Сержант Gonzo

​​У мене був вільний час, і я вирішив пройти безкоштовний курс із базової фізики на Prometheus. Ви навіть не уявляєте, скільки разів я проклинав самого себе за те, що не вчив у школі фізику, коли вирішував якісь проблеми з апаратурою, і скільки разів проклинав себе за те, що не вчив хімію, коли робив щось із вибухівкою. До речі, під час навчання в школі як на уроках фізики, так і на уроках хімії задовільні оцінки мені ставили лише за те, що я мовчав. Мої вчителі були готові малювати мені оцінки за умови, що я мовчки малюватиму в зошиті. На жаль, малювання не допомагає, коли треба налаштувати радіообладнання або змішати запалювальну суміш. Загалом можу порадити всім, хто ухиляється від армії, підучити або повторити шкільний курс фізики, тому що, коли ви потрапите на війну, зрозумієте, що закони фізики — це єдині закони, які справді працюють. P. S. Я припускаю, що саме в той момент, коли вчителі фізики починають ставити учневі задовільні оцінки за те, щоб він закрив рота, народжуються майбутні студенти журфаку.

2⃣ Зрештою один зі снарядів цього СПГ приземлився навпроти входу до нашого бліндажа, й уламки пошкодили кабель живлення антени. Я поліз на дерево його ремонтувати. Стояв сильний вітер, і я чув лише шум листя навколо. Коли за десять метрів від мене вибухнуло щось невелике, я щиро здивувався, а коли підняв голову, побачив дрон, який віддалявся від мене. Ситуація досить кумедна. Російський дрон із боєприпасом летів кудись повз нас, коли побачив, як я сиджу на дереві й кручу антену. Три місяці вони намагалися знищити сусідів за 50 метрів від нас, пролітали над нами купу разів, а зрештою суто випадково застали мене за ремонтом антени. Незадовго до цього я також випадково знайшов російських пілотів. Я перевіряв якість зв’язку після якогось дрібного ремонту, залетів у Нью-Йорк і став свідком того, як росіянин виходить на вулицю, щоб забрати борт. У цей момент я висів майже над ним. Він дуже здивувався, коли зрозумів, що його дрон — не єдиний, хто завис поруч. На жаль, удача працює і на боці росіян також. Ми зреагували досить швидко. Винесли назовні наш купольний РЕБ, і, поки він працював, я зайнявся заміною антени Starlink. У Серебрянському лісі ми домінували над противником. Це не зовсім добре, адже саме протистояння із сильним противником підштовхує до розвитку. У сильного противника є чого навчитися. Коли ми переїхали під Нью-Йорк, то побачили, а потім перейняли в росіян деякі їхні тактики. Коли вони знаходили якусь із наших позицій, то насамперед знищували антену Starlink, а потім бралися за знищення самої позиції. Також вони влаштовували «карусель» зі скидами. Це очевидна й дієва практика, яку ми також почали використовувати проти росіян. На позиції в нас була фальшива антена Starlink, яку мені прислав волонтер із Запоріжжя. Цей макет був дуже схожий на справжню антену. Я зняв справжню антену, переніс її на інший бік бліндажа й накрив шматком плівки, а на її місце встановив макет, швидко пофарбував його в такий самий колір і замаскував так само, як був замаскований оригінал. Після цього ми вимкнули РЕБ, повернулися до бліндажа й почали чекати. Чекати довелося недовго: незабаром прилетів ворожий дрон, який шукав антену, а потім прилетів ще один і знищив макет. Після цього росіяни взялися за наше знищення. Те, що вони думали, ніби залишили нас без зв’язку, зіграло нам на користь. Зв’язок — це та складова війни, яку неможливо переоцінити. Вони скидали гранати під наш вхід, потім намагалися нас підпалити. На щастя, їхні запалювальні боєприпаси були настільки погано зроблені, що взагалі не загорілися. Потім досить щільно працював 120-мм міномет, а після нього — знову дрони. Я намагався влаштувати засідку на ворожий борт за допомогою РЕБа: просто терпіти те, як нас намагаються вбити, не хотілося. До вечора росіяни від нас відстали. Уночі ми переїхали на резервну позицію, яка була за 250 метрів від цієї. Ми дуже не хотіли відступати з цієї висоти. Нова позиція була менш зручною, бліндаж — дуже тісним і менш безпечним, ніж попередній. Через два дні після нашого переїзду прийшли сапери й замінували дорогу, яка вела до нашої першої позиції. Тоді я зрозумів, що ситуація настільки погана, що ніхто вже не планує їздити в тому напрямку, звідки ми прийшли, й очікують, що звідти можуть приїхати росіяни. Минув приблизно тиждень, коли вночі до нас прийшов хлопець із нашої розвідки, а разом із ним — хлопець із бригади суміжників, який загубився, втратив своїх і не розумів, куди йому рухатися. Наш розвідник підібрав його в посадці й забрав із собою. Вони повідомили нам, що між нами та росіянами більше нікого немає і ми залишилися крайньою позицією. Вони пішли облаштовувати СП-шку перед нами, а ми продовжили працювати із цього місця й загалом перебували там приблизно місяця, перш ніж відкотитися ще на 700 метрів далі. Найцікавіше в усьому цьому те, що перша позиція взагалі не мала маскування. Звісно, ми маскували наше БпЛАшне обладнання, облаштували злітку так, щоб не виходити з траншеї, зробили окреме місце для генератора, окреме — для бензину й окреме — для БК, але позиція загалом була досить помітною. Проблема полягала в тому, що її неможливо було замаскувати. Вона була настільки помітною, що, без перебільшення, її можна було побачити навіть із супутника, але це нас не зупинило. Ми добре попрацювали із цього місця, і якби російський дрон не побачив, як я сиджу на дереві, то працювали б там іще довше.

