тексти без назви

це відчувалось, як свіжий травневий ковток, як прописаний лікарем тéрпкий і мокрий іній, як на потяг останній і дуже вагомий квиток, який загубився в шерензі вокзальних ліній. це відчувалось сиреною в день перемоги. криком в тісній і набитій людьми кімнаті. це відчувалось німим і пустим діалогом, в якому слова від початку були кострубаті.

Артистка Чуприненко заспівала пісню, яка розірвала моє серце на тисячі шматочків 💔 (степ)

я відволічусь, а тебе вже не існуватиме рукостискання і короткий погляд у вічі – це мить, коли помічаєш людину вперше і після цього все стає довгостроковим антрактом. ноги перестають тримати тіло на землі, пророкуючи стовідсоткове падіння, долоні німіють і серце починає битись частіше. але варто тобі відволіктись, цього вже не існуватиме. пересічні лінії, вокзали та потяг в один кінець – не більше ніж передбаченість. стискаючи подаровані квіти за спиною, намагаюсь не згадувати деталей. неможливо.. тому зупиняюсь на моменті рукостискання і короткого погляду, моменті, коли помічаєш людину вперше і після нього все стає довгостроковим антрактом.

давай ти будеш плюсом, а я стану мінусом? мій погляд застиг на залитій персиковим сонцем кухні. не можу оговтатись від чергової безсонної ночі із присмаком трояндового меду – навіть красиві квіти мають шипи. навіщо тоді вирощувати те, що залишить рану? і попри це ти все одно поливаєш кожну з них. тоді давай зроблю тобі послугу – стану мінусом, залишивши тобі тільки плюси? після цього ти запитаєш «навіщо?», а я, стиснувши плечима, відповім «ти і так усе знаєш». знаєш, як роками ти боровся за світло і як сильно потребуєш звільнення. і ось я забрала від тебе темноту, щоб ніякі шипи більше не могли завдати тобі шкоди, навіть якщо вони знаходяться у солодкому меді на верхній поличці моєї персикової кухні..

уся земна любов – неначе іноземна.. (автор із відкритого мікрофону)

правда загострює ніби тонким ножем кволу стіну, якої давно не існує. помітиш її, посвітивши нічним ліхтарем. вона просто є. неправду собою руйнує. (вірш із підсобки)

історія цієї пісні доволі цікава, тому, щоб заохотити аудиторію, виставляю її шматочок 🤍 чекайте на платформах🙈

і тут навіть не так важливо, який чай ми любимо, адже говорити для нас буде важливіше, ніж саме чаювання. ти скажеш «до зустрічі», а я виправлю на «побачимось завтра», але ж побачимось? (Андрій Г.)

щойно дізналась, що це український гурт 🥹

ти завжди знайдеш час для того, кого ти любиш. (П. Марченко)

не роби голосних і дзвінких заяв. ніколи не порушуй спокій моря. у кожної субстанції - свій стан без зайвонедоречних алегорій. це не антракт на декілька хвилинок. це пауза. закінчення. фінал. я зібраний із тисячі цеглинок, обернений, акордом, на провал. ніколи не порушуй спокій моря. спілкуйся обережно. без питань. без зайвонедоречних алегорій ходи по морю тихо. без вагань. це не концерт на декілька годинок. це безкінечне мариво ночей. я зібраний із тисячі піщинок так само як і тисячі людей.

почути їх уживу 💔 (пісня: «майже звик»)

безкінечні рядки залишали «тире», бо трьох крапок для них було мало. раз на тиждень в кав’ярні я бачив тебе і це мене рятувало.

я не прихильник більшості, навіть якщо залишусь один. Іван Х.

«якщо Ви бачите приголомшливу красу чи величезний біль там, де інші не бачать майже нічого, Вас постійно переповнюють сильні почуття. ці емоції можуть бентежити й пригнічувати. якщо люди, які Вас оточують, не бачать і не відчувають того, що бачите і відчуваєте Ви, це може викликати почуття відчуженості й загальне відчуття незалежності, інакшості. такі сильні емоції надзвичайно дієві, коли знаходять свій прояв у творчості. водночас, саме вони стають тими темними хмарами, які конче потрібно розігнати, щоб можна було заснути або підвестися вранці з ліжка й зустріти новий день. це дар і прокляття.» Рік Рубін «Творчий акт: спосіб буття»

щось так сильно.. щось так сильно затисло у скронях. невимовно пустий інтервал. ніби небо вмістилось в долонях і блакитний щільний матеріал. щось так сильно затисло у венах і миттєво зупинена кров. виступаючі вийшли на сцену - проголошують світу любов. щось так сильно стискає у грудях, ніби серце впустило метал. вип’ю ліки та вийду у люди - на черговий пустий інтервал.

я скажу тобі «стій», тому що мій пошук заважатиме тобі та мені ставати «нами». та коли я закінчу, повернувшись із багаторічного мандрівництва, тебе вже не буде поруч. і я хотіла б знову відвоювати тебе у темряви, забрати з обіймів лісу та багатоповерхівок, щоб тишком-нишком зависнути (чи як там у вас кажуть) разом на кухні, осяяній персиковим сонцем. проте ти існуєш лише в пам’яті. можливо, відвоювавши тебе у темряви, я отримаю останній шанс на те, щоб ти і я хоча б на хвилинку стали «нами». і тоді я остаточно закінчу своє багаторічне мандрівництво, бо ти опинишся поруч.

вже без 17 хвилин весна. знімаю навушники, щоб таємно, але відкрито прослухатись до розмов тих, кого більше не зустріну. чомусь люди-вірші раптово стали просто людьми - без драм і поезій. кажуть, момент визначає вічність, та мою давно визначили інші. вони теж колись були людьми-віршами, людьми у задумі, людьми-садами та статуями, але стали просто людьми – без драм і поезій. [на фото улюблений шарф, крісло та кав’ярня]

.. я навіть не знаю, хто ви. (це сталось 10-го січня)