тексти без назви

я не бачив тебе, я не бачив тебе цілу вічність, а, може, два дні.. думати про тебе, думати про тебе так спокійно, водночас вразливо мені. (philit)

хтось в інтернатах

її улюбленими квітами стали серпневі соняшники. вона слухала інді-поп виконавців і трохи старого джазу. вона не любила троянди, які надсилали їй шанувальники, та чомусь зберігала, отримавши кожного разу. її прихистком серед бурі ставала лірична музика. фотокáртки на стінах говорять до неї про дещо важливе. її забували ніби забутого кимось під партою ґудзика та було в ній, насправді, щось загадкове і особливе.

моя шкіра ставала відтінку ніжностиглого персика. осінь стукала глухо у помаранчево літні двері. як помістити весь світ у серце таке по-людському малесеньке поки воно не відкриє ворота від неба до стелі? моя пам’ять рівним вінілом тільки про тебе і грала. серпень прощався від’їздом, молитвами і довготривалими обіцянками. я відчувала, що досі мені тебе дуже і дуже мало, бо серце наповнене сумом і нерозділеними світанками.

час викатувався із наших вен годинниками і вокзалами, підмінюючи поняття реальності та абсурду. ми жили так, ніби ніколи не помремо, і помирали так, ніби ніколи не жили до того. хіба це можна витримати? опускаючи руки, ми, не вагаючись, піднімали надію, сумуючи один за одним ще більше, ніж до того. так мало статись, адже інакше ти не відчув би моєї хаотичності, яка тебе ніколи і не відштовхувала. міряна роками відстань згадалась мені у момент зустрічі на автостанції. чи буде ще так? - я не знаю і знати, певно, не потрібно. знає лише Він. час досі викатується з моїх вен у долоні годинниками і вокзалами, на яких, чомусь, мене завжди чекаєш ти.

це все як тимчасовий ступор, як спалити на людях рубашку, як секрет прокричати в рупор і забути зробити домашку. це все, знаєш, як грип в сезон пляжу, як розбити бабусину вазу. в кращій пісні відчути лажу, промовчати, затиснувши фразу. не прийти на останній потяг, як дізнатись, що ти не важливий. посміхатись, зриваючи одяг, запевняти, що це не фальшиво. - автор вірша: Діна Шельпук - творчий переклад: Настя Ткачук

моя стеля мене не вкриває. можна я поживу біля тебе? розповім, як стелі не стало.. замість неї видніється небо. мій будинок тепер - це руїна, що ховає минулого тіні. ти побачиш його у новинах, поки я триматиму стіни. мій будинок - це просто завали, які тиснуть на крихітне серце. мій будинок тепер у підвалі, де загиблі одразу воскресли.

від розбитих сердець до розбитих колін і не так вже й далеко (автор із квартирнику)

цей вірш я написала за півтори години до літературнику, який сьогодні і прочитала 🤎

сонце випалювало і без того світлорусяве і довге волосся. люди мовчали, говорячи міжрядковими паузами. чи за тебе я маю іще ось так безупинно боротись? книгами, віршами, нотами або ж недоречними фразами? сірий вагон, обмальований дивними написами говорить про те, що сьогодні любов ще, до речі, у моді. я доведу це своїми малознайомими світові записами, одягнувши пальто, яке явно накинуте не по погоді. сонце випалювало і без того світлорусяве і довге волосся. люди досі мовчали, говорячи міжрядковими паузами. чому я постійно і безупинно маю за тебе ось так боротись? навіть не знаю. може поділишся хоч кількома фразами?

за кулісами – вокзали, станції, дистанції – когось так мало.

хочу вашої поради🤎 виставляти в рілз інстаграму?

я свій всесвіт ховаю у лівій кишені куртки. там знаходиться кава, люди і трохи земної краси. я свій всесвіт приховую, ніби невдалу покупку і якщо придивитись – там тихенько ховаєшся ти. я його дістаю, коли враз огортає тривога і одразу ж згортаю, коли відчуваю чужинців, аби потім старанно і ревно молитись до Бога в надії на те, що зі мною помолиться інший. я свій всесвіт ховаю далеко і скромно між ребер. там знаходиться кава, люди і, буду чесною, ти. я свій всесвіт тримаю і бережу біля себе, щоб тобі показати трохи цієї краси.

я війну відкриваю, коли пролунають удари. зазвичай тишком-нишком ховаю її в кишені, і коли дістаю – раптом бачу я згущені хмари, які ломляться хором в мої металеві двері. я з війною на «ви» на відміну від інших міст, бо чую я стогін Херсону, Одеси та Бучі. проте Київ стоїть, хоч у Києва теж море сліз – він сіль перетворює махом на кавову гущу.

як тільки заплющую очі, мені здається, що моя голова відділяється від тіла, і саме тому я маю продовжувати рухатись у темпі вальсу. як тільки я залишаюсь один у кімнаті, я починаю усвідомлювати, що земля крутиться в темряві, що світло - це всього лиш ілюзія і що насправді я нескінченно багатий тим, що маю. (співає) як тільки я впаду на шляху, як тільки мене захочуть відвезти від тебе, як тільки ти побачиш мене і промовчиш, ти, будь ласка, не проходь повз місця, де я буду лежати і намагайся мене зрозуміти. як тільки я залишаюсь один у цьому світі, я розумію, що про ніяку справедливість і мови йти не може, що жоден правитель тут нічого не змінить, і що єдине місце, де нас нічого не буде турбувати - це рай. як тільки заплющую очі, я розумію, що вже не відкрию їх і не піднімусь, і саме тоді мене сповнює сум за сучасне суспільство.. як тільки залишаюсь один, я розумію, що час - це єдине, що може зупинитись, дякую. (промова вуличного музиканта 4 роки назад. авторський переклад)

наша здатність лікувати рани одне одного не менша, ніж здатність завдавати їх. бессел ван дер колк

https://www.instagram.com/reel/C9sORoUqu6T/?igsh=MWl0OGQ4eHI1Mzdueg== у мене тут вийшло чуттєве відео, буду рада, якщо залишиш фітбек 🖇️

перед поїздкою мала можливість зробити зйомку на Київському морі. ми встали дуже рано, я сіла на перший потяг, щоб встигнути на схід сонця. приіхали запізно, але результат мене дуже вразив. гортай і надихайся 🤍🖇️