1⃣ Це була наша перша позиція після того, як нас перекинули із Серебрянського лісу під Нью-Йорк. Там був готовий бліндаж, чудова радіовидимість, це була висота, до того ж туди можна було під’їхати на авто. Єдине, що мене спочатку засмучувало, — ми розташувалися занадто далеко від зони спостереження, приблизно за 3,5 кілометра. У лісі ми стояли набагато ближче, але я ще не розумів, що тут на нас чекає зовсім інша війна. Протягом наступних трьох місяців ми пережили період, коли нас ретельно обстрілювали. Поруч із нами, за 50 метрів, розташувалася ще одна позиція БпЛА. Ми знали, що когось із нас викрили, але ще не знали, кого саме, — прилітало однаково по обох позиціях. Якось у сусідній посадці висадився російський десант, а в полі відбувався танковий бій. Купа суміжників того дня втекла зі своїх позицій. Ми деякий час сусідили з російськими розвідниками. Згодом більшість із них загинула, а решта здалася в полон. Відстань між нами та росіянами постійно зменшувалася. Якось повз нас ішла наша піхота і застрелила приблизно за 300–400 метрів від нашої позиції росіянина, який ховався під деревом із рацією. Оскільки по нас дуже часто прилітало, ми облаштували злітку так, щоб виносити дрон, не вилазячи з траншеї, і працювали далі. Був час, коли по нас активно працював СПГ. Він працював так ретельно, що іноді перерви були лише на перезаряджання. Усе навколо нас було всіяне хвостами від його снарядів. Здавалося, хтось намагався його знайти, але не зміг. Особисто нам було не до цього: ми працювали у своїй зоні й згодом просто звикли до цих прильотиків. Порівняно з артилерією та 120-мм мінометом СПГ здавався нам зовсім несерйозною загрозою. Коли в антену наших сусідів прилетів FPV-дрон, ми нарешті зрозуміли, кого з нас викрили. Незабаром вони з’їхали, але ми залишилися. Там був гарний радіо горизонт, ми долітали до південної частини Нью-Йорка і висіли прямо над деревами. Таку позицію було шкода залишати. Росіяни наближалися дедалі ближче, і в якийсь момент піхота, що рухалася повз нас, розповіла, що шлях до нашої посадки обороняють лише дві людини, одна з яких стара, а інша хвора. Усі інші на той момент або загинули, або зазнали поранень. Але ми працювали, хоча вже розуміли, що скоро доведеться відкочуватися назад. Час від часу виникала загроза штурму, і ми готувалися до того, що доведеться відбиватися від ворога за допомогою стрілецької зброї та РПГ.

На мене накотила ностальгія. Я хотів розповісти, як одного разу до мене прилетів російський дрон, коли я ремонтував антену на дереві, але розповідь виявилася настільки великою, що, напевно, я розділю її на кілька частин. Перша з них буде вступом, який потрібен, щоб передати атмосферу подій.

