підвечірнє каркання

земля розпечеться тріщинки на грунтовці розділять простір на до і після  розповзуться по шкірі жилками жовтого листя в маршрутці тиснява вичавить з тебе останні соки байдужістю лиць та гнучкістю принципів змішає з потоком і викине у життя із відкритими ранами надія — відірвана  гідність — надламана земля замість тріщин вкривається вирвами  чим залити їх всі та в сумлінні прогалини? вітрила порвуться на виході з рідної гавані  зірваний з рота скотч пахне кров'ю та страхом  ліпити його на мапу по приципу пластира  лишити кінчик мотка, щоб звисав із даху ця нитка тепер не даватиме впасти нам засвіта взнати колір на рукавах у районі ті, хто із ним — найближі, хоча незнайомі склеєні назвами вчора розйобаних вулиць змотані спільним і вічно болючим минулим я заливаю у себе шотландський віскарь пальоний коли збираю докупи надщерблені спогади (мотати потрібно як завжди у три шари) захована тиша в них  породжує в надрах здогадки і я збираюсь в похід беру із собою все, що розбилось раніше сумління запал справедливість жменю наївних віршів любов надію та віру і скотчу побільше

бризи гризуть мої гострі боки, слова засихають у гирлі, не знайшовши виходу  хоча море було так близько весь час, кожне століття  змивало сліди на чорних пісках  і скоро поглине мене хтось каже — найголовніше коли перекладаю — тільки б не зараз  ніхто не готовий до метеорита в їбало і я теж  випрошую ще один  день  рік міленіум, балансую між плит але все ж не уникну виверження, як після похмілля  виходить по мені лише прах та попіл? біль, біль та ще більше  та це хоча б щось  на ґрунтах висадять виноград  вичавлять висновки та рефлексії гіркий досвід це також досвід —  втішаю себе посеред руїн та течій, що відносять життя  подалі  від мене       віднині   я сам         відміна                    усіх сподівань         відлига             не передбачена а може не було й нічого і відповідно не лишиться  глиба льоду заплила не в свої широти і розчиниться променями та сіллю морський вовк стає равликом, частиною океану, його непомітним ковтком чи помітить хоч хтось? моє головне питання  чіпляюсь за нього, як краб за скелі, вчергове дряпаючись вгору тільки, щоб побачити відповідь нарешті знаходжу витік  і спускаюсь до тебе  ти моє море  у хвилях відображення слів ти моє море який би напрям не обирав   ти моє море  черпаю спокій із глибини ти моє море /я не хвилююсь за світ без мене, тепер це всесвіт із ми/

сузір’ям на небі рентгену розсиплються крихти фатуму   не знаю назви, але орієнтуюсь на нього в поході проти найбільш випадкового бога він забирає найкращих, тих, що їдуть назустріч сонцю на пробитому баці лишаючи по убитих дорогах кольорові плями віри можливо це були останні краплі і цього місяця більше не видадуть адже він вже ввійшов у смак перекрив всі поставки, перебив артерії, висушив навколишні землі до останньої сльо- зимно в його володіннях, коли знаєш, що сантиметром лівіше чи секундою довше, і в пісні були б зовсім інші слова але це все лірика на те він і бог, щоб ліпити завтра із випадковостей як себе зі шматочків свинцю та сталі цей пазл існує на зламах він перехоплює молитви, що летять не до нього всотує їх наївність оперізується стрічками чорними це його пояс з безконтактного бою безнадійно нерівного бою знову встаю у ринг після сотень новин-нокаутів торую стежку слідами найкращих підбираю уламки їхнього вчора такого світлого, що і досі відблискує у гострих скельцях дістаю слова із бійниці розсипаю по вулицях та ярах знаходжу в лісах обереги та фото з нагрудних кишень збираю усе докупи та будую свого… в сузір’їв на небі рентгену немає назв але є імена і у кожному схований Бог

