʼятки Русі? Мовчу про античні памʼятки, про козацькі храми… Імперська росія нищила автохтонні елементи, комуністична духовні Кожен пласт нашого історичного спадку знищувався під корінь, а на заміну навʼязували чуже! чужі архітектурні форми, чужі звичаї, чужу культуру, чужих героїв

СЛОВО ПРО ПОЛКОВНИКА Так важко нам — в Берліні, чи Гамбурзі, В Брюсселі, Римі, чи бозна де ще Тривати нині в зір чужому крузі! Та несказанно важче, боляче І сльози і слова ковтати, друзі, Збагнувши суть рокованих речей, Жорстоку правду слів у гореч повних, Що був єдиний в нас — один Полковник! Як гірко ж проклято цей хрест нести Сьогодні нам, ще й — тут! Тож ніби вчора — Здається ось — як звіти ми й листи, З краю привізши, спали наче ховрах, Через кордон шпигів й застав густих Прошмигнувши по застумах і зворах, — Будив нас подзвін, телефонний гам, А там з’являвся вже й Полковник сам… Гей, стільки років, осеней без ліку! — А й досі в пам’яті тривожна мить: Ця зустріч перша з ним! І вже довіку В серцях не вмовкне нам, не одбренить Дзвін слів рвучких і сміху… Тож велику Громаду друзів спогад єдинить Про те, як з ними він ділив в єднанні І гріш — і хліба окраєць останній. Невтишним вихром пориває ж сплін, Мете нас туга світлим, вічним слідом: У Празі пригадають — ось ослін, Де — він — сідав. Ось майоріють блідо Швайцарські Альпи, де з орлами — він — Снував орлині думи… Та й на Лідо Остійському хтось в болю шепне враз: — Це тут прольотом він вітав не раз. І часом вже з тих образів полону, За пошибом і спогадів і мрій: Живий зринає — він! — До телефону Ось кличе нас… І полапки, мерщій Рвете за трубку! Алеж ні… Й холонуть Серця нам знов: Таж голос це не твій! Не твій, Полковнику! І знов над нами Кривавий гомін зриву — в Роттердамі… Таж згинув він! Ні, ні… Тож як тоді — Сприйняти ж так не сила і сьогодні Злощасних слів тих. То ж слова тверді, Страшні, безщадні — наче гнів Господній… Тож — по в’язницях — в муці молодій — Тій зловісті — бійці запеклі й годні Не йняли віри — й билися до ґрат, Що нових їм тортур придумав кат. На зловість ту, що з громом навздогони Шибнула Рідним Краєм, тож до віч, До горла жаром щось пливло… Тож жзвони Гули тривожним гулом в тьму й у ніч З дзвіниць усіх… Та все ж далекі гони Лунали гомоном про близьку січ, Про те, що — він — не згинув! Що ось гряне З полками наш Полковник в день багряний! Як вірити ж, як жити нам з тим ось: — Полковника немає!.. Тож не чари, Таж згинув він! І вже нам довелось Іти самим… і ядом помсти й кари Пекли серця: Щоб пекло розімклось Над вбивцями, як день отой покари Над травнем Роттердаму вже, коли І — кров’ю бруки і — вогнем сплили! Та ні! — То крови, тож пожару мало, Щоб відплатити устокроть, ущерть Слова ті: — Полковника не стало! Той двадцять третій травня! Люту смерть! Криваву втрату нашу! — Цілим валом Вогню, заліза і кривавих жертв Вернути вже ж і сам Господь не здужа Бойцям — вождя, його дружині — мужа! Таж ріки сліз не втишили б, ані І розпачі і болю не змогли би Її одної, що в злорадні дні, Вксь незмір горя стиснувши у глиби, У морок серця, — як наказ — ясні знайшла слова, в достойності незглибні: — Впав батько Юри… Муж загинув мій… Ви — далі йдіть — завжди пробоєм — в бій! Таж вирік травень той, що довгі роки — Ридаючи, горюючи, ждучи — Самій уже верстати їй широкі Чужі простори. В темряві ночей Вчуваючи і голос, сміх і кроки Живого мов… Та й образ несучи Останній вже: кохане — як галиччям — Пошарпане ґранатою обличчя… Вчувайте ж нині, товариство славне, Палючий біль той, тугу — що як грань! — Тож не в Путивлі квилить Ярославна, То ж не обмити вже кривавих ран Обличчя того, що колись у травні Покрив китайкою злосмертний бран! Учуйте — і на прапорах несіть Наказ її: Полковників завіт! Богдан Кравців, 1-й крайовий провідник ОУН