​​Ми з родиною плануємо залишити Київ на зиму. Я на той час уже маю бути на службі, а Катя з дитиною поїде до батьків. Чесно кажучи, у мене були невеликі сумніви щодо цього рішення. Я думав: а раптом зима буде не такою важкою, як може здатися? Але після того, як головою Державного агентства відновлення та розвитку інфраструктури призначили колишнього очільника Запорізької області Івана Федорова, сумніви зникли. Його ключовим завданням буде захист критичної інфраструктури. Ось тепер дивіться: Федоров отримав свій перший орден «За мужність» за оборону Мелітополя. Якщо ви не в курсі, до Мелітополя росіяни заїхали як до себе додому. Місто захищали невеликі групи людей, деякі з яких на той час навіть не були оформлені як військовослужбовці. Це були звичайні цивільні, які взяли до рук зброю, а також ветерани АТО/ООС. Не знаю, якщо чесно, чи отримав хтось із них орден «За мужність» або хоча б якусь медаль, але Федоров, який не мав жодного стосунку до цих людей, за свій «подвиг» орден отримав. Другий орден він отримав за оборону Запоріжжя. Щоб було зрозуміліше, захистом населення Запоріжжя Федоров зайнявся зовсім нещодавно — під сильним тиском громади й лише тоді, коли FPV-дрони почали вбивати людей просто на центральній вулиці міста. При цьому орден за оборону Запоріжжя на той час у нього вже був. Зараз власник двох орденів «За мужність» займатиметься захистом об’єктів критичної інфраструктури. А я починаю замислюватися над тим, що відправити родину за кордон — досить непогана ідея. Я можу вас запевнити, що жодним чином не перебільшую. Просто маю припущення, що з такими керівниками цієї зими нашій інфраструктурі настане ПИЗДА.

​​Що ми знаємо про справедливість завдяки голові нашої держави? Можна викрасти людину. Мається на увазі викрадення СБУ заступника командира РДК Каплунова. А це саме викрадення, тому що його позбавили волі, не оголосивши підозри й узагалі не представившись. Фактично його декілька днів утримували невідомі особи. Можна декілька днів тримати людину в неволі й намагатися щось підкинути в її квартиру. Це випливає з відео, яке зробило ГУР: на ньому невідомі особи із сумками намагаються вночі проникнути до помешкання Каплунова. Можна змусити людину обмовити саму себе. Можна представити як дискредитувальні матеріали якесь «ліве» листування. Усе це можна опублікувати на офіційних ресурсах СБУ. Висновок про те, що все це фікція, можна зробити з того, що після всього цього Каплунова відпустили на волю. Якби це було правдою, йому обрали б запобіжний захід і, найімовірніше, він потрапив би до СІЗО. Але цього не сталося. Наскільки я розумію, йому навіть не повідомили про підозру, що свідчить про те, що все це — не більше ніж фікція. Можна стріляти в представників ГУР і поранити трьох військовослужбовців Головного управління розвідки. Що має після цього зробити президент? Звільнити заступника керівника ГУР. Заступника керівника СБУ — теж, але тут усе зрозуміло. А заступника керівника ГУР — за що? За те, що вони рятували свого побратима? Вочевидь, Зеленський вирішив пограти в суворого батю, який карає неслухняних дітей, але за цих обставин це недоречно. Я не розумію, через що все це сталося. Припускаю, що публічно про це ніколи не стане відомо, але очевидно, що СБУ вкотре щось переплутала й почала воювати не в той бік. Насправді це чудовий сигнал для тих росіян, які їдуть в Україну, щоб воювати проти росії: це погана ідея. Росіянин може приїхати в Україну, виконувати складні бойові завдання, ризикувати життям, а потім опинитися в підвалі СБУ хуй знає через що. Нещодавно моя дружина сміялася з мене через те, що після закінчення курсу «OSINT та кібербезпека» я запаролив свої пристрої та окремі застосунки, а також зашифрував ноутбук. Свої дії я пояснив їй тим, що це необхідно на випадок, якщо хтось вирішить вломитися до нас додому, надягнути на мене наручники й отримати доступ до моїх пристроїв. Звісно, я розумію, що я на хуй нікому не потрібен, але звідки в мене може бути впевненість у тому, що завтра СБУ не розширить список своїх ворогів? Сьогодні вони воюють проти ГУР і РДК, а завтра згадають про громадян України, які тривалий час мешкали на росії, як я. Безпека ніколи не буде зайвою, особливо якщо ти мешкаєш у державі, в якій Служба безпеки України час від часу забуває, у який бік треба воювати.