дим від згарища ще лишається я ступаю у нього боязко, давши їсти приблуді-паніці, що затягнута чорним поясом частокіл із палиць у колесі ще зі мною, боюсь хтось вколеться, але в місті тривоги й галасу ти моя спокійна околиця я зриваюся першим поїздом чую стукіт між рейко-ребрами і думками про тебе розквітнуть ті сади, що давно занедбані ти питаєш мене, чи не страшно я боюся, що надто швидко я боюсь, не відпустить зашморг та ти рвеш його нитка за ниткою я боюся, що все це зникне, що зітреться, як сон на ранок я стою від дверей подалі — там реальність б’ється тараном я не знаю, куди тікати від старих та нових поранень та ти кажеш: “я знаю вихід” і проводиш мене дворами я вивчаю сліди та тіні забираю завжди з собою як і доторки, що на спині загорну у пам’ять сувоєм я згортаю всі зайві вкладки в твої вікна блакиті дивлюся потопаю у кожному русі та в глибинах твоєї правди поки дійсність не вносить правки відкидаю тривожні домисли в дим ступати не так вже й боязко, коли в ньому такі рідні обриси якщо ранок з тобою прожитий – світ існує у межах спальні і тепер це найбільш важливо і тепер це найбільш реально

поступ непевний у море з тисячі трав, станеш на міну часу — спогади розірвуть ставитимеш питання німі вітрам: хто і навіщо сили стільки відклав? скільки забрати, щоб не розізлити гру? бруд, що навколо, старший тебе й мене, старший за все, що ти колись уявляв виносив леза виплавлені вогнем орди, що прийдуть, виплюне, переверне світобудову і буде ліпити з нуля гулями вкриється тіло, ніби курганами степ сніг огорне стежки як бинтами поріз на поклик Ярила знов тонконіг проросте і розповзеться сумом твоїх пустель, коли наростає тупіт з усіх сторін споріднені крила у нори закличуть весну, серпом золотим розрізаючи стелі блакить і збудиться гнів, що поміж чорнозему заснув і прориватиме в просторі борозну ти нею ітимеш, як ніби робив це роки прокинутись — значить із пилу підняти щит і вивчити кожен болючий слід від стріли хай скільки б не вимивали його дощі і скільки навколо морок би не трощив до пам’яті спогад ніби реп’ях прилип припливи прозріння повінню з ковили нахлинуть тоді ж, коли й втома від сотні боїв, коли захочеться знову бути малим, збудує примарну завісу гіркий полин ти зрозумієш — спогади не твої але пролізти крізь них — нині твій наказ саме тоді кров’ю світло на ґрунт проллє тисячорічний скіф, і не здригнеться рука кожен чужинець жалітиме, що заблукав степ забере своє якщо в ньому є ти

жесть це ми

в капітана немає імені, тільки шлях крізь глибини та звалища всі мандрівки колись минають, а печаль осідає в залишку силуетами ламаних палуб методично на дно влягається застрягає поперек горла, ніби у колесі палиця в капітана немає штурвалу, лиш зіниці ілюмінаторів фарватер прокласти тяжко, коли море усіяне втратами лишається тільки дивитися на самотніх глибинних скатів пробивається струмом думка, що ти теж таким маєш стати в капітана немає дому, тільки милі, літри та літери  ховатись у них відтепер, аби промені не помітили  у обитель темряви вклинитись, як в пісок занурити голову намагатись шукати рідне навіть в цих найтемніших жолобах в капітана немає ваги, тільки тиск, що вминає ребра якщо знизу землі немає, то не треба стояти твердо я зрікаюсь всього чим був і вростаю в свій батискаф в капітана немає імені, але є чуже на вустах 

день починається я відкриваю рани-шлюзи випускаю ріки нон-стопу,  які безперервним потоком заливають долини у черепах, змивають під корінь уявлення про те, на чому тримається світ, якщо досі тримається в моєму пілпаці дві таблетки від обох пиздує конкретно: обереш синій туман забуття? знайому гілку метро,  де не заступаєш за лінію, зайвого не говориш і не обриваєш сон але щосекнуди боїшся, що це зроблять за тебе чи приймеш зміни? триматимеш руки напоготові а очі відкритими широко, щоб дивитись, як зникають міста та люди, кохання та друзі, поки не заповняться червоним аж до вій- на - вчитись жити по-новому вилізти із кокону і одразу в бліндаж, де із твого лиш остання банка нон-стопу і розуміння, що ти не один начебто в моєму пілпаці червона та синя я типу Нео-нацист? кидаю руку від серця до сонячного сплетіння нумо, вихаркуй усе, що там настоялося за маму, за тата,  за тих, хто за кордонами-гратами і вже не в змозі ні виплакати ні сказати, ну чому ти, сука, мовчиш? а, треба час на подумати? розумію, течія зашвидка об пороги можна й подряпатись. виходячи за поріг обираючи нову стежку, можна легко зірвати розтяжку а навіщо? якщо це зробить хтось інший, а за ним інший, інший та інший розбомбити власний центр прийнятих рішень і чекати допоки розрулиться ні, не розрулиться ні праворульні навари ні ліворульні хайлюкси не виїдуть із бездоріжжя ми в цьому болоті назавжди під якимось номером та й загрузнемо день триває я відкриваю рани-шлюзи сьогодні ми разом дрейфуємо в морі відчаю

сховатись у серце горіха та дахом поїхати (напрямок неважливий) бути звідси подалі — найвища втіха зриваюся вихорем, плутаюсь у хитросплетінні звивин, щоб в долину упасти зливою і розсипатись на частини збираю себе по крихтам уламки кори ніби пазл (тільки б знову не обрости захисними фразами) земля під уламками рихла і пахне новою фазою, в якій зникає усе одноразове залишається тільки біль, що ніколи не стихне — невід’ємна деталька істини я беру на горіховий човен заліза присмак і у вухах набридливий свист, щоб ніколи не забувати чому тут вода не прісна я ховаюсь у серце горіха накриваюсь виною, як стріхою і пірнаю на глибину

Ми з Каричем розлучаємося. І, мабуть, це один із найважчих текстів, які я будь-коли писала. Це був неймовірний шлюб. Найкращий і єдиний у моєму житті. Це були стосунки, де люди одне одного чули, поважали, любили, були найкращими друзями, партнерами, коханцями й цілим світом одне для одного. Але, на жаль, іноді складаються обставини, які не вдається перемогти навіть великою любов’ю. Ми дуже намагалися. Але, на жаль, не все можна врятувати. Мені дуже важко й дуже страшно. Ми були разом п’ять років, три з яких — у шлюбі. І зараз я поки не дуже розумію, як саме виглядатиме моє життя далі. Я страшенно люблю свого чоловіка як людину. Ми залишаємося близькими людьми, підтримуємо одне одного й намагаємося пройти це максимально бережно. Проте, на жаль, ми більше не можемо бути парою. Усі наші творчі проєкти, які ми разом задумували, будуть жити далі. Просто тепер — трохи інакше. Мабуть, іноді з великої любові доводиться робити дуже важкий вибір, щоб одного дня не довелося робити його вже з ненависті. Я не хочу перетворювати цю історію на пошук винних чи публічне з’ясування стосунків. Життя значно складніше за поділ на “правих” і “неправих”. Іноді люди люблять одне одного, але більше не можуть бути разом так, щоб не ранити. Між нами лишається теплота. І я завжди буду підтримкою й опорою для Льоші як для людини, яку дуже люблю й поважаю. Також чесно скажу: зараз у мене складний період і фінансово теж. Я активно шукаю роботу й намагаюся потроху втриматися на тому, що вмію й люблю робити. Тому я буду дуже вдячна за підтримку — добрим словом, репостом, замовленням книги чи футболки. І дуже дякую людям, які зараз поруч. Друзям, які не дають мені розсипатися в цей період. Будь ласка, без агресії, пліток і пошуку винних. Це боляче для нас обох. На цьому поки все. Залишаюся на зв’язку.