​​Сьогодні був перший день практичних занять. Я вперше їздив машиною Києвом. Добре, що я спочатку навчився керувати FPV, а вже потім сів за кермо. Після FPV керувати машиною доволі легко. Якщо не вірите — спробуйте припаркувати FPV.

​​Щось я забув похизуватися тим, що скинув зайву вагу, — не можна втрачати такий привід для хизування. Для мене загалом було великим відкриттям те, що я можу набрати зайву вагу. Але виявляється, що, якщо їсти по чотири тістечка за раз кілька днів поспіль, це доволі легко. У 2022 році я йшов до армії з вагою 53 кг при зрості 171 см. Я виглядав трохи краще за Крістіана Бейла у фільмі «Машиніст». На момент поранення я важив близько 70 кг, після поранення швидко схуд до 60, а після звільнення відростив пузо й набрав десь 76 кг. Свій фізичний стан я вимірюю за шкалою Крістіана Бейла. Зараз я приблизно як «Американський психопат»: 74 кг при зрості 171 см без зайвої ваги. За моїми мірками, це те, що треба. Відкритим залишається питання: чи варто рухатися до «Бетмена», чи краще підтримувати фізичну форму «Американського психопата»?

Я нарешті склав іспит із теорії ПДР. 20 із 20. Цікаво, що чим ближче я до отримання водійських прав, тим більше радію тому, що не планую купувати машину й їздити на ній. Отриманням прав я вирішив зайнятися лише тому, що впевнений: потім на це не буде часу.

Федоров утік за кордон і не з’явився на допит у Верховній Раді. По-перше, він ясно дає зрозуміти, що не має жодної поваги до демократичних принципів, які ще зовсім нещодавно так завзято захищав своїм ротом. По-друге, це приблизно такий самий ляпас його прихильникам, як і призначення радником міністра оборони Італії. Ну і найголовніше: він міг скористатися допитом у Верховній Раді як майданчиком для висловлення своїх ідей, але не зробив цього. Будь-яка людина, упевнена у своїй правоті, якій немає чого приховувати, зробила б саме так. Але не Федоров. Найімовірніше, Федоров добре розуміє, що обісрався зі своїми реформами так сильно, що популізм не врятує його, коли його досягнення почнуть оцінювати за діями й фактами, а не за політичними гаслами. А я так сподівався побачити це шоу. Не відбулося, на жаль.

​​У мене в друзях у Facebook є волонтерка. Вона з тих людей, які займаються допомогою війську ще з 2014 року. Я познайомився з нею через побратима, ще коли служив у ТрО. Вона надіслала нам антену й підсилювач сигналу. Це були перші зовнішні антени, до цього оператор БпЛА керував дроном, стоячи просто неба. Нещодавно ворог завдав удару по складу БК у селі Мила, що неподалік від Києва. Унаслідок удару загинуло 38 людей, із них 27 перебували в пансіонаті для літніх людей, багато з них згоріли живцем. Серед цих пенсіонерів була свекруха цієї волонтерки. Її син служить у ЗСУ. Селом розкидані патрони й уламки снарядів, біля цього пансіонату лежить нерозірвана міна калібру 120 мм. Це трагедія. Я не можу підібрати вдалих слів, щоб висловити свою розгубленість. Якщо відкинути те, що склад БК, розташований так близько до цивільних, — це необґрунтована небезпека для них, виникають й інші питання. У ворога є різні засоби розвідки: супутники, кіберрозвідка — я маю на увазі злам тих чи інших сервісів і пристроїв, зокрема тих, що належать військовим, — OSINT і, звісно ж, агентурна інформація. Будьмо відвертими: у нашій країні купа прихильників росії, і не тільки. Людина, яка передає дані росіянам, може й не бути їхнім прихильником. Я регулярно дивлюся новини від СБУ, поліції та прокуратури, і дуже часто серед агентів рф трапляються наркомани. Залежні люди — це досить уразлива категорія. Мені просто цікаво, на що сподівалися люди, які вирішили розмістити склад поруч із цивільними? До будь-якого цивільного треба ставитися як до агента рф. Нічого особистого — це виключно питання безпеки. Наприклад, я вже писав про цивільних, які залишаються в зоні ведення бойових дій, тому не хочу повторюватися. Але ви собі це уявіть: село зруйноване, дрони безперервно літають в обидва боки, підори майже щодня їдуть нас штурмувати, деякі доїжджають, буквально вчора на сусідній вулиці знищували російських піхотинців — і водночас через дорогу від нашої позиції живе подружжя пенсіонерів, яке не хоче залишати дім, бо їм шкода курей. Ви, може, думаєте, що я дуже турбувався про це подружжя, коли ходив до них і вмовляв поїхати? Ні. Я турбувався через те, що вони могли залишатися в селі, щоб передавати росіянам координати наших позицій. А також через те, що в разі їхнього поранення мені й побратимам довелося б витрачати час і ресурси на їхній порятунок. Я просто не хотів потрапити в ситуацію, коли мені й побратимам доведеться ризикувати через людей, у яких немає мозку. Ось це дивує мене найбільше. Якщо ви не думали про безпеку цивільних, то чому не думали про власну? Невже хтось розраховував, що, якщо перевантажувати поруч із житловими будинками купу ящиків із БК, ніхто не здогадається, що там склад? Чи ніхто не припускав, що якийсь довбойоб, якого посадили охороняти цей склад, сам розпиздить місцевим, хто він і що тут робить? Я не намагаюся перекласти відповідальність із військових на цивільних, як хтось може подумати. Я якраз вважаю, що розташування таких об’єктів поруч із цивільними — це велика небезпека, передусім через те, що хтось може видати їхнє розташування ворогу.