коліщатка розкрутились на повну не стукають, лиш нестерпно дзижчать і будять щоранку, як на роботу бути гвинтиком системи не так погано, коли вона працює на знищення погодитись на всі правила прийняти всі ризики розписатись в журналі видачі гніву і не здавати назад складність підвищується, ігрова зона стискається, як пробита легеня а кілзона росте, пожирає усе навколо дементором висмоктує всі кольори в ім’я вічного сіряка світ уроборсається у конвульсіях я тут, щоб продовжити страждання, тільки обравши чиї життя дорожчає смерть дешевшає смерть виходить на промислові рейки і я стою за станком навіть у нічну зміну, клепаю жахіття у головах (тих, що залишаться цілими) це конвеєр за яким не знудишся, конструктор, де ціль — розібрати крізь кістки досверлити до правди і зрозуміти, що істина не у вині, а у крові потоки виносять мене на берег і повертають до тями мене знову будить дзижчання я знову іду на завод одягнувши посмішку і шолом

виступ із київського відбору Всеукраїнського слему. далі буде)

У Києві стався справді трушний слем 👊🏻 На одній сцені — різні покоління перформативної поезії. У залі — максимально різна, інколи некомпліментарна, але така справжня публіка. Тут відбулося масове хрещення в слем для тих, хто ще його не знав, і водночас — відлуння споконвічних слемівських традицій для тих, хто ним живе. Тут зі сцени після довгої перерви знову кричав Ельф, якого відпустили на добу зі служби. Тут було багато обіймів, сміху і, звісно, нервів. Бо слем — як життя. І треба вчитися жити. Київ показав потугу. І кожен, хто вийшов на сцену, був гідний гранд-фіналу. Однак за результатами глядацького голосування та оцінок журі фіналістами стали: Карич, Ніла Ревчук і Скалозубство. Вітаємо й тішимося. А для тих, хто не пройшов — трохи надії: ще будуть визначені лакі-лузери. І, можливо, ними станете саме ви. А поки — світлини від Ріти Кулієвої. Більше фото — тут. Робіть сторизи, діліться враженнями. Бо правда в тому, що ми іще живі. Це наші небеса і наші аномалії, а у Господа немає для нас автокефалії. Все буде слем, рідненькі. Обіймаємо 🤍

Роздав стиля на слемі, їдем далі

видати крик, коли намальований криво, коли накрило осяяння, ніби сусідній квадрат, випалило до чорноти сліпці один за одним падають у вирву мазків мила моя, я один із них  чи як там було є і буде? цей триптих не покинути,  цей артобстріл не пережити останній день Помпеї стає першим днем бабака годинники розпливаються, декорації знищено почуватися зайвим, як палець на згенерованій пікчі вивчити кожен піксель навколо але не знайти собі місця  пройдуть роки, фарби вицвітуть а ми тут і далі стоятимемо такі несправжні, але живі

Ця книга не про минуле, не про майбутнє і не про теперішнє. Ця книга — про нас. «Стилет волі» — художній роман-антиутопія про війну, вибір і людину всередині системи, яка тріщить. Це не документалістика, але кожна сцена болить по-справжньому. Тут немає героїзації — лише втома, лють, страх і рішення, за які потім доводиться платити. Це книга про те, що стається з людиною, коли світ навколо ламається і єдине, що лишається, — власна воля. 📚 Формати та ціни: — електронна версія (PDF) — 200 грн — паперова книга — 400 грн 📦 Паперова — з доставкою Новою поштою по Україні 🖤 Як придбати: — напиши мені в дірект Це художня антиутопія не для фону. Вона залазить під шкіру і там лишається. Якщо відгукується — значить, час читати.

Друзі, подався на Всеукраїнський поетичний слем, ось моя заявка. Якщо сподобалось, поставте лайк, будь ласка. Може відпустять з армії десь почитать))

Друзі, нагадуємо, що прийом заявок на Всеукраїнський відбір World Poetry Slam триває! У цьому дописі ми докладно розповідаємо, як подати анкету на участь: 👉 де знайти анкету та правила відбору 👉 як оплатити організаційний внесок 👉 у яких випадках оплата не потрібна 👉 що покриває організаційний внесок та скільки разів його платити 👉 як заповнити анкету на участь і що куди завантажувати Корисні посилання: 🔗 Оплата організаційного внеску. 🔗 Лінк на реєстрацію. 🔗 Правила Всеукраїнського відбору. Дотримуйтесь інструкцій і подавайте свої заявки. Реєстрація на Всеукраїнський відбір завершиться 31 грудня. 💎 Яйця драконів