Коли треба було вирішувати питання щодо вступу до магістратури, я був у Запоріжжі й пішов до університету, щоб дізнатися всю необхідну інформацію. На той час там була така ситуація: в аудиторії сиділи декілька дівчат — припускаю, що це були студентки, які підробляли влітку або допомагали університету. Жодна з них не мала уявлення, що відбувається і що треба робити. Поміж них бігав хлопець на ім’я Ярослав і пояснював, що треба робити, куди клацати та як усе оформлювати. Ярослав був єдиною людиною в цій аудиторії, яка розуміла, що відбувається і що треба робити. Уже після складання іспитів, перебуваючи в Києві, я намагався з’ясувати, що ж, власне, робити далі, і декілька разів телефонував до університету. Це була довга й заплутана історія, але щонайменше двічі я чув із того кінця слухавки, що треба дізнатися в Ярослава або уточнити в нього. Мені так сподобалася ця ситуація, що зрештою Ярослав перетворився в моїй родині на загальну назву. Наприклад, я йду до ЦНАПу, повертаюся додому й розповідаю Каті, що там було. Вона питає: «І що, там не було Ярослава?» Я відповідаю: «Ні, у них немає Ярослава. У них навіть керівник відділу — не Ярослав». Окрім навчання в магістратурі, я проходжу декілька курсів. Наразі в мене придбані й заплановані курси аж до кінця року. Кожен із них пов’язаний з опануванням певного програмного забезпечення. Курсів про «успішний успіх» багато, а тих, де навчають конкретних навичок і роботи з конкретними програмами, — менше. Навіщо мені це? Я розумію, що, коли повернуся на службу, не хочу бути Миколою — я хочу бути Ярославом, незважаючи на те, що я Михайло. Бути Ярославом банально краще, ніж Миколою або Михайлом. І загалом справи в нашій країні йшли б набагато краще, якби в нас було більше Ярославів. Хочете, щоб життя було кращим, а безладу навколо — менше, ставайте Ярославом.

Можна вигадати безліч жартів про те, що Федоров став радником міністра оборони Італії, але я не хочу знущатися з його картонних прихильників. Їм ще за його контрактом служити. Мені цікавіше, чи прийде завтра Федоров на допит до Верховної Ради. Я чекаю на цей допит більше, ніж на третю частину «Дюни». Це ж буде словесна бійка двох великих популістів — Федорова і Гончаренка. Можна ставити ставки у букмекерів у категорії «півнячі бої».

Сьогодні День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність. Випадково побачив це фото в Instagram. Я не знаю, чи цей стенд зібрали так навмисно, чи це випадковість, але всі четверо — хлопці, з якими я проходив КМБ в «Азові» у 2015 році й потім служив в одній роті. Распутний спав на сусідньому ліжку. З Алігатором ми завжди займалися разом, коли треба було виконувати вправи в парах. Лось під час КМБ дуже допомагав хлопцям, які не витягували фізичну підготовку, а потім став командиром взводу. Кросс дуже хотів, щоб йому видали РПК, і, здається, був першим, хто заснув під час наряду й потрапив до нашої «в’язниці». Я якось приносив йому їжу в камеру. Гарні тоді були часи — безтурботні. Ніхто з нас іще не бачив війни.

​​Нарешті цей день настав — я госпіталізований до психоневрологічного відділення. Зрештою я зможу прикидатися неадекватним ПТСРником, маючи для цього офіційне підґрунтя. У невролога: — Ви ж розумієте, що призначене вам лікування не приведе до відчутного покращення вашого стану? — обережно запитав він. — Так, звісно, розумію, — спокійно відповів я. Це четвертий невролог, який каже мені, що мій стан стосовно пошкоджених нервів уже ніколи не зміниться. Насправді я бачу лише одну проблему, яка варта уваги, — це дебільна процедура отримання статусу особи з інвалідністю з його щорічним переглядом. Виходить, що після поранення ветеран має до кінця життя ходити по лікарнях і суто формально проходити лікування, лікування невиліковного стану — тому що хтось у Міністерстві охорони здоров’я вирішив, що це гарна ідея. Справедливості заради скажу, що якби мені ампутували праву ногу, яка, на мій погляд, лише заважає мені жити, тоді я міг би отримати інвалідність пожиттєво і мені не довелося б займатися всією цією абсурдною хуйнею. Зрозуміло, що я продовжу інвалідність цього року, можливо, ще й наступного, але не буду займатися цим долбоєбізмом до кінця свого життя хоча б тому, що є корисніші способи витратити свій час. Відповідно, у нашій країні частина людей з інвалідністю, зокрема ветерани після поранень, отримують пенсію по інвалідності доти, доки їм вистачає часу й терпіння робити вигляд, що вони лікують свої невиліковні травми та захворювання. А медичні заклади замість того, щоб лікувати тих, хто цього дійсно потребує, витрачають частину ресурсів на те, щоб робити вигляд, наче вони лікують тих, кого вилікувати неможливо. А ще я зі співчуттям ставлюся до лікарів та інших працівників державних медичних закладів. Мені взагалі іноді здається, що в Міністерстві охорони здоров’я сидять якісь люди, які бачать сенс свого існування в тому, щоб псувати життя всім, до кого вони можуть дістатися.

​​Першою установою, до якої я потрапив після звільнення, був Центр зайнятості населення. Пам’ятаю, як сидів, дивився на цей безлад і фантазував про те, як могла б працювати ця служба, якби тут був сержант: ранкове шикування, робочий чат, список завдань, план занять з особовим складом для підвищення кваліфікації тощо. Це, звісно, смішно уявляти, але частка раціональності в цьому є. До чого я це? Я вступив до магістратури в ЗНУ на спеціальність «Публічне управління та адміністрування». А це означає, що десь через півтора року в мене може з’явитися можливість працевлаштуватися до державних органів за фахом. Я дуже сумніваюся, що в мене виникне бажання це зробити, але освіта зайвою не буде. Чого тільки не буває в житті: актор стає президентом, SMMник — міністром оборони, а Центр зайнятості якогось району перетворюється на військовий підрозділ.

​​Я не пам’ятаю, де саме вперше звернув на це увагу: чи то в Моршинській міській лікарні, чи то в лікарні в Сонячному у Запоріжжі. Під час хвилини мовчання, слухаючи гімн, я зрозумів, що ледве стримую сльози. Відтоді намагаюся не потрапляти в ситуації, коли чую гімн у громадських місцях, щоб люди навколо не бачили моїх сліз. Раніше в мене не було такої реакції на гімн. Просто з часом рядки «Душу й тіло ми положим за нашу свободу» перестали бути лише словами, а стали чимось набагато більшим. Гімн, прапор і герб — це символи нашої держави. Незалежної держави. Але державні символи, як і саме поняття незалежності, різні люди сприймають дуже по-різному. Важко усвідомити ціну свободи, якщо ти за неї не боровся. Я не вимагаю, щоб кожен українець заплатив за свободу й незалежність, — не маю на це права. Але можу вимагати поваги до цих понять. У цьому й полягає причина значної частини конфліктів, які відбуваються в нашому суспільстві. Частина людей не розуміє, чому від них вимагають поваги до нашої країни, її незалежності та державних символів. Не розуміє, що за право висловлювати свою думку чи розмовляти тією мовою, якою хочеш, треба боротися. Незалежність країни, як і право на життя та свободу, — це лише абстрактні поняття, вигадані суспільством. Вони не мають цінності, якщо немає кому за них боротися. Зі святом! Викладу разом із цим дописом наше із Серьогою фото, тому що воно мені подобається.

До речі, у цьому відео є цікавий момент, у якому заступник колишнього міністра оборони Федорова Банік відповідає на звинувачення в тому, що Міністерство оборони затримало постачання НРК до війська. Він каже приблизно таке: «Ми не затримували постачання НРК, ми кілька тижнів опрацьовували й приводили до ладу цю заявку від армії». Я спочатку слухаю, як заступник міністра оборони так спокійно розмірковує про кілька тижнів, а потім заходжу в Instagram і бачу сториз заступника командира роти БпЛА однієї з бригад, який на візку тягне FPV-дрони до позиції, тому що немає НРК. І людей, судячи з усього, також немає, якщо цим займається він. Це ж не моя вигадка — це просто спостереження за двома різними світами: в одному люди ризикують життям, а в іншому — ведуть боротьбу за теплі посади в уряді.

Дивний хлопець Серьожа. Він же сам закликав людей підтримати людину, яка дуже впевнено розповідала про те, що в Міністерстві оборони панує корупція, гроші витрачаються неефективно і що якби не кляті корупціонери, імен яких він так і не назвав, то грошей вистачило б і на зброю, і на зарплати, і на іноземних добровольців. Тепер Стерненко дивується, що донатів стало менше. Дивно, чого це? Насправді я сподіваюся, що люди, які перестали донатити Стерненку, просто донатять іншим фондам або напряму військовим, а не перестали донатити взагалі. Тому що зрештою в програші однаково будуть насамперед військові, а потім — цивільні, але ніяк не корупціонери. Життя несправедливе — для когось це досить несподіване відкриття.

Я довго мучив себе питанням, чи треба нам розлучитися, але через деякий час зрозумів, що ставлю собі неправильне запитання. Замість того щоб думати, чи треба розлучатися, я почав шукати відповіді на запитання «як краще розлучитися?» і «коли треба розлучатися?». Відповідаючи на них, я знайшов відповіді й на всі інші питання. Зрештою, ми поговорили про це з Катею, і я вважаю, що це дуже добре: наші бажання та погляди на майбутнє збігаються. Залишилося лише узгодити деталі, але це з часом. Так, ми з Катею потрапили в пастку, яку можна було передбачити заздалегідь. Наші стосунки почалися, коли я був на службі, ми одружилися, коли я був у відпустці, а Марго зачали, коли я проходив лікування після поранення. Наші стосунки будувалися переважно дистанційно, і все було добре. Але після мого звільнення з армії з’ясувалося, що постійне перебування поруч — не така вже й проста річ. Наразі ми живемо як сусіди й плануємо жити так ще певний час. Поки що ми не можемо дозволити собі розлучення в усіх сенсах цього процесу. Деякий час нам доведеться пожити разом. На щастя, залишилося не так багато часу до того дня, коли я повернуся на службу, тому пережити період, поки Маргарита трохи підросте, буде простіше. Аргументи на кшталт «ну у вас же є дитина» не є раціональними. Розмірковуючи таким чином, можна дуже легко припуститися помилки «марно витраченого часу». Це той випадок, коли люди продовжують вкладатися у стосунки, у яких немає майбутнього, через те, що їм шкода часу, витраченого раніше. Колись Маргарита стане дорослою дівчиною і замислюватиметься над складними питаннями. Я вважаю, що буде корисно зберегти спогади про ці часи. Марго має зрозуміти, що розлучення її батьків — це не імпульсивний вчинок і не подія, у якій є винний і жертва. Це цілком раціональне, зважене рішення двох дорослих людей. P.S. Нещодавно попросив ChatGPT розповісти про мене на основі нашого з ним спілкування. Таким чином я з’ясував, що мої стосунки з ChatGPT значно ближчі, ніж із дружиною.